Іноді призначення Валентина керівником Дніпропетровської області нагадує мені сцену, коли директор і завуч школи заштовхують нового вчителя до класу і зачиняють двері за його спиною, благаючи Бога, щоб той вижив.
Перший час ми методично розбиралися, хто є хто в області, зокрема, в обласній раді. Так, у ній сидять і «регіонали», але це ж не означає, що їм не можна пояснити нашу логіку, що вони не голосуватимуть за виділення грошей на дороги. Отже, розмовлятимемо і з ними, навіть якщо вони в опозиції. Переконувати, що облрада – орган не політичний, її завдання – приймати рішення, необхідні для розвитку регіону; що вона не «про фракції», а «про дороги і школи».
Так крок за кроком ми добиралися до суті усіх тонкощів держслужби. Більш того, ми позбулися страху поводитися в держустанові не як закостенілі чиновники.
Якось під час візиту до Адміністрації президента ми побачили, що в коридорах розвішано картини. Це дуже пожвавило похмуру обстановку. І я спитав Валентина, чи можемо й ми розвісити на поверхах в ОДА картини Беати Куркуль? Він сказав: звичайно, чому ні?
Беата родом з Польщі, мешкає в Литві. Вона пише картини, герої яких – українські воїни. Ви напевно ж бачили її роботи. Тож ми надрукували репродукції і розвісили їх у коридорах ОДА. Це вселило дух свободи і творчості в колектив обладміністрації, в якому працювало 800 людей, які не звикли до такого. Але вони оцінили те, що ми почали робити, здавалося б, неможливе. І Резніченко часто казав: «Чому це неможливо? Тому що так ніхто не робив? То й що? Зробімо це!»
Блоґ на site.ua, 2018 рік, весна
Навчити слона танцювати
«Всепропальники», не здатні думати головою і аналізувати, не помітили кількох важливих, як на мене, подій, усі дані про які є у відкритому доступі.
Наприклад, у нас у Дніпропетровській області відбулися цьогорічні торги щодо шкільних автобусів.
11 шкільних автобусів до 31 липня будуть в області й роз’їдуться по її районах.
Взагалі, наша Дніпропетровська область, напевно, одна з небагатьох, у яких забезпеченість шкільними автобусами за три роки доведено до 100 %. Ми вже почали заміну старих шкільних автобусів на нові.
Ще приклад – ми вже закупили медичне обладнання на багато сотень мільйонів гривень, включаючи все необхідне для переведення на лапароскопію всієї лікарні ім. Мечникова.
Досі таку величезну лікарню одночасно на безрозрізні операції ніхто в країні, крім нас, не переводив.
Ага. Поки баранкуваті борці за незрозуміло що б’ються в істериках, область під керівництвом технократичного й непублічного Резніченка методично закриває to-do в Basecamp.
У 2015-му ми придбали автобуси пізньої осені. Кожного наступного року ми робили це швидше і швидше.
У 2015-му комп’ютерні та магнітно-резонансні томографи, закуплені для лікарень області, потрапляли до неї лише в грудні. Тепер деякі з них уже на місці, друга частина надійде вже в травні та червні.
Ми навчилися вже в квітні здавати зроблені дороги, а не тільки-тільки оголошувати на них торги; у травні – закуповувати автобуси, а в липні разом з нашим колегами та однодумцями з обласної ради складати бюджет наступного року.
Так, система держуправління в нашій країні – це рідкісна заплутана хрінь, здатна підірвати мозок будь-якій нормальній розсудливій людині, але це не означає, що цю систему неможливо навчити працювати правильно, плануючи і вчасно.
Звичайно, іноді і нам, і нашим колегам з будівлі навпроти ОДА складно одразу зрозуміти, що ми обговорюємо – теперішнє чи майбутнє, але всі ми знаємо напевно, що ми не обговорюємо минуле, не шукаємо виправдань, але завжди знаходимо можливості і способи прискорити навіть те, що, здавалося б, прискорити неможливо.
