Розмовляю із хлопцями, багато хто приїхав добровільно. Просилися сюди. Помітила, що більшість – із родин інтелігенції: вчителів, лікарів, бібліотекарів, одне слово – книжкових людей. Щиро мріяли допомогти афганському народові будувати соціалізм. Зараз сміються із себе. Показали мені місце в аеропорту, де лежали сотні цинкових трун, таємниче блищали на сонці. Офіцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут і моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своїх слів: «Ви цього не записуйте».
Уночі мені снилися вбиті, в усіх були здивовані обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?
Разом із медсестрами їздила у шпиталь для мирних афганців, ми возили дітям подарунки. Дитячі іграшки, цукерки, печиво. Мені дісталося штук п’ять м’яких ведмедиків. Приїхали до шпиталю – довгий барак, із білизни в усіх самі ковдри. До мене підійшла молода афганка з дитиною на руках, хотіла щось сказати, за десять років тут усі навчилися трохи говорити по-російськи, я дала дитині іграшку, вона взяла її зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка відкинула ковдрочку з маленького тільця – хлопчик був без обох рук. «Це твої росіяни бомбили». Хтось підтримав мене, я падала…
Я бачила, як наш «Град» перетворює кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарі, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селі під Мінськом вносили в дім цинкову труну, і як голосила мати. Це не людський крик був і не звіриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарі…
Зізнаюся, я не одразу стала вільною. Я була щирою зі своїми героями, і вони довіряли мені. У кожного з нас був свій шлях до свободи. До Афганістану я вірила в соціалізм із людським обличчям. Звідти я повернулася вільною від усіх ілюзій. «Пробач мені, тату, – сказала я під час зустрічі, – ти виховав мене з вірою в комуністичні ідеали, але досить один раз побачити, як нещодавні радянські школярі, яких ви з мамою навчаєте (мої батьки були сільськими вчителями), на чужій землі вбивають незнайомих їм людей, щоб усі твої слова перетворилися на порох. Ми – вбивці, тату, розумієш!?» Батько заплакав.
Із Афганістану поверталося чимало вільних людей. Проте я маю й інший приклад. Там, в Афганістані, хлопець мені кричав: «Що ти, жінка, можеш зрозуміти про війну? Хіба люди так помирають на війні, як у книгах і кіно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Він ще метрів десять біг і ловив свої мізки…» А через сім років цей самий хлопець – нині вдатний бізнесмен, полюбляє розповідати про Афган. Зателефонував мені: «Навіщо твої книжки? Вони занадто страшні». Це вже була інша людина, не та, яку я зустріла серед смерті і яка не хотіла помирати у двадцять років…
Я запитувала себе, яку книжку про війну я хотіла би написати. Хотіла би написати про людину, яка не стріляє, не може вистрілити в іншу людину, якій сама думка про війну завдає страждання. Де вона? Я її не зустріла.
1990–1997 роки
Російська література цікава тим, що лише вона може розповісти про унікальний досвід, через який пройшла колись величезна країна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишете про трагічне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нині в різних країнах, але скрізь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.
Довго не хотіла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким інструментом і з якого боку підступитися? Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невідомого. Стало зрозуміло: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, попереду на нас чекають жорстокіші й тотальніші, але до часу ще закриті від очей. Щось там уже після Чорнобиля привідкрилося…
У пам’яті залишилося, як старий таксист розпачливо вилаявся, коли голуб ударився в лобове скло: «За день два-три птахи розбиваються. А в газетах пишуть: ситуація під контролем».
