Ще одна причина, яка детермінувала таку позицію, полягала в тому, що кадети та ліве крило Державної думи «рішуче заперечували необхідність скликання легітимного органу законодавчої влади в країні – Державної думи, що мало своїм наслідком колосальний дефіцит легітимності самого Тимчасового уряду». Але, оскільки ігнорувати тиск УЦР з кожним тижнем ставало складніше, Петроград був-таки змушений вдатися до паліативних дій: уряд створив спеціальну комісію для розгляду українських домагань. А основним з них було «створення правових умов та закладання засад національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської держави».
Остаточно оформити політичні та економічні зв’язки України й Росії передбачалося після скликання Всеросійських Установчих зборів. Логічно, що «створена для розгляду українських вимог спеціальна урядова комісія, – пише О. Кудлай, – зокрема запитувала, що таке автономія з юридичної точки зору і як її розуміє українська делегація». Оскільки ясної чіткої відповіді в уряді так і не отримали, остільки «загалом Тимчасовий уряд у своїй діяльності виявляв неприхильне ставлення до українських домагань, вважаючи їх перешкодою на шляху розвитку загальноросійської революції».
Відмова уряду вийти за межі свого мандата, за межі чинного правового поля, вважає О. Кудлай, «змусила» Центральну Раду «вдатися до рішучих дій, а саме – видати свій I Універсал».
Намагаючись перевести діяльність УЦР в правове поле, Петроград спочатку прагнув «обмежити коло повноважень Генерального Секретаріату та кордонів автономної України», що було оформлено в «Інструкції Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». І в такій ситуації, вважає дослідниця, перед Центральною Радою не було іншого вибору, як іти революційним шляхом та видати I Універсал. У вересні-жовтні уряд натомість удався до тактики ігнорування Генерального секретаріату, а УЦР та ГС, дотримуючись «обережного та пасивного» курсу, «не змогли опанувати ситуацію в Україні» та «взяти до своїх рук кермо влади в краї»[89].
15 травня
Розпочався наступ Антанти біля Мессін.
Комітет Центральної Ради призначив М. Ткаченка своїм представником в «юридичній нараді з підготовки проекту про Установчі збори», фактично визнавши тим самим свій статус як «національно-політичної організації»[90].
19 травня
Візит військового та морського міністра О. Керенського до УЦР. Міністр закликав українських діячів «бути мудрими та спокійними»: «Я не знаю, в каком смысле вы говорите об автономии Украины. Я могу категорически заявить, что во Временном правительстве есть желание сделать все, что возможно, что по долгу и совести они могут считать возможным, позволительным брать на себя, в том числе и все, что касается автономии Украины. Но вот вы говорите про санкцию Учредительным собранием, значит вы хотите поставить Учредительное собрание перед готовым фактом, а мы бы хотели, чтобы Учредительное собрание положило основание самому факту».
М. Грушевський, зі свого боку, виклав точку зору, фактично – ультиматум УЦР до Тимчасового уряду: «Мы ведь говорим лишь о восстановлении нас в старых правах. Мы имели документ, который у нас потом вырвали Романовы. У нас существовало право, и мы позволяем себе требовать его обратно. <…> Мы больше ждать не можем… Удовлетворение требований украинского народа откладывать нельзя, и Центральная Рада не могла бы взять на себя ответственности за последствия в случае, если бы они удовлетворены не были»[91].
Гіпотеза автора
Наступні події: саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами «Великого сходу народів Росії», які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі.
Перша група – умовно назвімо її «правою» (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) – обстоювала правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах.
Друга група, яку умовно можна назвати «лівою» (М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов та інші), вирішила піти неправовим шляхом створення Української держави.
УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом – 2
25 травня
Завершився наступ Антанти біля Мессін. За 10 днів боїв війська країн Згоди захопили територію площею майже 50 кв. км.
