Будинки низькі, а церкви високі. Спати не було на чому, спали на соломі. Коли настала зима, на чотирьох були одні черевики. А потім почався голод. Голодував не лише дитбудинок, голодували й люди навколо нас, тому що все віддавали фронту. У дитбудинку мешкало двісті п’ятдесят дітей, й одного разу – покликали на обід, а їсти взагалі нічого. Сидять у їдальні виховательки й директор, дивляться на нас, і очі в них сповнені сліз. А була в нас кобила Майка… Вона була стара й дуже лагідна, ми возили на ній воду. Наступного дня вбили цю Майку. І давали нам воду і такий маленький шматочок Майки… Але від нас це довго приховували. Ми не могли б її їсти… Нізащо! Це була єдина кобила в нашому дитбудинку. І ще двоє голодних котів. Скелети! Добре, думали ми потім, це щастя, що коти такі худі, нам не доведеться їх їсти.
Ходили ми з величезними животами, я, наприклад, могла з’їсти відро супу, тому що в цьому супі нічого не було. Скільки мені наливатимуть, стільки їстиму і їстиму. Рятувала нас природа, ми були наче жуйні тварини. Навесні у радіусі кількох кілометрів… Навколо дитбудинку… Не розпускалося жодне дерево, тому що з’їдалися всі пуп’янки, ми здирали навіть молоду кору. Їли траву, всю підряд їли. Нам дали бушлати, у цих бушлатах ми проколупали кишені й носили із собою траву, носили й жували. Літо нас рятувало, а взимку ставало дуже важко. Маленьких дітей, нас було близько сорока, поселили окремо. Ночами – плач. Кликали маму й тата. Вихователі й учителі намагалися не вимовляти при нас слово «мама». Вони розповідали нам казки й підбирали такі книжки, аби там не було цього слова. Якщо хтось раптом вимовляв «мама», ми одразу починали плакати. Невтішний плач.
Учитися я знову пішла в перший клас. А вийшло так: перший клас я закінчила з похвальною грамотою, але коли ми приїхали в дитбудинок і в нас запитали, в кого «переекзаменівка», я сказала, що в мене, бо подумала: «переекзаменівка» – це і є похвальна грамота. У третьому класі я втекла з дитбудинку. Пішла шукати маму. Голодною та знесиленою в лісі мене знайшов дідусь Большаков. Дізнався, що я з дитбудинку, й забрав до себе в сім’ю. Жили вони вдвох із бабусею. Я зміцніла й почала допомагати їм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хліб, але це був такий хліб, що в ньому було мало хліба. Він – гіркий. У борошно намішували все, що мололося: лободу, квіти горіха, картоплю. Я досі не можу спокійно дивитися на масну траву і їм багато хліба. Ніяк не можу його наїстися… За десятки років…
Скільки я все-таки пам’ятаю. Багато ще пам’ятаю…
Я пам’ятаю божевільну маленьку дівчинку, яка залазила до когось на город, знаходила нірку й пильнувала біля неї мишку. Дівчинка теж хотіла їсти… Я пам’ятаю її обличчя, навіть сарафанчик, в якому вона ходила. Одного разу я підійшла до неї, і вона мені… Розповіла… Про мишку… Ми разом сиділи й пильнували тієї мишки…
Усю війну я говорила й очікувала, що, коли закінчиться війна, ми запряжемо з дідусем коня й поїдемо шукати маму. У дім заходили евакуйовані, я в усіх запитувала: «Ви не зустрічали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домі стояв баняк теплої кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб їм було чогось теплого поїсти. Більше нічого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домі… Я це добре пам’ятаю. Я цю кропиву збирала.
Війна закінчилася… Чекаю день, два, за мною ніхто не їде. Мама за мною не їде, а тато, я знала, в армії. Чекала я так два тижні, далі чекати не було сили. Залізла в якийсь поїзд під лавку й поїхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свідомість іще), що всі поїзди ідуть у Мінськ. А в Мінську на мене чекає – мама! Потім приїде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.
