– Що зажурились, Василю Семеничу? Що рано женились?
Вася підняв голову, посміхнувся і одвітив:
– Ні, так думаю, як то люди не хотять бачити свого добра! От хоч би наші граблівці! Ви ж знаєте, я давав їм книжки!
– Еге ж, еге ж, – хита головою Панас, ще не розуміючи, до чого йдеться.
– Та й не тільки книжки… Хіба тут одні книжки?
– Ну, так, ну, так…
– Я їм ладен усім помагати… А вони на цигарки порвали книжки, дітям на іграшки дали.
– Та що ви хочете – мужики, одно слово. Хіба він тямить що?
– Але ж тут для його користи! – гаряче вирвалося у Васі. – Тут користь його власна! Я ж хотів, щоб помогти їм, щоб їм жилось краще!
– Е, паничу, – усміхнувся Панас, – що то за слово «краще»? Хтозна, що краще, а що ні? Ніхто. Одному те краще, а другому те…
– Ні, тут кожний скаже, що освіта краще, ніж темрява…
– Е, паничу, не вірте, не вірте, Василю Семеничу. Ніхто не знає, що краще у світі, ніхто не скаже, хто щасливіше, краще живе. От, скажем, я. У мене померла жінка. Здається, горе таке, що й жити не можна, а я живу, та ще й радуюсь. Так-то… Той дума, що панам добре, той дума, що попам добре, та завидують, та завидують. А по-моєму, всяк і щасливий, і нещасливий, і нема ні більше щасливих, ні більше нещасливих. Хто щасливіший, той і нещасливіший. Смієтесь? А так-так. От візьмем, приміром, так. Я кидаю снопи або кошу в полі. Сонце пече, руки болять, піт, пил… аж млісно робиться. Так? Ну, і знаю, що пан сидить тепер у горницях і його й сонце не пече, і піт йому не ллється, але ви думаєте, що йому краще? Хе-хе-хе-хе! Ні-ні! Я покошу, втомлюсь, а потім піду, нап’юсь води, ляжу в холодок і так гарно мені стане після сонця та коси, що ні за які б панські горниці не проміняв би того холодку. От що! Та візьмім хоч скотину, ну, коней, чи що… Ну, приміром, я їду кіньми. От я чогось розсердився. Звісно, чоловік хоч сам винуватий, хоч хто другий, зараз коней бити. Ну, і б’єш уже, не розбираючи, але якось приходиться, що якомусь та більше дістанеться. От як уже, значить, охолонеш, тут і візьме тебе жаль за коней, а надто за того, котрому більше дісталось. Ну, і вже, звісно, потім йому і сінця більше, і вівсеця, і в роботу іноді пожалієш. Звісно, це поки забудеться, а там знов по-старому. От вам і виходить, що він не виграв і не програв. Йому дісталось більше, зате ж і жаліли потім більше… Отак, Василю Семеничу, і з людьми! Того доля придушить, але й пожаліє, того ж і не душить, і не жаліє… От і квіта! Пан має свої радощі, але є в нього й горе; мужик має теж і радощі, й горе. Кому більше радощів, тому й горя більше. Та воно по-іншому й не може бути. За що ж би то Бог давав одному багато, а другому мало? Ні, так не можна… От і ви. Хочете зробити краще… А хіба ви знаєте, чи краще буде їм від книжок ваших? Воно, може, й краще з одного боку, а з другого й гірше… Он що! А краще всього жити, як живеться та Господь дає!
– Ні, Панасе Трохимовичу, – одвітив Вася, подумавши. – Це не так…
– А не так, то як хочете! Купив, не купив, а поторгувати можна! – засміявся Панас Трохимович і, побачивши Галю з хлопчиком, додав:
– Живи, як живеться! Так то… – і задумався.
– А, може, й так! – подумав Вася, і від цієї думки ідея його зробилася ще меншою, навіть нікчемною.
