Я була в осерді міста вітрів і землі вогню.
* * *
Символом Азербайджану є бута. Язик полум’я. Суть вогню. Мені його вигляд нагадує вогненну сльозу. Усі орнаменти цієї країни так чи інакше пов’язані з його формою. Це той візерунок, який зустрічається на кашемірі. Така собі жирна кома.
Проте у всій культурній спадщині азербайджанців немає розкошолюбства. Усе тут лаконічне, елеґантне, високоестетичне, часом навіть субтильне.
Саме так виглядав символ Баку – Дівич-вежа (Qiz Qalasi), яка знаходиться на в’їзді до старого міста. Фундаментальна архітектурна суворість Дівич-вежі, простота, містична міць форми нагадала мені мікенські будівлі. Усе старовинне, що я зустрічала в цій країні – геологічне чи цивілізаційне, – усе повертало мене кудись у Мікени. Строгість обрисів, тип побудови, спорідненість із каменем, скелями, дух чогось прадавнього, невблаганне пошанування чотирьох елементів – землі, води, повітря й вогню. П’ятий елемент у азербайджанців – це симбіоз природи й культурної спадщини.
Наша господиня Гіней – я ніяк не могла запам’ятати її ім’я, тому прозвала її Ангеліною, – весела дівчина спілкувалася з нами російською, англійською і напівсербською, а мене називала «фрау Михайлович». Напевно, тому, що безпосередньо перед «Євробаченням» вона повернулася з дипломатичної подорожі до німецького Бонна. Загалом, усю сербську делегацію становили ми, четверо жінок, а п’ятою була Ангеліна, плюс водій міні-бусу. Згідно з етикетом, по-азербайджанськи я мала би бути Ясміна-ханум, але на євразійському тлі я перетворилася на «фрау Михайлович», котра збирала хозарські камінці. Моє ім’я – Ясміна – дуже органічно вписується у арабський світ, бо воно – їхнє. В Азербайджані, де перемішані турецькі й слов’янські імена, називатися Ясміною було навіть екзотично.
* * *
Старе місто в Баку – «фортеця», як зазвичай називають його мешканці, – з його вулицями і вуличками, оборонними мурами, старими й новими пам’ятниками, арками, вежами і масивними ворітьми, мечетями й базарами ані на дрібку не схоже на арабський схід. Воно було вилизане, відремонтоване, відполіроване, відшліфоване (як, зрештою, і все сучасне Баку) і мало оригінальну атмосферу чогось породистого і прадавнього. Чого? Усього потроху: ісламу, Туреччини, Закавказзя, Балкан, Родосу, Мальти, частково Грузії та Вірменії… На мить мені навіть спадали на думку Канни і Ніцца, Баден-Баден… Культурно-архітектурна синергія.
Нас завантажили у безшумний прогулянковий електромобіль, привели директорку палацу Ширваншахів, аби показати нам усе старе місто, тож ми їхали від пункту до пункту – Дівич-вежа, старий базар з археологічними розкопками, палац Ширваншахів, хамами, караван-сарай, музей нумізматики, чесми[1], площі, і, звісно ж – фонтани. Дорогоцінні килими висіли вздовж розписних огорож, ними були завішені одвірки, вони просто лежали на вулицях перед крамницями. Азербайджанський килим – то національна реліквія, існує ціле міністерство килимів, яке, між іншим, видає сертифікати на придбані килими.
У всіх офіційних поїздках я маю дві головні проблеми: я не люблю гідів і ненавиджу фотографувати. Ніяка з мене туристка. Що гірше, оскільки у нас був статус високих державних гостей (бо так воно і було), гіди приділяли нам надмір уваги. В нашому розпорядженні завжди були директори усіх дотичних музейних інституцій. А тут уже розмовам не було спину. Тим паче, всі ми знали, що таке хани, медресе, мечеті, сараї, хамами, шедрвани[2] ітд, ітп, та й щодо соціалізму й СРСР були в курсі. Це додавало нам харизми неочікувано «всезнаючих» ВІП-візитерок «Євробачення» і Євразії.
