– Ну що ж, «Героїне труда», чекай на мене в гості зараз же!
І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.
А за сорок хвилин уже стояв під будинком і терпляче чекав, доки радісна Гертруда вибіжить до нього з дверей… Та вона все не з’являлася. Минула година. Валерка з надією проводжав поглядом кожну жіночу постать… Але все було марно!!!
Й лише втративши останню надію, раптом почув у себе за спиною дзвінкий голос:
– Ну що, Ромео, втомився чекати?
– Я б чекав тебе хоч усе життя! – відповів він тихо, озирнувся… і завмер від несподіванки: виявляється, дівчина дивилася на нього з явним сарказмом, сидячи… в інвалідному візку!..
– Не очікував такого повороту? – Гертруда пішла в наступ, при цьому на її обличчі відбилася якась дивовижна суміш презирства й розчарування.
Звісно, її поява, вигляд і поведінка збентежили юнака, та Валерка був не з тих, хто довго засмучується. До того ж, як син лікарки-психіатрині, за своє життя він бачив і жахливіших хворих. Ну так, момент несподіванки зіграв свою роль… І все ж таки, попри весь шок, ця дівчина вабила його чимсь невловимим. Отож доволі швидко оговтавшись, він посміхнувся і запропонував найневимушенішим тоном, на який тільки був здатен:
– А як ти дивишся на те, щоб прогулятися разом?..
– А тобі не ай-я-яй, щоб гуляти з такою, як-от я? – здивувалася дівчина.
– Ні, не ай-я-яй.
– Ніскільки?
– Анітрохи.
– Точно?
– Точно.
– Ну, дивись…
Гертруда весело розсміялася, Валерка штовхнув її візок, і вони повільно попрямували уздовж липової алеї, по черзі розмірковуючи вголос про те, як добре буде тут влітку, коли дерева вкриються листям і зацвітуть…
Відтоді вони зустрічалися регулярно. Після школи Валерка наспіх робив уроки і, немов на крилах, нісся до Гертруди, ледь повечерявши. А додому міг з’явитися далеко за північ. На обережні зауваження матері, що такий режим дня аж ніяк не можна вважати здоровим, недбало віднікувався. Адже його думками цілковито заволоділа ця дівчина. Тільки вона одна…
Її батьки жили разом, хоча й були розлучені. Мати-художниця колись у молоді роки спалахнула яскравою зірочкою і деякий час навіть користувалася певною популярністю за зухвалі погляди і надто сміливі висловлювання на публіці. Проте вийшовши заміж на скромного інженера, несподівано виявила традиційну жіночу розсудливість і повністю присвятила себе сім’ї та побутовим клопотам.
Завдяки турботам дружини і величезним амбіціям, батько Гертруди доволі швидко піднявся кар’єрними сходами до посади заступника директора однієї з «поштових скриньок». Він часто їздив у відрядження по всьому Радянському Союзу, з яких привозив багато добре ілюстрованих мистецьких альбомів для дружини, а також художні книжки для доньки. Цілі зібрання творів!.. Утім, раніше Гертруда татовими подарунками не цікавилася – хіба що за винятком проблеми, як би всю цю «макулатуру» найкраще розставити у книжкових шафах, щоб корінці обкладинок гармоніювали одне з одним?! І тільки тепер завдяки Валерці почала читати книжки захлинаючись. До того ж вони обрали за правило бурхливо обговорювати прочитане, при цьому то сміючись, то плачучи. І завжди сперечалися.
Одного разу, коли Валерка нісся на чергове побачення, то просто на вулиці ніс до носа зіткнувся із Спартаком, який спитав обережно:
– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнім часом бачу тільки в школі, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?
– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно відрізав юнак.
– А-а-а, он воно що, виявляється!..
– Ага, те саме! – Валерка щасливо посміхнувся. І хоча ніхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моєю Гертрудою познайомлю, га?..
– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподівано здригнувся, увесь зіщулився і нерозбірливо промимрив: – Сподіваюсь, твоя Гертруда хоча б німкеня, а не «героїня труда»…
– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належної уваги підозрілій поведінці однокласника. Між тим на очах у Спартака виступили сльози, і хрипко, розтягуючи кожне слово, він мовив:
– Ні, Валерко… не стану я знайомитися… з тією… яка носить фатальне ім’я… Нізащо не стану!.. Вибач.
І чкурнув геть.
Здивований подібною поведінкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зі Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.
Довелося звертатись до Марека. Але той відповів доволі туманно:
– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще відчепись.
– Ні, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаєш, – наполягав Валерка.
– Відчепись. Нащо тобі здалася та Гертруда?
Зрозумівши, що інакше нічого не вийде, юнак зізнався, що зустрічається з дочкою однієї художниці на ім’я Гертруда. А також розповів про вчорашню дивну розмову із Спартаком.