– Чого ж ви сидите тут? – зачервонівшись і задихавшись, промовила Галя, підбігши. – Гайда в хату! Тату…
– Ідіть, ідіть, я ще посиджу трохи! А ти там, Галю, вареничків витягни, принеси меду з льоху! Може, Василь Семенич закусять!
– Ні, спасибі, я обідав, – піднявся Вася і пішов за Галею в хату, почувши себе якось ніяково, але твердячи одну думку: «Треба бути твердим, треба бути твердим!»
Ввійшовши в хату, Галя хотіла виймати вареники, поставила вже навіть на стіл полумисок. Але Вася спинив її.
– Не треба, голубко, не треба! Їй-богу, мені зовсім не до їжі! (Господи, як бути?) Краще сядь коло мене! Ну, так! Скажи, ти дуже-дуже любиш мене? Скажи мені щиро-щиро, як перед самим Богом!
– Та що ви? – засміялась Галя.
– Ні, ти не смійся, скажи! Ну, любиш?
– Господи! Та я ж вам уже сто раз казала! Ну, люблю, люблю, люблю… Так?
– Так… Ну, так от що… А ти дуже любиш? – (Треба бути чесним, треба бути твердим.)
– Дуже, дуже, дуже…
– Ну, так от що: хочеш за мене заміж?
І Вася, ніяково посміхаючись, вижидаючи, став дивитися їй в лице, котре спершу зчервоніло, потім зблідло і, нарешті, засміялось і зробилося знов спокійним.
– Вигадайте ще що, – промовила вона.
– Та я тебе навсправжки питаю! Хочеш? – знов запитав Вася і почав з якимсь вижиданням слідкувати за Галею.
– Та ви таки справді? Не жартуєте? – зблідши, спитала тихо Галя і пильно подивилася на Васю, котрий то хмурився, то ніяково посміхався, то дивився їй в лице, замираючи від якогось жаху…
– Звісно, справді, – усміхнувся Вася, – що ж тут такого? Ну, що ж, підеш? Ну?
Галя мовчала і замислившись дивилася кудись через голову Васі. А Вася дивився на неї і ждав.
– Ні, – відмовила нарешті Галя тихо і наче спокійно, – це ваша химера!
– А ти мені скажи: підеш? – знов усміхнувся Вася і, почувши, що Галя побачила цей посміх, нахилив голову й почервонів.
– Ні, не піду, – одвітила Галя.
– Чого ж не підеш? Як? – начебто дуже здивувався і крикнув Вася, і навіть устав із лави, але, глянувши на Галю, змовк, змішався і знов сів.
– Так не підеш? – тихо промовив він. – Чого ж не підеш?
– Хіба ви сами не знаєте? – спитала Галя.
– А не знаю.
– Хіба я вам пара?
І замовчали обоє.
– Одного я тільки не розумію, – почала Галя тихо і навіть весело, – навіщо це ви таке видумали? Хіба ви перше не думали об сім?
– Думав.
– Ну, то й я ж думала… І видумали, ха-ха-ха-ха-ха-ха! – весело засміялась Галя. – Я думала і давно вже рішила…
Вася попробував теж засміятися, але тільки скривився. Посидівши ще трохи, він попрощався, видумав, що в нього розболілась голова, щоб не задержували, і ледве не вибіг із хати. І соромно, і легко, і важко було йому. А більш усього соромно за цей жупан, у котрому йому тепер прямо мука була йти по селу. «Черкес!» – думав він з полум’ям у лиці і, не дивлячись ні на кого, не піднімаючи голови, швидко йшов селом.
– А я вас, паничу, шукаю! – вмить позад його почувся голос Каті, так що Вася навіть здригнувся.
– За яким ще ділом? – розсердився він. – Чого треба?
– Та вас кличуть пані! Там гості приїхали, якісь паничі з Сігізмундом Станіславичем.
– Гості? Паничі? З Києва?
– Та я не знаю. Вас покликати послали.
– Добре, добре! Так ти знаєш що: ти не йди у горниці, нічого не кажи, словом, зовсім не показуйся пані на очі, я сам піду. Іди собі на село чи купатися, куди хочеш.