Точно знаю, що в жовтні, коли багато областей укладатимуть асфальт на дороги, ми готуватимемо його ж, але для доріг уже наступного, 2019-го року. Власне, ми вже почали це робити.
Дорогу здолає той, хто йде, вміє планувати і перенавчати навіть найнедосконаліші системи.
Одне з міст області мало великі борги за опалення. Нам кажуть, що треба йому допомогти, може, своїм звичаєм, грошей виділити з бюджету області. Резніченко сказав: «Там обрали міського голову? Обрали. Це його відповідальність. А ми дороги будуватимемо». Йому кажуть, що потім йому ж як обласному керівнику, за ці борги й перепаде. Він каже: «От і добре, нехай перепадає, я вийду на ТБ і розкажу, хто вліз у борги і чому. Але фінансувати коштом обласного бюджету чиюсь некомпетентність ми не будемо».
Тобто він говорив такі речі, яких чиновники не розуміли. Усі дивувалися, як так – такого ж не буває. Він навчив усіх рухатися вперед і приймати нестандартні рішення.
Тоді ж він промовив свою знамениту фразу: «Коли ви закладаєте парк, уявіть у ньому себе зі своїми дітьми. Якщо вам туди хочеться піти з вашою дитиною, отже, ви все правильно збудували. Якщо ви приїхали до парку і він ніби як є, але вам туди не хочеться привести свою дитину, то навіть не починайте його будувати».
Нам було складно ще й тому, що, як вважалося, держава має купити все найдешевше і побудувати з цього щось найжахливіше. А тільки-но ти починаєш купувати хороші, але дорожчі речі, одразу ж приходить КРУ зі звинуваченнями в нецільовому використанні бюджетних грошей. Але до цього я повернуся пізніше.
Розділ 5. Випереджаючи час
Одне з небагатьох конкретних доручень Дніпропетровська ОДА все ж отримала. Це було 2015-го. Голови всіх областей дістали вказівку будувати взводні опорні пункти (ВОП) у зоні АТО.
Але ми згаяли перші два-три тижні: у нас був перехідний період. Поки ми приймали справи в Дніпрі, збігали дні, а ВОПи треба було побудувати до конкретної дати.
ВОПи – це інженерні військові споруди 600 × 800 метрів, із системою окопів, брустверів, тунелів, укриттів. Усе це будується в чистому полі. Але в Запоріжжі наша Команда не встигла почати їх будувати. А потім нас було терміново перекинуто до Дніпра, тож ми й там ще не встигли розпочати будівництва ВОПів – забагато невідкладних завдань накопичилося.
Взагалі це було цікаве рішення: доручити обласним адміністраціям будувати військові споруди. Воно наочно показує, що держава тоді перебувала в розібраному стані й не була готова до масштабних речей у принципі. Але вихід було знайдено. Не знаю, хто автор ідеї, але на той час це, напевно, було єдиним можливим рішенням.
Була тільки одна складність, породжена мракобіссям держуправління, культивованим роками, – підігнати умови завдання під потрібне рішення.
Коли Кабмін оголосив, яка сума грошей є на ВОПи, цю суму поділили на їхню кількість і отримали вартість одного.
Умовно кажучи, нам виділили на один ВОП три мільйони гривень. Ми звертаємося до будівельників, закликаючи їх взяти участь у торгах на будівництво ВОПів, а вони, уважно вивчивши проєкт, що вже пройшов держекспертизу, тобто з чітко затвердженою ціною, кажуть, що теоретично можуть зробити усе за чотири мільйони, але при цьому не отримають прибутку. Тобто, вони готові працювати в нуль. Але не в мінус.
Вартість робіт і будматеріалів реально виявилася більшою, ніж нам пропонувалося проєктом витратити. Крім того, у вже затвердженому держінститутом проєкті було зафіксовано потрібну ціну, в якій не були закладені банально витрати на транспортування.