10–27 травня
Перший з’їзд рад Румунського фронту, Чорноморського флоту, Одеської області (Ради робітничих і солдатських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської і частини Подільської губерній) підтримав політику Тимчасового уряду та ухвалив резолюцію на підтримку українського руху.
Е. Вандервельде (1866–1938 рр.), державний діяч, міністр закордонних справ Бельгії(1925–1927 рр.). Суспільне надбання
26 травня
До Києва завітав один з лідерів II Інтернаціоналу Еміль Вандервельде (вірогідно (м)).
28 травня
Військовий міністр О. Керенський заборонив проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, головою якого було обрано письменника В. Винниченка.
28 травня – 3 червня
I Всеукраїнський селянський з’їзд[92] зажадав «встановлення в Росії федеративно-демократичної республіки з національно-територіальною автономією України та забезпечення прав національних меншостей»[93].
Констатація
Політичні події останніх днів травня – перших днів червня виразно зафіксували подальшу радикалізацію вимог національно-соціалістичної більшості УЦР. Починається незворотний процес політичного розмежування між легітимними органами державної влади, законно обраними органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегітимними, але політично впливовими Українською Центральною Радою, Радами селянських та військових депутатів і українськими націонал-соціалістичними партіями – УПСР та УСДРП, з другого.
Делегати І Всеукраїнського селянського з’їзду. Суспільне надбання
ЧЕРВЕНЬ
Початки «національної», «трудової» «української» держави – 1
2 червня
Відкрилася IV сесія УЦР. М. Грушевський «читає телеграму з Петрограда від Стебницького про те, що Тимчасовий уряд відкинув домагання Центральної Ради»[94].
На закритому вечірньому засіданні УЦР ухвалює:
«Обміркувавши одповідь Тимчасового російського уряду на домагання Української Центральної Ради і зважаючи на те, що признання прав українського народу на автономію відповідає його трудовим і національним інтересам, загальні збори Центральної Ради, поповнені Радою селянських депутатів та Військовим генеральним комітетом, признали, що одкинувши домагання Центральної Ради, Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересам трудового народу на Україні і всупереч ним же (урядом) проголошеному принципу самовизначення народів. Через це загальні збори Центральної Ради вважають необхідним:
1. Звернутися до всього українського народу з закликом організуватись і приступити до негайного (виділення наше. – Д. Я.) закладання підвалин автономного ладу на Україні.
Примечания
1
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – 2-ге вид., перегл. і випр. – К.: Критика, 2008. – 470 с.
2
ВКЛ та РП – Велике князівство Литовське та Річ Посполита.
3
Усі деталі див.: Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. – Л., 2000. – 426 с.
4
Яковенко Н. Указ. праця. – С. 17, 24, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 57, 62, 64, 65, 77, 79, 80, 82, 84–85, 87, 88, 90, 91, 98, 100, 121, 124, 203, 215, 228.
5
Біль В. Політика Австро-Угорщини щодо України під час Першої світової війни // Окупація України 1918 року. Іст. контекст-стан дослідження – економічні та соціальні наслідки / упоряд.: Вольфрам Дорнік, Стефан Карнер. – Чернівці, 2009. – С. 55.
6
Яковенко Н. Указ. праця. – С. 10.
7
Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. – Л.: Кальварія, 2005. – 377 с.
8
Хміль І., Куташев І. Наростання селянського екстремізму в Україні (березень – жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. – К., 2002. – 295 с. – С. 53–77.
9
Бевз Т. А. Формування Української держави за доби Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.): автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 1995. – С. 15.
10
Гомотюк О. Є. Центральна Рада в українському державотворчому процесі (березень 1917 – квітень 1918).: дис. канд. іст. наук. – Тернопіль, 1997. – 24 с.
11
Мотенко Я. В. Селянський рух в Харківській губернії (1917–1921 рр.): дис. канд. іст. наук. – Х., 2005. – 19 с.