Дув скажений вітер (за бакинськими оцінками він був помірним), я розглядала котів на кам’яних одвірках, хозарські туфельки у крамницях (оті із загнутим носаком і вишивкою), тлум гостей «Євробачення», чарівні яруси будівель, тераси з кованого заліза, дерев’яні дивани[3], затишні книгарні, фісташкові дерева в цвіту – і все це крізь вікна електромобіля. На жаль, Баку для мене обмежувалось пересуванням з точки А до точки Б, від входу В до входу Д. Лише згодом виявиться, що такі запобіжні засоби мали під собою неабияке підґрунтя.
З одного з національних ресторанів, затисненого серед мурів, з велетенським вогнищем, з якого бухкав вогонь, вийшли жінки в національних строях, аби подати нам тонкі гарячі перепічки та овечий сир. Азербайджанці мають унікальну гостинність і культуру обдаровування. Я неодноразово відчула це з боку членів посольства у Белграді, та лише в Азербайджані зіткнулася з цією вишуканою манерою як з національною особливістю.
Сербське посольство в Баку знаходиться в старому місті, і я була страшенно горда, побачивши наш прапор, що майорів на чотириповерховій елеґантній старій віллі у центрі. Я згадую про прапор через те, що в азербайджанців, зовсім як в американців, існує культ прапорів. Вони трапляються на кожному кроці – всіх розмірів. Це рідкість, що найвищий флагшток у світі знаходиться на бакинській вулиці одразу біля Кришталевої зали. Оскільки в Баку, місті вітрів, віє нон-стоп, шелест цього високого центрального прапора звучить, мов грім.
Існує ще кілька речей, котрими одержимі азербайджанці. Це фонтани, парки, пам’ятники і меморіали. Усі місцеві пам’ятки вдосконалені аж так, що перетворюються на диво. Просто перед сербським посольством знаходився сквер із пам’ятником місцевому письменнику. Він мав вигляд велетенської голови з героями його творів, вплетеними у волосся. Неподалік – вражаюча будівля Літературного музею, однієї з найвідоміших будівель Баку. Тут знаходиться копія факсиміле рукопису «Хозарського словника».
Баку, місто з невисокими узгір’ями, має форму амфітеатру, і найгарніше в старому місті – те, що одночасно з одного боку видно море, а з іншого – три урбаністичні перспективи, три архітектурні сходинки: найстаріші, тоді сучасні, і врешті погляд спиняється на ультрамодерних хмарочосах. Все творить ієрархічну гармонію краєвиду і будівель. Нічого не випирає, не муляє око – лише перетікає з одного в інше.
Що буде в майбутньому – не знаю. Від футуристичних проектів, котрі можна побачити в Інтернеті, забиває подих. Мешканці міста кажуть, що майбутнє, за великим рахунком, почалося, і якщо, приміром, упродовж місяця вони не бували у котромусь кварталі, то вже не можуть упізнати власне місто. Настільки стрімким є перетворення.
У Баку я, власне, була не стільки на «Євробаченні», скільки відвідала квітучу країну в її золотий вік. Найбільший подарунок, який лише може отримати турист.
А подарунки ще тільки починалися…
* * *
Азербайджан – це географічно-геологічно- кліматична божевільня, а не країна! З одинадцяти кліматичних областей, відомих на земній кулі, ця країна має на своїй порівняно невеличкій території дев’ять! Округи Баку і власне Хозарсько-Каспійське море лежать на 27 метрів нижче світового рівня, а найвищий пік кавказького масиву в Азербайджані становить 4400 метрів! Є тут і напівпустелі, є паші, озера, скам’янілі річки, пляжі, вулкани, березові підліски, національні парки аномальних розмірів, неосяжні палеолітські родовища, термальні джерела, нафта – скільки душа забажає, едемські представники флори і фауни. Справжній рай і пекло водночас! Найбільше вразили мене кам’яні скелі, гори. У Азербайджані ви можете торкнутись прадавнього минулого планети.
Я їхала сюди, маючи на меті привезти Павичу камінці з Хозарії, котра лише завдяки топоніму, назві моря – Хозар денізі — береже спомин про зниклих хозар, а зіткнулася із кам’яними структурами, що бережуть пам’ять про зародження планети і появу цивілізації. Я їхала дивитись гламурне «Євробачення», а зазнала геологічного шоку.
