Рабан раптом злякався. Чи не пізно вже? Оскільки плащ і піджак його були розстебнуті, він швидко дістав годинник. Він не йшов. Чоловік з досадою спитав сусіда, що стояв трохи глибше в під’їзді, котра година. Той вів якусь бесіду, він крізь сміх, який вона викликала, сказав: «Прошу, початок на п’яту», – і відвернувся.
Рабан швидко розкрив свою парасольку і взяв валізу. Але коли він вже виходив на вулицю, дорогу йому перегородили кілька хапливих жінок, яких він і пропустив. При цьому він дивився вниз на капелюшок якоїсь дівчинки, сплетений з пофарбованої в червоний колір соломки, з зеленим віночком на хвилястих крисах.
Це ще трималося в його пам’яті, коли він уже був на вулиці, що ледь помітно бралася в той бік, в який він збирався піти. Потім він забув це, бо мав трохи напружитися; валізка була для нього нелегка, а вітер дув прямо назустріч, мантиляв плащем і продушував спереду спиці парасольки.
Дихати йому стало важче; годинник на площі поблизу вибив чверть п’ятої, він бачив з-під парасольки легкі короткі кроки людей, які йшли йому назустріч, скреготали, коли їх гальмували, колеса возів, крутилися повільніше, коні випрямляли тонкі передні ноги, сміливо, як сарни в горах.
Тут Рабанові здалося, що він здолає і цей довгий кепський час наступних двох тижнів. Адже це всього два тижні, значить, якийсь обмежений час, і навіть якщо неприємностей щодалі прибуватиме, час, упродовж якого їх треба переносити, таки поменшуватиметься. Тим-то мужність безсумнівно зросте. «Усіх, хто хоче мучити мене і хто зараз зайняв увесь простір навколо мене, мало-помалу витіснить добрий перебіг цих днів, для чого навіть не знадобиться моя допомога. І я можу, що природним чином вийде, бути слабким і тихим і дозволяти робити з собою що завгодно, а проте все владнається просто завдяки плинові днів.
А крім того, не можна мені вчинити так, як я завжди робив у дитинстві за всіляких сумнівних авантур? Мені навіть не потрібно самому їхати в село, я пошлю туди тіло. Якщо воно похитується, виходячи за двері моєї кімнати, то це похитування свідчить не про боязнь чогось, а про його, тіла, нікчемність. І це зовсім не хвилювання, якщо воно спотикається на сходах, якщо, ридаючи, їде в село і, плачучи, їсть там свою вечерю. Бо ж я, я лежу тим часом у своєму ліжку, гладко укритий жовто-коричневою ковдрою, під вітерцем, який продуває кімнату. Коляски та люди на вулиці нерішуче їздять і ходять по голій землі, бо я ще бачу сни. Візники і перехожі боязкі і кожен свій крок уперед вимолюють у мене поглядом. Я підбадьорюю їх, вони не зустрічають перешкод.
У мене, коли я так лежу в ліжку, фігура якогось великого жука, жука-оленя або хруща, на мою думку».
Перед вітриною, де за мокрим склом висіли на поличках маленькі чоловічі капелюхи, він зупинився і подивився на них, зшиливши губи. «Ну, мого капелюха на канікули ще стачить, – подумав він і пішов далі, – а якщо мене через мій капелюх ніхто не виносить, то тим краще.
Велика фігура жука, так. Я виставляв себе так, наче йшлося про зимову сплячку, і притискав ніжки до свого опуклого тулуба. І я прошепчу кілька слів, це будуть вказівки моєму тілу, яке у мене ледве стоїть на ногах, скоцюрблене. Невдовзі я буду готовий – воно поклониться, воно піде швидко і все найкращим чином виконає, а я собі полежу».
Він досяг арки з округлим склепінням, що стояла окремо на вершині цієї крутої вулиці і виводила на маленьку площу, оточену безліччю вже освітлених магазинів. Посеред площі, дещо затемнений через світло з боків, знаходився низький пам’ятник замисленій сидячій людині. Люди рухалися, як вузькі протисонцеві козирки перед джерелами світла, а що калюжі розливали весь цей блиск ушир і вглиб, то вигляд площі невпинно змінювався.
Рабан досить далеко просунувся по площі, хоча і відскакував од стрімких возів, стрибав з окремих сухих кругляків на інші сухі ж і тримав розкриту парасольку у високо піднятій руці, щоби все навколо бачити. Нарешті він зупинився біля ліхтарного стовпа – біля зупинки трамвая, на маленькому чотирикутному кам’яному підніжжі.
