Саме підросійське село недовго правило за мобілізаційний ресурс українського націонал-соціалізму, який уособлювали УПСР та УСДРП. Таким мобілізаційним ресурсом не могли бути інші соціальні та національні групи населення дев’яти південно-західних російських губерній. Від 1863 р. «метою боротьби» патріотичного польського політикуму було створення «Сполучених Польщі, Литви і Русі без жодної гегемонії з цих трьох націй» із застереженням, що надається «литвинам і русинам цілковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею»[39].
Польські політичні партії та польська громада в цілому не могли підтримати курс М. Грушевського, курс українських націонал-соціалістичних партій, курс УЦР та УНР, тому що впродовж попередньої історичної епохи послідовно обстоювали правовий принцип відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р.
Російські політичні партії та російськомовна частина населення (крім, хіба, більшовиків) не могли підтримати вищезазначеного курсу тому, що обстоювали територіальну і державну цілісність Росії, її реформування через інститут Всеросійських Установчих зборів. Більшовики не могли підтримати цього курсу тому, що в принципі виступали проти існування будь-яких національних держав, проводили курс на розпалювання так званої «всесвітньої соціалістичної революції», тобто людської різанини всесвітнього масштабу.
Підтримали політичну лінію Михайла Грушевського лише певні представники деяких єврейських соціалістичних груп сіоністського спрямування. Основним їх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарні громадянські права євреям у країнах проживання. Отже, вони надали політичну підтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмін на контраверсійне зобов’язання УЦР підтримати створення незалежної єврейської держави в Палестині. А це, між іншим, зовнішніх партнерів голови УЦР цілком влаштовувало, оскільки об’єктивно шкодило британським інтересам на Ближньому Сході, отже, було на руку країнам Почвірного союзу.
Проект «Україна»: доктринальні погляди М. Грушевського на державний переустрій Росії
Останні за часом серйозні дослідження свідчать: основними ідеями в сфері державного будівництва, яких дотримувався голова УЦР на рівні публічної риторики, були такі:
– провідником національного відродження в Україні є український інтелігент;
– безперервність історичного буття українського народу – доконаний факт;
– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея».
Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення словосполучення «українська національна ідея» так і не дав – чи то за браком часу, чи то за відсутністю потреби. Натомість він «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість» («духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження»). А «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського»[40]. На думку Грушевського-науковця, в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[41], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав такий висновок: основними завданнями національного руху мають бути формування національної свідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, поширення освіти, розвиток літератури та літературного процесу[42].
Оскільки, на думку М. Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», остільки саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму»»[43]. Саме з цим теоретичним наробком на хвилі державного будівництва Михайло Сергійович Грушевський і заходився будувати незалежну, самостійну, соборну Українську державу. Власне, цим обмежувалися донедавна і знання про державницькі уявлення голови УЦР.
Проект «Україна»: візія Габсбургів, Гогенцоллернів та Романових
2008 р. Т. Осташко та Ю. Терещенко випустили до обігу науково-документальне видання, присвячене драматичній долі одного з австрійських ерцгерцогів – Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена, відомого в історії нашого народу під прізвиськом Василь Вишиваний. Дослідники чи не вперше в українській історіографії констатували очевидну для польської політичної думки тезу: остаточний розділ Польщі 1796 р. не значив, як виявилося, завершення процесу в цілому, бо польський спадок продовжував хвилювати європейських правителів, насамперед Габсбургів, Гогенцоллернів та Романових упродовж усього ХІХ ст. Кожен мріяв про своє:
– одвічною мрією перших було – приєднати до імперії всю Польщу, і тому імперський Відень ніколи не погоджувався на поділ Галичини на польську та українську частини,
– Берлін прагнув імплементувати в політичну практику концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Гартмана, яка була схвалена особисто О. Бісмарком[44],
– самозрозумілою метою Романових було приєднати до своїх південно-західних володінь підавстрійську Галичину: це дозволяло, з одного боку, послабити Австро-Угорщину, з другого – не допустити подальшого наростання польського руху опору та, заразом, поменшити католицькі впливи на південно-західних імперських теренах.