Вони пропали десь під бобмами… Сусіди потім розповідали – поїхали вдвох шукати мене. Побігли на станцію…
Мені вже п’ятдесят один рік, у мене є свої діти. А я все одно хочу маму…
«Такі гарні німецькі іграшки…»
Таїса Насвєтнікова – 7 років.
Зараз – учителька.
Перед війною…
Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двір. Дівчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’яків і любила собак. Жили ми у Вітебську, тато працював у будівельному управлінні. Із дитинства я найбільше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двині.
А потім була школа. Від школи в мене залишилося таке враження: дуже широкі сходи, скляна прозора стінка й дуже багато сонця й дуже багато радості. Було таке відчуття, що життя – це свято.
У перші ж дні війни тато пішов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалі… Тато весь час переконував маму, що вони відженуть німців, але щоб ми евакуювалися. Мама не розуміла: навіщо? Якщо ми залишимося вдома, він швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рідненький! Тільки повертайся швидше. Таточку рідненький…»
Їхав тато, через кілька днів їхали й ми. Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскільки ешелони в тил ішли через кожні п’ятсот метрів. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в білий горошок, а в мене ситцевий червоний сарафанчик із квіточками. Усі дорослі говорили, що червоне добре видно зверху, і лише наліт, усі кидалися в кущі, а мене, чим лише можна, накривали, аби мій червоний сарафанчик не було видно, бо я наче ліхтарик.
Воду пили з боліт і канав. Починалися кишкові захворювання. Я теж захворіла… Три доби не приходила до тями… Потім мама розповіла, як мене врятували. Коли ми зупинялися у Брянську, на сусідню колію подали військовий ешелон. Моїй мамі було двадцять шість років, вона була дуже вродлива. Наш поїзд стояв довго. Вона вийшла з вагону, і їй сказав якийсь комплімент офіцер із того ешелону. Мама попросила: «Відійдіть, я не можу бачити вашу усмішку. У мене дочка помирає». Офіцер виявився військовим фельдшером. Він вскочив до вагона, побачив мене й покликав свого товариша: «Швидко принеси чай, сухарі й беладону». Оці солдатські сухарі… Літрова пляшка міцного чаю й кілька таблеток беладони врятували мені життя.
Поки ми їхали в Актюбинськ, увесь ешелон перехворів. Нас, дітей, не пускали туди, де лежали мертві й убиті, нас оберігали від цієї картини. Ми чули тільки розмови: там стільки-то закопали в яму, там стільки-то… Мама приходила з блідим-блідим обличчям, руки в неї трусилися. А я все допитувалася: «А куди поділися ці люди?».
Ніяких пейзажів не пам’ятаю. І це дуже дивно, тому що я любила природу. Запам’яталися тільки ті кущі, під якими ми ховалися. Яри. Чомусь мені здавалося, що ніде немає лісу, що ми їдемо тільки між полями, в якійсь пустелі. Одного разу я відчула такий страх, що після нього вже ніяких бомб не боялася. Нас не попередили, що потяг стоїть десять-п’ятнадцять хвилин. Коротко. Потяг пішов, а я залишилася… Сама… Не пам’ятаю, хто мене підхопив… Мене буквально вкинули у вагон… Але не в наш вагон, а в якийсь передостанній… Тоді я вперше злякалася, що залишуся сама, а мама поїде. Поки мама була поруч, нічого не було страшно. А тут я заніміла від страху. І поки мама до мене не прибігла, не схопила на руки, я була німа, ніхто з мене слова не міг добути. Мама – це був мій світ. Моя планета. Якщо в мене навіть щось боліло, візьмешся за мамину руку, й уже не болить. Уночі я завжди спала поряд із нею, що тісніше, то менше страху. Якщо мама близько, здається, що все в нас, як раніше вдома було. Заплющиш очі – ніякої війни немає. Тільки мама не любила говорити про смерть. А я весь час розпитувала…
З Актюбинська поїхали в Магнітогорськ, там жив татів рідний брат. До війни у нього була велика родина, багато чоловіків, а коли ми приїхали, у будинку мешкали самі жінки. Чоловіки всі пішли на війну. Наприкінці сорок першого отримали дві похоронки – загинули дядькові сини…
Із тієї зими ще запам’яталася вітрянка, якою ми перехворіли всією школою. І червоні штани… На карточки мама отримала шматок бордової байки, з неї пошила мені штани. І діти мене дражнили
«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пізніше отримали на карточки калоші, я їх підв’язувала і так бігала. Біля кісточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося під п’ятки щось підкладати, аби п’ятка була вище і не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час підмерзали руки й ноги. У школі часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на підлозі, і ми ковзали між партами. Сиділи в пальто, в рукавичках, тільки обрізали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всі багато читали… Так багато… Як ніколи… Перечитали дитячу бібліотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослі книжки. Інші дівчатка боялися, навіть хлопці не любили, пропускали ті сторінки, де писалося про смерть. А я читала…
Випало багато снігу. Усі діти вибігали на вулицю й ліпили снігову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна ліпити снігову бабу й радіти, коли війна.
