– Загалом справив непогане враження. За документами йому 50 років, тримає в Німеччині невеличкий бізнес, – пригадав розповідь Бовтуна Єгор. – Виїхав з України ще в кінці дев’яностих.
– Як так сталося, що тіло не виявили відразу? Усі ці дев’ять місяців воно перебувало там?
– Експертиза встановила, що її вбили саме там, так. Тіло з місця злочину не рухали. Смерть настала від удару по голові важким предметом, – коротко вводив у курс справи вже трішки захмелілий Льоня.
Опер страшенно радів допомозі Єгора. А головне знав – справа у надійних руках. Ну а він тим часом попідтягує власні «хвости», спробує трохи допомогти з розслідуваннями Вікторії (інакше після повернення її чекає повний «завал»), а також, наскільки дозволить час, допоможе батькам із ремонтом. – На будинок майже не було покупців. Аж поки власник не знизив ціну. Тож тіло спокійно пролежало там стільки часу. Подружжя, яке придбало оселю, дивилося її, ще коли ціна стояла висока. А щойно вартість знизили, придбали.
– Я так розумію, дивилися вони його до того, як там опинилося тіло?
– У грудні минулого року, – підтвердив здогади Єгора Льоня.
«Неабиякий сюрприз: знайти у власному будинку вбиту людину, – Єгор спробував уявити ситуацію. – А тепер їм у цьому будинку жити».
Скляр доволі швидко познайомився з деталями справи. Поки інформації виявилося небагато. Проте навіть із того, що довідався, запідозрив: не все в ній так просто.
Не тому, що тіло Олександри Альтман так довго не могли знайти.
Чоловік вбитої, Віктор Альтман, зник два роки тому. Тіла його досі ніхто не знайшов.
* * *
Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:23
– Так Колька решил не приезжать, что ль? – хлопець напнув на голову капюшон, рятуючись від вітру. Він стояв, засунувши руки до кишені джинсів і длубаючи носком взуття сиру землю. Ліля присіла навпочіпки спиною до входу на територію й дивилася на хлопця знизу вгору.
– Да *уй его знает, приедет или нет, мне пофиг.
Голос її був прокуреним, від того звучав майже як чоловічий. Дівчина харкнула й сплюнула.
– Чё он там так долго? – повернула голову й спробувала видивитися дружбана. – Б**дь, я уже замерзла и в туалет хочу, – вона шмигнула носом і врешті повернула голову до співрозмовника.
Той продовжував длубати землю, тільки вже із заплющеними очима, все так само слухаючи в голові нечутну їй музику.
– Попрошусь щас к его приятелю сходить. Слышь? – гукнула, не отримавши належної уваги.
Хлопець на мить розплющив очі й подивився на дівчину. Він був спокійний мов той слон і ловив кайф. Пісні групи «Аеросміт» несподівано змінилися на власну мелодію, що видумував саме в цей момент. Завтра й не згадає, що на таке був спроможний. На кілька хвилин «завис», поринувши у власний новий світ.
Знову розплющив очі – саме вчасно, аби побачити силует у темряві. Хтось ішов, такого самого зросту, як і його приятель. Навіть хода та сама. У руках міцно стискає биту, швидким кроком наближається до них. Хлопець зусиллям волі сфокусував зір: «Кто это? И чё это у него с лицом?» – думки формувалися складно. Єдине, що спромігся згадати: сьогодні вже чув про якусь маску й биту. Зовсім недавно йому щось про них розповідали.
Лілька продовжувала балакати про Колю своїм чоловічим басом, не озираючись. Її слух притупився. Вона мало розуміла з того, що сама говорить.
Крізь маску хлопець із битою бачив, як змінюється обличчя приятеля. Його відсторонений погляд починав набувати усвідомлення. «Ты думал, я не отважусь?» – у думках засміявся юнак, впевнено підійшов до дівчини ззаду й із розмаху вдарив по голові.
Лілька впала на землю, нападник із подивом зрозумів, що з першого удару вбити не вдалося. Дівчина лаялася сплутаною мовою, тож він знову вдарив по потилиці. Цього разу прикладаючи більше сили.
– Ты чё, чувак, – отетерів приятель. – Перестань!
Хлопець сяк-так очуняв і підскочив, аби зупинити удари. Капюшон впав із голови на плечі. Вбивця з подивом подивився на приятеля: він не чекав такої реакції. Замість того, щоб допомагати, той чомусь вирішив його зупинити.
