– Маю вас попередити, – продовжувала вона, не переводячи подиху, – більшість великих шоу не дадуть вам більше кількох хвилин, таке не сподобалося б вашій Бі-бі-сі. «Глибинний аналіз» – не те поняття, яке вони розуміють. Протягом цього часу не забувайте повторювати назву книги якомога частіше.
Гаррі взявся гортати сторінки розкладу свого візиту. Кожен день, як з’яcувалося, починався в новому місті, де він мав з’являтися на радіо-шоу рано-вранці, після чого йшла незліченна кількість інтерв’ю для радіо та газет, а наприкінці треба було стрімголов мчати на летовище.
– Усі ваші автори отримують такі гастролі?
– Певна річ, ні, – заперечила Наталі, знову повертаючи руку на ногу чоловіка. – Це спричинило для мене найбільшу проблему, пов’язану з вами.
– У вас виникла проблема зі мною?
– Ще б пак. Більшість репортерів захочуть запитати про ваш час перебування в буцегарні та про те, як англійцеві вдалося отримати «Срібну зірку», але вам весь час доведеться повертати розмову до книжки.
– В Англії це вважали б доволі вульгарним.
– В Америці вульгарне потрапляє до переліку бестселерів.
– Але чому репортерам може бути нецікаво говорити про книжку?
– Гаррі, вам краще усвідомити, що ніхто з них її не прочитає. Щодня десятки нових романів потрапляють на їхні столи, тож вам пощастить, якщо вони прочитають більше ніж заголовок. Також буде бонусом, якщо вони хоча б запам’ятають ваше ім’я. Вони погодилися запросити вас лише тому, що ви колишній зек, котрий отримав «Срібну зірку», тому варто повернути це на нашу користь і навіжено рекламувати вашу книгу, – сказала вона, коли лімузин під’їхав до готелю «П’єр».
Гаррі забажав повернутися до Англії.
Водій вистрибнув і відчинив багажник, коли до машини підійшов швейцар готелю. Наталі повела Гаррі досередини, через вестибюль до рецепції, де потрібно було лише показати свій паспорт і підписати реєстраційну форму. Наталі, здавалося, врахувала все.
– Ласкаво просимо до «П’єра», пане Кліфтоне, – запросив портьє, передаючи йому великого ключа.
– Я чекатиму вас тут, у фойє… – Наталі зиркнула на годинник, – за годину. Лімузин відвезе вас до Гарвардського клубу на обід із паном Ґінзбурґом.
– Спасибі, – подякував Гаррі, спостерігаючи, як вона крокує через фойє, опиняється в обертових дверях і виходить на вулицю.
Він не міг не помітити, що був не єдиним чоловіком, який проводжав красуню поглядом.
Носій відпровадив його на одинадцятий поверх, показав клієнтові його номер і пояснив, як усе працює. Гаррі ніколи не зупинявся в номері готелю, який мав і ванну, і душ. Він вирішив усе нотувати, щоб мати змогу розповісти про це матері, коли повернеться до Бристоля. Письменник подякував носієві й розлучився з єдиним доларом, який мав при собі.
Перше, що зробив Гаррі ще до того, як розпакував речі, це підняв слухавку телефону біля ліжка та замовив телефонний дзвінок до Емми.
– Я зателефоную вам за п’ятнадцять хвилин, сер, – повідомила операторка міжнародного зв’язку.
Гаррі надовго затримався в душі й, витершись найбільшим рушником із усіх, які коли-небудь бачив, лише почав розпаковуватися, як задзеленчав телефон.
– Ваш закордонний дзвінок на лінії, сер, – інформувала операторка.
Наступним голосом, який він почув, був Еммин.
– Це ти, любий? Ти мене чуєш?
– Звісно, мила, – сказав Гаррі всміхаючись.
– Ти вже видаєшся американцем. Навіть не уявляю, яким ти прилетиш через три тижні.
– Я готовий повернутися до Бристоля негайно, особливо якщо книга не потрапить до списку бестселерів.
– А якщо не потрапить?
– Я зможу повернутися додому раніше.
– Це звучить гарно. А звідки ти телефонуєш?
– Із «П’єра». Вони запхали мене в найбільший готельний номер, який я будь-коли бачив. У ліжку може спати чотири особи.
– Краще б ти спав там сам.
