’
’
’
Гуцульська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові
Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, які укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщині її зазвичай підтримувала комбінація з одного поздовжнього «сволока» і кількох (переважно трьох) поперечних сволочків, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию різьбою у вигляді розет, хрестів тощо («писаний сволок»: с. Космач Косівського району)
У гуцулів (на відміну від населення сусідніх етнографічних груп) у житловому примішенні віддавна була дерев’яна підлога – «поміст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долівка – «землє»)[13]. У с. Космач перед укладанням дощок підлоги, усередину приміщення засипали глину, втовкали її, відтак у кількох місцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише після цього вкладали «ліґа
’
Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (відомий у науковій літературі як «причілковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причілків, які декорували шалюванням і обладнували отворами для відведення диму. Як покрівельний матеріал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкі колені смерекові дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м і товщиною до 1,5 см («посіжня
’
’
’
Найпримітивнішими планувальними типами стаціонарного житла гуцулів були невеличкі курні однокамерні «бу
’
’
’
Проте у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулів найбільш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рідше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими приміщеннями, розташованими обабіч дверей. Траплялось, що в останньому варіанті комору прибудовували до одного з причілків («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кін. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («кліть») інколи розташовувалась при тильній стіні однієї («хата» + «хороми» + «хата»/«кліть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«кліть» + «хороми» + «хата»/«кліть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових приміщеннях зазвичай було по два вікна, які розташовувались у довгій фасадній стіні. При цій стіні здебільшого влаштовували простішої чи складнішої конструкції галерею («ґаньчик», «ґалєрия», «підсінє», «лавиці»). При інших стінах (одній, двох чи усіх трьох) прибудовували вузькі приміщення господарського призначення («дахи», «хліви»). «Хороми» зазвичай мали досить великі розміри, у них вело двоє вхідних дверей: одні з головного фасаду, крізь другі можна було потрапити у «задні дахи». У Верховинському р-ні, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високі підмурки, підняті по рельєфу, зашальовані (вертикально дошками) до підвалин чи частково або повністю закритим кам’яним «підмурком», який використовувався для господарських потреб.
Основним опалювальним пристроєм у житлах гуцулів, як і скрізь в Україні, була піч, яку розташовували при вході в куті між тильною і пороговою стінами. Давніше піч споруджували з глини та каміння і встановлювали на дерев’яному опічку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до півкурної системи опалення: над челюстями печі споруджували комин вивід («горн», «комин»), який багатші обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крізь комин-димоволок («каглу»), виводився у сіни. Щоправда, ще в першій половині ХХ ст. інколи траплялись курні хати, проте це в основному торкається «бухонь» і «бурдеїв», у яких проживала біднота. У «бурдеях», за свідченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленої печи на всю хату, й стоїт густою хмарою під чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвір в стелі. Поки не випалять у печі, двері і вікна відкриті»[15].
Гуцульська ґражда в с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської області
Жоден із дослідників народного будівництва Гуцульщини не міг оминути увагою «ґражди» – замкнутого по периметру житловими і господарськими будівлями та критими переходами двору, який, на думку вчених, є одним із найдавніших типів забудови. Поки що важко відповісти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворів. Дослідники лише з упевненістю стверджують, що у процесі їхнього генезису важливу роль відіграли природно-кліматичні умови, специфіка господарських занять і безсистемно-розсіяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. У гуцулів побутували два типи «ґражди»: з одним подвір’ям і двома (подвір’я завжди мостили каменем). За твердженням учених, перший тип був переважаючим, «ґражди» із двома подвір’ями виявлені в багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагорів Вер.[16]) і Надвірнянського р-нів. Відомі також окремі варіанти замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільці Вер.). Знову ж С. Вінценз подав опис унікальної «ґражди» із с. Верхній Ясенів (Вер.) із шістьма дворами[17].