У міських парках згрібали листя й вивозили за місто, там листя ховали. Зрізали землю із забруднених плям і теж ховали – землю ховали в землі. Ховали дрова, траву. У всіх були трохи божевільні обличчя. Розповідав старий пасічник: «Вийшов уранці в садок – чогось бракує, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли… Не чутно жодної бджоли. Жодної! Що? Що це? І другого дня вони не вилетіли, і третього… Потім нам повідомили, що на атомній станції – аварія, а вона поряд. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні». Чорнобильська інформація в газетах вся складалася з воєнних слів: вибух, герої, солдати, евакуація… На самій станції працювало КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ішов поголос, що аварія – запланована акція західних спецслужб, аби підірвати табір соціалізму. У напрямку Чорнобиля рухалася військова техніка, їхали солдати. Система діяла, як зазвичай, повоєнному, але солдат із новеньким автоматом у цьому новому світі був трагічним. Усе, що він міг – набрати великі дози опромінення й померти, коли повернеться додому.
На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську.
Радіацію не можна було побачити, помацати, відчути її запах… Такий знайомий і незнайомий світ уже оточував нас. Коли я поїхала в зону, мені швидко пояснили: квіти рвати не можна, сідати на траву не можна, воду з колодязя не пити… Смерть зачаїлася всюди, але це вже була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомому образі. Старі люди, які пережили війну, знову їхали в евакуацію – дивилися на небо: «Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Хіба це війна? А треба ставати біженцями».
Уранці всі пожадливо хапали газети й одразу відкладали їх розчаровано – шпигунів не знайшли. Про ворогів народу не пишуть. Світ без шпигунів і ворогів народу теж був незнайомим. Починалося щось нове. Чорнобиль слідом за Афганістаном робив нас вільними людьми.
Для мене світ розсунувся. У зоні я почувала себе ані білорускою, ані росіянкою, ані українкою, а представником біологічного виду, який може бути знищений. Збіглися дві катастрофи: соціальна – занурювалася під воду соціалістична Атлантида, і космічна – Чорнобиль. Падіння імперії турбувало всіх: люди були заклопотані буднем і побутом, на що купити і як вижити? У що вірити? Під які прапори ставати? Чи потрібно вчитися жити без великої ідеї? А це було ні для кого не знайоме, бо ще ніколи так не жили. Перед «червоною» людиною стояли сотні запитань, вона переживала їх самотньо. Ніколи вона не була настільки самотньою, як у перші дні свободи. Навколо мене були приголомшені люди. Я їх слухала…
Закриваю свій щоденник…
Що з нами трапилося, коли імперія впала? Раніше світ ділився: кати та жертви – це ГУЛАГ, брати та сестри – це війна, електорат – це технології, сучасний світ. Раніше наш світ іще ділився на тих, хто сидів і хто саджав, а сьогодні – поділ на слов’янофілів і західників, на націонал-зрадників і патріотів. А ще на тих, хто може купити і хто не може купити. Оце, я би сказала, найважче випробовування після соціалізму, тому що нещодавно всі були рівними. «Червона» людина так і не змогла увійти в те царство свободи, про яке вона мріяла на кухні. Росію розділили без «червоної» людини, вона залишилася без нічого. Приниженою й окраденою. Агресивною й небезпечною.
Що я чула, коли їздила Росією…
– Модернізація в нас можлива тільки через «шарашки» та розстріли.
– Російська людина начебто й не хоче бути багатою, навіть боїться. Чого ж вона хоче? А вона завжди хоче одного: щоб хтось інший не став багатим. Багатшим, ніж вона.
– Чесної людини в нас не знайдеш, а святі є.
– Небитих поколінь нам не діждати; російська людина не розуміє свободи, їй потрібен жандарм і нагайка.
– Два головних російських слова: війна і тюрма. Украв, погуляв, сів… Вийшов і знову сів…
– Російське життя має бути злим, нікчемним, тоді душа підноситься, вона усвідомлює, що не належить цьому світові… Що брудніше й кривавіше, то більше для неї простору…
– Для нової революції немає ні сил, ні якогось божевілля. Куражу немає. Російській людині потрібна така ідея, щоби сироти по шкірі…
– Так наше життя й метеляється – між бардаком і бараком.
Комунізм не помер, труп живий.
Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який у нас був у 1990-ті роки. На запитання: якою має бути країна – сильною чи гідною, де людям добре жити, обрали перший варіант – сильною. Нині знову час сили. Росіяни воюють із українцями. Із братами. У мене батько – білорус, мати – українка. І так у багатьох. Російські літаки бомблять Сирію…
Час надії змінився часом страху. Час повернув назад… Час секонд-хенд…
Нині я не впевнена, що дописала історію «червоної» людини…
У мене три домівки – моя білоруська земля, батьківщина мого батька, де я прожила все життя; Україна, батьківщина моєї мами, де я народилася; й велика російська культура, без якої я себе не уявляю. Вони мені всі дорогі. Але важко за наших часів говорити про любов.
Нотатки співучасника
Жертва і кат однаково відразливі, й урок табору полягає в тому, що це – братерство в падінні.
Давид Руссе. Дні нашої смерті
У кожному разі, нам слід пам’ятати, що за перемогу зла у світі відповідають насамперед не його сліпі виконавці, а духовно видющі служителі добра.
Ф. Степун. Що збулося та що не збулося
Ми прощаємося з радянським часом. Із тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми…
Комунізм мав божевільний план – переробити «стару» людину, «ветхого Адама». І це здійснилося… може, лише це й здійснилося. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Кілька років я мандрувала всім колишнім Радянським Союзом, тому що homo soveticus – це не лише росіяни, а й білоруси, туркмени, українці, казахи… Ми тепер мешкаємо в різних державах, розмовляємо різними мовами, але нас ні з ким не сплутаєш. Впізнаєш одразу! Усі ми, люди із соціалізму, схожі й не схожі на решту людей – у нас свій словник, свої уявлення про добро і зло, про героїв і мучеників. У нас особливі стосунки зі смертю. Постійно в розповідях, які я записую, ріжуть вухо слова: «стріляти», «розстріляти», «ліквідувати», «стратити» або такі радянські варіанти зникнення, як: «арешт», «десять років без права листування», «еміграція». Скільки може вартувати людське життя, якщо ми пам’ятаємо, що не так давно гинули мільйони? Ми сповнені ненависті та забобонів. Усі звідти, де був ГУЛАГ і страхітлива війна. Колективізація, розкуркулення, переселення народів…
Це був соціалізм, і це було просто наше життя. Тоді ми мало про нього говорили. А тепер, коли світ незворотно змінився, всіх почало цікавити оте наше життя, й неважливо, яким воно було, це було наше життя. Пишу, розшукую тут і там крихти з історії «хатнього»… «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене завжди приваблює ось цей маленький простір – людина… одна людина. Насправді там усе й відбувається.
Чому в книжці так багато розповідей самогубців, а не звичайних радянських людей зі звичайними радянськими біографіями? Зрештою, накладають на себе руки й через кохання, старість, просто так, заради цікавості, через бажання розкрити таємницю смерті… Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш, – держава зробилася їхнім космосом, заступила їм усе, навіть власне життя. Вони не змогли піти з великої історії, попрощатися з нею, бути щасливими інакше. Пірнути… зануритись і зникнути у приватному існуванні, як це відбувається сьогодні, коли мале стало великим. Людина хоче просто жити, без величної ідеї. Такого ніколи не було в російському житті, цього не знає й російська література. Загалом ми люди війни: або воювали, або готувалися до війни. Ніколи не жили інакше. Звідси воєнна психологія. І в мирному житті все було по-воєнному. Бив барабан, маяв прапор… серце вистрибувало з грудей… Людина не помічала свого рабства, вона навіть любила своє рабство. Я теж пам’ятаю: після школи ми збиралися цілим класом поїхати на цілину, зневажали тих, хто відмовлявся, до сліз шкодували, що революція, громадянська війна – все трапилося без нас. Озирнешся: невже це ми? Я? Я згадувала разом зі своїми героями. Хтось із них сказав: «Тільки радянська людина може зрозуміти радянську людину». Ми були люди з однією комуністичною пам’яттю. Сусіди по пам’яті.
