Далеко-далеко виднівся йому Оріян, що палав зеленим міражем у піднебессі, і він тужив за чужим краєм, у своєму перебуваючи; сидів Тома серед росяного, вибуялого надміром живих соків степу, а в печері над Мертвим морем, над яким котиться кулею блідої магми юдейське сонце й розпорює на обаполи просолене небо; розплавлена скваром магма хлюпається в небі й виливається, мов із діжі, над Кармельською затокою у Кіпрське море; глухо було повсюдно, як може бути глухо в убитій сіллю пустелі; солодким видивом плавало в піднебессі марево Оріянського краю, а серце боліло за спалену сонцем і людьми рідну землю, бо тільки по ній і ніде більше бігла колись із Маґдали найвродливіша у світі жінка – до Генісаретського озера, де творив чуда Богочоловік: грішна жінка Маґдалина пробігла за Томою аж до Росі й Бористену, там перемінилася в Ладу й прибилася тепер разом із дванадцятим апостолом до Кумранської печери, притулившись до стіни іконою, що її намалював євангеліст Лука.
Я повірив у Христа, коли діткнувся пальцями до його ран, та віри моєї вже не прийняв Син Божий і не зіслав на мене свого Духа десятого дня після вознесіння, – тож став Ісус для мене і для мого народу таким самим гнівливим Богом, яким був і є Яхве; нічого не змінилося в Юдеї з приходом Христа, хіба додалася його помста за муки на хресті, сповіщена заздалегідь через Йоана Богослова.
Та я поніс Ісусове вчення в Оріян народові, релігія якого ще й імені не має, й перебуває він дитиною в земному раю. Позначає своє наївне бачення світу потішними ідолами єдиного вседержителя Рода і, підростаючи у безтурботності на землі, медом і молоком текучій, не знає й досі, що світ малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крім нього зайшлий кочівник: в овечу шкуру одягається, на торги приходить, вірування оріянські визнає й мирно та ласкаво забирає в господарів землю, хліб та жінок, а оріяни співають собі й хороводи водять в раю і не бачать підступних сарматів, що рушили з Уралу на слов’янські землі… Плаває у піднебессі мрево Оріянського краю, й розкошує на ньому добрий і одурманений земним добром народ – чей протверезіє він від мученицької смерті нашого Бога, який ще раз умре за них в оріянських переказах, виведе дітей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – і стане Богом їхнім…
З тростини зроблено перо, й чорнило із содомського яблука настоюється в череп’яній посудині, розгорнутий сувій папірусу сліпить очі, мертвою білизною докоряючи Томі за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвін у повітрі, ніби хтось струже метал, – то пустеля дає про себе знати: не мертва вона, своїм життям живе, і лише треба навчитися розуміти її мову, – пізнай спочатку те, що перед твоїми очима, і відкриється тобі приховане… Я мушу пізнати рідну пустелю – хто в ній панує, за якими і чиїми законами живе. Пізнавати – не новина для мене: тяжкі сумніви завше точили мій мозок, до малої істини я добирався, як до великого відкриття, тому маю право сказати, що все пізнане мною є моєю істиною – чому ж тоді жоден іще рядок не ліг на папірус, щоб засвідчити моє пізнання світу – той мій початок, з якого я почну шукати кінця?
Пустельне таланіння гусло й голоснішало, повітря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сіллю, таланіння забивало кожну клітину мозку, наростало до такої напруги, що повинен був статися вибух – і витече з черепа мозок або ляже на папір перший рядок.
Та стихло раптом у пустелі, й перед печерою згорнута калачиком змія підвела плескату голову: червоний роздвоєний язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащі, мов полум’я, і прошипіла змія єхидно:
– Блажен той лев, якого з’їсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловік, якого з’їсть лев, бо і в цьому випадку лев стане чоловіком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!
– Я знаю, гадино, хто єси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горі Дук, бажаючи знеславити Вічного. Чого ж ти хочеш від мене – звичайного смертного?