«Адже мене чекають у селі. Чи, бува, вже не тривожаться? Але я весь тиждень, що вона в селі, не писав їй, написав тільки сьогодні вранці. Зрештою і мій зовнішній вигляд вже уявляють собі інакше. Думають, можливо, що я кидаюся на людину, коли з нею заговорю, але у мене немає такої звички, або що я, приїхавши кудись, лізу з обіймами, і цього я теж не роблю. Я розлючу її, коли спробую заспокоїти. Ах, якби ж то мені вдалося роздратувати її при спробі заспокоїти».
Тут мимо нешвидко проїхала відкрита коляска, за її двома палахтючими ліхтарями видно було двох паній, які сиділи на темних шкіряних лавоньках. Одна з них відкинулася назад, обличчя її було приховано вуаллю і тінню капелюшка. А друга панія сиділа прямо; капелюшок на ній був маленький, обкладений дрібним пір’ячком. Цю даму міг бачити кожен. Нижня губа була у неї трохи втягнута в рот.
Як тільки коляска проїхала повз Рабана, якийсь стовп затулив праву підпряжку цього екіпажа, потім якийсь візник – на ньому був великий циліндр – виник на незвично високому передку перед паніями, – це сталося вже набагато далі, – потім їхня коляска сама повернула за ріг невеликого будинку, який тепер впав у вічі, і пропала з-перед очей.
Рабан дивився їй услід, схиливши голову, він поклав палицю парасольки на плече, щоб краще бачити. Великий палець правої руки він засунув у рот і тер ним зуби. Його валіза лежала поруч з ним плазом на землі.
Коляски поспішали від вулиці до вулиці через площу, тіла коней летіли горизонтально, наче їх хтось жбурнув, похитування голів і ший виказували порив і зусилля руху.
Округи по краях тротуарів усіх трьох вулиць, які тут збігалися, стояли подостатком роззяви, постукуючи ціпками по бруківці. Між цими групами затесалися башточки, в яких дівчата торгували лимонадом, потім важкі вуличні годинники на тонких стовпах, потім чоловіки з великими плакатами на грудях і спині, які різнобарвними буквами сповіщали про гульбини, потім побігачі… [Дві сторінки пропали.] …маленька компанія. Дві панські коляски, що проїхали через площу і пірнули в якийсь узвіз, затримали кількох чоловіків з цієї компанії, але за другою коляскою – вони вже після першої боязко зробили таку спробу – чоловіки ці знову з’єдналися в одну юрбу з іншими, разом з якими потім довгим рядком ступили на тротуар і протиснулись у двері кав’ярні, облиті вогнями електричних лампочок, які висіли над входом.
Громаддя трамвайних вагонів сунулося поряд, інші невиразно зупинялися в далеких вулицях.
«Як вона горбиться, – думав Рабан, дивлячись на цю картину, – ніколи вона, по суті, не тримається прямо, і, можливо, спина у неї кругла. Мені доведеться часто помічати це. І рот у неї дуже широкий, і нижня губа безсумнівно випнута, авжеж, зараз я пригадую і це. А сукня? Звичайно, я нічого не тямлю в сукнях, але ці облиплі рукави, безумовно, бридкі, схожі на якісь пов’язки. А капелюх, криси якого в кожному місці по-різному загинаються вгору над личком! Але очі в неї гарні, вони карі, якщо не помиляюся. Всі говорять, що в неї гарні очі».
Коли перед Рабаном зупинився трамвай, до сходинок вагона з усіх боків ринули люди з прикритими парасольками, які вони тримали сторч у притиснутих до плечей руках. Рабана, що стискав валізу під пахвою, стягнули з тротуару, і він добряче брьохнувся у невидиму калюжу. У вагоні на лавці стояла навколішках якась дитина і притискала кінчики пальців обох рук до губ, немов прощалася з кимось, хто зараз ішов. Кілька пасажирів зійшли і мали мимоволі пройти кілька кроків уздовж вагона, щоб вибратися з товкотнечі. Потім одна дама піднялася на першу сходинку, її шлейф, який вона притримувала обома руками, обвив їй ноги. Якийсь пан тримався за мідний поручень і, піднявши голову, щось говорив цій пані. Усі, хто хотів увійти у вагон, чекали цього як Бога з неба. Кондуктор кричав.
Рабан, який стояв тепер край сповненої чекання групи, обернувся, бо хтось вигукнув його ім’я.