На рівні політичної практики події розвивалися так. Офіційна позиція габсбурзького трону полягала «в тому, що, відповідно до угоди з Вільгельмом I, із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде утворена самостійна монархія з дідичною монархією і конституційною формою правління». Включати Галичину до складу цієї держави не планувалося. Натомість передбачалося «розширити автономію Галичини» із правом «самостійного урядування у своїх краєвих справах». Обережна позиція Австрії в цьому питанні зрозуміла: серед її підданців було три мільйони русинів, які під скіпетром Габсбургів за століття розвинулися до рівня нації, якій бракувало хіба що своєї держави. «Для Австрії як безпосередньої сусідки України, – слушно відзначають Т. Осташко та Ю. Терещенко, – і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу», тим більше – додаймо від себе – під німецьким протекторатом. Крім того, «берестейські переговори поставили у практичну площину переведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами <…> Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини»[45].
Однак треба відзначити, що у вищих імперських колах існували й інші погляди на «польське» та «українське» питання в контексті назрілого переформатування двоєдиної монархії. Антиросійські погляди наступника престолу Габсбургів Франца Фердинанда були відомі українським діячам: «таємним політичним радником» ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, «довголітній адміністратор маєтків» митрополита Андрія Шептицького. Головний мотив інтересу Франца Фердинанда до «української проблеми» – намір у разі сходження на престол реформувати «двоєдину» Австро-Угорщину у «триєдину» монархію. Третьою рівноправною частиною мала бути сформована «хорватсько-південнослов’янська» держава. Усі ці плани в один момент перекреслила куля Гаврила Принципа.
Проект «Україна»: візія галицького «українського» політикуму
Тим не менше, після сараєвського пострілу головна мета – «тривале послаблення Росії» – і далі залишалася «головною метою» Австро-Угорщини у війні. У практичній політичній площині це, зокрема, означало зацікавленість Габсбургів у створенні на території Росії окремої української держави, але без Східної Галичини в її складі. В цьому пункті престол та австрійський український політикум принципово розходилися. Це мало наслідком, зокрема, наростання радикальних настроїв у його середовищі, усунення від керівництва поміркованих громадських діячів М. Василька та К. Левицького і приходу до керма Української парламентарної репрезентації радикально антипольськи налаштованих, зокрема, Євгена Петрушевича та Ю. Романчука.
Є. Петрушевич (1863–1940 рр.). Суспільне надбання
Вони висунули на перший план ідею створення в межах Австро-Угорщини окремого національного коронного краю у складі української частини Галичини та Буковини. Саме план створення зі Східної Галичини та Буковини «одної єдиної провінції «Україна» у складі Австрії» підтримував і намагався реалізувати також ще один Габсбург-Лотаринзький – Вишиваний.
Єдиної концепції на майбутнє своєї країни галицьке та еміграційне політичні середовища виробити так і не спромоглися. Під впливом ідеї В’ячеслава Липинського «про позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах» група емігрантів з «Великої України» та Галичини, які зійшлися на «таємну політичну нараду» у Львові в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про політичну самостійність України» «у трьох династичних варіантах». Варіанти кандидатур на київський престол були запропоновані такі: 1) Йоахім, син Вільгельма II; 2) один із синів австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда; 3) один з представників дому Романових. Основна політична вимога – створення на т. зв. «українських етнографічних землях» під протекторатом або Австро-Угорщини, або Росії конституційної монархії, нейтральної щодо обох імперій. Власне, саме задля реалізації цієї яскравої ідеї і було створено «Спілку визволення України», яка впродовж усього періоду своєї діяльності патронувалася та фінансувалася австрійською владою аж до офіційного їх розриву в 1914 р., коли влада остаточно «віддала перевагу польській складовій своєї політики»[46].