– Як швидко ти впізнав мене, Томо Невірний! Чи ж то не премудрі есеї розказали тобі, в яких іпостасях я перебуваю? Так, я проклятий Богом темний демон пустелі, проте маю силу, яка може дати безсмертя смертному. Я відкрию тобі пізнання, і ти напишеш книгу, якою прославишся у світі не як п’ятий, а перший євангеліст, бо не заскнілу історію відкриєш людям, а можливості людського розуму!
– Що для цього треба зробити? – непомітно для себе встряв у розмову Тома, забувши на мить, що небезпечно торгуватися із Сатаною, бо самі лише торги з ним є визнанням його зверхності.
– Відречися від Ісуса, позбудься залежності – хіба в тебе не такий самий мозок, як і в нього?
– Геть від мене, Сатано! – закляв Тома Христовим прокльоном, і змія, немов той маклер, впевнений, що покупець ще раз звернеться до нього за допомогою, повільно вповзла в нору, і стихло таланіння, а перед очима попливли одне за одним видіння, котрі, зрештою, мусять зринути перед людиною, яка зважилася записати на папірусі перший рядок свого Євангелія.
…Не було досі ще такої мови в Ісуса, – стали помічати апостоли, – не було до приходу Томи. Христос завжди легко проповідував, вкладаючи у вільні словесні формули глибинну суть вселенського досвіду, та з якогось часу став нібито чогось боятися – пропала впевненість, й він часто замовкав, і відчував Тома, що Вчитель ніяковіє перед ним, перед його тверезим розумом, який усе на світі ставить під сумнів. А може, підозрював Ісус, що Тома після свого признання в невір’ї насміхається над Учителем в душі, спостерігаючи, як довірливі апостоли заглядають йому в рот і вірять кожному слову? Й, можливо, Ісус жалкує, що допустився рівності із смертним, Богом будучи?
Це мучило Тому. Він не раз хотів сказати Вчителеві, що наука його цікава й велична, бо навчає Христос не як книжник, що сліпо дотримується вчення своїх учителів, не додаючи й не віднімаючи нічого, а як повновладний творець своєї ориґінальної мислі; Ісус відкриває скарби вселюдської мудрості, до яких тільки він має ключі, а Нагірна проповідь, що стала голосом його самого, заклала новітні засади моралі…
Я задумувався не раз, чи він гебрей – бо ж так сміливо виступає проти заскорузлих старогебрейських догм, що їх проповідують фарисеї і саддукеї, і сам для себе відповідаю: він – нова Мисль, яка є для всіх нас новою, а народилася ще до Авраама, й тільки Христос володіє нею, спосланою в його мозок самим Богом. Так, він напевно і є Сином Божим, тільки ж чому не допускає різнотлумачень своїх думок і так любить єлей, який курять йому апостоли, леліючи потаємну мрію якнайближче стати до Ісуса, щоб колись посісти найкращі місця в Царстві Божім…
Але Тома мовчав, тяжко переживаючи відчуження Христа, аж трапилася пригода… Якось апостоли засперечалися між собою: земним єсть Царство Ісусове чи не від світу цього? У їхню суперечку втрутилися сторонні люди – ніхто й слухати не хотів про якесь загробне царство, а мати Якова та Йоана Заведеєвих, яка була при тому, взяла синів за руки і до Вчителя з ними підійшла. Так і так, равві, я віддала тобі своїх синів, то коли вже побудуєш своє царство, не забудь про них, адже заради тебе покинули вони дім, човна, сіті, батька й матір – відведи їм біля себе найкращі місця. Тоді й брати посперечалися: хто з них сидітиме по праву руч, а хто по ліву біля Сина Божого, і перервав їх сварку Ісус, питання матері поставивши: а чи спроможні її сини пити чашу, яку він п’є?.. Спроможні, спроможні! – вигукнули разом Яків та Йоан, а тоді почали обурюватися й інші апостоли: а то ж хіба ми гірші?!
Не втерпів Тома й до Ісуса підійшов, запитавши:
– Чи можу я вірити в твою божественність, Ісусе, коли ти прихищаєш підлабузників?
