– Що сталося? – питає вона.
Він не відповідає, він дивиться на неї мертвими очими, тими мертвими очима, яких він більше не може витерпіти і які він прогнав масивною склянкою води, скалки якої змішалися з уламками дзеркала, разом із краплями води, що спалахнула блискітками поміж скляними дрізками, перш ніж просочитися в килим.
Він назавжди вигнав примару, якою він став у цій кімнаті.
Мати, здається, зрозуміла, вона більше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупає скло під її ногами, вона наближається до його ліжка.
Він, мабуть, спав, він не помітив, як вона увійшла до кімнати. Він лежить і читає від п’ятої ранку. Частини доби, на які вони поділяють свій вихідний, для нього більше нічого не означають. Дні тижня нічого більше для нього не означають.
Чого вона хоче від нього так рано? Либонь, не запросити на сніданок? Це навряд. Вона ніколи не змушує його їсти – вона це полишає на Альберта, а її самої ніколи немає, коли він заковтує кілька куснів, що падають у його голодний шлунок.
Або дозволяє кожному куснику полежати кілька хвилин у роті, чекає, доки слина не розчинить його цілковито, а потім ковтає теплу кашку, насолоджуючись солодкуватим присмаком.
Він випробував обидва методи – пожадливе заковтування і повільне жування, – але жоден із двох не спроможний притлумити його голод, його вічний голод, вічне тло його життя, що пригноблює все інше. Життя, що не заслуговує так називатися. Його життя полягає в тому, щоб якось перетривати від книжки до книжки, від сну до сну, якось витримати проміжок часу між ними – часу, в якому тільки дихання, очікування і голод. Час – його ворог, він уже затямив це. Він зможе бути щасливим, тільки якщо він вирветься поза час.
Саме за це він сердиться на матір – за те, що вона повернула його в час.
Він чує її голос і дивиться горі, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожує вирвати в нього з рук.
– Доброго ранку, мій милий хлопчику. А ти знаєш, який сьогодні день? – простягає вона до нього руку. – Твій батько приготував для тебе сюрприз! Ходімо!
Він встає. Нерішуче – надто часто вони його заманювали облудними обіцянками і, зрештою, він завжди потрапляв у їхню пастку.
Але він не наважується суперечити.
– Обережно!
Вона допомагає йому взутися, щоб не поранив собі ступні, і накидає на нього халат. Він іде слідом за нею крізь довгу анфіладу кімнат – свою величезну розкішну в’язницю, де панують вічні сутінки. Вони спускаються по сходах і заходять у велику залу, в якій навіть його мати видається маленькою і заблуканою. Її підбори голосно стукають по кам’яній підлозі, а його кроки такі нечутні, ніби він уже мертвий, ніби він уже настільки мертвий, наскільки почувається.
Він здивований, коли вона відчиняє двері підвалу, які, зазвичай ніколи не відмикають. То його дідусь, розбагатівши на торгівлі акціями, звів у районі Ванзеє вигадливий середньовічний замок у темному готичному стилі, популярному в передвоєнну добу. Двері підвалу нагадують двері підземелля.
Що вони там для нього наготували?
– Не бійся!
Помітивши його вагання, мати усміхається і бере його за руку; вона повільно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немає затхлого спертого духу, але підземелля йому не подобається – він боїться, як завжди, боїться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному підземеллі стежити за ним, либонь, іще зручніше? Так, що вже й мати більше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.
– Не бійся, – каже вона зараз, і його страх посилиться.
Опинившись перед ним на самісінькому долі, вона відчиняє двері – двері в темну кімнату, де мерехтить якийсь промінь.
Мати бере його за плечі і підштовхує крізь двері; у напівмороці він упізнає батькове обличчя. Те обличчя, на якому вже ніколи не буде усмішки.
– З днем народження, мій милий! – каже мати, обнімаючи його. – Подивись лишень, що в нас для тебе є.
Він заплющує очі. Він не хоче нагадувань, про час, що минає. Про його час, що минає. Треба забути про день народження, забути про час!
– Поглянь, осьде, – каже батько, – це тобі подарунок на день народження.
І він розплющує очі. Він чує м’яке гудіння в темряві, а потім бачить оце і раптом він уже знає, заради чого йому лишатися живим.
У темному просторі кімнати виростає яскравий острів, що магнітом притягує погляд, що вабить його і, здається, цілковито засмоктує в себе. Сяйні картини, пронизаний сонцем сад, гілки дерев танцюють на вітрі. А потім приходять люди. Щасливі люди в тому саду. Він ще не знає, що станеться, але знає, що не зможе відвести очей.
І він чує, як вони гомонять, як листя шелестить на вітрі, хоча він знає, що немає іншого звуку, крім гудіння проєктора.