– У ванній є кондиціонер і радіо. Тямиш, я ще не второпав, як усе вмикати. Або вимикати.
– Треба було взяти Себа з собою. Він би швидко це допетрав.
– Або розібрав усе на частинки і змусив мене знову збирати докупи. Як там наш хлопчик?
– Усе гаразд. Без няні поводиться навіть спокійніше.
– Це тішить. А як просуваються твої пошуки панни Джей Сміт?
– Повільно, але мене попросили приїхати на співбесіду до доктора Бернардо завтра вдень.
– Звучить перспективно.
– Я зустрічаюся з паном Мітчеллом вранці, тому знатиму, що казати, і, можливо, це важливіше, що не казати.
– Ти впораєшся, Еммо. Просто пам’ятай, що їхня відповідальність – розмістити дітей у хороші сім’ї. Мене хвилює лише те, як Себ відреагує, коли дізнається, що ти робиш.
– Він уже знає. Я погомоніла з ним про це вчора, якраз перед тим, як він лягав спати, і, на моє здивування, йому ця ідея сподобалася. Але коли залучаєш Себа, завжди виникає окрема проблема.
– Що цього разу?
– Він розраховує взяти участь в обговоренні, кого оберемо. Хороша новина в тому, що він хоче сестричку.
– Все може ускладнитися, якщо він не прийме панну Джей Сміт і захоче когось іншого.
– Не знаю, що можна буде зробити, коли це станеться.
– Доведеться якось переконати його, що Джессіку вибрав він.
– І як пропонуєш нам це зробити?
– Я поміркую над цим.
– Пам’ятай лишень, що його не можна недооцінювати. Якщо ми так вчинимо, можемо наразитися на вогонь у відповідь.
– Побалакаємо про це, коли я повернуся, – сказав Гаррі. – Маю поспішати, кохана, бо обідаю з Гарольдом Ґінзбурґом.
– Передай йому мої вітання і не забувай, що він – іще один чоловік, якого не можна собі дозволити недооцінювати. І якщо ви вже побачитесь, не забудь запитати у нього, що сталося з…
– Я не забув.
– Удачі, любий, – побажала Емма, – і бажаю, щоб ти потрапив до того списку бестселерів!
– Ти гірша за Наталі.
– Хто така Наталі?
– Бездоганна білявка, котра має тримати мене за руку.
– Любиш ти казки розповідати, Гаррі Кліфтоне.
* * *
Емма була однією з перших, хто того вечора прибув до лекційної зали університету, щоб прослухати лекцію професора Сайруса Фельдмана на тему «Чи втратила Британія мир, вигравши війну?».
Вона прослизнула на місце в кінці ряду розставлених крісел приблизно посеред приміщення. Задовго до призначеної години воно було набите вщент, так що припізнілим довелося сидіти на сходинках, а один чи двоє навіть вмостилися на підвіконнях.
Публіка вибухнула оплесками, коли в аудиторії з’явився подвійний лауреат Пулітцерівської премії, якого супроводжував віце-ректор університету. Після того як усі посідали на свої місця, сер Філіпп Морріс представив свого гостя, подарувавши публіці гарненьку історію знаменитої кар’єри Фельдмана, починаючи зі студентської лави у Принстоні до того, коли його призначили наймолодшим професором у Стенфорді, й аж до другої Пулітцерівської премії, яку йому вручили роком раніше. Після цього вибухнула чергова порція овацій. Професор Фельдман підвівся зі свого місця та вибрався на сцену.
Перше, що вразило Емму в Сайрусі Фельдмані ще до того, як він почав промовляти, – яким вродливим чоловіком він був, про що Ґрейс забула згадати, коли телефонувала. Він був зростом більше шести футів, із густою сивою чуприною, а його засмагле обличчя нагадувало всім присутнім, у якому університеті він викладав. Атлетична статура заперечувала його вік, і вчений, либонь, проводив у тренажерній залі майже стільки ж годин, скільки й у бібліотеці.
А коли він почав лекцію, Емму зачарувала потужна енергія Фельдмана, і за кілька хвилин він змусив усіх в аудиторії завмерти на краєчках своїх сидінь. Студенти взялися ретельно нотувати кожне його слово, й Емма пошкодувала, що не принесла з собою блокнот і ручку.
