– А чого це ти раптом зник? – запитую.
І він хоче мене обійняти.
– Сиди-сиди, – не пускає його до мене лікар. – Нічого тут обніматися.
Якось ми це на жарт перетворили. І тут вже всі збіглись, і з інших палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті? Я відповідаю, що почалась евакуація, все місто відвозять на три чи п’ять днів. Хлопці мовчать… А там були ще дві жінки, одна з них на прохідний у день аварії чергувала, і вона заплакала:
– Боже мій! Там мої діти. Що з ними?
Мені хотілося побути з ним удвох, ну нехай би одну хвилиночку. Хлопці це відчули, кожен придумав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його і поцілувала. Він відсунувся:
– Не сідай поруч. Візьми стільчик.
– Так, дурниці все це, – махнула я рукою. – А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви ж перші туди потрапили…
– Скоріше за все, це шкідництво. Хтось спеціально влаштував. Усі наші хлопці такої думки.
Тоді так говорили. Думали.
Наступного дня, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спілкуватись один з одним. Перестукувалися через стінку: крапка-тире, крапка-тире… Крапка… Лікарі пояснили це тим, що кожен організм по-різному реагує на дози опромінення, і те, що витримає один, іншому не під силу. Там, де вони лежали, “зашкалювали” навіть стіни. Ліворуч, праворуч і поверх під ними… Там усіх виселили, жодного хворого… Під ними і над ними нікого…
Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені говорили: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Це такі виявилися люди… Такі! Я варила бульйон з індички, на шість осіб. Шість наших хлопців… Пожежників… З однієї зміни… Вони всі чергували тієї ночі: Ващук, Кибенок, Титенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубну пасту, щітки, мило. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушники купила… Я дивуюся тепер своїм знайомим, вони, звичайно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жити? Жити… (Мовчить.) Зустріла тоді багато хороших людей, я не всіх запам’ятала… Світ звузився до однієї точки. Він… Тільки він… Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: “Є хвороби, які не виліковуються. Треба сидіти і гладити руки”.
Рано-вранці їду на базар, звідти – до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити по порціях. Хтось попросив: “Привези яблучко”. З шістьма півлітровими баночками… Завжди на шістьох! У лікарню… Сиджу до вечора. А ввечері – знову в інший кінець міста. Наскільки б мене так вистачило? Але через три дні сказали, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!!
– Але там немає кухні. Як я їм готуватиму?
– Вам уже не треба готувати. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.
Він почав змінюватися – щодня я вже зустрічала іншу людину… Опіки виходили наверх… У роті, на язику і щоках, спочатку з’явилися маленькі ранки, потім вони розрослися. Пластами відходила слизова, плівочками білими. Колір обличчя… Колір тіла… Синій… Червоний… Сіро-бурий… А воно таке все моє, таке улюблене! Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Рятувало те, що все це відбувалося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.
Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки одружилися, ще не натішились одне одним… Ідемо по вулиці. Схопить мене на руки і закрутиться. І цілує, цілує. Люди йдуть повз нас, і всі усміхаються.
Клініка гострої променевої хвороби – чотирнадцять днів… За чотирнадцять днів людина помирає…
У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлі, – все “горіло”. І все це тут же у мене забрали. Навіть нижню білизну. Не чіпали тільки гроші. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одяг, сказали, може, привеземо, а може, й ні, навряд чи він піддасться “чистці”. У такому вигляді я і з’явилася перед ним. Злякався: “Господи, що з тобою?” А я все-таки примудрялася варити бульйон. Ставила кип’ятильник у скляну банку… Туди кидала шматочки курки… Маленькі-маленькі… Потім хтось віддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова готелю. Хтось – дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. У лікарняному халаті сама я не могла дістатися базару, хтось мені цю зелень приносив. Але все марно, він не міг навіть пити… проковтнути сире яйце… А мені хотілося дістати що-небудь смачненьке! Ніби це могло допомогти. Добігла до пошти: “Дівчата, – прошу, – мені треба терміново зателефонувати моїм батькам у Івано-Франківськ. У мене тут помирає чоловік”. Чомусь вони відразу здогадалися, звідки я і хто мій чоловік, моментально з’єднали. Мій батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.