Тепер він знає, чого воно варте. Чому агонія, яку він переживає просто заради продовження життя в агонії, кінець кінцем, може бути чогось варта.
Він знайшов його. Своє нове життя.
16
Ще на сходах він почув, як дзвонить телефон. Дзвінок міг долинати тільки з його квартири, бо в Рата єдиного в цьому блоці був телефон. Коли він відчиняв двері квартири, чорний апарат продзеленчав востаннє і замовк. Скинувши в передпокої капелюха і пальто, Ґереон зайшов просто у вітальню, поставив платівку і опустився в крісло. Саксофон Коулмана Гокінса вимальовував піруети красиві й непередбачувані, як листочок на вітрі. Рат заплющив очі, музика відразу заспокоїла його.
Що б він робив, якби не платівки, що їх регулярно надсилав йому Северин? Імовірно, не би витримав у цьому місті більше трьох тижнів. Попри всі зусилля, які докладав для того, щоб знову взяти під контроль своє життя, він цього не домігся. Професійно він зайшов у глухий кут – крутиться, як муха в окропі. Чи зможе він коли-небудь доп’ястися до такої посади, як його батько? Ґереон вірив у це зараз менше, ніж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзів у Берліні обмежувалося Рейнгольдом Ґрефом, з яким він час від часу випивав у «Мокрому трикутнику», і Бертольдом Вайнертом, разом із яким він час від часу виходив поїсти й обмінятися інформацією. З кельнських друзів, Пауль був єдиним, хто залишився з ним, єдиним, хто не повернувся до нього спиною навіть після фатального пострілу в Аґнесфіртелі[20]. На відміну від його вірної нареченої Доріс, жінки, з якою він хотів створити сім’ю. Та від нього відринула, як від чумного.
Переїзд у Берлін він бачив, як можливість почати тут наново – зокрема також із жінками. А що має в підсумку? Відповідно до свого нинішнього статусу, він, мабуть, залишиться вічним холостяком. Як Будда. Ну, доки він не став схожим на Бреннера чи Червінскі. На одного з тих, хто кристується пневматичною поштою в «Резі».
Він закурив «Оверштольц». Принаймні, тепер він міг знову курити в своїй квартирі, не наражаючись на нарікання. Він не дуже тужив за Каті. Якщо вона схотіла залишитися з циганом[21], з яким запізналась у «Резі», то нехай! Чом би й ні? Ні, він нітрохи не тужив за Каті.
Він тужив за Шарлі.
Знову йому не йде з гадки той її погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впізнала вона його?
А що б це змінило? Він однаково все зіпсував іще тоді, давно, багато місяців тому. Іноді йому уявлялося, що його життя з Шарлі могло піти в іншому напрямку, що, ймовірно, то була одна з рідкісних можливостей, які ми отримуємо в житті, і від нас залежить, чи скористаємося ми з неї. А що він? Своєю клятою брехливістю він пустив цей шанс за вітром, і ось знову крутиться, як муха в окропі, наполегливо працює, ані на міліметр не посуваючись вперед.
Чи, може, тепер, коли він віддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямі.
Знову задзвонив телефон.
Він вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то міг бути? Каті, яка бажає повідомити йому, що між ними все скінчилося? Бреннер, з наміром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат підніс чорну слухавку і відповів невинним «Так?».
– Осьде ти нарешті! Бо я вже думав, ти взагалі не повернешся додому.
– Батьку?
– Слухай, хлопче, – одразу перейшов до справи Енґельберт Рат, – у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поїдемо до Клефішів. Завтра я побачу бурмістра на трибуні на Цуґвеґ[22], ти в курсі. Чи можу я йому щось переказати?
Якби ж то! У справі Аденауера він за холодну воду не брався.
– Сьогодні неділя. Заводи Форда сьогодні не працюють. А вчора я не встиг нічого зробити.
– Ти геть нічого не зробив? – з жахом перепитав Енґельберт Рат. – Хлопче, ти усвідомлюєш, наскільки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту своє добре ім’я, щоб не зганьбили честь нашого міста і нашого мера!
«Що аж такого станеться, коли трішечки зганьбиться твоя честь і твоє ім’я?..» – подумав Ґереон.
– Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, – сказав він вголос, – шантажист, найімовірніше, крутиться десь там.
– Ти в цьому впевнений?
– А хто ще зацікавлений у тому, щоб за будь-яку ціну затримати виробництва Форда в Берліні?
– Можливо, вимога як така – це тільки хитрість, щоб збити нас на манівці. Політичні опоненти Конрада мають неабиякий інтерес у тому, щоб назавжди виперти одного з найбільш здібних лідерів нашої партії з політичної арени – можливо, навіть у завданні чимбільшої шкоди всій католицькій справі.
– З чого ти робиш такі припущення?