Дорослі слухали весь час радіо, без радіо не могли жити. І ми теж. Раділи кожному салютові в Москві, переживали кожне повідомлення: як там на фронті? У підпіллі, в партизанах? Вийшли фільми про битву під Сталінградом і під Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разів їх дивилися. Тричі підряд показуватимуть, і ми будемо тричі дивитися. Фільми показували у школі, спеціального кінозалу не було, показували в коридорі, а ми сиділи на підлозі. Дві-три години сиділи. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лікарями, чому я така… Чому мене цікавлять такі недитячі речі, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…
Я перечитала казки… Дитячі казки… Що я знову помітила? Я помітила, як багато там убивають. Багато крові. Це стало для мене відкриттям…
Наприкінці сорок четвертого року… Я побачила перших полонених німців… Вони йшли широкою колоною по вулиці. І що мене вразило, так це те, що люди підходили до них і давали хліб. Мене це так вразило, що я побігла на роботу до мами запитати:
«Чому наші люди дають німцям хліб?». Мама нічого не сказала, вона тільки заплакала. Тоді ж я побачила першого мертвого в німецькій формі, він ішов-ішов у колоні й упав. Колона постояла й рушила далі, а біля нього поставили нашого солдата. Я підбігла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радіо оголошували про втрати супротивника, ми завжди раділи… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Він навіть не лежав, а сидів, напівзігнувшись, голова трохи на плечі. Я не знала: ненавидіти мені його чи жаліти? Це був ворог. Наш ворог! Не пам’ятаю: молодий він чи старий? Дуже втомлений. Через це мені було важко його ненавидіти. Я теж мамі про це розповіла. І вона знову плакала.
Дев’ятого травня ми прокинулися вранці від того, що в під’їзді хтось дуже сильно кричав. Було ще зовсім рано. Мама пішла дізнатися, що трапилося, прибігла розгублена: «Перемога! Невже перемога?» Це було так незвично: війна скінчилася, така довга війна. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось кричав… Плакали ті, хто втратив близьких, раділи від того, що все-таки це – Перемога! У когось була жменька крупи, у когось – картопля, у когось – буряки, – все зносили в одну квартиру. Я ніколи не забуду того дня. Отого ранку… Навіть надвечір уже було не так…
Під час війни всі чомусь говорили тихо, мені навіть здавалося, що пошепки, а тут усі раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд із дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідіть на вулицю. Сьогодні – свято». І кликали назад. Нас ніколи стільки не обіймали й не цілували, як того дня.
Але я – щаслива людина, в мене повернувся з війни тато. Тато привіз гарні дитячі іграшки. Іграшки були німецькі. Я не могла зрозуміти, як можуть бути такі гарні іграшки німецькими…
Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими наші солдати. Їхні обличчя були прикриті гілками. Над ними дзижчали мухи… Тисячі мух… Про мертвого німця… Розповіла про тата моєї подружки, який повернувся з війни і через кілька днів помер. Помер від хвороби серця. Ніхто не міг зрозуміти: як можна померти після війни, коли всі щасливі?
