Тимур Литовченко, Олена Литовченко
Книга Розчарування. 1977–1990
© Т. і О. Литовченки, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
Передмова
Острівець Відпочинку у Світі Прави[1]. Поза простором і часом
– Скажи, Божидаре, чим тобі мій Вирій не до вподоби?
– Та-а-а… власне, все мені до вподоби.
– Тоді навіщо все оце? Навіщо це тобі й таким, як ти?..
– Бо красиво. Краса ж яка, Боже мій, ти тільки поглянь!..
Вкриту шовковистою смарагдовою травичкою галявину зусібіч оточував ясеневий гай, що на перший погляд здавався трохи сумовитим… проте лише на перший погляд. Адже варто було прислухатися до щебетання пташок, різноколірне пір’ячко яких час від часу проглядалося у розкішних древесних кронах, вдивитися у бездонну блакить неба, вдихнути на повні груди медвяне повітря, просякнуте золотавим сонячним промінням, – і тебе переповнювала надзвичайна легкість. А разом з легкістю приходила радість. Не бурхлива, а стримано-спокійна радість умиротворення…
Разом з тим зовсім іншого вигляду набував і будинок, до тих пір прихований за стіною дерев. Сніжно-білі стіни з витягнутими вертикально вікнами, кожне з яких було трохи втоплене у невелику, закруглено-овальну вгорі нішу між парою вигадливих набірних колонок, справляли враження надзвичайної довершеності, а завдяки віддзеркаленню у віконних шибках небесної блакиті здавалося, що всередині будівлі ховається те саме небо, що й там, у бездонній височині.
Якщо обернутися однією з тих пташок, які безтурботно щебетали в ясенових кронах, і злетіти високо-високо над гаєм, то можна було побачити, що такі ж самі сніжно-білі споруди вкривають увесь Світ Прави, розмаїто-зелений внизу, бездонно-блакитний вгорі, прозоро-золотавий посередині. Будівлі різнилися одна від одної хіба що розмірами й деталями: наявністю чи відсутністю пілястрів на стінах, картушів із барельєфами над вікнами, порталами довкола дверей, підклітами замість фундаментів, іноді галереями, балюстрадами чи важкими контрфорсами. Але всі подібні дрібнички залежали від характеру творця та господаря кожної споруди, натомість колористика скрізь і всюди була однаковою: чисто-біле серед зеленого рослинного розмаїття, занурене у золотаве повітря під блакитним небесним куполом. Скрізь і всюди.
– То навіщо?.. Ти так і не відповів, Божидаре.
– Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?[2]
– То для кого ж ви підготували ці оселі? Невже тільки для себе… Щось не схоже на дітей моїх. Це ви із Сукхаваті запозичити вирішили?
– У буддистів добре, годі й казати. Але якесь воно все… важкувате, чи що?! Золото і срібло, корали й коштовні камені… На це можна подивитися один-єдиний раз заради цікавості, але жити серед усіх цих пишнот!.. Це не для нас, Боже мій. Ти мусиш розуміти, що нам миліше, бо ми – діти Твої!..
– Так-так, Божидаре, я розумію. Вам миліші прості сніжно-білі споруди, занурені в зелень гаїв, й цілюще прозоре, ледь-ледь золотаве повітря під блакитним склепінням неба. І те, що всередині кожної споруди…
Бог замислено схилив голову до правого плеча, примружив праве око й оцінюючим поглядом проникнув у затишно-прохолодну середину будівлі, в нескінченне переплетіння квадратних, прямокутних, овальних кімнат і залів, заставлених зручними м’якими меблями, що аж вабили присісти або прилягти, щоб відпочивати… відпочивати й набиратися сил.
– Але ж не тільки для себе підготували ми цей скромний прихисток…
– Скро-о-омний! – посміхнувся Бог у пишні пшеничні вуса. – Розраховуєте, що й новоприбулі також захочуть усамітнитися тут, у Світі Прави, а не у Вирії з рештою моїх дітей?