Очевидно, що коли один з ВОПів, який нам пропонувалося побудувати, розташовується на околиці Горлівки (до речі, його ми побудували), то там, за кілометр до позицій противника, немає ні дерева, ні цегли, ні інших будматеріалів. А ще ж треба викопати тунелі, окопи і т. ін. У проєкті не було передбачено, що будівельна техніка туди якось має потрапити.
Чудово, чи не так? А відповідального і крайнього знайти неможливо. Об’єкти будуються для Міноборони. Проєкт веде Мінрегіон. Але доки ВОПи будуються – вони перебувають на балансі ОДА, у якої зазвичай на балансі немає взагалі нічого, навіть будівля належить облраді.
Ок, кажемо ми. У проєкті зазначено ціни на будматеріали. Дайте адресу, де їх за такою ціною купити. А у відповідь – тиша…
Щоб розпочати будівництво, треба було провести торги. Будівельні компанії, яких ми вмовляли взяти в цьому заході участь, після ознайомлення з проєктною документацією від будівництва відмовлялися. Точніше, вони були згодні, але ставили нам наше ж запитання: «Покажіть, де нам узяти будматеріали за затвердженими цінами?»
Одним з тих, хто погодився у це вплутатися, був Григорій Козинський, який будував культурно-діловий центр «Менора». Він сказав нам, що міг би взятися до роботи, але йому бракує людей, щоб зробити усе в зазначений термін, від якого ми вже відставали.
Почалися роботи. Будівельників збирали з усієї області. Навіть з Одеської області приїхала будувати один з ВОПів одна з найбільших на сьогодні дорожньо-будівельних компаній країни «Автомагістраль».
Ми закінчили будівництво ВОПів першими, хоча почали останніми. За два з половиною місяці ми побудували 18 опорних пунктів у дві лінії.
Григорій Козинський за чотири наступні роки побудував багато об’єктів в області, зокрема, кілька найкрутіших лікарень у країні. З погляду технологічності його будівельна компанія нині № 1 в нашій області і точно входить до ТОП-10 в Україні.
У зв’язку з цим особливо смішно було читати згодом опуси «розслідувачів» із заголовками в стилі «Підлеглі Резніченка віддали 80 млн любимчикові Козинському на будівництво лікарні».
По-перше, не віддали, а його компанія виграла їх на торгах у ProZorro; по-друге, у цих торгах може брати участь кожен охочий, що відповідає досить жорстким кваліфікаційним вимогам; по-третє, любимчиків у нас не було і бути не могло. Але ми завжди схвально ставилися до будівельних компаній, що зростали на наших очах завдяки видаткам обласного бюджету на будівництво нової інфраструктури. Адже це наші місцеві компанії, зареєстровані у нас в області. Вони, серед іншого, сплачують податки і до місцевих бюджетів.
Блоґ на Facebook, серпень 2016 р.
Взагалі для нас саме ВОПи були окремою темою, яка найповніше характеризує кретинізм, що коїться в держорганах, відсутність прописаних умов взаємодії між ними й мужність окремих громадян, які чхати хотіли на інструкції, дивні розпорядження й умовності та просто керувалися у своїй діяльності здоровим глуздом. У цій історії з ВОПами було багато чого:
– варіантів п’ять договорів від Міноборони на їх будівництво, жоден з яких на 100 % не влаштував ОДА;
– цілковите нерозуміння окремими чиновниками нагорі, як документально оформити їхнє будівництво. Наприклад, спершу передбачалося, що будуватимуть їх комунальні підприємства. Так і уявляю собі, як яке-небудь КП «Світанок», створене багато років тому для фінансування чергового ансамблю народного танцю, будує захисні споруди;
– експертиза проєкту, що занизила вартість на 20 % порівняно з фактичною, – і жорстка команда згори проєктним організаціям не видавати реальні перерозраховані дані. Відповідно, на запитання «А хто компенсує різницю?» відповідь була в стилі «Самі розбирайтеся»;
– банальна відсутність грошей, суми з шістьма нулями, щоб розпочати будівництво і, як наслідок, відмова частини потенційних претендентів на роль генпідрядника взагалі брати участь у тендері на ці роботи. Ну немає у людей такої кількості обігових коштів;