12
Цит. за: Ляйдінґер Г. «Червоні» проти «білих». Україна та «громадянська війна» в Росії // Окупація України 1918 року. – С. 86.
13
Україна: політична історія. ХХ – початок ХХI століття. К.: Парламентське вид-во, 2007. – 1027 с.
14
Україна: політична історія… – С. 35, 37.
15
Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний та суспіл. – політ. виміри української історичної думки 1920-х років. – К.; Черкаси: Брама-ІСУЄП, 2000. – С. 255.
16
Тельвак В. В. Рецепція творчої спадщини Михайла Грушевського в історичній думці кінця XIX – 30-х років XX століття: автореф. дис. д-ра іст. наук. – К., 2009. – С. 17.
17
Стецюк Н. В. Конституціоналізм в українській політичній та правовій думці (середина XIX ст. – кінець 80-х років XX ст.): дис. канд. юрид. наук. – Л., 2003. – С. 3, 29.
18
Україна: політична історія… – С. 227, 229.
19
Україна: політична історія… – С. 243, 248.
20
Там само. – С. 244.
21
Україна: політична історія… – С. 251.
22
Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV–XVIII вв. – Т. 3. Время мира. – М.: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.
23
Верховцева І. Г. Діяльність земств Правобережної України (1911–1920 рр.): дис. канд. іст. наук. – Ізмаїл, 2004. – С. 11–12.
24
Докл. див.: Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопіль: Астон, 2007. – 511 с. – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491; Комарніцький О. Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917–1920 рр.): дис. канд. іст. наук. – Чернівці, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.
25
Гудь Б. В. Україно-польські конфлікти XIX – першої половини XX століття: етносоціальний аспект: дис. д-ра іст. наук. – Л., 2008. – 34 с. – С. 19–23, 25, 26.
26
Ващук Д. П. Обласні привілеї Волині та Київщини: генеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст.: автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 2005. – 18 с. – С. 10–12, 14.
27
Скрипник А. Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793–1914 рр.): автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 2007. – 20 с. – С. 10, 12, 15.
28
Савченко В. Україна масонська. – К.: Нора-Друк, 2008. – С. 137–227 та ін.
29
Дильонгова Г. Історія Польщі. 1795–1990. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 58.
30
Брачев В. С. Масоны в России: от Петра I до наших дней (история) // http://www. gumer. info/authors. php? name
31
Брачев В. С. Указ. праця.
32
Як показала О. Крижановська, принаймні деякі дослідники вважають «парамасонською, тобто не суто масонською, а такою, що існувала окремо й паралельно з масонським орденом».
33
Всі важливі обставини та деталі див.: Брачев В. С. Указ. праця.
34
Див.: Жванко Л. Всеросійський земський союз та Всеросійський союз міст: створення вертикалі допомоги біженцям Першої світової війни (український контекст) // http://dspace. nbuv.gov.ua/
35
http://www.ukrmason.org/ukr/landmark.php
36
http://www.ukrmason.org/ukr/12.php
37
Докл. див.: Савченко В. Україна масонська. – С. 221 і далі.
38
Див. розвідки К. Бондаренка: http://www.ukrmason.org/ukr/publication.php?pid=5 та О. Головенського http://www.malakava.com.ua/article/5926
39
Дильонгова Г. Указ. праця. – С. 54.
40
Валіон О. М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні українського народу (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): дис. канд. іст. наук. – Тернопіль, 2003. – С. 9, 15.
41
Будз В. П. Філософія історії Михайла Грушевського… – С. 11, 16.
42
Валіон О. М. Указ праця. – С. 15.
43
Будз В. П. Указ. праця. – С. 11, 12, 13, 15, 16.
44
Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів. – К.: Темпора, 2008. – 381 с. – С. 6, 7, 47.
45
Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 15, 16, 47.
46
Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 7, 8, 10–13.
