Нехай ішов би неборак
За обрій дальній; а відтак,
Мені за зірку бути міг би!..
31
Прихований святий
Щоб своєю благодаттю
Нам не надто допікати,
Зображаєш дідька ти.
Попри машкару, одначе,
Видко по очах – святий!
32
Невільний
А. Чого стоїть він там безгласно
І прислухається так жасно?
Чого він так заціпенів?
Б. Як всі, хто ланцюги носив,
Він чує скрізь кайданів брязкіт.
33
Самотній
Не попихач нікому я, ані керманич.
Покірний? Ні! А владний? Ні, тим паче!
Як не страшний собі – то вже й нікому:
А владу завжди страх бере, відомо.
Собі ж себе вождем я не призначу!
Люблю, як лісова й морська звірина,
У милий заблуд затишно поринуть,
Щоб потім знов з туману далечіні,
Себе ж таки додому приманити
Себе самим собою спокусити.
34
Seneca et hoc genus omne[6]
Папір пером своїм дере —
Премудрість в коментарії —
Мов справді primum scribere,
Deinde philosophari.[7]
35
Лід
Так! роблю я часом лід:
Підмага він харч стравляти!
Мали б ви, що споживати,
Вихваляли б ви мій лід!
36
Рання творчість
Мудрість власна з А до О
Тут мені бриніла; нині ж
Чую тут я щось геть інше:
Нескінченні «Ах!» і «Ох!»[8] —
Все із раннього мого.
37
Увага
У ту країну небезпечна путь;
Зважай – застерігаю недарма!
Там приймуть спершу, потім розірвуть:
Бо велич є, а глузду там катма!
38
Говорить побожний
Бог любить нас, ми твір його!
«Створили Бога ми – де дітись!»
То заперечувать чого
Свій витвір, що його б любити!
Пізна́єш дідька по копитах.
39
Влітку
У поті нашого чола
Чи варто хліб нам їсти?
Бо медицина довела,
Пітніти некорисно.
Сузір’я Пса хвостом метля —
Цей знак його узріймо![9]
У поті нашого чола
Вино іскристе пиймо!
40
Без заздрощів
Ви славите його, бо він не заздрий?
А він крізь вас – неначе ви прозорі —
Вдаль втоплює зіниці наче яструб:
Не бачить вас! Він бачить тільки зорі.
41
Гераклітизм
Долю заслужити —
Тільки на війні:
Щоб навік здружитись,
Пороху нюхніть!
Дружба – три в одному:
Рівність у борні,
Братство в кожній скруті,
Воля в смертні дні!
42
Принцип над-делікатних
Навшпиньки радше я зіпнусь,
Аніж рачкуватиму!
В шпарку нишком піддивлюсь,
Дверей не розчахатиму!
43
Напучення
Либонь до слави прагнеш ти?
Що інтересно:
Її трапляється знайти
Цілком безчесно!
44
Ґрунтовний
Дослідник я? Облиште, ні!
Тяжкий – то це геть інша річ:
Знай рину глибині навстріч
І опиняюся на дні!
45
Навічно
«Ось я прийшов, бо нині час!» —
Так мислить, хто прийшов навік,
Байдужий до бридні базік:
«Уже запізно!» – «Ще завчас!».
46
Міркування втомлених
У зморі сонце кленучи, єдино
Від дерева жадають тільки тіні!
47
Падіння
«Він падає!» – кпите ви раз у раз;
Це правда; втім – він падає до вас!
Йому в над-щасті спокою нема,
Його над-світло вабить ваша тьма.
48
Закон
На карк почеплено мені
Годинник на міцній струні:
Скінчивсь для мене рух зірок,
І півня спів, і літ хмарок;
Все, що взивалося щомить,
Тепер сліпе й глухе мовчить —
Природи гомін заглушив
Годинник цоканням стальним.
49
Мудрий говорить
Потрібний людям і сторонній їм,
Іду шляхом – погожим чи хмурним —
Однак завжди понад людьми!
50
Втрачена голова
Вона кебету має. Звідкіля?
Здоровий глузд у когось узяла,
І голова його з фатальної годинки
Пішла до дідька…Ні! До жінки!
51
Благочесні побажання
«А нехай би всі ключі
Разом погубились,
І, замки ламаючи,
Відмички прислужились!»
Так міркує кожна шпичка,
Котра́ не ключик, а відмичка.
52
Писати ногою
Не тільки руку я вправляю,
Коли пишу: нога так само —
То білим аркушем, то плаєм —
Виписує бадьоро й прямо.
53
«Людяне, аж надто людяне». Книга
Назад несміло й смутно позираєш,
В майбутньому собі йно довіряєш:
Орел ти, птахо, сповнена потуги?