Тато мовчав…
«Одна жменя солі… Усе, що залишилося від нашого дому…»
Мишко Майоров – 5 років.
Зараз – кандидат сільськогосподарських наук.
Під час війни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до війни…
Перший сон…
Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона підсуває стіл до вікна, розстеляє матерію, накладає на неї вату, накриває її іншим шматком матерії й починає стьобати ковдру. У мене теж є робота: з одного боку ковдри бабуся вбиває цвяшки, до них по черзі прив’язує шпагат, який натирає крейдою, а я натягаю його з іншого боку. «Тягни, Мишенько, сильніше», – просить бабуся. Я натягую – вона відпускає: бах – і готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатині. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них біжать стібки чорних ниток. Наступна операція: бабуся розкладає паперові викрійки (зараз це називається трафаретом), і на зметаній ковдрі з’являється малюнок. Дуже гарно й цікаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комірці їй вдаються. Її ручна машинка «Зінгер» працює й тоді, коли я вже сплю. І дідусь спить.
Другий сон…
Дідусь чоботарює. У мене й тут є діло – готувати дерев’яні шпильки. Зараз усі підошви – на залізних гвіздках, але вони іржавіють, і підошва швидко відлітає. Може, й тоді вже використовувалися залізні гвіздки, але я пам’ятаю дерев’яні. Із рівної, без сучків, колодки старої берези треба було напиляти кружки й залишити висихати під повіткою, потім настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрів і довжиною сантиметрів із десять і теж просушити. Із отих брусочків легко відколоти поперечні пластинки товщиною два-три міліметри. Швецький ніж гострий, і ним легко зрізати край пластинки з двох боків: упреш її у верстак – жик-жик, і пластинка гостра, а потім уже колеш гвіздки-шпильки. Дідусь наколюшкою (таке шевське шило) наколює отвір у підошві чобота, вставляє шпильку, стук шевським молотком! – і гвіздок у підошві. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже міцно: від вологи сухі березові гвіздки тільки розбухнуть і ще міцніше триматимуть підошву, і вона не відпаде, аж доки не зноситься.
А ще дідусь підшиває валянки, вірніше, робить другу підошву на валянках, вони тоді довше служать і можна в них ходити без калош. Або обшиває шкірою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мій обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом і вощити воском дратовку, засилювати її в голку. Але шевська штопальна голка – велика цінність, і тому дідусь найчастіше користується щетиною, найзвичайнішою щетиною із загривка дикого кабана, можна і з домашнього, але та м’якіша. У дідуся такої щетини – цілий жмут. Нею можна й підошву пришити, й маленьку латочку в незручному місці: щетинка гнучка і де завгодно пролізе.
Третій сон…
Старші хлопці в сусідському великому сараї організували театр, іде вистава про прикордонників і шпигунів. Квитки по десять копійок, а в мене немає, і мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити війну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжніх гімнастерках. Спектакль приголомшує…
Далі сни мої обривалися…
Незабаром я побачив солдатські гімнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених і запорошених солдатів, а вони говорили: «Німець пре». Я почав чіплятися до бабусі: «А які вони, німці?»
Складаємо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись їдемо… Потім повертаємося… У нас у хаті – німці! Вони схожі на наших солдатів, тільки в іншій формі і веселі. Ми з бабусею і мамою тепер живемо за пічкою, а дідусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобає ковдри, дідусь не шевцює. Одного разу відсуваю запону: в кутку біля вікна сидить німець у навушниках і крутить ручки рації, чути музику, потім чітко російською… Інший німець у цей час намазував масло на хліб, побачив мене і махнув ножем біля самого мого носа, я ховаюся за полог і вже не вилізаю з-за пічки.