Професор не користувався шпаргалками і хвацьки перескакував з теми на тему: роль Волл-стрит після війни, долар як нова світова валюта, нафта, що стала товаром, який буде домінувати у другій половині століття, ймовірний майбутній вплив Міжнародного валютного фонду і чи залишиться Америка прив’язаною до «золотого стандарту».
Коли лекція закінчилася, Емма пошкодувала лише про те, що він заледве торкнувся теми транспорту, тільки згадавши, що літаки змінять новий світовий порядок як для бізнесу, так і для туризму. Але як досвідчений професіонал, він нагадав своїй аудиторії, що написав книжку на цю тему. Емма вирішила не чекати Різдва, щоб отримати й собі примірник. Це змусило її задуматися про Гаррі і сподіватися, що його книжкове турне в Америці таке ж успішне.
Після того як вона нарешті придбала примірник «Нового світового порядку», жінка приєдналася до довгої черги за автографом. Коли дійшла її черга, Емма вже майже закінчила читати перший розділ і поцікавилася, чи не забажав би автор витратити дещицю свого часу, щоб викласти свої погляди на майбутнє британського пароплавства.
Емма поклала книжку на стіл перед автором, і той привітно всміхнувся.
– Кому я можу її підписати?
Вона вирішила ризикнути:
– Емма Беррінґтон.
Він уважніше поглянув на неї.
– Ви випадково не були пов’язані з покійним сером Волтером Беррінґтоном?
– Він був моїм дідусем, – гордо заявила вона.
– Я слухав, як він багато років тому виголошував лекцію про роль судноплавства у разі вступу Америки в Першу світову війну. Я був тоді студентом, і він навчив мене за одну годину більше, ніж усі мої викладачі за весь семестр.
– Він мене також багато чого навчив, – усміхнулася у відповідь Емма.
– Я тоді хотів його порозпитувати, – додав Фельдман, – але він був змушений поспішати на потяг до Вашинґтона того вечора, тому я його більше ніколи не бачив.
– Я також хотіла б вас порозпитувати, – знайшлася Емма. – Насправді краще сказати: «мені це треба».
Фельдман поглянув на чергу очікувальників.
– Гадаю, що зможу впоратися за півгодини, й оскільки я сьогодні на потяг до Вашинґтона не кваплюся, ми могли б поспілкуватися приватно, перш ніж я поїду, панно Беррінґтон.
4
– Як там моя люба Емма? – запитав Гарольд Ґінзбурґ після того, як привітав Гаррі у Гарвардському клубі.
– Я щойно розмовляв із нею по телефону, – сказав Гаррі. – Вона посилає вам свої вітання й засмутилася через те, що не змогла приєднатися до нас.
– Я також. Скажіть, будь ласка, що я не прийму жодних виправдань наступного разу.
Ґінзбурґ повів свого гостя до їдальні, і вони зайняли свої місця за звичайнісіньким столиком у кутку.
– Сподіваюся, що «П’єр» вам сподобався, – зауважив видавець, коли офіціант вручив їм обом по меню.
– Все було б добре, якби я тільки втямив, як вимкнути душ.
Ґінзбурґ засміявся.
– Можливо, вам варто попросити панну Редвуд прийти на допомогу.
– Якби довелося, то не впевнений, чи дізнався б, як вимкнути її.
– Отже, вона вже прочитала вам лекцію про важливість потрапляння вашого твору до списку бестселерів якнайшвидше.
– Грізна леді.
– Тому я і зробив її начальницею, – пояснив Ґінзбурґ, – незважаючи на протести кількох директорів, котрі не хотіли бачити жінку на борту.
– Емма пишатиметься вами, – сказав Гаррі, – і можу вас запевнити, що панна Редвуд попередила мене про наслідки, якщо не впораюся.
– Це схоже на Наталі. І пам’ятайте, вона сама вирішує, повернетесь ви додому на літаку чи на катері.
Гаррі посміявся б, але він не був упевнений, що його видавець жартує.
– Я б запропонував їй приєднатися до нас за обідом, – промовив Ґінзбурґ, – але, як ви могли помітити, Гарвардський клуб не дозволяє з’являтися тут жінкам. Тільки не кажіть про це Еммі.
– Маю відчуття, що жінок, котрі вечеряють у Гарвардському клубі, побачать задовго до того, як вони з’являться у будь-якому джентльменському клубі на Пелл-Мелл або Сент-Джеймс.