Чи ти Мінерві люба «пугу-пугу»?[10]
54
Моєму читачеві
Міцні щелепи і волячий шлунок —
Цього бажаю я тобі!
Здолавши книжку – жорсткий почастунок —
Мене ти стерпиш далебі!
55
Художник реаліст
«Натурі завжди вірним» клявсь він буть.
Та як її у рамки взять таку?
Природи й штрих малий не осягнуть! —
То він малює те, що до смаку.
Що до смаку йому? Що здатний втнуть!
56
Поетове марнославство
Клею треба, щоб утримав,
Деревину сам знайду!
Вкласти сенс в безглузді рими
Хто ще зможе до ладу!
57
Вибагливий смак
Якби місце обирати
Дозволяли нам самим,
Я обрав би в центрі раю:
Радше ж – перед ворітьми!
58
Кандзюба
Свавільний вигляд має ніс,
Над світом ніздрями навис —
Впав, носороже, долілиць,
А з тим і гонор твій – беркиць!
Ми завжди бачимо разом:
Надмірний гонор, ніс гачком.
59
Базгранина
Перо бабрає, дідько його шквар!
То я приречений на базгранину? —
Перо вмочаю сміло в каламар,
І, знай, рядки виводжу без упину.
Я втішений, що – в справі цій мастак —
Чимало ще я зможу написати!
А що у тих писаннях сенсу брак…
Хіба читає хто мої трактати?
60
Вищі люди
Цей сходить ввись – його хвалімо!
Та інший сходить з височин!
Від наших вихвалянь він вільний,
З вишніх він чистин!
61
Говорить скептик
Життя напів спливло,
Збігає час, душа твоя тремтить!
Заблукана давно
Шукає – не знайде; вагання мить?
Життя напів спливло:
Облуда, біль – годинами щемить!
Нащо тобі воно?
Причин причину мушу я знайти!
62
Оце чоловік
Так! Звідки я, мені відомо!
Я ненаситний, наче пломінь
Я сяйвом спалюю себе;
Єдино світло осягаю,
А присок – все, що я лишаю:
Я пломінь, що зійшов з небес.
63
Зоряна мораль
Твій шлях орбіти обійма,
То що тобі всесвітня тьма!
Крізь час і простір радо плинь!
Юдоль чужу тобі – відринь!
Світи віддаленим світам:
Тобі переступ співчуття,
Й одна чеснота: чистота!
Книга перша
1
Вчителі – про мету існування. Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу їх – усіх разом і кожного окремо – зосередженими на одному завданні: вони роблять те, що стосується збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любові до цього роду, а тільки тому, що немає в них нічого не давнішого, потужнішого, невблаганнішого, непереборнішого за цей інстинкт – бо він є сутністю нашого роду й племені. Хоча ми, через свою звичну короткозорість, охоче беремося до розрізнення ближніх своїх на корисних і шкідливих, добрих і поганих, по триваліших роздумах і зваживши на масштаби справи, ми втрачаємо впевненість у доречности такого ретельного розподілу і, зрештою, полишаємо його. Навіть найшкідливіша людина може виявитися найбільш корисною з точки зору збереження виду, оскільки вона плекає у собі – чи, завдяки своїм діям, в інших – імпульси, без яких людство давно б зледащіло і занепало. Ненависть, зловтіха, хижість, властолюбство і решта того, що називають злом, належить до дивовижної економіки збереження виду – безперечно, вкрай дорогої, марнотратної і, в цілому, доволі безглуздої економіки, що, однак, досі переконливо виправдала себе у збереженні нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мій любий товаришу, мій ближній, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовірно, вимерло впродовж тисячоліть і тепер є однією з речей, недоступних навіть Богові. Віддайся цілковито своїм найкращим чи найгіршим бажанням, і, перш за все, загинь! – в обох випадках ти, ймовірно, у який-небудь спосіб, таки виявишся заступником і благодійником людства і, відповідно, здобудеш серед людей і хвалу, і глузи! Однак ти ніколи не знайдеш того, хто зміг би сповна висміяти тебе, індивіда, так, щоб ясно донести до твоєї свідомості твою мушину нікчемність і жаб’ячу вбогість! Сміятися з себе так, щоб висміяти себе з усією повнотою правди – для цього досі кращим з кращих бракувало відчуття правди, а найобдарованішим бракувало генія! Можливо, сміх іще має своє майбутнє! Воно настане, коли людство засвоїть абсолют «вид є всім, хтось є нічим» і кожне отримає доступ до цього остаточного звільнення і безвідповідальності. Ймовірно, тоді сміх з’єднається з мудрістю, ймовірно залишиться тільки «весела наука». На разі ж, становище геть інакше, на разі, комедія існування ще не усвідомлена як така, на разі ще тривають часи трагедії, часи моралі й релігії. Що означає постійна поява дедалі нових основоположників моралі та релігій, заводіїв боротьби за моральні оцінки, вчителів каяття і релігійних воєн? Що означають ці герої на цій сцені? Бо інших героїв досі не бувало, а все решта, час від часу вигулькуючи, завжди служило цим героям суто для опертя – чи то як сценічна техніка і куліси, чи в ролі довірених осіб і камердинерів. (Поети, наприклад, завжди були камердинерами певної моралі.)
