Одного разу ввечері, коли він сидів на мурі, що оточував його сад, палячи люльку, мимо проходив італійський мандрівний музика з катеринкою і з мавпою на повідку. Лікар відразу ж помітив, що нашийник у мавпи був занадто затягнутий, а сама мавпа була брудною й нещасною. Тож він відібрав мавпочку в італійця, а йому дав шилінг і звелів забиратися геть. Катеринщик страшенно розлютився й заявив, що не хоче віддавати мавпу. Проте Лікар пригрозив йому, що якщо він негайно не зникне, то заробить по носу. Джон Дуліттл був дужим чоловіком, хоча й не вельми високим. Отож італієць пішов собі геть, сиплючи всілякими грубими словами, а мавпа, точніше молодий мавпун залишився із Лікарем Дуліттлом і знайшов собі в нього гарний дім. Інші тварини в будинку назвали його Чі-Чі – а це звичайне слово у мавпячій мові, яке означає «імбир».
Вони любили сидіти на стільцях посеред галявини.
А іншого разу, коли до Паддлбі приїхав цирк, крокодил, який мучився від страшного зубного болю, утік уночі з клітки й приповз до Лікаревого саду. Дуліттл поговорив із ним по-крокодильськи, завів до будинку й полікував зуба. Та коли крокодил побачив, яка це затишна оселя – з усіма цими різними місцями для різних видів тварин, – то теж забажав жити з Лікарем. Він запитав, чи не можна йому спати з рибами у ставку в глибині саду, якщо він пообіцяє не їсти риб. Коли люди з цирку прийшли, щоб забрати його назад, він зробився таким диким і хижим, що вони злякалися й повтікали. Проте з усіма в домі крокодил завжди був ласкавий, як кошеня.
Однак тепер літні дами почали через крокодила боятися відправляти своїх кімнатних собачок до Лікаря Дуліттла, і фермери відмовлялися вірити, що крокодил не стане їсти ягнят і хворих телят, яких вони привезли на лікування. Тож Лікар пішов до крокодила й сказав йому, що той мусить повернутися назад до цирку. Але крокодил заплакав такими великими сльозами і так палко благав, щоб його залишили, що Джон Дуліттл так і не наважився його випроводити.
Тоді до Лікаря прийшла його сестра й заявила:
– Джоне, ти мусиш спекатися цієї потвори. Фермери й літні жінки бояться відправляти своїх тварин до тебе – і це тоді, коли ми тільки почали пристойно жити. А тепер ми розоримося остаточно. Це вже остання крапля. Я більше не буду доглядати за твоїм домом, якщо ти не позбудешся цього алігатора.
– Це не алігатор, – зауважив Лікар, – це крокодил.
– Мені один чорт, як ти його називаєш, – відказала сестра. – Було б жахливо знайти цю потвору у себе під ліжком. Я не хочу, щоб він був у цьому домі.
– Але ж він мені пообіцяв, – відповів Лікар, – що нікого не вкусить. Йому не подобається в цирку, а в мене немає стільки грошей, щоб відіслати його назад до Африки, звідки він походить. Він знає, що можна й що не можна робити, і загалом поводиться дуже виховано. Не здіймай метушні.
– А я тобі кажу, що не збираюся його тут терпіти! – гримнула Сара. – Він гризе лінолеум. Якщо ти не відправиш його геть цієї ж хвилини, то я… то я піду і вийду заміж!
– Гаразд, – погодився Лікар, – піди й вийди заміж. Тут нічим не зарадиш.
І він зняв з вішака капелюха й вийшов у сад.
Тож Сара Дуліттл спакувала свої речі й залишила оселю, а Лікар зостався сам-один зі своєю тваринною родиною.
І невдовзі він став таким бідним, як ніколи доти. Із усіма цими ротами, які треба годувати, з будинком, за яким необхідно доглядати, і це при тому, що нікому було хоч щось полагодити, без жодних заробітків, щоб оплатити рахунки м’ясника, справи виглядали геть кепсько. Проте лікаря це аж ніяк не бентежило.
– Гаразд, – погодився Лікар, – піди й вийди заміж.
– Гроші це дуже нудна річ, – частенько повторював він. – Нам би усім було набагато краще жити, якби їх були взагалі не вигадали. Яке значення можуть мати гроші, допоки ми щасливі?
Але незабаром уже самі тварини почали бентежитися. І одного вечора, коли Лікар куняв у своєму кріслі перед багаттям на кухні, вони почали обговорювати це пошепки поміж собою. І пугач Пу-Гу, який добре тямив у арифметиці, порахував, що коштів, які лишилися, вистачить тільки на те, аби протягнути ще один тиждень – якщо кожен з них їстиме один раз на день і не більше.