– Будешь мешать – прибью тоже, – агресивно прошипів крізь зуби, і дружбан, злякавшись, відскочив вбік.
Тим часом Лілька із закривавленим обличчям звивалася на землі, зробила спробу підвестися. Дівчина мало розуміла, що відбувається. Вона відчувала пекучий біль у голові, інстинктивно продовжувала боротися за життя, намагаючись відповзти від кривдника. Ліля підвела голову, і саме в цей момент наступний удар розтрощив їй носа й вибив кілька зубів. Дівчина відкинулася на землю, перевернувшись на спину. Важке хрипле дихання переривалося кашлем: кров та зуби потрапили до горла й заважали дихати.
– Чувак, перестань! – зробив нову спробу свідок.
Вбивця відволікся й втупив погляд у того, хто мав би допомагати замість того, щоб постійно заважати. Натягнута на обличчя маска Фантомаса мала навдивовижу реалістичний вигляд і лякала сама по собі. Проте на нього зараз дивилися очі набагато страшніші за маску.
Наркотики все ще гальмували. Хлопець дивом ухилився від удару. Бита зі свистом пролетіла біля вуха, і юнак відразу ж дав драла. Випробувати долю й чекати наступної спроби він не наважився. Музика в голові різко зупинилася. Вбивця спершу кинувся за ним, та вчасно спинився ще до того, як вийшов із провулка на світло ліхтарів: не може ж він наздоганяти виродка в такому вигляді.
– Ничё, доберусь до тебя, – сплюнув і розвернувся до Лілі.
Дівчина все ще пробувала відповзти якомога далі, абсолютно не усвідомлюючи, що тікати нікуди. Не довго думаючи, вбивця дістав із куртки ножа й кілька разів вдарив у шию та спину. Скоро жінка завмерла.
Більше вона не рухалася. І не дихала.
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:11
Час зникав, мов пісок крізь пальці. Юнак не передбачив, що позбавитися тіла виявиться так складно. Він затявся помститися приятелю за малодушність та втечу. Хлопець все більше нервував і дратувався. «Держи себя в руках, иначе она заметит. А если заметит, нужно будет и ее грохнуть», – заспокоював і водночас давав собі настанову.
– Да плохо стало, но уже попустило, – якомога безтурботніше відмахнувся.
– А почему скорую не вызвал, если плохо стало? А вдруг не полегчало бы. Что бы было? Что ты здесь вообще делаешь? – озирнулася, і вкотре їй стало моторошно в цьому місці. – Домой-то далеко отсюда? – поцікавилася жінка.
Хлопець, що подзвонив її синові серед ночі й прохав терміново прийти, переминався з ноги на ногу – це допомагало йому почуватися спокійніше. Погляд ковзнув на кущі за спиною непроханої гості, і він із жахом усвідомив, що звідти стирчить нога. «Если она оглянется…»
Перед тим, як комусь телефонувати, вбивця завбачливо перевдягнувся в заздалегідь приготований одяг, а закривавлений разом із битою заховав поряд із тілом. На території покинутого складу було темно, хоч око стрель. Скупе світло потрапляло від будинків та ліхтарів на головній вулиці далеко звідси. Таким чином ти бачив достатньо, аби не навернутися в темряві, але й не настільки добре, щоб помітити сліди крові на землі та труп.
– Совсем близко. Уже вот-вот родители домой придут, – збрехав.
Він ненавидів її усіма фібрами душі, проте невимушено усміхався. «Блин, чувак, ты не мог без нее прийти? Ты чё, маленький ребенок, что ли?»
Жінка горнулася в куртку, вночі сирість та крижаний вітер особливо відчувалися. Її чотирнадцятирічний син, Роман, мовчки стояв поряд. Його старшому приятелеві вона ніколи не довіряла й підозрювала, що той вживає наркотики. Тільки от ніяк не вдавалося заборонити синові з ним спілкуватися. Побачивши, що малий кудись зібрався посеред ночі, поспішила за ним.
Ромка виявився другим, кому вбивця подзвонив сьогодні. Телефоном він збрехав, що почувається зле, і прохав про допомогу. Раптом чийсь мобільний прослуховують «мусора»? Усі його приятелі наркомани й уже давно відомі в поліції. Перший хлопець приїхав, та, дізнавшись справжню причину, відмовився брати в цьому участь.