На Бойківщині побутували два типи дворів: зімкнуті, у яких житлові та основні господарські будівлі зблоковані під спільним дахом («довга хата», «хата під одним побоєм», «хата під одним криттям»), і двори вільної забудови. Хоча у другій половині – на початку ХХ ст. зімкнутий двір траплявся на всій території Бойківщини, переважав він лише в західній її частині. Якщо до складу найпростіших зімкнутих дворів входили тільки житлове приміщення і стайня, об’єднані «стодолою» – «боїщем» («хата» + «боїще» + «стайня»), то двори більш складного планування включали досить значну кількість приміщень, досягаючи інколи довжини 48 метрів[18]: «возівня» + «комора» + «хижа» + «боїще» + «стайня» + «шопа»; «комора» + «хата» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці»; «вівчарня» + «стайня» + «боїще» + «хижа» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці» + «січкарня»; «комора» + «хижа» / «прибік» + «сіни» + «боїще» + «стайня» / «половник» + «стайня» та ін. При фасадній стіні житлового зв’язку (хати, сіней і комори) зазвичай влаштовували дерев’яний поміст («лáвки») чи галерейку («при
’
У східній частині Бойківщини розташування приміщень у блоці «хати під одним криттям» було дещо іншим. Тут стодола зазвичай займала крайнє положення у блоці: «стайня» + «сіни» + «хата» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «сіни» +«хата» + «комора» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «шопа» + «хата» + «сіни» + «комора» + «стодола» (с. Лужки Дол.), «стодола» + «стайня» + «комора» + «хата» + «сіни» + «хата» (с. Липовиця Рож.). Проте у східній, як і центральній частинах Бойківщини поширеніші тридільні («комора» + «сіни» + «хата», «сіни» + «хата» + «комора»), рідше (у заможніших) чотиридільні («комора» + «хата» + «сіни» + «хата») житла, незблоковані з іншими спорудами. Особливою живописністю відзначались оселі на Сколівщині. Тут уже з другої половини ХІХ ст. відомі три- чи чотиридільні житла, які з одного – чотирьох боків оточували відкриті (чи частково закриті) галерейки, обгороджені невисоким зрубом, оздобленим різьбою. Входили в галерейку крізь багато декорований аркоподібний портал. Контурна і площинна різьба була притаманна й для інших елементів споруд: стовпців галерейки, одвірків, сволоків тощо.
У бойків, як і в гуцулів, основним будівельним матеріалом була смерекова чи ялинова деревина. Стіни складали у зрубній техніці («в вугли») із півколод («плениць»), колод («віблєків»), тесаних брусів («тесанці», «кантівка»). На заході основним будівельним матеріалом були високі дошкоподібні пластини («блятóване дéрево», «бляти»). Нижній вінець зрубу («підлоги», «трами», «підвалини») вкладали на кутові камені чи обрізки колод («ковби
’
’
Бойківська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові
У лицьовій стіні житлового приміщення зазвичай влаштовували два-три вікна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давніше вікна кріпили «наглухо» чи вони засувались і відсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикріплених до стіни («волокові вікна»). У ХІХ, а інколи ще на початку ХХ ст. віконне скло заміняв свинячий сечовий міхур. Технологія виготовлення такого «скла» була доволі простою: свіжий (ще вологий) сечовий міхур («капчýк») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки він ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилів, було доволі міцним – «пальцем його не проб’єш» (с. Терло Стар. ЛВ).
На теренах Бойківщини ще в перші десятиліття ХХ ст. превалювали курні печі («п’єц», «пец», «піч»). Їх споруджували на дерев’яному чи глинобитному опічку. Давніше саму піч (топочну камеру) скрізь вибивали з глини. При цьому як шаблон для склепіння давніше доволі часто використовували півколоду, дещо протесану з нижнього боку колоду чи розколений надвоє кадовб («колодка», «кабáн»), який після вбивання глини поступово випалювали. В Україні, крім горян (бойків, лемків та гуцулів), подібним способом вибивали піч хіба що поліщуки. Від гуцульської бойківська піч передовсім вирізнялася тим, що (при застовуванні дерев’яного опіччя) її черінь («ватра», «дно») не становила конструктивної цілісності з припічком і запічком.