Суворо глянув Ісус на Тому, та не відповів, а мовив лише те, що всіх стосувалося:
– Хто хоче бути вищим від інших, нехай стане нижчим, хто хоче бути першим, хай стане останнім.
А до Томи проказав тихо:
– Вони не знають вмісту чаші.
Повівши це, Христос віддалився, сів на березі озера й затулив долонями обличчя. Він плакав, я бачив; мабуть, це помітили апостоли й за свою ницість засоромилися; вони гуртом підійшли до Вчителя і обступили його колом.
– Прости нам, равві, – мовив Петро, – ми діти нетямущі, просвіти нас.
Ісус відняв долоні від лиця й поглянув на апостолів. Довго вдивлявся у кожного по черзі, тільки Тому поминув, і боляче стиснулося серце у дванадцятого апостола:
«Учителю, я з них усіх найбільше тебе люблю за світлий твій розум, і все, що говориш, цікавить мене. Тільки я не можу повторювати за тобою завчене, бо кожну істину пробую на зуб; я ж не босяк, який нічого не має крім паразитарної віри в майбутній рай; я прагну віри діяльної, я вимагаю від проповідника гарантій обіцяного і готовий заплатити сповна за здійснення обіцянки – навіть життям».
Тома не сказав цього, та Христос, видно, прочитав його думки, бо запитав апостолів:
– Яких вам треба доказів, що я відновлю Царство Боже? Повіжте, на кого схожий син чоловічий, який те царство в собі має?
– На ангела справедливого! – перший вихопився Петро, котрий завжди намагався говорити Ісусові приємні речі.
– На філософа мудрого! – поквапився за ним Матей, ховаючи в бороду скептичну посмішку.
– Ти син Бога живого, – сказав побожно Андрій Первозваний.
Проте непроникливим зосталося Ісусове обличчя, не спокусили його похвали, і, глянувши на Тому, повторив запитання.
– Ісусе, – сказав Тома, – на Бога ти схожий, як і всі ми, тільки мудрістю відрізняєшся від нас. А людину робить мудрим те, що Бога Богом, – пізнання.
– Не твій я Господь, – сказав Ісус в задумі. – Ти давно вже випив із кипучого джерела, яке я виміряв.
Потім обняв Тому рукою за спину, як колись під час знайомства, відвів убік і заговорив:
– Не віруєш ти й далі в мене, Томо, проте я тебе не проганяю, бо твоє майбутнє переконання в моєму помазаництві встократ підсилить віру людей у мене, хоч і наречуть тебе Невірним… У моєму Назареті не вважають мене навіть за пророка, відцуралися й рідні, а що вже говорити про сусідів, які бачать у мені лише сина теслі… Чи я Син Божий? Ніхто мені цього не казав, не являвся мені Господь у полум’ї неопалимої купини, як Мойсеєві на Хориві. Я тільки відчуваю наближення Бога – чую його Слово. І те Слово, яке досі ніде й ніколи не звучало, я ношу в собі й мушу його сповістити людям – вірять вони чи ні. Я повинен виректи його до крихти, навіть якщо за це заплачу життям. Своє Слово міг вкласти Бог лише улюбленому синові, який заодно є сином чоловічим… О Томо, як тяжко носити на собі печать Месії, коли ти всього лише син теслі, і як тяжко випробовувати вартість слів Божих, щоб не вкралася в них олжа під виглядом істини!
Пізно ввечері, коли Ісус заснув у наметі, апостоли напалися на Тому: що говорив йому Вчитель?
Відповів Тома:
– Якщо я повторю його слова, ви закидаєте мене камінням, та коли зробите це – з того каміння вибухне вогонь і спалить вас!
Чужим я став серед апостолів, віддалився від мене й Христос: можливо, боявся, щоб я не нагадав йому сказаних ним у стані глибокої зажури слів… Через те й не взяв мене з собою на гору Фавор, де відбулося його преображення. А чи відбулось би, якби був я?.. Розповідали Петро, Яків Молодший і Йоан, яких Христос посвятив у тайну перевтілення на горі поблизу Генісаретського озера, що засяяв він білим світлом і зійшли до нього Мойсей та Ілля. Але я не бачив того…
Я не бачив того, однак повірив у чудо Христового преображення: Ісус сам хотів переконатися у своїй божественності.