Країну характеризує її тло. Це істина, котрою ми часто нехтуємо.
Пейзаж звабливого пекла
Гобустан – гігантська територія неподалік Баку. Він належить до спадщини ЮНЕСКО. Культурного та геологічного. Йдеться про терени нереальних, позаземних скель, пустелі, чудесні напівгористі рівнини, сплюснуті вулкани, що випльовують гейзери грязюки, і тисячі наскельних малюнків праісторичних людей. Ця мистецька резервація просто неба змусила мене заніміти. Мені й наснитися не могло, що в одному місці може трапитись неймовірна краса природного пейзажу, переплетена з мистецтвом первісних мешканців планети. Понад 6000 гравюр на скелях свідчать про те, що життя вже існувало від п’яти до сорока тисяч років тому.
Мені взагалі не ясно, чому у медіа фігурує лише кілька образів-кліше минулого – древній Єгипет, майя, інки і купка мумій. А про Гобустан – величезне неоціненне кам’яне сховище праісторичної культури, ми майже нічого не знаємо.
Шлях, що веде з Баку до Гобустана, пролягає берегом Каспійського, вірніше, Хозарського моря. Варто виїхати з столиці Азербайджану і рушити на південь – краєвид стає специфічним і пустельним. Біляво-срібляста земля має текстуру сірого шовку. Це колишнє дно Каспійського моря, що перетворилось на узбережжя. Мільйони років це море спадало й прибувало, було солоним, тоді солодким – узялася ж звідкись назва «Каспійське озеро». Скрізь довкола – свердловини нафти, схожі на сербські колодязі. Вони схожі на птахів, що невпинно нагинаються і клюють нафту.
Лише в Азербайджані я усвідомила, що все-таки означає той значок бензозаправок «Шел» – розкішна, схожа на віяло, мушля. Є нафта зі скам’янілого дерева, а є нафта зі скам’янілих мушель. Азербайджанську нафту на землі й на морі роблять виключно з мушель. Мушлі, доки живі, є делікатесом, а коли хворіють – дають перлини, коли ж гинуть і випадають в осад – творять «чорне золото». Ця дорогоцінна істота з твердим панциром і трепетним тільцем здатна у будь-якому вигляді дарувати користь.
Берег та пляж Каспійського моря ані на дрібку не складаються з піску! Усе, по чому ви ходите, – то мушлі. Азербайджанська нафта, котру видобувають на платформах у морі і за допомогою насосів на землі – уся з давно мертвих мушель. Наша Ангеліна розповіла, що в Баку віддавна існує спеціальний інститут нафти. Я дуже по-жіночому зауважила, що можна було б відкрити нафтовий СПА-центр, на що Ангеліна лише таємниче посміхнулася. Вже наступного дня ми четверо отримали від неї на подарунок дивовижні «хозарські» косметичні набори з нафти, вулканічних грязей і перемелених мушель! Креми й маски для обличчя, пілінг для тіла, гелі для ванни, і все те – made in Azerbaijan.
Назва «Гобустан» означає «край ярів». Колодязь. Хай там як, перед нами буквально ні з чого виникли дві гігантські рівнини, немов якась світова геологічна платформа. Вони переливалися на сонці і нагадували космодроми для НЛО. У нас одразу ж заклало вуха, як при злітанні чи приземленні літака, хоча ми були все ще на узбережжі, яке в Азербайджані знаходиться в низині. Каспійське море тут – на 27 метрів нижче, ніж інші моря світу.
Я подумала: якщо й існує таємнича фата-моргана – то це саме ота, звукогравітаційна фата-моргана. Між тим жодної помилки не було. Перед нами лежав Гобустан. Місце геологічної та цивілізаційної величі.