47
Раухенштайнер М. Росія та Австро-Угорщина в Першій світовій війні. Війна, розпад та новий початок (1914–1918) // Окупація України 1918 року… – С. 31, 37.
48
Україна: політична історія… – С. 255.
49
Українська Центральна Рада: док. і матеріали: у 2 т. – Т. І. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К.: Наукова думка, 1996. – 588 с. – С. 397 (Далі – УЦР…).
50
Див.: УЦР… – Т 1. – С. 465, 466–469.
51
Україна: політична історія… – С. 272.
52
Любовець О. М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917–1920): дис. д-ра іст. наук / Київ. нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 25, 26.
53
Грицак Я. Страсті за націоналізмом: іст. есеї. – К.: Критика, 2004. – 343 с.
54
Грицак Я. Страсті за націоналізмом… – С. 48, 55.
55
Салій І. Крах партійного колоса. // Факти, роздуми, застереження. – К.: Вирій, 2007. – С. 129.
56
Грицак Я. Страсті за націоналізмом… – С. 55, 56–57.
57
Причини цього він з безпосередньою щирістю перераховував у такому порядку: «надмірна молодість провідників»; «молодечість українського руху»; «брак сильної центральної партії»; «ідейні збочення тогочасного українства». Цит. за: Грицак Я. Страсті за націоналізмом… – С. 70.
58
Грицак Я. Страсті за націоналізмом… – С. 59, 60. Автор також указує й на інші причини, як-от: «комбінація організованого й точно спрямованого масового терору»; «майстерне використання пропаганди»; вміння лідерів ухвалювати «реалістичні рішення» у «критичні моменти»; компроміс із національними рухами на околицях імперії, наслідком якого стало утворення СРСР, до ідеї якого більшовицькі лідери прийшли «під впливом розмаху національних рухів на окраїнах імперії». В іншому есеї – «Чому зазнала поразки українська революція?» – Я. Грицак розширює цей перелік, який набуває такого вигляду: відсутність стабільної ситуації та відносної національної суверенності; Росія та Німеччина «не квапилися визнавати українські домагання»; Антанта відмовилася поширити на Україну принцип права націй на самовизначення; сепаратний мир з Німеччиною, який «автоматично» перевів Україну в табір переможених; «федералістичний» ухил українських політиків; відсутність належного контролю за армією; організований і контрольований «зверху» більшовицький терор; кращий рівень більшовицької воєнної пропаганди. (Див.: С. 72, 73.)
59
Грицак Я. Страсті за націоналізмом… – С. 75.
60
Бунич И. Операция «Гроза». Ошибка Сталина. – М., 2002. – С. 678.
61
Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кінець ХІХ ст. – 1920 р.): компаратив. аналіз. – 2002. – С. 13–14.
62
Український національний рух… – С. 11.
63
Стецюк Н. В. Конституціоналізм в українській політичній та правовій думці (середина XIX ст. – кінець 80-х років XX ст.): дис. канд. юрид. наук. – Л., 2003. – С. 10.
64
Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства України в 1917–1920 роках (Українська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР): дис. канд. юрид. наук. – К., 2004. – С. 5, 6, 18.
65
Киевская мысль. – 1917. – 3 марта.
66
Булгаков М. А. Киев-город // М. Булгаков. Белая гвардия. Киев-город. – Х.: Фолио, 2008. – С. 492.
67
УЦР… – Т. І. – С. 37.
68
УЦР… – Т. І. – С. 37.
69
Там само. – С. 38.
70
Там само. – С. 40.
71
Там само. – С. 42–43.
72
УЦР… – Т. І. – С. 44.
73
Нова рада. – 1917. – 28 березня.
74
Усі деталі див.: Бойко О. Формування території Української незалежної держави в часи Української революції (1917–1921 рр.). – К., 2007. – С. 4–9.
75
УЦР… – Т. І. – С. 54–55.
76
Там само. – С. 58–59 (нумерація наша. – Д. Я.).