– Он воно що…
Мар’ян зміряв його поглядом, а потім без жодного переходу забурмотів:
– Пару років тому Спартак товаришував з якоюсь дівчинкою. Гертрудою її звали чи не Гертрудою – але ім’я було якесь дивакувате, справді… Що там у них сталося, про те не знаю. Якась біда, це точно… Одне безсумнівно, тепер ця дівчина є калікою… Розумієш? І Спартак вважає, що ота біда сталася з його провини.
Більшого з Мар’яна витягнути не вдалося. Тоді Валерка вирішив спитати у самої Гертруди, чи знає вона хлопця на ім’я Спартак…
– Звісно знаю, – відповіла вона одразу, при цьому навіть бровою не поворухнувши. – То ви в одному класі навчаєтесь?
– Так. А що там між вами сталося, можеш нарешті пояснити?
– Можу, – таким самим незворушним тоном мовила дівчина. – Колись ми товаришували, потім я потрапила під автівку, а цей дурень Спартак вирішив, що я це через нього кинулася під колеса. Оскільки він такий дурний, то нащо нам зустрічатися?.. Отож ми припинили товаришувати.
– Але Спартак вважає, що саме він винен у твоєму каліцтві…
– Він помиляється.
– Як це? – Валерка придивлявся до подруги так, ніби бачив її вперше у житті.
Тоді Гертруда, ніяково посміхнувшись, почала свою розповідь:
– Прийшовши того дня зі школи, я побачила, що моя мама гірко плаче в розпачі. Я до неї: що сталося?.. Тоді мама сказала, що мій тато… що її чоловік завів молоду коханку і просив маму про розлучення. Я була у розпачі. Напередодні ми домовилися зі Спартаком, що після уроків підемо гуляти на бульвар Шевченка. Мабуть, було би краще нікуди не ходити… але я пішла. Ми зустрілися біля метро «Університет», перейшли на середину бульвару, пішли уздовж алеї. Спартак говорив про щось своє, я його майже не слухала, відповідала абищо й абияк. Він розсердився, почав кричати. Я махнула рукою і пішла геть. І тут раптом побачила тата з цією його… з нею!..
Гертруда замовкла надовго, отож Валерка був змушений попрохати:
– Далі що було? Кажи, прошу…
– Далі?.. Я крикнула татові щось образливе. Він не звернув уваги… або принаймні зробив вигляд, що не звернув. Тоді я дуже розлютилася, кинулася до огорожі бульвару, перемахнула через неї… і одразу потрапила під колеса автівки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний біль і крізь якісь нібито друзки свідомості – сповнені болю й відчаю очі! То були вони удвох: і мій тато, і Спартак. Далі було тривале лікування. А потім мені сказали, що я на все життя лишуся прикутою до інвалідного візка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила і подала на розлучення. Тепер ти знаєш все.
Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.
– І що, невже нема ніякої надії?..
– Жодної надії, – запевнила його дівчина.
Хто ж тоді міг знати, що вона помиляється?..
Канівська ГЕС, початок вересня 1978 року
В кабінет постукали, й Синенко гукнув:
– Хто там? Заходьте!
Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:
– А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.
– А раптом не можна?
– Не можна що?..
– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.
Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:
– У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.
– І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.
Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:
– Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.
– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?
– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.
– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.
– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.
– А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…
– Доручення? Гм-м-м…
Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:
– Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чітко попросив завідувача гаражем: такі-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертій вечора, – бо є до нього розмова. А що тобі завгар передав натомість?
– Передав, аби о шістнадцятій нуль-нуль я був у тебе в кабінеті як штик, інакше моя маківка блищатиме після твого начальницького наганяю, як котячі яйця в березні. Отак і сказав, – відповів Кайстрюк, також і собі розкурюючи «родопинку».
– Чого-чого?! А-а-а!.. Кх-х-х!.. Кх-х-хех-х-х!..
Від несподіванки Синенко навіть подавився цигарковим димом, тому й закашлявся. Ледь заспокоївшись, пояснив:
– Ні, ну це ж треба, щоб отак усе на рівному місці перекрутити!.. Це ж треба!.. Ото утнув завгар, то вже утнув. Я з моїм тезком усього лише про те запрошення поговорити зібрався, а він роздмухав з мухи слона!..
– Про запрошення… туди?
Пальці Кайстрюка мимоволі здригнулися, з кінчика «родопинки» на стіл звалився попіл. Не сказавши нічого, Синенко посунув ближче до нього попільничку, виточену токарем-ремонтником з якоїсь бракованої залізячки. Проте не звертаючи на це уваги, водій спитав насторожено:
– Що тобі про це запрошення відомо?
– Не більше, ніж іншим.
– Читати чужі листи негарно.
– Не лист то був, а листівка! – підкреслюючи свою думку, Синенко жартівливо погрозив тезці пальцем. – Отож коли будеш вдома, то скажеш тим піонерам-слідопитам, щоб наступного разу відправляли запрошення листом у конверті, щоб усі поштарки його не читали.