– Я серйозно! Як працівник заводу – нехай це навіть менеджер чи керівний директор – може отримати таку таємну інформацію з «Дойче Банку»? Ці обставини вказують на геть іншу групу людей.
– Можливо. Перш за все, нам треба встановити джерело витоку. Аденауер міг би, наприклад, перерахувати всіх тих, хто знав про таємні угоди між ним і банком.
Примечания
1
«Резі» – неформальна назва суперрозкішної танцювальної зали і кабаре (Residenz-Casino) неподалік від Александерплац, однією з принад якого була можливість флірту між столиками за через телефон і обмін частуваннями і подарунками через пневматичні трубки. Заклад було закрито на початку Другої світової і відновлено у 1950-і за новою адресою. (Тут і далі прим. перекл.).
2
Розмовна назва бульвару Курфюрстендамм у Берліні.
3
Тобто на (площі) Александерплац.
4
Пліш і Плюм – два бешкетних і доволі незграбних собаки, персонажі серії коміксів і казок блискучого автора ХІХ ст. Вільгельма Буша.
5
«Ашинґер» – мережа закладів швидкого харчування, що славилася, перш за все, своїми пивничками.
6
Кіноконцерн УФА (UFA: Universum-Film Aktiengesellschaft), фінансований найбільшими промисловцями і «Дойче Банком», ставлячи собі за мету гегемонію на європейському кіноринку, побудував у Берліні найсучасніші в Європі кіностудії, а по всій країні – розкішні глядацькі зали.
7
Крижане вино (айсвайн) виготовляють із примороженого винограду, і воно відзначається високим вмістом цукру.
8
Ідеться, звісно, не про гральний заклад, а про «казино» як міський клуб.
9
На названій на честь Фридриха Вільгельма І берлінській вулиці, що біжить районами Мітте і Кройцберг, розташовувалися урядові установи Пруссії і Німецької імперії до 1918 р.
10
Карл Фрідріх Цорґібель, відомий насамперед кривавим придушенням першотравневої демонстрації 1929 р. («Блутмай»), у часи Веймарської республіки був спочатку начальником поліції Кельна, а потім – Берліна.
11
«Гелау!», «Алааф!» (див. далі), «Наррі-Нарро!» – т. зв. «крики дурнів», що лунають по всій Німеччині у дні карнавалу; зокр. «Гелау!» – традиційний вигук на карнавалах Дюссельдорфа і Майнца.
12
Актор Макс (Фрідріх Густав Максиміліан) Шрек мав цілком нормальну зовнішність, але його ім’я асоціювали з роллю потворного графа Орлока у фільмі «Носферату. Симфонія жаху» Ф. В. Мурнау.
13
Прізвисько Старий Фріц застосовували до короля Пруссії Фрідріха II (XVIII ст.) і до Фрідріха III, що пробув німецьким імператором і королем Пруссії дев’яносто дев’ять днів у 1888 році, «Році трьох імператорів».
14
Фрідріх Вільгельм Фогт, швець родом зі Східної Пруссії, зажив слави як «Гауптман (капітан) із Кепеніка», після того як у 1906 році, надівши військову форму, обманом узяв під свою команду загін гвардійців, захопив ратушу Кепеніка (нині один з районів Берліна), арештував бурмістра і, під розписку, «конфіскував» міську казну. Був помилуваний кайзером Вільгельмом ІІ «за геніальність».
15
Янгол у постаті дівчинки з крилами у сукні з сухозлітки – образ із легенди, що побутує у Нюрнберзі.
16
Надрейнець Рат замовляє кельнську марку цигарок (тютюновий бренд «Оферштольц» названий так за прізвищем кельнських патриціїв).
17
Книжки Карла Мая про вигаданого ним індіанця Віннету були надзвичайно популярними у Німеччині. Неодмінними атрибутами Віннету були його «срібна рушниця» і кінь на ім’я Ільчі.
18
Шенеберзький газометр – телескопічне газосховище 78 метрів заввишки, уведене в експлуатацію в 1913 році й виведене з експлуатації у 1995, на колишньому майданчику GASAG у районі Берлін-Шенеберзі (т. зв. «Червоний острів»). Нині пам’ятка архітектури й місце розташування «Бундестаґ Арени».
19
Ідеться, ясна річ, про плоди актинідії, одним з різновидів якої є добре відома ківі – на час описуваних подій для Німеччини іще дуже екзотична рослина.
20
Аґнесфіртель – частина (-viertel – «чверть») району Нойштадт-Норд у Кельні, названа на честь парафіяльної церкви святої Агнеси.
21
Так у автора.
22
Ідеться про Кельнську «Ходу з трояндами», найбільший карнавальний парад у Німеччині, що відбувається щорічно у Карнавальний понеділок з 1823 року.