II
На десятий день після вознесіння Христового чорні хмари посунули з Кіпрського моря на Єрусалим: блискавки схрещувались і вибухали полум’ям у знавіснілому від власної могутності громадді туч; предтечі Божого всесилля гуркотіли вдалині тривожними громами, наближаючись до міста, і зрозуміли апостоли, що Син Божий хоче нині із небесної стихії подати їм свій знак. Бо за земної відсутності Вчителя нетямущими й бездіяльними, мов малі діти, стали учні, й хробак зневіри почав добиратися до їхніх душ: а чи було вознесіння, чи це їм не приснилось і чи взагалі бачив хто Христа після того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зібралися під негоду апостоли у дворі Єрусалимського храму, щоб на власні вуха почути у громовому гуркотінні голос Спасителя.
Сумніви щодо божественності Христа почали діймати апостолів відразу після того, як його схопили леґіонери й повели до прокуратора, а потім жорстоко бичували нагайками, мов подлого раба; учні ганебно повтікали, забувши вмить про торги за перше місце біля Вчителя, й не всі бачили, як його розпинали.
Крім Томи та Йоана. Перемагаючи почуття страху, пішов Тома з цікавості на Голготу, бо все ще очікував чуда: не дасть же Господь смертним людям убити себе! Передчуваючи, що чуда не станеться, ішов Тома хресною дорогою пригноблений зневірою, і тільки Марія Маґдалина, яка весь Страсний четвер була з ним поруч, додавала отухи; вона нічого у світі не боялася і єдина, мабуть, беззастережно вірила в надприродність Ісуса, бо найкращим доказом цього було її власне зцілення: в її душі народилось те, що в блудництві мало б навіки втратитись – звичайна й могутня людська любов.
На Голготі зневіра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римські леґіонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зціплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуєш себе самого?!» Та слова ці вимовив не він, а розбійник, що висів на хресті ліворуч з переламаними руками на перекладині, й тут почувся болісний стогін Ісуса і його передсмертний докір Вітцеві: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж він – Син?
Леґіонер, який був на Голготі за ката, так зримо простромив вістря списа поміж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смерті, і потекла долі звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Маґдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострішим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмієш вірити лише в те, до чого діткнувся, адже образ Бога на тобі – не тварі!»
Й від цього погляду пломінчик віри, мов у свічки на вітрі, осінив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфірмує нову релігію, яка сповідуватиме того самого Бога, що й стара, тільки за догмами новітнього вчення, перетворивши тим самим її творця із звичайної людини в Месію…
Я поринав у сумніви все глибше і з них, немов з трясовини, вибратись уже не міг: думки, які, здавалось, повертають віру, поглиблювали невіру; апостоли збиралися в домі Никодима і вже почали перешіптуватись про те, що Вчитель їх одурив, – та ось убігла до світлиці втішена Марія Маґдалина зі словами «Він воскрес!», й мої зневірені побратими в передчутті обнадійливої близькості до Христа знову беззастережно увірували в Нього. Тільки я сказав, уникаючи погляду Марії:
«Не повірю, якщо не побачу на його руках ран від цвяхів і не вкладу перстів своїх в його рану підреберну».
І з’явився за вісім днів воскреслий Ісус в домі Никодима, і я вчинив це…
Хмари опускалися над єрусалимським храмом все нижче, блискавки плавили золоту покрівлю, грім заглушував крики переляканих на смерть апостолів, які не мали сил зрушитися з місця, наче їх хтось прикував до землі.
Сказав Петро до Томи:
– Це на тебе гнівається Ісус, ти ж, мабуть, і у Вознесіння його не повірив.
– Не був я тоді на Єлеонській горі, не бачив того, – відказав уперто Тома.