– Та мені не можна.
– Ну, куди хочеш, тільки не говори, що бачила мене, я сам зараз іду.
І думаючи об однім, боячись тільки одного – щоб не побачили його «червоного черкеса», як він звав тепер жупан, Вася, крадучись мов злодій, побіг попід тином, переліз у сад, побіг садом і, підкравшись до розчиненого вікна своєї кімнати, вліз у нього і почав швидко й нервово роздягатися. Зім’явши «черкеса» і всю одежу, передягшися в студентський сюртук, він схопив «черкеса», книжки, що лежали купами на столі, замотав їх у якесь лахміття, що лежало на скрині, і засунув далеко під ліжко. Потім кинув туди бриля, шапку, пошукав ще дечого очима і, не знайшовши нічого більше, тяжко зітхнув і пішов у залу, з котрої чути були знайомі голоси товаришів.
– О! Ось і він! – піднялись зараз же всі, як тільки він увійшов.
– А ми, брат, за тобою, – почав Петя Лампадніков, як тільки перші привіти скінчились і всі трохи заспокоїлись. – Он і Сашка, і Ванька з тою ж метою сюди приїхали!
– Це куди? – спитав Вася, не розуміючи.
– Прямісінько в Київ! Скучили вже за тобою! Та й тобі, я думаю, тут невесело.
– Ні, нічого, – криво всміхнувся Вася і поспішив спитати:
– Ви вже давно приїхали?
– Ні, з годину, не більше! Так поїдеш?!
– Та що ти, Бог з тобою! – засміявся Вася. – Не вспів приїхати, вже й знов їхати! Ти все той самий!
– Ну, а що ж? Навіщо мінятися?
– Е, а наш Вася вміє! – засміялась Віра Андріївна.
– Як? – ввічливо нахилився до неї Петя.
– Мамо! – суворо перебив Вася. – Чи не можна обійтись без усяких коментаріїв?
– А! Закохався? – так буцім нічого не знаючи, засміявся Петя і моргнув Вірі Андріївні. – Ну, ми тебе, нехай коханка вибачає, відсіль витягнемо! Це вже як хочеш!
– Ні, я не поїду нікуди! – твердо одвітив Вася. – Я не можу тепер їхати!
– У нього тепер ідеї, він книжечки роздає, – знов умішалась Віра Андріївна.
– Мамо! – гримнув Вася, зчервонівши весь. – Я вас прошу, не зачіпайте об цім розмови! Як хочете, щоб я сидів тут, не зачіпайте цього! Я вже сказав вам свої погляди на це і годі! Хоч би тут саме пекло пішло проти мене, хоч би з цього ніколи нічого не вийшло, я не кину, от що! І нікуди звідсіль не поїду! А тепер гайда краще в столову, та нехай гості з дороги закусять, – додав він спокійніше, і всі мовчки повставали й пішли за ним.
– Нічого, ми його зламаємо, – шепнув Петя Вірі Андріївні. – Дайте часу!
– Будьте ласкаві, я вам буду дуже дякувати.
– Будьте спокійні! Тільки ви мені підсобляйте!
– О, з великою охотою!
І ламання почалось. Перш усього Петя попрохав «випити з дороги» і присилував Васю чокнутися з ним. Потім сказав тост у честь Віри Андріївни «твоей прекрасной і божественной матери» і попрохав чокнутися, потім за минуле випив і присилував до того ж і Васю, котрий, треба додати, і не дуже противився, навіть сам після четвертої чарки, крикнувши: «А, це все одно! Пропало! Все одно!» – почав пити та ще й усіх частувати.
І не вспіло сонце сісти за горою, як Вася був уже зламаний. У той же вечір його мертво-п’яного положили в шарабан, привезли на станцію, перенесли в вагон, і поїзд поніс Васю в Київ. А через місяць Петя, Вася, Саша і Ваня, з котрих перші два – юнкери, а останні студенти, гуляли по Крещатику і залицялись на панночок.