І він вібрував своїми частотами…
* * *
Гобустан – це територія геологічних видовищ. З його печерами, камінням, різноманіттям витесаних у скелях палеолітичних малюнків. Шмаганий суховіями, уражений ерозією, випалений гарячим сонцем, він є ще й кліматичним раритетом. Цей драматичний пейзаж збудливого пекла вкупі з картинами доісторичних людей – ми прозвали їх гобустанцями – із зображеннями їхніх човнів, тварин, на яких вони полювали, з примітивними зображеннями їх самих дарує відвідувачеві цих мегалітних інсталяцій відчуття космічної ексклюзивності.
Хвилювання, що його я відчула у Гобустані, складно з чимось порівняти. Справді, мало є у світі місць, де можна спостерігати тандем екстремальної креативності природи та тисячолітнього мистецтва праісторичних людей. Тож я від початку була й залишилась переконаною, що до гобустанських просторів доклали руку й істоти з інших світів.
Директорка цього музею просто неба, внесеного до спадку ЮНЕСКО, неймовірно яскрава й заанґажована пані своїми розмовами нагадала мені модерну священнослужительку. Хранителька епох минулого, володарка гобустанських територій. Звати її Малахат Фараєва. Що за ім’я!
Мушу нагадати читачеві, що офіційна сербська делегація «Євробачення» на запрошення азербайджанської сторони складалася з кількох жінок. Впродовж візиту нас возив маленький комфортний білий бус, водієм якого був, ясна річ, чоловік, і всі ми чудувалися – як він без жодних папірців минає численні дорожні затори, звичні для таких скупчень людей, як під час «Євробачення». Здавалося, варто нам під’їхати – і всі розступаються. Ми жартували, що причина криється в номерному знаку «ПА», адже перед мешканцями Панчева – анекдотично поганими водіями – усі тікають навіть в далекому Азербайджані, в тому числі й поліція. Ми розповіли цей сербський жарт нашому гідові Ангеліні, на що вона скоса на нас подивилася і сказала, що «ПА» означає «президентський апарат», і що у всьому Азербайджані існує всього три таких міні-буси. Гадаю, тоді ми вперше збагнули, на якому рівні відбувався наш візит і чому усе здається таким простим, а часом і складним (без супроводу ми не могли піти навіть до крамниці, до банкомату чи в ресторан).
Президентський білий бус я згадую, адже він є одним з героїв гобустанської історії, і його роль розкриватиметься впродовж оповіді.
Директорка національного парку, Малахат-ханум, як би офіційно назвали її азербайджанці, була сповнена апокрифних історій про місцеві краї. Вперше мені довелось бачити, щоб фахівець з археології та історії був так науково підкований. А пані Фараєва була саме така, тож могла собі дозволити ексклюзивну, майже мистецьку інтерпретацію подій. В основному її розповіді від фактів переходили до сповіді, від науки – до поетики цих теренів, а тоді – далі, у метафізичну безодню прапочатків.
Ми йшли за нею, немов вівці, до праматері-печери, в котрій стільки малюнків нашаровувались одні на одні, що можна було грати в гру – відшукати бика в утробі риби, знайти гобустанця зі скафандром, помилуватись човном, форма якого не знана жодній іншій цивілізації, помітити стадо оленів… Праматір-печера звалася Азіл і мала вхід у формі вульви. Я непомітно збирала хозарські камінці для Павича і кидала їх до сумки, побоюючись, аби хранителі заповідника, які йшли позаду нас, цього не помітили. Навряд чи я змогла би пояснити їм, що моя пристрасть до тла Азербайджану не є ані туристичною, ані колекціонерською – лише літературно-любовною. Я збирала крихти реальної Хозарії, аби поховати їх поряд з чоловіковим пам’ятником, зведеним на іншому тлі – на белградському Ташмайдані.
Ми блукали стежинками по випалених місцинах геологічного катаклізму. Дебелі кавказькі ящірки повзли за нами, мов домашні улюбленці, а пані Малахат розповідала про колишню тутешню буйну флору та фауну, оскільки Каспійсько-Хозарське море під час свого існування кілька тисяч років було прісноводним. Мені вже паморочилося в голові від глибини часів, кайнозой змінював мезозой, той – палеозой, легко й природно, неначе йшлося про популярний ТБ-серіал, а не про накопичення променистої енергії в шарах Землі перед нашими очима і під підошвами.