У житловому приміщенні та сінях завжди влаштовували глинобитну долівку («земля
’
Переважали чотирисхилі «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крікви», «кролі», «кровлі», «кізли»), вкриті житніми сніпками. Їх робили досить стрімкими: відношення висоти видимої частини зрубу до висоти даху здебільшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5[19]. Верхні вінці («платви», «вінці»), у які врубували крокви, могли лежати в одній площині зі стіною або поза нею, переважно на власну ширину чи й більше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали сніпками, зв’язаними при колосі «в головку» («головáчки», «кички», «китиці», «снíпки», «боги», «жу
’
Загалом, бойківське житло відзначалося надзвичайною гармонійністю, довершеною композиційністю як у цілому, так і у співвідношенні окремих елементів. Зокрема, як встановив відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський, на причілковому фасаді хати п’ять головних точок (вершина і два окапи даху, краї підвалин) можна було вписати в коло. Водночас основні горизонтальні параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стріхи, зрубу і т. п.) перебували у співвідношенні так званого «золотого перетину» з висотами усієї будівлі, солом’яного покриття, видимої частини стін тощо.
У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемківщині побутували двори з вільним розташуванням споруд та зімкнуті двори («довга хижа»). Зімкнутий двір був основним типом забудови в південних і південно-східних районах. Водночас такі двори спорадично траплялися в окремих селах на заході галицької Лемківщини (хоча тут вони поступались вільному типу забудови)[20]. Не зважаючи на те, що дослідники відзначають подібність шляхів розвитку лемківських і бойківських зімкнутих дворів, між ними спостерігається й певна відмінність – житлова камера в лемківській «довгій хижі» практично завжди займає крайнє місце у блоці. Щодо планування житлового зв’язку (як у складі зімкнутого двору, так і в окремому житлі), то для лемків були характерні споруди як однорядові («хата» + «сіни», «хата» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» тощо), так і дворядкові, у яких по ширині житлового приміщення виділяли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сіни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата» / «комора» та ін.).
Для будівництва хати використовували смереку, ялицю, рідше бук. Стіни складали у зрубній техніці («сруб», «струб»). Вінці в’язали з колод («кругляків»), брусів, півколод («протіс», «плениць») і дошкоподібних пластин («швелів», «швалів»). Як і скрізь у Карпатському краї, колоди і бруси по кутах з’єднували простими замками («старовіцькі вугла», «на облап»), при використанні пластин і півколод застосовували замки з прихованим зубом («на канюх», «на ліптак»). Зовнішні стіни хат на галицькій Лемківщині найчастіше фарбували на червоно або чорно і лише щілини між вінцями забілювали білою глиною (білою глиною декорували одвірки і навколо вікон).
Стелю («полаву», «повл») виготовляли з півколод, рідше з дощок (які зверху промащували глиною). В основному житловому приміщенні її здебільшого укладали на поперечні сволоки – «траґарі» (переважно три), спорадично у давніших спорудах траплялась стеля на одному поздовжньму і кількох поперечних сволоках. У лемківських курних хатах (подібно, як і на Бойківщині) при стінах, нижче від сволоків, врубували по два бруси («грядки», «траґарі»), а нижче від поперечного чи поздовжнього сволока – товсту колоду («свинар»), до якої підвішували котел над припічком чи тушу свині під час обробки.
До кінця ХІХ ст. побутували чотирисхилі дахи на кроквах («крокви», «крікви») і лише з початку ХХ ст. поступово поширилися дахи двосхилі. Як покрівельний матеріал здебільшого використовували житню солому. Соломою пошивали дахи двома способами: «кичками» – східчасте покриття (переважало) і «пласкурами» – гладке пошиття. Верх даху вибивали мервленою соломою і притискували «кізлинками». Рідше для покриття вживали ґонт. Частіше ці два матеріали поєднували в одній споруді: у солом’яних дахах гребінь даху та острішки вкривали ґонтом[21].