Тоді папуга сказала:
– Гадаю, ми самі повинні виконувати всі хатні роботи. Зрештою, сáме заради нас ця людина і стала такою самотньою і такою бідною.
Отож домовилися, що мавпун Чі-Чі готуватиме їсти й ремонтуватиме все в домі, собака підмітатиме підлогу, качка витиратиме пил і застелятиме ліжка, пугач Пу-Гу вестиме бухгалтерію, а свиня доглядатиме за садом. Вони обрали Полінезію економкою і пралею, бо вона була найстаршою за віком.
Звісно, на початку усім їм їхня нова робота видавалася вельми важкою – усім, окрім Чі-Чі, який мав руки і міг працювати ними, як людина. А втім вони швидко призвичаїлися і навіть стали вважати, що це дуже весело: дивитися, як Джип, собака, неначе мітлою, вимахує по підлозі хвостом, до якого прив’язана ганчірка. А ще трошки згодом усі навчилися виконувати свою роботу так добре, що Лікар визнав, що ще ніколи його будинок не виглядав так чисто й акуратно.
У такий спосіб справи йшли непогано ще деякий час; але без грошей їм доводилося надзвичайно сутужно.
Потім звірі поставили ятки з овочами й квітами перед ворітьми саду й почали продавати редьку й троянди людям, які проходили повз по дорозі.
І все одно їм не вдавалося заробити досить грошей, аби оплатити всі рахунки – і все одно Лікар цим не переймався. Коли папуга прилетіла до нього і повідомила, що торговець рибою більше не даватиме їм риби, він відказав:
– Не турбуйся. Поки кури несуть яйця, а корови дають молоко, у нас будуть омлети й сирники. А на городі залишилося повно овочів. Зима ще далеченько. Не метушися. Це з Сарою була постійна проблема – вона весь час метушилася. Хотів би я знати, як воно Сарі ведеться. Прекрасна жінка – у певному сенсі. Гаразд, гаразд!
Проте сніг того року випав раніше, ніж зазвичай; і хоча кульгавий кінь навозив багато дров із лісу, який ріс за містом, так що вони могли запалити велике вогнище в каміні на кухні, більшість овочів на городі пропала, а решту вкрив сніг; і багато звірят справді голодували.
Четверта глава. Звістка із Aфрики
Та зима була страшенно холодна. І одного вечора в грудні, коли усі вони сиділи в теплі навколо багаття на кухні і Лікар читав їм уголос із книжки, яку сам написав тваринною мовою, пугач Пу-Гу раптом промовив:
– Цить! Що це за шум надворі?
Усі прислухалися і справді почули, як хтось біжить. Потім двері розчахнулися і мавпун Чі-Чі влетів усередину, весь задиханий.
– Лікарю! – закричав він. – Я щойно отримав звістку від двоюрідного брата з Африки. Там серед мавп жахлива епідемія. Вони всі заражаються – і помирають сотнями. Вони чули про вас і просять приїхати до Африки й зупинити хворобу.
– А хто приніс звістку? – запитав Лікар, знімаючи окуляри й відкладаючи книжку.
– Ластівка, – відповів Чі-Чі. – Вона надворі, сидить на бочці для дощової води.
– Давай її сюди, до вогню, – сказав Лікар. – Вона, мабуть, помирає з холоду. Усі ластівки полетіли на південь ще шість тижнів тому!
Отож ластівку запустили всередину, вона й справді вся зіщулилася й тремтіла. І хоча їй спочатку було трошки страшно, вона швидко відігрілася, всілася на краєчок камінної полички і почала розповідати.
А коли закінчила, Лікар промовив:
– Я б із задоволенням поїхав до Африки – особливо, коли тут така жахлива погода. Проте боюся, що в нас замало грошей, аби купити квитки. Принеси-но мені скарбничку, Чі-Чі.
Тож мавпун видерся нагору й дістав її з верхньої полиці шафи.
Та в ній не було нічого – жоднісінького пені!
– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик, – пробурмотів Лікар.
– Він і був, – сказав пугач. – Але ви витратили його на торохтілку для барсучиного немовляти, коли в нього різалися зуби.
– Справді? – здивувався Лікар, – Оце так-так! Скільки мороки з цими грішми, хто б вам сказав! Ну, нічого. Можливо, якщо я спущуся на морський берег, то зможу позичити якийсь човен, який відвезе нас до Африки. Я колись знавав одного моряка, який приніс до мене свою дитину із кором. Може, він дасть нам своє судно – дитина ж одужала.
– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик.
Тож наступного дня рано-вранці Лікар пішов на узбережжя. А коли повернувся, повідомив тваринам, що все гаразд – моряк погодився позичити їм свій кораблик.
Тоді крокодил, і мавпа, і папуга дуже зраділи й почали співати, адже тепер вони повернуться до Африки, свого справжнього дому. А Лікар сказав:
– Я зможу взяти з собою тільки вас трьох, а також собаку Джипа, качку Чап-Чап, підсвинка Чав-Чава і пугача Пу-Гу. Решта звірят, такі, як мишки-соні, кажани чи водяні щури, повинні будуть піти назад і жити в полях, де вони народилися, аж доки ми не повернемося. Та оскільки більшість із них узимку сплять, то вони, мабуть, не образяться, а крім того, вони почуватимуть себе зле, якщо поїдуть в Африку.
Отже, папуга, яка раніше бувала в тривалих морських подорожах, почала розповідати Лікареві, яку безліч речей йому потрібно узяти з собою на корабель.
– Треба мати вдосталь твердих хлібців для моряків, – сказала вона, – їх ще називають галетами. Треба також мати яловичину в консервних банках, і якір.
– Я сподіваюся, у корабля буде свій власний якір, – зауважив Лікар.
– Ну, так, але треба перевірити, – відказала Полінезія. – Бо це вкрай важливо. Адже ви не зможете зупинитися, якщо не буде якоря. І ще необхідний дзвін.
– А це ж для чого? – поцікавився Лікар.
– Це щоб дзвоном вказувати час, – пояснила папуга. – Ти б’єш у нього кожні пів години й тоді ти знаєш, котра година. І ще треба взяти якомога більше канатів і мотузок – під час подорожей вони завжди знадобляться.
А потім вони стали міркувати, де б їм роздобути грошей, аби придбати всі речі, які їм були потрібні.
– Ох, чорт забирай! Знову гроші, – вигукував Лікар. – Господи! Як я радітиму, діставшись Африки, де нам узагалі не потрібні будуть гроші! Я піду попрошу бакалійника, щоб він зачекав з оплатою, аж доки ми не повернемося. Ні, я пошлю туди моряка, нехай він попросить.
Тож моряк пішов до бакалійника. А повернувся з усіма речами, які вони хотіли.
А тоді решта тварин спакували свої пожитки й пішли з дому, а вони перекрили воду, щоб вона не замерзла в трубах, зачинили віконниці й замкнули будинок, а ключі віддали старому коневі, який мешкав на стайні. І коли пересвідчилися, що на горищі є достатньо сіна, аби кінь перебув зиму, то перенесли весь свій багаж униз на узбережжя і піднялися на корабель.
Проводжав їх Котяче М’ясо, який приніс великий пудинг на салі як подарунок для Лікаря, адже ж, казав він, «у чужих країнах такого жирного пудингу не дістати».
Як тільки вони опинилися на кораблі, підсвинок Чав-Чав запитав, де тут є ліжка, бо ж уже четверта година пополудні і йому б хотілося передрімати. Тож Полінезія повела його вниз по трапу в нутрощі корабля й показала ліжка, влаштовані одне над одним, як книжкові полиці на стіні.
– Слухай, це ж не ліжко! – вигукнув Чав-Чав. – Це ж полиця!
– Ліжка на кораблях завжди такі, – відказала папуга, – і це не полиця. Забирайся на неї і спи. Це якраз те, що називають «койкою».
І подорож розпочалася.
– Я, мабуть, ще не буду спати, – сказав Чав-Чав. – Я занадто збуджений, хочу повернутися на палубу й подивитися, як ми відпливаємо.
– Нічого, це ж твоя перша подорож, – сказала Полінезія. – Пройде певний час, і ти звикнеш до життя на кораблі.
І вона пішла вгору по сходах трапа, наспівуючи сама собі таку пісеньку:
Я Чорне море бачив, В Червонім був, авжеж, Я плавав в морі Білім І в Жовтій річці теж, Оранжевої річки Я знаю береги, І на Зеленім мисі Моєї слід ноги, Я вовк морський бувалий, Я майже капітан, Пройшов під парусами Весь синій океан, Та щось мені набридли Усі ці кольори – Вернусь-но я до Мері Весняної пори!Вони вже зовсім хотіли відчалити, як Лікар схаменувся, що йому треба назад на берег, щоб розпитати в моряка шлях до Африки.