Врешті-решт вбивці вдалося відвести малого вбік, так би мовити, «на мужской разговор». Розмовляючи, хлопець не втрачав його матір із поля зору, аби вчасно побачити, якщо вона раптом помітить тіло.
Жінка тупцяла на місці: намагалася зігрітися. Нудьгуючи, роздивилася напіврозвалену непоказну будівлю колишнього складу й подивувалася, наскільки тут темно. Стенула плечима й взялася роздивлятися прилеглу територію. Біля огорожі роздивилася купу сміття, очевидно, залишеного тут багато років тому, коли склад припинив роботу. На невеличкому шматі землі росли дерева та кущі. Також помітила кілька шин, як-небудь складених під огорожею.
Тим часом у приятеля її сина плуталися у голові думки. Він ніяк не міг придумати, що б таке сказати, аби ця дурепа припинила роззиратися. Від напруження він увесь змокрів.
У кишені він і досі мав ножа, яким добив дівчину.
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:53
«Успели», – зітхнув із полегшенням, коли останні грудки землі впали на свіжу могилу. Чотирнадцятирічний приятель відмовився, тож йому знову довелося шукати допомогу. Та він і сам відразу зрозумів, що нічого не вийде, коли побачив, що той приперся з мамашею.
За третім разом знайти напарника вдалося. Тіло Лільки вони успішно закопали тут, у яру, що неподалік. Тепер лишалося знайти виродка, через якого все мало не зійшло на пси.
Вбивця озирнувся й посвітив ліхтарем довкола. Тиша і нікого. Проте він бачив, що коли той боягуз втікав, побіг у бік яру. Ану ж раптом він ще тут?
– Чё ты смотришь? Что-то услышал? – сполохався приятель.
Тільки свідків йому зараз бракувало. Допомагаючи нести й закопувати тіло, він тільки те й робив, що озирався навсібіч, аби не «спалитися».
– Я видел, он в эту сторону убежал, – юнак зосереджено роздивлявся місцину.
– Да смылся уже давно. Чё, он будет ждать, пока ты его придёшь сюда искать? – йому хотілося вшитися якомога швидше.
Місце йому не подобалося: кущі, дерева, яма на ямі, вибій на вибої. Тинятися тут у темряві, хай і з ліхтарями, – ризикувати зламати собі шию. Та старший приятель не мав наміру йти звідси так просто.
Добрих пів години хлопці нишпорили темним яром у пошуках небажаного свідка. Врешті помічникові вдалося вмовити новоспеченого вбивцю піти геть.
Свідок же довго не вірив своєму щастю, коли двоє безжальних вбивць нарешті залишили це місце. Він досидів тут майже до восьмої й пішов, тільки коли розвиднилося.
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 08:35
Сьогодні Єгор прокинувся рано. Зрештою, як завжди в чужому ліжку. Поза межами домівки спав він, як правило, не більше чотирьох-п’яти годин. Тож тепер снідав у Fresh Line[8] сендвічем із реберцями барбекю й запивав то все натуральним чаєм із лимоном. У руках Скляр крутив кубик Рубіка. Одну зі сторін вдалося скласти ще раніше, після пробудження. Час від часу кидав погляд у вікно, спостерігаючи за перехожими на Сумській. З роздратуванням підмітив, як хлопець-студент замовив суп і салат. Таня б схвалила. «Не чоловіча то їжа», – гмикнув.
Колишня наречена працювала головним кухарем у ресторані, і коли вони жили разом, завжди стежила за його правильним харчуванням. З нею він забув, що таке проблеми зі шлунком. Та що там шлунок. Взагалі забув, що таке бути самотнім і нікому не потрібним.
Тільки от розійшлися вони вже більш, як пів року. Кілька місяців тому він спробував розпочати нові стосунки, проте Зоряна дратувала його у всьому. Надто своїми регулярними походеньками до дорогих закладів, на які в нього не вистачало грошей, часу та бажання. А ще, вона спала до обіду й ніц не готувала.
Скляр провів поглядом хлопця. Той всівся трішки далі від нього, теж на високому стільці перед вікном. Скляр роздивився свій сендвіч, відставив вбік. Апетит пропав.