Піч («пец»), як і скрізь в Україні, розташовували в куті при вході між пороговою і тильною стінами. Однак у той час, коли на Бойківщині та Гуцульщині пічний отвір («челюсти») повертали до віконної стіни, тут він переважно був орієнтований до причілка. Топочну камеру споруджували з глини (інколи з додаванням каміння). Її монтували на монолітному чи дерев’яному («заруба») опічку. На Лемківщині до Першої світової війни більшість сільських жител залишалось курними. А в багатьох селах її північно-західної частини на початку ХХ ст. житла, опалювані курною піччю, становили половину, а навіть і 80 %[22]. Масове витіснення курних жител тут (як і у бойків) відбулося лише після Першої світової війни.
На Поділлі повсюдно побутували двори вільної забудови (щоправда, інколи вони набирали певної замкнутості). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. тут переважали трикамерні житла («хата» + «сіни» + «комора» і «хата» + «сіни» + «хатина»). Проте в останньому варіанті при тильній стіні сіней частіше виділяли комірчину («хата» + «сіни» / «комора» + «хатина»). У бідніших верств селянства траплялись і двокамерні споруди: «хата» + «сіни» (чи «хата» + «сіни» / «комора»). З кінця ХІХ ст. у деяких місцевостях відомі так звані «чвураки» за планом: «хата» / «ванькир» + «сіни» + «хатина» / «комора» та ін. У середній смузі Поділля, особливо на Теребовлянщині, перед сіньми часто влаштовували ґанки-ніші, а в Борщівському, частково Заліщицькому і Гусятинському р-нах при причілковій, рідше при тильній, стіні хати наявні вузькі господарські прибудови – «шури».
З усього спектра будівельних матеріалів під час спорудження стін житла подоляни найчастіше застосовували глину. На відміну від дерев’яного будівництва Карпатського краю, де основу заповнення стін становило дерево, тут воно виконувало лише функцію каркаса, основний же об’єм стін заповнювали глиною («землею», «болотом») – лесовидним суглинком чорного кольору, продуктом нашарувань пилу і перегноїв рослинності, який відзначався в’язкістю, вологовідпірністю й у висохлому стані набував такої міцності, що навіть стіни сучасних цегляних будинків нерідко споруджують на його розчині.
Основа каркасу стін жител ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Поділля складалась із дубових стовпів («слупів»), вкопаних у ґрунт («хата на закопаню») чи встановлених на камені, «платв» і «крижбантів» (навскісних риґлів, закріплених до стовпів і платв). У той період тут побутувало декілька конструктивних варіантів заповнення стін каркасного житла. Загалом, такі будівлі можна поділити на три групи: «валькована хата», «городжена хата» і «дильована хата».
Найбільш поширеним типом у зазначений період була «валькована хата», яка траплялась у декількох варіантах[23]. Переважали хати, у яких простір між стовпами заповнювали вертикальними грабовими (буковими чи дубовими) «колами» («риґлями», «стрихульцями»), які верхнім кінцем закріплювались у гніздах «платви», а нижнім опирались на камінці чи черепки з горшків (інколи по висоті посередині стін наявний поздовжній пояс). Простір між колами на зразок плоту заплітали довгими на ціле стебло соломи («оклепців», «приколотків») глиносолом’яними «вальками» (західні і північні райони). Траплялось, що окремі «стрихульці» обкручували такими вальками по усій висоті перед встановленням у стіну (Борщівський р-н). У цій же місцевості між вертикальними «риґлями» могли заплітати короткими (20–40 см) «глевками» чи «галамуцами» (вальками з мервленої соломи) або просто «ґралями» накладати глиносолому («болото») і притрамбовували її. При використанні техніки городження стіни між вертикальними «стрихульцями» горизонтально заплітали хмизом і закидали («траскали») добре вимішаною сумішшю глини з рослинними домішками. На півдні (Борщівський р-н) стіни частіше заповнювали вертикальним плотом по трьох горизонтальних «риґлях». Щодо «дильованої хати», то під технікою «дилювання» подоляни розуміли почергове вкладання шарів глиносоломи («болота»») і горизонтальних «дилів» (найчастіше її застосовували в околицях р. Збруч).