Ю. Романчук (1842–1932 рр.). Суспільне надбання
В. Липинський (1882–1931 рр.). Суспільне надбання
Вільгельм Франц фон Габсбург Лотаринзький (Василь Вишиваний) (1895–1948 рр.). Суспільне надбання
Однак усі ці концепції радикально та несподівано для всіх суб’єктів політичного життя скорегувала війна. Корекція відбулася тому, що «по суті на зламі 1914/15 років Австро-Угорщина досягла тієї точки, яку прусський генерал та військовий теоретик Карл фон Клаузевіц по-аналітичному сухо назвав «кульмінацією». Адже відбулося щось, що повністю змінило характер війни… За якихось декілька тижнів відбулося те, що стало початком кінця як для царської держави, так і для монархії Габсбургів. Такий фінал наперед визначили непомірно великі втрати в боях у період зимової кампанії у Карпатах. Очевидно, і цар, і цісар Франц Йосиф не до кінця розуміли, що імперії знищують одна одну, і цьому не можна було уже нічим зарадити»[47].
Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 2
Розлого цитована нами вище академічна «Україна: політична історія…» не стала розвідкою, виключно компліментарною щодо Української Центральної Ради та її вождів. Виявляється, і цей флагман революційного українського руху – але тільки подеколи і деінде – мав окремі вади. Ось чи не найтяжчий її гріх: «У досліджуваний період УЦР не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини»![48] Дарма що Австро-Угорщина – інша держава, та ще й до того така, що воює з Росією. Дарма що русини (яких лише за декілька десятиріч визнали «українцями») – підданці Габсбургів – мали свою військову формацію, яка зі зброєю в руках билася за інтереси корони, мала в тій імперії своє національно-політичне представництво у формі Української парламентарної репрезентації, яка, за В. Солдатенком, «не ставила на порядок денний питання про створення реальних соціально-економічних передумов для розв’язання національного питання»! За відсутності в ті часи національного питання для русинів/українців в «двоєдиній монархії», а також мобільних телефонів, Інтернету та кінець кінцем будь-яких організаційних структур, за допомогою яких УЦР могла би приділити «належну увагу розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини», годі й говорити про складності, з якими зітнулася УЦР у процесі розвитку «Української революції»!
Не можна оминути увагою в цитованому розділі й одного з найпринциповіших моментів в історії УЦР 1917 р.: 10 листопада Мала рада затвердила нову форму судочинства «іменем Української Народної Республіки». На просте запитання: а що це за диво – Українська Народна Республіка, звідки вона взялася, хто її проголосив, на підставі якого права та згідно з яким законом це проголошення відбулося? – отримаємо єдино коректну відповідь: УНР була проголошена 7 листопада на засіданні Малої ради сорока двома голосами з сорока семи присутніх на засіданні. Ухвалено це проголошення, згідно з протоколом, було голосами українських націонал-соціалістів та їхніх політичних побратимів – соціалістів-сіоністів; політичні представники російської та польської громад не голосували. Протокол засідання також повідомляє, що відсутніми на засіданні було «чоловік 5–6»[49], хоч це брехня. Ретельні підрахунки показують, що, згідно з офіційними документами УЦР, до складу Малої ради на початку осені 1917 р. входило 105 осіб.
Нескладний підрахунок показує, що УНР було проголошено 35,89 % голосів членів органу, створеного для вирішення поточних питань між сесіями «великої» ради – підкреслимо ще раз: громадської організації.
Спеціально до відома автора цитованого розділу члена-кореспондента НАН України В. Солдатенка повідомляємо: громадські організації, за визначенням, функціонально непридатні до проголошення держав. Більше того – вони не мають права вирішувати питання державного життя – на те вони й громадські організації. Зайве повторювати ту просту істину, що ніяким внутрішнім або публічним документом ані УЦР, ані Мала рада не могли в принципі мати право або обов’язок вирішувати проблеми державного устрою – як до сьогодні не мають на це право, наприклад, Конгрес української інтелігенції або навіть Всеукраїнська нарада депутатів місцевих рад (якщо такі існують).