Пройшло два роки. У Шато-де-Флер за окремим столиком сиділо декілька офіцерів. Повз них ходили шансонетки парочками і поодинці, бігали льокаї, проходжувались купчики. Пройшли дві шансонетки. Вмить один із офіцерів схопився, крикнув: «Та не може бути!» – і швидко пішов за шансонетками. Випередивши їх, він повернувся і пішов назад, пильно дивлячись в лице одній. Та скинула на нього очима, хотіла по звичаю шансонеток засміятися і щось сказати, і тільки й вимовила:
– Панич!
– Галя! Так це ти?.. А я дивлюсь… Так он як… Ти давно в Києві?.. Їй-богу, я… прямо…
Офіцер зовсім змішався і не знав, що сказати. Не знала теж і Галя, стоячи й дивлячися на нього і радісно, і соромливо, і дивуючись. Помогла їм друга шансонетка, що засміялася, промовивши:
– Так я тебе буду ждати, Галю! Я їду!
– Добре, добре! – схопилась і опам’яталась Галя. – Та чого ж ми стоїмо? Гайда, походимо! Чи, може, вам треба… Вас, здається, чекають товариші?
Галя вже зовсім чисто говорила по-російському, тільки зостався український акцент, але це навіть було мило. Це зараз же кинулось Васі в думку, хоча він поспішив їй одвітити:
– Ні-ні! Нічого товариші! Я такий радий, що ми таки побачились! Я шукав тебе! Я чув, що ти таки «продала»! Пам’ятаєш, під млином? Господи! Здається, так недавно було! Ну, що, як ти тепер? «Звізда», а?
Галя засоромилась. Це стало приємно йому й нагадало ту Галю в простій одежі, палку, щиру Галю-українку.
– Ну, розкажи, як це було?
– Ет! – махнула вона рукою. – Навіщо?
– А ти так само, як і тоді, махаєш рукою! Не забула, – засміявся Вася. Засміялась і Галя й подивилася пильно на нього.
– І ви не перемінились, тільки кращі зробились, – промовила вона.
– Хіба? А ти теж покращала, ач, яка пишна тепер! А ти дорога? – запитав він тихо і всміхнувся.
Галя подивилась на нього, всміхнулась і промовила:
– Для когось дорога, а для вас ні!
– Знов так говориш, як тоді?
– А ви знов будете так говорити, як і тоді? – всміхнулась Галя.
– Е, ні, – засміявся Вася. – Я тепер скажу от що: сідаймо зараз на коней і гайда до мене! Так?
– Нехай так!
– І ти мені все-все розкажеш? Так?
– Хіба ви не знаєте?
– Вперед лікар?
– Лікар.
– Потім на сцені являється сестра Марійка? Так?
– Так.
– Ну, далі звісно! Їдемо! Будемо згадувати минуле! А тобі його не жалко, Галю?
– Ет! Ви все ж такий зостались. І охота про таке все говорити!
– Та бо само нагадується!
– А ви киньте! Краще думайте об чімсь… Ух, зацілую! – палко прошепотіла вона, сідаючи в екіпаж і притуляючи його руку до свого серця. Вася всміхнувся, сказав кучерові адресу, екіпаж заторохкотів і по хвилині заховався за рогом.
[1901?]
КРАСА І СИЛА
І
Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком для арештантів, тихо коло крамниць на базарі, – скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, подивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається єврей на біді; пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається, – і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.
Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, – клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, – злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі – такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка – Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.
Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто – таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель – то крамниці та казенні будинки.
Схилився Ілько на тин і завмер, – ні думок, ні бажань, навіть дихання не почув він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдó-о-о-хо!.. Явдохó-о-о-о!..» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, – Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.
– Драстуй, Ільку! – вмить почув він коло себе.
Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.
– Тю! Злякала, – промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. – Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!
– Не пізнав? – підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. – Давно бачились: як у горосі, так і досі!
– Аж здригнувся, – позіхаючи промовив Ілько.
– Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!
Ілько здивовано подивився на неї.
– Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я – Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..