– А, Лемент, – сказав він повільно і подав юнакові мізинець руки, в якій тримав парасольку.
– От він, значить, наречений, що їде до нареченої. У нього страшенно закоханий вигляд, – мовив Лемент і посміхнувся потім із закритим ротом.
– Авжеж, даруй, що я їду сьогодні, – сказав Рабан. – Я написав тобі в другій половині дня. Я б, звичайно, залюбки поїхав би з тобою завтра, але завтра субота, все буде переповнене, а їхати довго.
– Дарма. Ти, правда, обіцяв, але коли закохаєшся… Ну, так поїду один. – Лемент стояв однією ногою на тротуарі, іншою – на бруківці і переступав з ноги на ногу. – Ти хотів зараз сісти в трамвай; він саме рушає. Давай підемо пішки, я проведу тебе. Часу ще достатньо.
– Чи не пізно вже, справді?
– Не дивно, що ти педантичний, але у тебе справді є ще час. Я не такий педантичний, тому я зараз і розминувся з Гіллеманом.
– З Гіллеманом? Він теж житиме за містом?
– Так, з дружиною, вони хочуть виїхати на тім тижні, тому-то я і обіцяв Гіллеману зустріти його сьогодні, коли він піде зі служби. Він хотів дати мені деякі вказівки щодо влаштування їхнього помешкання, тому я мав його зустріти. А я якось запізнився, у мене були справи. І саме тоді, коли я подумав, чи не сходити мені до них на квартиру, я побачив тебе, здивувався спершу, побачивши валізу, і гукнув тебе. Але зараз уже занадто пізня година для візитів, заходити до Гіллемана не вельми зручно.
– Звичайно. Значить, у мене все-таки будуть знайомі за містом. Пані Гіллеман, до речі сказати, я ніколи не бачив.
– А вона неабияка краля. Вона білявка і зараз, після хвороби, бліда. У неї найгарніші очі, які я коли-небудь бачив.
– Даруй, як виглядають красиві очі? Це погляд? Я ніколи не вважав очі гарними.
– Добре, я, можливо, трохи передав куті меду. Але жінка вона гарна.
Крізь скло кав’ярні на першому поверсі видно було, як читали і їли чоловіки, що сиділи біля вікна за трикутним столом; один, опустивши газету на стіл, високо тримав філіжанку, він скоса поглядав на вулицю. За цим столом біля вікна всі стільці й начиння у великому залі кав’ярні були зайняті гостями, які щільно сиділи маленькими кружками. [Дві сторінки пропали.] – Випадково, однак, ця справа виявилася не такою вже неприємною, чи не так? Багато хто взяв би на себе цей тягар, хочу я сказати.
Вони вийшли на досить темну площу, яка на їхньому боці вулиці починалася раніше, бо протилежна сторона височіла далі. На тій стороні площі, уздовж якої вони йшли, стояла безперервна шеренга будинків, від її кінців два спершу далеких один від одного ряди будинків йшли в невиразну далину, де, мабуть, з’єднувалися. Тротуар біля будинків, здебільшого маленьких, був вузький, лавиць не було видно, екіпажі тут не їздили. Залізний стовп у кінці вулиці, з якої вони вийшли, підтримував кілька ліхтарів у вигляді двох кілець, які висіли одне понад одним. Полум’я в формі трапеції горіло між скельцями, скріпленими під схожою на вежу широкою темрявою, як у кімнатці, і не знищувало темряви за декілька кроків од себе.
– Ну, тепер-то вже напевно занадто пізно, ти приховав це від мене, і я спізнився на потяг. Чому? [Чотири сторінки пропали.]
… – так, хіба що Піркерсгофера, ну, а він…
– Це прізвище зустрічається, по-моєму, в листах Бетті, він шляховик, чи не так?
– Так, шляховик і неприємна людина. Ти визнаєш, що я маю рацію, тільки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобі, коли ходиш з ним нудними полями… Втім, його вже перевели, і на тім тижні він, думаю і сподіваюся, поїде звідти.
– Стривай, ти перш сказав, що радиш мені залишитися на сьогоднішню ніч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приїду сьогодні ввечері, вони чекатимуть мене.
– Це ж просто, пошли телеграму.
– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поїхав… До того ж я втомився, я вже поїду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навіщо це, та й куди б ми пішли?
– Тоді дійсно краще тобі поїхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогодні піти з тобою, бо не виспався, я забув тобі це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Ґіллеманів. Без чверті шість, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio[6]! Отже, щасливої дороги і всім привіт!