Дев’ятого травня… Він завжди мені казав: “Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила”. Сиджу біля нього в палаті, розплющив очі:
– Зараз день чи вечір?
– Дев’ята вечора.
– Відчиняй вікно! Починається салют!
Я відчинила вікно. Восьмий поверх, усе місто перед нами! Букет вогню зметнувся в небо.
– Ось це так!
– Я обіцяв тобі, що покажу Москву. Я обіцяв, що у свята буду все життя дарувати квіти…
Озирнулася – дістає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі гроші – й вона купила.
Підбігла і цілую:
– Мій єдиний! Любов моя!
Розбурчався:
– Що тобі наказують лікарі? Не можна мене обіймати! Не можна цілувати!
Мені забороняли його обіймати. Гладити… Але я… Я піднімала і всадовлювала його на ліжко. Перестилала ліжко, ставила градусник, приносила і забирала судно… Витирала… Всю ніч – поруч. Вартувала кожен його рух. Зітхання.
Добре, що не в палаті, а в коридорі… У мене запаморочилася голова, я вхопилася за підвіконня… Повз мене йшов лікар, він узяв мене за руку. І несподівано:
– Ви вагітна?
– Ні, ні! – Я так злякалася, що нас хтось почує.
– Не обманюйте, – зітхнув він.
Я так розгубилася, що не встигла його ні про що попросити. Назавтра мене викликають до завідуючої:
– Чому ви мене обдурили? – суворо запитала вона.
– Не було виходу. Скажи я правду – відправили б додому. Свята брехня!
– Що ви наробили!!
– Але я з ним…
– Миленька ти моя! Миленька моя…
Усе життя буду вдячна Ангеліні Василівні Гуськовій. Усе життя!
Інші дружини теж приїжджали, але їх вже не пустили. Були зі мною їхні мами: мамам дозволили… Мама Володі Правика весь час просила Бога: “Візьми краще мене”.
Американський професор, доктор Гейл… Це він робив операцію з пересадки кісткового мозку… Втішав мене: надія є, маленька, але є. Такий могутній організм, такий сильний хлопець! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда – він там служив. Молодша Наталка, їй було чотирнадцять років, дуже плакала і боялась. Але її кістковий мозок підійшов краще за всі… (Замовкає.) Я вже можу про це розповідати… Раніше не могла. Я десять років мовчала. Десять років… (Замовкає.)
Коли він дізнався, що кістковий мозок беруть у його молодшої сестрички, навідріз відмовився: “Я краще помру. Не чіпайте її, вона маленька”. Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. “Тільки б він жив”, – говорила вона. Я бачила операцію. Вони лежали поряд на столах… Там велике вікно в операційній залі. Операція тривала дві години… Коли закінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, важко виходила з наркозу. І зараз хворіє, на інвалідності… Була гарна, сильна дівчина. Заміж не вийшла… А я тоді кидалась із однієї палати в іншу, від нього – до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, робити уколи, ставити катетер… Усе на липучках, на замочках, і я навчилася ними користуватися… Тихенько плівку відсуну і проберуся до нього… Зрештою біля його ліжка мені поставили маленький стільчик. Йому стало так зле, що я вже не могла відійти, ні на хвилину. Кликав мене постійно: “Люсю, де ти? Люсенько!” Кликав і кликав… Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, тому що штатні санітари відмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали підлоги, міняли постільну білизну… Повністю обслуговували. Звідки там з’явилися солдати? Не питала… Тільки він… Він… А щодня чую: помер, помер… Помер Тищура. Помер Титенок. Помер… Як молотком по тім’ячку…
Випорожнення двадцять п’ять – тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах… Все тіло вкрилося пухирями. Коли він вертів головою, на подушці залишалися пасма волосся… А все таке рідне. Кохане… Я намагалася жартувати: “Навіть зручно. Не треба носити гребінець”. Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все хотіла йому робити сама. Якби я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожну хвилину було шкода… Хвилинку, і то шкода… (Закриває обличчя руками і мовчить.) Приїхав мій брат і злякався: “Я тебе туди не пущу!” А батько каже йому: “Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! По пожежній драбині!”