Батько згадував, що особисто він у комунізм повірив після польоту Гагаріна. Ми – перші! Ми все можемо! Так вони з мамою нас і виховували. Я була жовтеням, носила значок із кучерявим хлопчиком, піонеркою, комсомолкою. Розчарування прийшло пізніше.
Після перебудови всі очікували, коли відкриють архіви. І їх відкрили. Ми ознайомилися з історією, яку від нас приховували…
«Ми маємо повести за собою 90 мільйонів зі ста, які населяють Радянську Росію. Із рештою неможливо розмовляти – їх слід знищити» (Зинов’єв, 1918).
«Повісити (обов’язково повісити, аби народ бачив) не менш ніж 1000 запеклих куркулів, багатіїв… забрати в них увесь хліб, призначити заручників… Зробити так, щоб на сотні верст навкруг народ бачив, жахався…» (Ленін, 1918).
«Москва буквально вмирає з голоду (професор Кузнєцов – Троцькому). «Це не голод. Коли Тит брав Єрусалим, єврейські матері їли власних дітей. Ось коли я змушу ваших матерів їсти власних дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”» (Троцький, 1919).
Люди читали газети, журнали й мовчали. На них звалився нелюдський жах! Як із цим жити? Багато хто зустрів правду як ворога. І свободу теж. «Ми не знаємо своєї країни. Не знаємо, про що думає більшість людей, ми їх бачимо, зустрічаємо щодня, але про що вони думають, чого хочуть, ми не знаємо. Проте беремо на себе сміливість їх учити. Невдовзі дізнаємося про все – і вжахнемося», – казав один мій знайомий, із яким ми часто сиділи в мене на кухні. Я з ним сперечалася. Це було дев’яносто першого року… Щасливий час! Ми вірили, що завтра – буквально завтра – почнеться свобода. Почнеться з нічого, з наших бажань.
Із «Нотатників» Шаламова: «Я був учасником великої програної битви за справжнє оновлення життя». Написала це людина, яка відсиділа сімнадцять років у сталінських таборах. Туга за ідеалом залишилася… Радянських людей я б поділила на чотири покоління: сталінське, хрущовське, брежнєвське і горбачовське. Я – з останнього. Нам було легше прийняти крах комуністичної ідеї, бо ми не жили за тих часів, коли ідея була молодою, сильною, з незмарнованою магією погибельного романтизму й утопічних надій. Ми виросли під час правління кремлівських дідуганів. За пісних вегетаріанських часів. Велику кров комунізму вже було забуто. Пафос лютував, але збереглося знання, що утопію не можна перетворювати на життя.
Це було за першої чеченської війни… Я познайомилася в Москві на вокзалі з жінкою, вона була десь із-під Тамбова. Їхала до Чечні, щоб забрати сина з війни: «Я не хочу, щоб він помирав. Я не хочу, щоб він убивав». Держава вже не володіла її душею. Це була вільна людина. Таких людей було небагато. Більше було тих, кого свобода дратувала: «Я купив три газети й у кожній своя правда. Де ж справжня правда? Раніше прочитаєш уранці газету «Правда» – й усе знаєш. Усе розумієш». З-під наркозу ідеї виходили повільно. Якщо я починала розмову про покаяння, у відповідь чула: «За що я повинен каятися?» Кожен почував себе жертвою, а не співучасником. Хтось казав: «я теж сидів», інший – «я воював», ще хтось – «я своє місто з хаосу піднімав, день і ніч цеглу тягав». Це було зовсім несподівано: всі п’яні від свободи, але не готові до свободи. Де ж вона, свобода? Тільки на кухні, де й далі за звичкою лаяли владу. Лаяли Єльцина та Горбачова. Єльцина за те, що змінив Росію. А Горбачова? Горбачова за те, що змінив усе. Усе двадцяте сторіччя. І в нас тепер буде як в інших. Як у всіх. Гадали, що цього разу вийде.