– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирізані з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, і коли ви ходите, повинні шелестіти. Тому не варто хвилюватися через ваші манери або ваші думки, ви ж повинні згинатися від протягу, який зараз якраз провіває кімнату.
– Я цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку. Для погляду тут майже немає перешкод, удень крізь великі діри вікон бачиш хмари неба, а вночі зірки… Що, якщо я на знак подяки за це повідаю вам, що коли-небудь усі люди, які хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирізаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помітили, – і при ходьбі вони шелестітимуть. Вони будуть не інакшими, ніж тепер, але вигляд у них буде такий. Навіть у вас, мила…
Тут я помітив, що дівчина вже не сидить поруч зі мною. Пішла вона, мабуть, після своїх останніх слів, бо тепер вона стояла далеко від мене біля вікна в оточенні трьох юнаків, які, сміючись, щось говорили з високих білих комірців.
Потім я залюбки випив келих вина і пішов до піаніста, який в повній самоті грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’єсу. Я обережно схилився до його вуха, щоб він тільки не злякався, і тихо сказав під мелодію п’єси:
– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.
Що він не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потім, притлумлюючи свою сором’язливість, взявся ходити від одного гостя до іншого і ненароком казав:
– Сьогодні я гратиму на піаніно. Так.
Усі, здавалося, знали, що я не вмію грати, але люб’язно сміялися з приводу цього приємного вторгнення в їхні розмови. Але геть уважні стали вони лише тоді, коли я дуже голосно сказав піаністу:
– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене. Я, розумієте, маю намір бути щасливим. Йдеться про якийсь тріумф.
Піаніст хоч і прислухався, але не покинув своєї коричневої лавочки, так, здавалося, і не розумів мене. Він зітхнув і закрив обличчя своїми довгими пальцями.
Я вже поспівчував йому і хотів було підбадьорити його, щоб він продовжив гру, коли підійшла господиня з групою гостей.
– Це смішна затія, – сказали вони і голосно засміялися, наче я хотів зробити щось протиприродне.
Дівчина теж підійшла, презирливо глянула на мене і сказала:
– Будь ласка, пані, дозвольте йому пограти. Він, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, пані.
Усі голосно зраділи, явно, як і я, вважаючи, що це говориться іронічно. Тільки піаніст мовчав. Він сидів з опущеною головою і водив указівним пальцем лівої руки по дереву ослінчика, немов малюючи на піску. Я затремтів і, щоб приховати це, застромив руки в кишені штанів, і говорити чітко я не міг, бо все моє обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смішною.
– Пані, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…
Забувши причину, я раптово сів за піаніно. Тут я знову зрозумів своє становище. Піаніст встав і делікатно переступив через ослінчик, бо я загородив йому дорогу.
– Погасіть, будь ласка, світло, я можу грати тільки в темряві.
Я випростався.
Тут два пани взялися за ослінчик і понесли мене геть від піаніно до обіднього столу, насвистуючи якусь пісеньку і трохи хитаючи мене.
Усі дивилися схвально, а панночка сказала:
– Бачите, пані, він непогано зіграв. Я це знала. А ви так боялися.
Я зрозумів і подякував поклоном, який у мене вийшов нівроку.
Мені налили лимонаду, і якась панянка з червоними губами поїла мене зі склянки. Господиня подала мені на срібній тарілці печиво зі збитих білків, і якась дівчина в білісінькій сукні сунула мені його в рот; пишна панянка з копицею світлого волосся тримала наді мною гроно винограду, і мені треба було тільки відривати ягоди, а вона в цей час дивилася мені в заведені вгору очі.
Що всі так добре поводилися зі мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до піаніно.
– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помічав. Він вийшов і відразу повернувся з жахливим циліндром і мідно-коричневим пальто в квіточках. – Ось ваші речі.
Це були, правда, не мої речі, але мені не хотілося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до міри, щільно приставши до мого худого тіла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на мені пальто від верху до низу.
– Отже, прощайте, – сказала господиня, – і приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гість, ви це знаєте.
Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але моє пальто було занадто тісне. Тому я взяв капелюх і, ймовірно, занадто ніяково вийшов за двері.
Але коли я кроком вийшов з під’їзду, на мене налетіли небо з місяцем, зірками і великим склепінням і Кільцева площа з ратушею, Маріїнською[5] колоною і церквою.
Я спокійно вийшов з тіні на місячне світло, розстебнув пальто і нагрівся, потім, піднявши руки, змусив замовкнути свист ночі і поринув у думки.
«З чого це вам удавати, ніби ви справді існуєте? Ви хочете мене запевнити, що насправді не існує мене, того, який смішно стоїть на зеленій бруківці? Але вже пройшло багато часу, відколи ти, небо, таки існуєш, а тебе, Кільцева площо, насправді ніколи не було.