Відлучилася… Повертаюся – на столику біля нього апельсин… Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: “Мене пригостили. Візьми собі”. А медсестра через плівку махає, що не можна цей апельсин їсти. Раз він біля нього якийсь час полежав, його не те що їсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’їж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб він тільки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоїсь розмови… Хтось мене перестерігає: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт із високою щільністю зараження. Ви ж не самогубець. Візьміть себе в руки”. А я як божевільна: “Я його люблю! Я його люблю!” Він спав, я шепотіла: “Я тебе люблю!” Йшла по лікарняному двору: “Я тебе люблю!” Несла судно: “Я тебе люблю!” Згадувала, як ми з ним раніше жили. У нашому гуртожитку… Він засинав уночі тільки тоді, коли візьме мене за руку. У нього була така звичка: уві сні тримати мене за руку. Всю ніч.
А в лікарні я візьму його за руку і не відпускаю…
Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене уважно-уважно і раптом каже:
– Так хочу побачити нашу дитину. Яка вона?
– А як ми її назвемо?
– Ну, це ти вже сама придумаєш…
– Чому я сама, якщо нас двоє?
– Тоді, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дівчинка – Наталочка.
– Як це Василько? У мене вже є один Василько. Ти! Мені іншого не треба.
Я ще не знала, як я його любила! Він… Тільки він… Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем… Хоча була вже на шостому місяці… Я думала, що вона всередині мене, моя маленька, і вона захищена. Моя маленька…
Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бігала за ними… Стояла годинами під дверима. Просила-благала. І тоді вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранці перед восьмою годиною, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: “Тікай!”. На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора у мене пропуск. Ноги у мене по коліна посиніли, розпухли, настільки я втомлювалася. Моя душа була міцнішою тіла. Моє кохання…
Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу ніякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день міняла це простирадло, а до вечора воно все в крові. Піднімаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіпрись на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…
Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.
Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.
Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…
Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми щасливі!
Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрі: “Як він там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю ніч була у нього. Тільки на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо і кричала… На весь готель… До мене боялися підійти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів… Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тільки відійшла. Зараз прибіжить”, – заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.
Я вже від нього не відірвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет… Цей пакет… У морзі запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було вже цілого тіла. Все – кривава рана. У лікарні останні два дні… Підніму його руку, а кістка хитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легень, шматочки печінки йшли через рот… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, усе це з нього вигрібаю… Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Це все таке рідне… Таке… Жоден розмір взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…
На моїх очах… У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали. І цей мішок вже поклали в дерев’яну труну… А труну ще одним мішком обв’язали… Целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже все це помістили в цинкову труну, ледве втиснули. Тільки кашкет нагорі залишився.
З’їхалися всі… Його батьки, мої батьки… Купили в Москві чорні хустки… Нас приймала надзвичайна комісія. Всім говорили одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. У запаяних цинкових трунах, під бетонними плитками. І ви повинні цей документ підписати. Потрібна ваша згода. Якщо хтось обурювався, хотів відвезти труну на батьківщину, його переконували, що вони, мовляв, герої і тепер сім’ї вже не належать. Вони вже державні люди… Належать державі.
Сіли в катафалк… Родичі й якісь військові люди. Полковник із рацією… По рації передають: “Чекайте наших наказів! Чекайте!” Дві чи три години кружляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову до Москви повертаємося… По рації: “На кладовище в’їзд не дозволяємо. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Ще почекайте”. Батьки мовчать… Хустка у мами чорна… Я відчуваю, що непритомнію. Зі мною істерика: “Чому мого чоловіка треба приховувати? Він – хто? Вбивця? Кримінальний злочинець? Кого ми ховаємо?” Мама: “Тихо, тихо, донечко”. Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: “Дозвольте рухатися на кладовище. З дружиною істерика”. На кладовищі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатись… Тількиі родичі… Засипали моментально. “Швидко, швидко!” – командував офіцер. Навіть не дали труну обійняти.