Лемент повернув праворуч і подав на прощання праву руку, через що одну мить йшов проти своєї витягнутої руки.
– Adieu[7], – сказав Рабан. Уже здалеку Лемент крикнув:
– Гей, Едуарде, чуєш, закрий парасольку, дощ давно ущух. Я не встиг сказати тобі це.
Рабан не відповів, він склав парасольку, і небо, блідо-похмуре, зімкнулося над ним.
«Якби я хоч би, – думав Рабан, – сів не в той поїзд. Тоді б мені все-таки здалося, що ця авантюра вже почалась, а коли я пізніше, з’ясувавши, що помилився, повернувся б знову на цю станцію, мені було б вже набагато спокійніше. Якщо ж місцевість там, як каже Лемент, нудна, то це зовсім не недолік. Більше сидітимеш у кімнатах, ніколи, по суті, точно не знаючи, де всі інші, адже якщо є якісь руїни в околиці, то, звичайно, гуртом ідуть до цих руїн, домовляючись про цю прогулянку, напевно, завчасно. Але тоді потрібно заздалегідь радіти їй, тому її не можна пропустити. А якщо таких пам’яток немає, то наперед ні про що і не домовляються, чекаючи, що всі швидко зберуться, коли раптом, усупереч звичаю, затіють якусь прогулянку; бо достатньо надіслати служницю до інших на квартиру, де ті сидять за листом або за книгами і будуть у захваті від такої звістки. Ну, від таких запрошень захиститися неважко. І все ж не знаю, чи зумів би я, бо це не так легко, як мені видається, поки я один і ще можу робити все, ще можу повернутися назад, коли захочу, бо там у мене не буде нікого, кого б я міг відвідувати, коли захочу, і нікого, з ким я міг би здійснювати важкі прогулянки; хто показав би мені свої хліба на корені або кам’яний кар’єр, яким він там володіє. Та навіть у старих знайомих не можна бути впевненим. Хіба не добрий був до мене Лемент сьогодні, адже він мені дещо пояснив, він усе зобразив так, як це мені видаватиметься. Він заговорив зі мною і напоумив мене, хоча нічого не хотів дізнатися від мене і на нього самого чекала ще інша справа. А тепер він раптово пішов, але я ніяк, жодним словом не міг зачепити його самолюбство, я, щоправда, відмовився провести вечір у місті, але це ж було природно, це не могло образити його, бо ж він людина розумна».
Вокзальний годинник вибив за чверть сьому. Рабан зупинився, відчувши, як йому калатає серце, потім швидко пішов уздовж паркового ставка, вийшов на вузьку, погано освітлену доріжку поміж великих кущів, кинувся на майданчик, де стояло, притулившись до деревець, чимало порожніх лавиць, потім повільно вибіг через отвір в огорожі на вулицю, перетнув її, метнувся у вокзальні двері, знайшов за якусь хвилю віконце і змушений був постукати в бляшаний замок. У віконце виглянув службовець, сказав, що вже давно час, узяв кредитку і голосно кинув на дощечку квиток, про який його просили, і дрібняки. Рабан хотів швидко перерахувати їх, вважаючи, що решту мав отримати більшу, але служник, який походжав поблизу, погнав його через скляні двері на перон. Там Рабан озирнувся, кричачи служнику: «Дякую, дякую», а, що кондуктора не знайшов, то сам піднявся на найближчий вагонний підніжок, ставлячи спочатку на кожну верхню сходинку валізу і спираючись однією рукою на її ручку, а іншою – на ручку парасольки. Вагон, до якого він увійшов, був яскраво освітлений рясним світлом критого перону; за багатьма вікнами – все було закрито до самого краю – видно було, що висіли поблизу шиплячі дугові лампи, і густі дощові краплі на шибці були білі, інші з них рухалися. Рабан чув перонний шум і тоді, коли закрив двері вагона і сів на останній вільний клаптик світло-коричневої дерев’яної лавиці. Він бачив багато спин і потилиць, а між ними закинуті обличчя на протилежній лавиці. Подекуди вився дим від люльок і сигар, а в одному місці він мляво тягнувся повз обличчя якоїсь дівчини. Часто пасажири пересідали і обговорювали між собою цю зміну або перекладали свої речі, що лежали в вузькій синій сітці над лавицею, в іншу сітку. Якщо, бува, випиналися палиця або кута крайка валізи, на це звертали увагу їхнього господаря. Той підводився і відновлював порядок. Рабан теж схаменувся і засунув свою валізу під своє сидіння.