Певно, у вас досі є перевага наді мною, але тільки тоді, коли я вас залишаю в спокої.
Слава богу, місяцю, ти вже не місяць, але, може, це недбалість із мого боку, що я все ще називаю місяцем тебе, місяць лише на прізвисько. Чому ти вже не так зарозумілий, коли я називаю тебе «паперовий ліхтар дивного кольору»? І чому ти майже відступаєш, коли я називаю тебе «Маріїнською колоною», і я вже не впізнаю твоєї загрозливої пози, Маріїнська колоно, коли називаю тебе «Місяць, який світить жовтим світлом»?
Здається, і справді, вам не на користь, коли про вас розмірковують, у вас зменшуються хоробрість і здоров’я.
Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!
Чом усе стихло? Мені здається, ущух вітер. І будиночки, які часто котять по площі на коліщатках, стоять як укопані… Тихо… тихо… геть не видно тієї тонкої чорної риси, що зазвичай відокремлює їх від землі».
І я побіг. Я тричі оббіг без перешкод велику площу і, оскільки не зустрів жодного п’янички, побіг, не втрачаючи швидкості й не відчуваючи напруги, до Карпової вулиці. Моя тінь, часто менша мене, бігла поруч зі мною по стіні, немов в улоговині між будинками і тротуаром.
Пробігаючи повз будинок пожежної команди, я почув з боку малого кільця шум і, коли звернув туди, побачив біля ґрат фонтана п’яного, який стояв, розвівши руки в сторони, і топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.
Я спершу зупинився, щоб відсапатися, потім підійшов до нього, зняв з голови циліндр і рекомендувався:
– Добрий вечір, ніжний шляхтичу, мені двадцять три роки, але у мене немає імені. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навіть співучим ім’ям з цього великого міста Парижа. Вас оповиває запах непутящого двору Франції.
Ви, звичайно, бачили своїми підведеними очима тих великих дам, які, іронічно повернувшись в осиній талії, вже стоять на високій і світлій терасі, тоді як кінець їхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на піску саду. Чи не правда, що по рівномірно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сірих, зухвало скроєних фраках і білих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто відкидаючи назад і вбік, бо ж їм слід підняти за товсті мотузки з землі і натягнути нагорі величезні сірі полотнища, адже велика дама побажала туманного ранку.
Оскільки він відригнув, я майже злякано запитав:
– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цієї романтичної бурі з градом?
Коли він знову відригнув, я зніяковіло сказав:
– Я знаю, мені випала велика честь.
І, застібаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко і боязко:
– Я знаю, ви вважаєте, що мені не варто відповідати, але мене чекало б жалюгідне життя, якби я не запитав вас сьогодні.
Прошу вас, ошатний добродію, чи правда те, що мені розповідали? Є в Парижі люди, які складаються лише з оздобленого вбрання, і є там будинки, в яких немає нічого, крім порталів, і чи правда, що в літні дні небо над містом переливчасто-синє, але прикрашене притиснутими білими хмарками і що всі до одної в формі сердечка? І є паноптикум, куди плавом пливе народ і де стоять тільки дерева, на які навішені таблички з іменами найзнаменитіших героїв, злочинців і закоханих?
І потім ще ця звістка? Ця явно брехлива звістка!
Чи не правда, ці вулиці Парижа раптом розгалужуються; вони неспокійні, еге ж? Не завжди все в порядку, та й як це може бути! Бувають нещасні випадки, збираються люди, приходячи з сусідніх вулиць столичним кроком, ледь-ледь торкаючись бруківки; всім цікаво, але всі й бояться, що будуть розчаровані; вони швидко дихають і випинають свої маленькі голови. Але, доторкнувшись один до одного, вони низько вклоняються і просять вибачення. «Дуже шкодую… це вийшло випадково… страшна тиснява, вибачте, прошу вас… це вийшло дуже ніяково з мого боку… визнаю. Мене звуть… мене звуть Жером Фарош, я бакалійник з рю де Каботен… дозвольте запросити вас пообідати у мене завтра… Моя дружина теж була б дуже рада». Так вони кажуть, а вулиця оглушена, і дим з коминів лягає між будинками. Адже так воно буває. А чи можливо, щоб на жвавому бульварі аристократичного кварталу зупинилися раптом дві коляски? Слуги з серйозним виглядом відкривають дверцята. Вискакують вісім шляхетних сибірських ярчуків і з гавкотом стрибками мчать по бруківці. Так ось, кажуть, що це перевдягнені молоді паризькі фертики.
Очі його були майже заплющені. Коли я замовк, він застромив у рот обидві руки і рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарні, а він ще не усвідомив собі цього.