– як наслідок, після прочитання двох рядків у «Віснику держзакупівель» окремі журналісти розвели кислиці на тему «підряди розпиляли, все розписали між своїми, суки, все порозкрадали». Блін, та ми благали ці підряди взяти, беручи участь в торгах – охочих особливо не було. Це крім того, що в кого в кого, а у нас «своїх» тут точно немає;
– таке ж ниття бравого комбата і полум’яного борця з корупцією, які, побувавши на кількох ВОПах і не маючи уявлення, що саме і хто будує, проте заволали про зраду і велетенський розпил грошей. Галасували, щоправда, не довго, попіарилися й замовкли. Хоча на одному з ВОПів бригада будівельників з колишніх бійців АТО їх обох нетерпляче чекала і хотіла натовкти їм по касці. Шкода, не доїхали;
– єзуїтські пропозиції банків щодо кредитування генпідрядника, подані у вигляді, не надто зрозумілому навіть людям з відповідною профільною освітою і, по суті, сформульовані так, що простіше й дешевше було відмовитися, ніж погодитися;
– природно, небажання страхових компаній страхувати людей і техніку;
– перша інспекція керівника області на місце будівництва одного з перших ВОПів фактично на околицях великого і відомого населеного пункту. Від його появи на місці стався шок у тамтешніх бійців. До речі, нехай там що, а ВОП ми там таки побудували;
– приліт снаряда калібру 152 мм у першу ж ніч будівництва тієї миті, коли кілька будівельників вийшли перекурити;
– три заводи ЖБК, що працювали цілодобово, кілька будівельних компаній з Дніпропетровської області, дві з сусідньої та одна з Одеської залучені до будівництва;
– ще близько десятка будівельних організацій, що, прочитавши проєкт, подивившись кошторис, почувши від нас про терміни здачі робіт, повтікали зі словами «Та ви йо#нуті на всю голову, так у вас ніколи не вийде». Вийшло;
– регулярно близько 700 людей, які працювали одночасно;
– дві додаткові угоди від Міноборони в стилі «а тепер давайте апгрейдніть ще ось так» щоразу після «ми закінчили». Це нормально, що більше маєш, то більше прагнеш. Не вірити військовим у нас підстав не було і немає. Тож повертали назад людей і техніку і робили будь-який апгрейд;
– цілковита адекватність військових від рядового складу до керівників на місцях, які розуміють, що саме будується, навіщо і як побудоване варто використовувати;
– смішний запит від кількох, скажімо так, російсько-сепаратистських ЗМІ з формулюванням «на підставі закону про доступ до публічної інформації терміново надайте точні координати будівництва фортифікаційних споруд, їхні креслення та графіки виконання робіт». Перший такий запит ми проігнорували, на другий вирішили відповісти: внесли до нього координати, пильнуючи, щоб вони відповідали МКАД у Москві, і креслення якихось психоделічних споруд, знайдених у Google за словосполученням «фортеці, укріпрайони майбутнього, прибульці, Марс». Причому зазначили, що це фортифікаційні споруди чітко атакуючого характеру, розроблені під стандарти НАТО. Після чого запити припинилися;
– регулярні прильоти в техніку. Кілька осколків досі лежать у мене на робочому столі.
І, найголовніше, – просто мужність звичайних людей, які живуть серед нас: будівельників, виконробів, керівників будівельних компаній, співробітників нашого управління капітального будівництва, які сумлінно працювали увесь цей час, виконували всі забаганки Міноборони, не ставили запитань, відповідей на які ні в кого не було, і просто робили свою справу цілодобово кілька місяців поспіль заради перемоги всієї країни.
Тридцять будівельників за підсумками роботи було представлено до обласних нагород.
Доземний уклін усім, хто брав у цьому участь.
Ось на такому реальному прикладі ми вчилися менеджменту та управлінню процесом будівництва.
На наш подив, у середині 2015 року великої кількості будівельних компаній, готових працювати швидко і з потрібною якістю, в області не було.