– Тим, хто все життя провів у містах, містечках і селищах, занадто незатишно перебувати там, під покровом Світового Дерева. Отож ми й подбали про більш звичні для їхніх очей споруди.
– Ох, Божидаре, Божидаре! Здається, що намудрували ви з цим.
– Чому?
– Бо у карколомних анфіладах кімнат можна заблукати.
– Як і серед гілок Світового Дерева. Втім, якщо вже на те пішло…
Негайно кімнати всередині будинку почали вкладатися одна в одну, немов добре підігнані коліна підзорної труби, аж доки кількість приміщень не скоротилася до півдюжини.
– Як бачиш, при бажанні можна і спростити, якщо неохота блукати.
– Чия душа звикла ширяти піднебесним простором…
– Той завжди може обернутися пташкою і гайнути у найближчий гайок.
– У Моєму Вирії простору більше, отож пташкам там краще та веселіше!
– Наш Світ Прави для втомлених тяжким життям і боротьбою. Хто схоче залікувати душевні рани, відпочити й набратися сил на зручних ліжках у прохолодних затишних кімнатах – їм саме до нас! А вже з часом вони перейдуть у Твій Вирій, де приєднаються до решти душ. Але до тих пір…
– Ну, зрозуміло вже, все Мені зрозуміло.
Бог стримано зітхнув, пригладив сріблясто-білу бороду й запитав про останнє, що Його цікавило:
– А чи не зарано ви почали готувати цей свій Острівець Відпочинку?
– Ну-у-у… чому ж це раптом зарано!.. Нам так здається, що все, навпаки, відбувається дуже вчасно.
– Попереду іще кількадесят років.
– А скільки конкретно? – негайно поцікавився Божидар.
– А от не скажу, – раптом розсміявся Бог. – Окрім Мене, знати про це не дано нікому.
– Навіть тим, хто не в земному світі перебуває, а тут, у світі Прави?
– І навіть ті, хто перебувають у Вирії, також не знають цього.
– Тоді не зарано, – впевнено кивнув Божидар. – Краще підготувати все заздалегідь, перш ніж скалічені бідою душі підуть до нас юрбами, а не облаштовувати все нашвидкуруч. Тим паче, наскільки ми зрозуміли, до того як розпочнеться справжня боротьба за волю, народ наш спіткає величезна біда. Чи вірно ми зрозуміли Твоє попередження?
– Не тільки народ мій улюблений, але й увесь світ разом з ним спіткає біда ця, – кивнув Бог. – Що ж, земний час промине швидко. Тут, у Світі Прави, й оком моргнути не встигнете. А тому…
Замислено пригладивши сріблясто-сиву бороду, Бог тільки рукою махнув:
– Гаразд! Багато осель у світах Моїх, нехай же постане іще одна у Світі Прави! Гаразд, облаштовуйте цей прихисток для душ зранених і стомлених життям за вашими власними звичаями, а не за прадавніми. Нехай же цей Острівець Відпочинку стане шпиталем для зранених душ, як сказали б там, на землі… Ти згоден з Моєю думкою, Божидаре?
– Авжеж згоден! – весело відгукнувся той.
– Ну що ж, тоді нехай буде так, – знову кивнув Бог.
1977. Піонерське чтиво
Ростов-на-Дону, 22 лютого 1977 року
За вікном не припиняв падати сніг, вкриваючи землю білою пухнастою ковдрою. У невеличкому ростовському готелі було велелюдно. Через негоду вже третій день поспіль скасовувалися всі вильоти, тому цілих чотири екіпажі з надією чекали повідомлення керівництва аеропорту про готовність злітної смуги. Тоді нарешті вони залишать цю кляту діру, де в їдальні не пропонують ніяких страв, окрім яєць і макаронів, а в невеликий магазинчик, розташований неподалік готелю, завозять виключно горілку, макаронні вироби та хліб.