Зрозуміло, що ці трагіки теж діють в інтересах виду, хоча самі вони сповнені вірою, що служать справі Божій і як Божі посланці. Вони також сприяють життєдіяльності виду, просуваючи його віру в життя. «Варто жити, – цвенькає кожне з них. – Таки є щось у цьому житті. Щось стоїть за цим життям, щось лежить під цим життям, бережіть себе!». Той потяг, притаманний як найвищим особистостям, так і найнікчемнішим людцям, інстинкт збереження виду, виступає час від часу як розум і пристрасть духу; тоді він оточує себе блискучим почетом причин і вперто силкується забути, що він в основі своїй інстинкт, імпульс, дурість, безпідставність. Життя треба любити, оскільки..! Людина має служити собі і ближнім, оскільки..! Хоч би як вони називалися і нині, і повсякчас, оті всі «має» і «оскільки»…Для того щоб усе, що відбувається неминуче і самовільно і без жодної мети, відтепер видавалося таким, що слугує певним цілям, і світило людині як розум і остання заповідь, етичний ментор виступає вчителем мети існування; для цього він винаходить інше, відмінне існування, і, за допомогою своєї нової механіки, знімає старе буденне існування з його старих буденних завіс. Так! Він, звісно, не хоче, щоб ми сміялися ні з того існування, ні з себе самих, ні з нього. В його уявленні хтось завжди є кимсь, чимсь першим, і останнім, і безмежним; для нього немає ні виду, ні сум, ні нулів. Хоч би якими безглуздими і химерними були його винаходи й оцінки, хоч би наскільки хибно він розумів хід природних подій і заперечував природні умови (а всі етики бували такі дурні й протиприродні, що людство б згинуло, якби ним заволоділа бодай котрась із них), щоразу, коли «герой» виходив на сцену, досягалося щось нове – страхітлива протилежність сміху, а саме – глибоке потрясіння багатьох людей від думки: «Так, варто жити! Так, я вартий того, щоб жити!»; життя і мені, і тобі, і всім нам знову робилося цікавим.
Безперечно, з часом і сміх, і розум, і природа брали гору над кожним з тих чудових учителів: коротка трагедія, зрештою, завжди поверталася до вічної комедії існування, і «хвилі незліченних реготів», висловлюючись зворотом Есхіла, мають, врешті-решт, залляти навіть найбільшу з цих трагедій. Але, попри весь той виправний сміх, невпинну появу дедалі нових учителів з мети існування, зазнала зміни людська природа як така, і вона тепер має потребу, саме потребу в появі чергових учителів і теорій «призначення». Людина поступово перетворилася на фантастичну тварину, яка, більше за будь-яку іншу істоту, силкується задовільнити умову існування: людина має час від часу переконувати себе, що вона знає, чому існує; рід людський не може процвітати без періодичного підтвердження впевненості у житті! Без віри в сенс життя! Знову й знову рід людський постановлятиме: «Є щось таке, з чого категорично не можна сміятися!». А найобережніший філантроп докине: «Не тільки сміх і весела мудрість, але також трагізм з його піднесеною ірраціональністю належить до необхідних засобів збереження виду!».
А отже! Отже! Отже! Чи ви мене розумієте, брати мої? Чи розумієте ви цей новий закон припливу й відпливу?
Ми теж маємо свій час!