– Перш ніж ми погомонимо про тур, – сказав Ґінзбурґ, – я хотів би почути про все, що сталося з вами й Еммою з моменту відбуття з Нью-Йорка. Як ви здобули «Срібну зірку»? Чи отримала Емму роботу? Як Себастьян відреагував на першу зустріч із батьком? І…
– Й Емма наполягла на тому, щоб я не повертався до Англії, поки не дізнаюся, що сталося із Сефтоном Джелксом.
– Може, спершу щось замовимо? Я б не хотів думати про Сефтона Джелкса натщесерце.
* * *
– Я, можливо, не поспішаю на потяг до Вашинґтона, але боюся, що мені доведеться повернутися до Лондона ще сьогодні, панно Беррінґтон, – зітхнув професор Фельдман після того, як підписав свою останню книжку. – Я виступаю в лондонській школі економіки о десятій завтра вранці, тому можу виділити вам лише кілька хвилин.
Емма намагалася не виглядати розчарованою.
– Якщо тільки… – докинув Фельдман.
– Якщо тільки що?
– Якщо не захочете приєднатися до мене в подорожі до Лондона, то зможете отримати більше моєї уваги на кілька годин.
Емма вагалася.
– Мені треба зателефонувати.
За двадцять хвилин вона вже сиділа в залізничному вагоні першого класу навпроти професора Фельдмана. Він поставив своє перше запитання.
– Отже, панно Беррінґтон, чи ваша родина все ще володіє судноплавною компанією, яка носить її славетне ім’я?
– Авжеж, моя мати має там двадцять два відсотки.
– Це дозволяє вашій родині достатньо добре її контролювати, і найголовніше у будь-якій організації те, що ніхто більше не може прибрати до рук більш ніж двадцять два відсотки.
– Мій брат Джайлз не виявляє великого інтересу до справ компанії. Він депутат парламенту і навіть не з’являється на річних зборах акціонерів. Але я туди ходжу, професоре, саме тому мені потрібна ваша консультація.
– Будь ласка, називайте мене Сайрусом. Я досяг такого віку, коли мені не хочеться, щоб вродлива молода жінка нагадувала, скільки мені років.
«В одному Ґрейс мала рацію», – подумала Емма і вирішила цим скористатися. Вона повернула усмішку на своє обличчя:
– Які клопоти ви передбачаєте для суднобудівної галузі упродовж наступного десятиліття? Наш новий голова правління, сер Вільям Траверс…
– Видатний чоловік. Кунард вчинив нерозумно, відпускаючи такого здібного хлопця, – перебив її Фельдман.
– Сер Вільям міркує, чи варто додати до нашого флоту новий пасажирський лайнер.
– Це божевілля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидінню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здійнявся.
Перш ніж Емма змогла запитати про причину, він додав:
– Хіба у вас є надлишок обігових коштів, якими необхідно розпорядитися, чи податкові пільги для морської галузі Великої Британії, про які мені нічого не відомо.
– Наскільки я знаю, їх немає, – відказала Емма.
– Тоді вам доведеться зіткнутися з фактами. Літак ось-ось перетворить пасажирські кораблі на плавучих динозаврів. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днів, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здійснити за вісімнадцять годин літаком?
– Можливість відпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому стані? – запропонувала варіанти Емма, згадуючи слова сера Вільяма на зборах акціонерів.
– Відірвано від життя і застаріло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, ніж такі арґументи. Ні, правда полягає в тому, що сучасний підприємець, і навіть турист, що кохається на пригодах, хоче скоротити час, необхідний для досягнення пункту призначення, тож за кілька років бізнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковині.
– А в перспективі?
– Не став би зазирати так далеко.
– То що ви можете порадити?
– Вкладайте будь-які вільні кошти у будівництво вантажних кораблів. Літаки ніколи не зможуть перевозити великі та важкі вантажі, такі як автомобілі, сільськогосподарська техніка або й навіть продукти харчування.
– Як мені переконати в цьому сера Вільяма?
– Проведіть чіткий аналіз на наступному засіданні Ради директорів, – порадив він.
Фельдман знову вдарив по сидінню п’ястуком.
– Але я не член правління.
– Ви не член правління?
– Ні, не пригадаю, щоб Беррінґтони колись призначали жінку директором.
– У них немає вибору, – зауважив Фельдман гучніше. – Вашій матері належить двадцять два відсотки акцій компанії. Ви можете вимагати місця у правлінні.