Щоправда, кожному члену екіпажу видавався сухий пайок: консервований томатний або яблучно-виноградний сік, рибний чи м’ясний паштет, брикет каші, кругла булочка, мініатюрний 6-грамовий пекетик вершкового масла, сіль, цукор, перець і гірчиця, печиво і маленький пакетик розчинної кави… Але за три дні безвилазного стирчання у готелі неборакам набрид навіть сухпай! Тому ще до обіду люди кучкувалися групами, купували в складчину пляшку горілки і заливали горе, лаючи погоду, самих себе і керівництво за те, що довелося стирчати так довго у цій провінції.
Ось і сьогодні, тільки-но пробило дванадцять годин, командири зібрали всі екіпажі в їдальні й оголосили черговий присуд:
– Вильотів не буде, на сьогодні всі вільні.
Як зазвичай, послали «гінців» до місцевого магазину за «заспокійливим», а також за солоними огірочками та грибочками до місцевого населення. Коли «гінці» повернулися, кожна компанія повикладала на стіл залишки продуктів із сухих пайків на додачу до пари порцій холодних макаронів, завбачливо притриманих після сніданку.
– Агов, борттехніку! Давай приєднуйся до загалу, – запросив Гайдамаку штурман Марат. – Сьогодні ми знов у прольоті, чого ти, немов не рідний?
У відповідь Леонід спочатку автоматично кивнув, але второпавши, що йому пропонують, заперечно крутонув головою:
– Не можу, бо у мене весь розпорядок дня до біса полетить. А за розпорядком у мене зараз обід, отож вибачте.
– Та що ж у тебе за розпорядок такий?! – негайно завівся Марат. – Я з тобою вже восьмий місяць літаю, але й досі ніяк не можу збагнути, що ти за людина така ненормальна?..
– Чому ж, нормальна собі людина… Ось поїм та й піду собі в номер, почитаю інструкцію на…
Леонід не доказав, оскільки штурман зіскочив зі свого місця й істерично заволав, підбігши до нього:
– Третій день ми тут сидимо!!! Третій день весь екіпаж після скасування рейсу збирається разом і розмовляє по душам!!! І тільки ти один снідаєш, обідаєш та вечеряєш за розкладом, дудлиш чайок відрами і все читаєш інструкції, читаєш, читаєш… І тобі це чомусь не набридає!!! Хлопче, та прокинься ж нарешті!!! Розкажи всьому нашому невеличкому колективу, що ж із тобою не так?! Ти що, стукач?! Стукач, еге ж?!
– Марате, Марате!.. – спробували зупинити його.
– Та не може людина так явно відриватися від колективу, якщо тільки справді не виконує якогось завдання!..
Штурман нервово змахнув рукою – і величезний чайник Леоніда, повний свіжозавареного зеленого чаю № 125, полетів на підлогу й розлетівся на друзки, а ароматна рідина розливалася по підлозі. До столика, за яким сидів трохи ошелешений борттехнік, підбіг радист Володя, вибачився, підхопив роздратованого Марата під лікоть і повів до загального столу. Було видно, що і він також через щось злий на Леоніда – от тільки через що саме?..
Між тим засмучений Леонід подумав, що тепер доведеться ще й чорний чай замовляти замість зеленого, якого в їдальні ніколи не бувало у принципі. Та й чайника шкода: де тепер такий великий знайдеш, якщо в Ташкент їхній авіазагін не літає?! Ех-х-х!.. Треба хоча б друзки попідбирати, щоб місцеві працівниці не лаялися, бо їм тільки посваритися з ними не вистачало.
Однак щойно борттехнік нахилився над підлогою, як мало не зіткнувся чолом із зовсім юною дівчинкою, котра з’явилася невідь-звідки й також потяглася до фарфорових друзків, що від удару безладно розлетілися навсібіч упереміш з розпареними чаїнками.
– Ой, обережніше, бо можна порізатися! – скрикнула вона, одночасно ухиляючись від зіткнення з чолом постояльця.
– Це ти обере… – спробував заперечити Леонід. Проте цієї миті дівчина мимоволі скрикнула, і на вказівному пальці її правої руки зачервонів невеличний кривавий поріз.
– Ну от, я ж казала, що треба обережніше, – зітхнула вона, щосили, до побіління нігтя затиснувши ранку кінчиком великого пальця й водночас здійнявши руку високо над головою, щоб від порізу відлила кров.