2
Інтелектуальна совість. Я безнастанно отримую той самий досвід, і я щоразу чиню йому опір, не бажаючи вірити у те, на що повсякдень наштовхуюся лобом: переважній більшості бракує інтелектуальної совісті; мені часто здається, що з такою вимогою навіть у густо заселених містах маєш почуватися самотнім, як у пустелі. Усі дивляться на тебе здивованими очима і далі послуговуються власними терезами, називаючи оце добром, а оте – злом, і ніхто не почервоніє з сорому, якщо зауважиш, що гирьки не відповідають заявленій масі; твої сумніви навіть не викликають обурення – з тебе, либонь, просто посміються. Я хочу сказати, що переважній більшості не видається ганебним вірити у те чи те і відповідно до цього жити, не беручи до уваги найсвіжіші і найнадійніші аргументи «за» і «проти» і взагалі не переймаючись жодними аргументами; найбільш обдаровані чоловіки і найблагородніші жінки досі належать до цієї «переважної більшості з них». Та, як на мене, що важить доброта, витонченість і геніальність, коли особа, наділена цими чеснотами, млява у почуттях і судженнях, коли прагнення до визначеності не є для неї найпотаємнішим бажанням і найглибшою потребою – тим, що відділяє вищі особистості від людців! Я відзначав ненависть до розуму в деяких благочестивих людей і бував за це вдячний їм – принаймні, вони тим виявляли лихе інтелектуальне сумління! Але стояти посеред цього rerum concordia discors[11] і всієї дивовижної невизначеності й неоднозначності існування і не ставити питань, не тремтіти від жадання і захвату допитування як такого, навіть не відчувати ненависти до допитувача, а тільки мляво з нього кпити – оце я вважаю ганебним, і саме цього відчуття я насамперед шукаю у всіх і кожного – якесь навіженство переконує мене безнастанно, що кожна особа – як особистість – має таке відчуття.
Таким є мій штиб несправедливости.
3
Шляхетне і тривіяльне. Тривіяльним особам усі шляхетні, великодушні почуття видаються недоречними, а тому насамперед неймовірними: почувши про щось таке, вони кліпають очима, кажуть: «За цим, либонь, ховається якась велика вигода, тут діло нечисте». Вони підозріливо ставляться до шляхетності, вбачаючи у ній пошуки переваг кружним шляхом. Якщо ж вони наочно переконаються у відсутності корисливих намірів і прихованих вигід, то вважатимуть шляхетну особу такою собі дурепою: зневажають таку в її радощах і насміхаються з блиску її очей. «Як можна радіти, втрачаючи, як можна, маючи розплющені очі, діяти собі у збиток! Схильністю до шляхетності, мабуть, виявляється якась мозкова хвороба», – розмірковують вони зневажливо, так, якби зневажали радість, яку божевільний отримує від своєї ідеї фікс. Тривіяльна вдача вирізняється саме тим, що неухильно дбає про свій інтерес і що спрямування на мету і вигоду сильніше в ній за найпотужніші інстинкти; не спокуситися під дією цих інстинктів на недоцільні дії – у цьому її мудрість і її почуття власної гідності. У порівнянні з нею вища натура виявляється менш розумною, оскільки шляхетний, щедрий, жертовний насправді підпорядковується своїм пориванням, і в найкращі миттєвості його розум має перепочинок. Звір, який наражається на смертельну небезпеку, захищаючи дитинчат, або ризикує життям, слідуючи за тічною самкою, не думає про небезпеку і смерть; його розум теж бере паузу, оскільки ним володіє втіха від задоволення своїм виводом, від потягу до самки й страх утрати цієї втіхи; відтак, подібно до шляхетних і щедрих, звір стає дурнішим, ніж був. Почуття задоволення і невдоволення досягають такого ступеня, що інтелект має або замовкнути, або йти до них на службу; тоді серце переміщається у голову людини, і ми говоримо про «пристрасть». (Можливі, звісно, протилежні ситуації, сказати б, «пристрасть навиворіт», як, наприклад, у Фонтенеля, якому хтось – як розповідають, – поклавши руку на його груди над серцем, сказав: «Те, що ви тут маєте, любий, це теж мозок».) Саме нераціональність або викривлену логіку пристрасти зневажає тривіяльний у шляхетному, особливо, якщо вона спрямована на об’єкти, цінність яких видається тривіяльному геть фантастичною і довільною. Його дратує той, хто підпорядковується череволюбству, але він розуміє спокусу, яка тут царює; натомість він категорично не розуміє, як, наприклад, заради пристрасті до пізнання можна поставити під загрозу свої здоров’я і честь. Смак вищої натури спрямований на винятки, на речі, які, зазвичай, залишають інших байдужими і позбавлені явної солодкості; вища натура має свою особливу міру вартости. Але то радше упередження, буцімто, вона не посідає звичайної міри вартости; насправді ж, вона радше послуговується своїми уявленнями про цінність і нікчемність як загальнопоширеними і, таким чином, стає незрозумілою та непрактичною. Лише зрідка вища натура зберігає стільки здорового глузду, що здатна розуміти пересічних людей і поводитися з ними як з такими – частіше, вона вірить, що її пристрасть наявна, як прихована пристрасть, в усіх, і саме така віра сповнює вищу натуру світіння і красномовства. Якщо виняткові люди не вважають себе винятковими, як би вони могли зрозуміти тривіяльну натуру і оцінити правило, винятком з якого вони суть? І тому вони теж говорять про дурість, розпусність і недоладність людства, дивуючись на те, як шаленіє світ і чому він не визнає того, що «йому потрібно».