Але ластівка запевнила, що вона вже бувала в тих краях багато разів і покаже їм, як туди дістатися.
Тож Лікар наказав Чі-Чі підняти якір, і подорож розпочалася.
П’ята глава. Велика мандрівка
Ось уже цілих шість тижнів йшли вони під вітрилами вперед і вперед по морських хвилях услід за ластівкою, яка летіла попереду корабля й вказувала їм дорогу. Уночі вона несла малесенький ліхтарик, щоб вони не загубили її у темряві; а люди на інших кораблях, що пропливали мимо, казали, що оте світло то, мабуть, падаюча зірка.
А оскільки пливли вони усе далі й далі на південь, то ставало дедалі тепліше й тепліше. Полінезії, Чі-Чі та крокодилові жарке сонце безмежно подобалося. Вони носилися по палубі зі сміхом і раз у раз дивилися за борт корабля, чи ще не видно Африки.
А от свинка, і пес, і пугач Пу-Гу нічого не могли робити при такій погоді, вони тільки сиділи з висолопленими язиками на кормі судна в тіні великої бочки й пили лимонад.
Чап-Чап, качка, освіжалася тим, що стрибала в море й пливла услід за кораблем. І щокілька секунд, коли маківку її голови добряче припікало, вона пірнала попід корабель і випірнувала вже з іншого боку. У такий же спосіб вона ловила оселедців по вівторках і п’ятницях, коли усі на судні їли рибу, для того щоб м’яса вистачило надовше.
Коли вже наближалися до екватора, то побачили, що до них несуться кілька летючих рибок. Рибки запитали в папуги, чи це корабель Лікаря Дуліттла. А як та підтвердила, що це так, вони відповіли, що дуже раді, бо мавпи в Африці вже починають боятися, що він ніколи не приїде. Полінезія поцікавилася, скільки ще їм миль плисти, і летючі рибки повідомили, що до узбережжя Африки залишилося лише п’ятдесят п’ять миль.
Іншого разу ціла зграйка дельфінів підпливла, витанцьовуючи на хвилях; і вони теж хотіли знати, чи це не корабель славнозвісного Лікаря. А коли Полінезія сказала, що так, то запитали, чи Лікареві, можливо, щось потрібно для подорожі.
Папуга відповіла: – Так. У нас закінчилася цибуля.
– Тут неподалік є острів, – сказали дельфіни, – де дика цибуля виростає високою й міцною. Продовжуйте йти прямо, а ми дістанемо трохи цибулі й наздоженемо вас.
Тож дельфіни понеслися геть по морю. І вже дуже скоро папуга побачила їх знову, як вони наближаються ззаду, тягнучи цибулю по хвилях у великих сітках, сплетених із морських водоростей.
Наступного вечора, коли сонце вже сідало, Лікар промовив:
– Принеси мені підзорну трубу, Чі-Чі. Нашу подорож майже завершено. Дуже скоро ми зможемо побачити берег Африки.
А десь через пів годинки, не більше, їм здалося, що попереду видніється щось таке, що могло б бути землею. Проте вже почало сутеніти, тож вони не могли бути певними.
А потім налетів сильний шторм, з громом і блискавками. Вітер завивав, дощ періщив як із відра, а хвилі піднімалися так високо, що перекочувалися через палубу корабля.
І раптом почулося гучне БА-БАХ! Корабель зупинився і завалився на бік.
– Що сталося? – спитав Лікар, піднімаючись по трапу на палубу.
– Я не певна, – відповіла папуга, – але гадаю, що в нас трапилася кораблетроща. Скажіть качці, нехай вийде подивиться.
І тоді Чап-Чап пірнула вглиб під хвилі. А коли виринула назад, то повідомила, що корабель напоровся на скелю і що на днищі велика пробоїна, а вода заливається всередину, і корабель швидко тоне.
– Ми, очевидно, врізалися в Африку, – сказав Лікар. – Боже мій, Боже мій! Гаразд, тепер нам усім треба пливти на берег.
Проте Чі-Чі й Чав-Чав не вміли плавати.
– Давайте сюди канат! – сказала Полінезія. – Я ж казала, що він знадобиться. Де ця качка? Іди-но сюди, Чап-Чап. Візьми цей кінець каната, лети на берег і прив’яжи його до пальми, а ми триматимемо другий кінець тут на кораблі. А потім ті, хто не вміє плавати, повинні будуть повзти вздовж по канату, аж поки не виберуться на берег. Це те, що називається «лінія життя».