– Бо не руками треба, а ганчі-і-ір…ко-ю-у-у…
Їхні очі мимоволі зустрілися, і вражений борттехнік поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цієї дивної метушливої дівчини, була наділена тільки одна-єдина людина у світі – його дружина. Тільки очі у дівчини були не глибоко-чорні, як у Гелени, а смарагдово-зелені. Хоча якщо добре подивитися, то на райдужці лівого ока, біля самої зіниці причаїлася парочка крихітних, ледь помітних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..
– Не засмучуйтесь, буде у вас іще новий чайник, не гірший за розбитий.
– Що-що?.. – перепитав здивований Леонід, не вірячи власним вухам.
– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокійно повторила дівчина. При цьому її дивні очі на мить спалахнули, ніби пара світлячків.
– Оксанко!.. – долинуло звідкись іздалеку, немовби крізь товстелезну ватяну стіну. Однак дівчина продовжила спокійним рівним голосом:
– І на інших не зважайте, бо невдовзі… Так, зовсім скоро все зміниться.
– Тобто?..
– Все зміниться, авжеж. Бо на відміну від них, ви літатимете й надалі.
– Дівчинко, ти хоч би розумієш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екіпаж. Ми не можемо не літати, робота у нас така, що…
– Ви не розумієте. Вони вже нікуди не літатимуть, позаяк…
– Оксано, я кого тут гукаю, ніяк не догукаюся?!
До зайнятого Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні – молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.
– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: – Чий це чайник розкокали?
– Це мій, не переймайтеся, – поспіхом завірив він.
– Скільки не проси постояльців не тягати посуд від нас у номери й назад, а все одно тягають! – зітхнула касирка. – Ну, що ж із вами поробиш?
– Та не виносив я посуд звідси…
– Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..
– Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.
– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.
– Отож я й заварюю…
– Прибирай тепер за вами!
Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:
– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?
– То це?..
– Донька це моя, хто ж іще.
– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнік якось непевно знизав плечима.
– То що ж?..
– Та-а-а… Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і… – він трохи подумав, перш ніж уточнити: – І-і-і… нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я…
– Що за нісенітниці?
Він знову знизав плечима.
– Ну, я ж їй задам! – касирка рішучо підібгала губи.
– Навіщо ви так?
– А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!
– Вона говорила дивні речі.
Жіночка зміряла Леоніда оцінюючим поглядом, на півхвилини напружено замислилася й нарешті пояснила:
– Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловіка мого, через Володю. Він циган, отож дочка надумала собі бозна-яких дурниць і тепер принагідно вдає із себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрі разом працювали, просто я кинула грати після пологів, тоді як мій Володя…
– То вона циганка?! – не витримав борттехнік.
– Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Ті нісенітниці, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розітріть.
– Але ж ви навіть не знаєте, про що вона говорила!..
– І знати не хочу! Бо все це глупство, виїденого яйця не варте.
Тут до їдальні увійшла прибиральниця зі шваброю, обмотаною драною ганчіркою, й заходилася згрібати попід стіну друзки чайника й розмоклі чаїнки. Леонід сходив до каси, приніс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потім з меланхолійним виглядом доїв суп, поганяв по тарілці величезний шматок пшоняної каші, подряпав виделкою кулінарний шедевр, який в тутешній їдальні називався «хлібним» шніцелем. Нарешті, не відчувши жодного задоволення, випив залпом склянку чаю і попрямував до себе в номер.
Звісно, він дуже засмутився через усю ту безглуздь, що сталася в їдальні. Та особливо гірко було йому отаке ставлення екіпажу. Власне, і справді нема чого звертати увагу на всякі дурниці, почуті з вуст малолітньої дурепки, яка корчить із себе «справжню ворожку» – її мати має рацію. Однак все сталося через витівку Марата, от що прикро!.. Інші члени екіпажа й раніше дивилися на борттехніка якось косо, з недовірою… Але така явна демонстрація незадоволення сталася вперше.