Перевірив, котра година. «Рано ще телефонувати». Єгор швидко допив чай і розкрив матеріали справи. До кафе заскочила нова група відвідувачів (теж на вигляд студентів), і тут стало гамірно. Не довго думаючи, Єгор дістав навушники, увімкнув музику в телефоні й нарешті зосередився на роботі: «Я в танку»[9].
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 10:23
– Розкажіть про вашого сина.
Георгій Альтман здивовано витріщився на слідчого.
– Про Віктора?
Скляр кивнув.
Свекор Олександри Альтман і батько Віктора Альтмана виявився високим сивим, доволі красивим чоловіком, на вигляд років п’ятдесяти. Вдягнутий зі смаком, хоч і просто (білого кольору легенька кофтина та чорні джинси). Він мав змучений і невиспаний вигляд. Розмовляли чоловіки в кабінеті Альтмана, у його приватному будинку.
– Ви щось про нього дізналися? – захвилювався Альтман.
«Він вже давно мертвий», – констатував слідак, проте вголос не наважився так відповісти.
– На жаль, ні. Проте в нас є підстави вважати, що зникнення та вбивство дружини також пов’язані з його зникненням. Не буває подібних збігів.
Георгій Альтман похитав головою: він і сам про це неодноразово думав.
– Поліція вже багато разів розпитувала мене про нього. Може, б ви мені нарешті щось розповіли? Є новини в розслідуванні? – схрестив руки на грудях і вороже глянув на поліцейського.
– Не можу вас порадувати, – обличчя Скляра теж скам’яніло. – Розкажіть мені про нього.
Бовтун не знав, що Скляр у роботі підійматиме питання справи Віктора. Приятелі вирішили не афішувати участь Єгора в розслідуванні вбивства Олександри Альтман, врешті-решт Скляр офіційно не має права ним займатися. А тепер він ще й взявся за справу її чоловіка. Проте як інакше?
Тихо відчинилися двері, і до кімнати зайшла молода дівчина, на вигляд трішки старша за двадцять. Підійшла до чоловіка й м’яко опустила свою маленьку долоню йому на ліве плече. Георгій подивився на неї з ніжністю, поклав свою долоню зверху.
– Ти тільки не хвилюйся, добре? Він хоче допомогти, – дівчина привіталася зі слідчим.
Єгор кивнув.
«Сестра Віктора», – швидко зрозумів.
– Вже два роки минуло. Якби мали чим допомагати…
Чоловік не доказав, кинув погляд на Єгора. Усередині слідчий вже кипів, проте поки що вдавалося себе стримати. Він прийшов сюди не для того, аби йому кидали в обличчя звинувачення.
Дочекавшись дев’ятої, Скляр подзвонив родичам жертви й призначив зустріч. Поліція ще вчора повідомила їх про смерть невістки й що скоро до них прийде хтось для розмови. Кілька днів тому в них просили будь-які речі, звідки можна було б вилучити ДНК зниклої. Родичі надали гребінець, відтак почали із надією чекати, що знайдене тіло не належить Олександрі. Та надії не справдилися. Скоріше за все, ні Георгій Альтман, ні його донька так і не заснули вночі. Дівчина теж мала страшенно змучений вигляд. Проте в її погляді Єгор помітив рішучість.
«Що вона замислила?» – зацікавився Скляр.
– Він зник два роки тому. Просто пішов з дому на роботу й більше не повернувся, – замість батька відповіла дівчина. – Поліція не змогла встановити його місцеперебування. Ви думаєте, їхні зникнення пов’язані?
Єгор з упевненістю похитав головою.
Насправді на сто відсотків він не міг знати, та вирішив розпочати розслідування саме з цієї версії.
Георгій Альтман уважно глянув на доньку, проте дівчина вдала, що не помітила.
«Що це все означає?» – Єгор звузив очі, спробував збагнути, що ці двоє приховують.
– Я так розумію, та сама доля спіткала й Олександру? – поставив запитання дівчині. – Перепрошую, як ваше ім’я?
– Анна. Анна Альтман, – дівчина несподівано усміхнулася, показавши ряд білих рівних зубів, присіла на бильце крісла поруч із батьком.
Єгору ще раніше Георгій Альтман запропонував місце у такому ж, навпроти, через стіл. Слідак не без задоволення всівся в глибоке м’яке шкіряне крісло.
– Вона мала намір зустрітися з друзями, але так і не з’явилася, – продовжувала розповідати замість батька дівчина.