Була, напевно, та коротка, цілком спокійна перерва між днем і ніччю, коли голова у нас несподівано для нас повисає і коли все, хоча ми цього не помічаємо, зупиняється, бо ми ні на що не дивимося, і потім зникає. А ми, зігнувшись, залишаємося на самоті, потім озираємося, але вже нічого не бачимо, навіть опору повітря вже не відчуваємо, але внутрішньо твердо пам’ятаємо, що на певній відстані від нас стоять будинки з дахами і, на щастя, кривими димарями, крізь які темрява втікає в будинки, крізь горищні комірчини у всілякі кімнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це ні неймовірно, можна буде все бачити.
Тут п’яний підняв брови так, що між ними й очима виникло сяйво, і з паузами повідомив:
– Ось, розумієте, яке діло… мене, розумієте, забирає на сон, тому я піду спати… У мене, розумієте, є зять на Вацлавській площі… туди я і піду, тому що там я живу, тому що там у мене є ліжко… зараз я піду… я тільки, розумієте, не пам’ятаю, як його звуть і де він живе… мені здається, я це забув… Але це нічого, адже я навіть не пам’ятаю, чи є у мене взагалі зять… Тепер, розумієте, піду… Думаєте, я знайду його?
На це я відповів без роздумів:
– Без сумніву. Але ви з чужих країв, і ваші слуги, бува, не з вами. Дозвольте мені проводити вас.
Він не відповів. Я жестом запропонував йому взяти мене під руку.
г) Продовження розмови між товстуном і богомільником
А я вже деякий час намагався підбадьоритись. Я розтирав своє тіло і казав собі: «Час тобі щось сказати. Ти ж уже зніяковів. Ти відчуваєш себе пригнічено? Почекай! Тобі ж знайомі такі становища. Подумай не поспішаючи! Твоє оточення теж почекає.
Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читає по списаному звідкись тексту. Одну сторінку я сам списав на його прохання. Прочитавши підпис під сторінками, що їх він написав, я лякаюся. Це ні в тин ні в ворота.
Люди схиляються над цим з трьох боків столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мій підпис.
Але чим це схоже на сьогоднішнє? Адже тільки від тебе залежить, щоб нав’язалася цілеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мій голубе!.. Ти ж знайдеш якусь відмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцільні перешкоди? Що ти згадуєш?.. Я згадую високорівню, яка піднімалася до великого неба, як щит Землі. Я побачив її з гори і вже ладен був її перетнути. Я заспівав».
Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:
– Хіба не можна жити по-іншому?
– Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.
– Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.
– Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він живе один, не несе відповідальності. Боїшся багато чого. Що, можливо, зникне тілесність, що люди справді такі, якими вони здаються в сутінках, що не можна вийти без ціпка, що треба, можливо, піти до церкви і голосно молитися, щоб на тебе дивилися і ти знайшов тіло.
Що він так говорив, а потім замовк, то я вийняв з кишені свою червону хустку і заплакав згорбившись.
Він встав, поцілував мене і сказав:
– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгі пальці, які тебе майже слухаються, чому ти не радієш цьому? Носи завжди темні манжети, ось тобі моя порада… Ні… я тішуся тобі, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цілком розважливо.
Ми будуємо непотрібні, власне, машини для війни, вежі, стіни, завіси з шовку, і ми могли б всіляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаємося на вису, ми не падаємо, ми пурхаємо, хоча ми і бридкіші за кажанів. І вже навряд чи хто завадить нам однієї чудової днини сказати: «Ах, боже мій, сьогодні прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своїй землі і живемо на основі своєї згоди.
Ми ж як пеньки на снігу. На вигляд вони просто лежать зверху, здається, що їх можна зрушити легким поштовхом. Але ні, не можна, бо вони міцно пов’язані з ґрунтом. Але навіть це всього лише подоба.
Плакати заважали мені роздуми: «Зараз ніч, і ніхто завтра не дорікне мені за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано уві сні».
Потім я сказав:
– Так, усе так і є, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освітлення неба, бо ж стоїмо в глибині під’їзду. Ні… все-таки ми могли говорити про це, бо хіба ми не зовсім незалежні в своїй розмові, якщо прагнемо не якоїсь мети і якоїсь істини, а тільки жарту і розваги. Але не могли б ви мені все-таки ще раз розповісти історію про жінку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жінка! Ми повинні триматися її робом. Як вона подобається мені! І ще добре, що я зустрів вас і підстеріг. Для мене було великою втіхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого раніше, можливо, навмисно не слухав… я втішений.
У нього був задоволений вигляд. Хоча зіткнення з людським тілом мені завжди неприємне, я мимоволі його обійняв.
Потім ми вийшли з під’їзду під небо. Кілька розрізнених хмаринок мій друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зіркова рівнина. Мій друг ледве дибав.