– Я з нашою поштаркою вже поговорив і ще поговорю, – пообіцяв Кайстрюк, проте Синенко заперечив:
– Послухай, Ваню, якби ти привселюдно не розшматував ту листівку й не кинув шматочки за вітром, ніхто б на це уваги не звернув. А так…
Водій похмуро мовчав.
– Ну що ж… Тоді скажи мені, як тезці та другові дитинства – що там було такого у запрошенні?
– Нічого там не було такого особливого. Та ти й сам усе чув з пліток…
– Те, що я почув, то є діло десяте. Ти мені скажи…
– Я не поїду в Черневе.
– Не в тому річ. Поїдеш, не поїдеш… Що в листівці було написано?
Вони довго мовчали, перш ніж Кайстрюк нарешті здався:
– Ну гаразд, скажу тобі як другові дитинства. Отже, цього року виповнюються тридцять сьомі роковини бою за село Черневе, в якому був поранений мій батько… і якби не це, то мене б і на світі не було. Тож якісь місцеві піонери-слідопити запросили мене в суботу, двадцять третього вересня, або принаймні в неділю, двадцять четвертого вересня до того села. І ще написали, що там збирається приїхати якийсь ветеран того бою – здається, Василян. І нібито діти та вдова якогось там комісара приїхати збираються. Чи то Пивоварова, чи, може, Пивоварського – вже точно не пригадаю. Василяна, вірменина цього запам’ятав, а Пивоварова… Пивоварського… Пивоваренка… чи як там його?.. От цього забув.
Знов помовчали.
– Гм-м-м-гм-м-м… Ага… Ну, то навіщо ж ти листівку оту розшматував, де було і запрошення, й прізвища вказані?
– Бо я в Черневе ні ногою, сам розумієш.
– Не розумію, – мотнув головою Синенко. – Розтлумач, будь ласка.
По тому, з якою силою Кайстрюк чавив і розтирав по дну попільнички недопалок «родопинки», було очевидно, що всередині у нього все кипить. Проте оскільки Синенко вперто чекав, водій заговорив першим:
– Послухай, Іване… Ти хоч і велике станційне начальство тепер, але скажи мені чесно, от як на духу… Тебе колись шмагали солдатською ременякою тільки за те, що ти народився таким, яким народився? Причому добре, якби по сраці шмагали. По сраці – то таке… А от коли луплять куди потрапить?! Мені ж вітчим одного разу ледь око не вибив.
Він торкнувся білястого, ледь помітного шраму, що перетинав ліву скроню біля зовнішнього куточка ока.
– Ні, так мене не шмагали, – зізнався Синенко, – твоя правда, тезку. Але в усьому іншому ти явно не правий.
– З чого б це?
– Бо ти вже понад три десятиліття не був у тому селі і в тій хаті, де народився. Знаєш… За цей час твій вітчим міг і померти. Та у будь-якому разі ти вже не дитина. Ти дорослий самостійний чоловік, а вітчим твій, навпаки, постарішав. Та й зрештою, дізнався б, що там з твоєю матір’ю і братами сталося… Ти ж їх теж не бачив рівно стільки, скільки й вітчима.
– Ні.
– А той вірменин? Ну-у-у, Василян той, учасник бою. Чи сімейство комісара, прізвище якого ти позабув.
– А що вони?
– Ну-у-у… Раптом вони пригадають щось цікаве про твого справжнього батька, який залишився у твоєї матері…
– Та краще б на світі не було ні мене, ані їх обох!!! – несамовито гаркнув водій, підскакуючи зі стільця, що аж крекнув.
– Тезку, тезку!.. – спробував вгамувати його Синенко, проте марно.
– Я не Кайстрюк ніякий, зате я справжній байстрюк!!! Мій батько – зрадник Батьківщини, моя мати – блудлива паскуда, щоб не сказати жорсткіше, яка прижила дитину від випадкового солдатика!.. До того ж не просто солдатика, а зрадника, тилового щура, який вирішив пересидіти війну під спідницею у випадкової баби, об яку він перечепився!!! Ти розумієш, як мені з тією ганьбою жити на світі?! Чи не розумієш?! Мене ж усі ненавидять – і вітчим, і мати, і її правильні діти від законного чоловіка!!! І ти хочеш, аби після цього всього я поїхав у те Черневе??? Та не діждуться!..
І грюкнувши дверима, він прожогом вилетів у коридор.
– Еге… От і поговорили по душам, – зітхнув Синенко. І потягнувся за новою «родопинкою».
Інститут кібернетики АН УРСР, Київ, жовтень 1978 року
– Послухайте, Кіме Альбертовичу…
– Я й без того слухаю вас уважно вже цілих півтори години.
– Кіме Альбертовичу, давайте керуватися логікою, як і належить двом математикам.
– Костянтине Демидовичу, я би вас попросив!..
– Ну, якщо ви так болісно реагуєте на цей мій аргумент… Тоді одразу ж зверніться до Катерини Логвинівни. Цікаво, що вона скаже на все це, га?
– Костянтине Демидовичу, я би просив вас лишити Катерину Логвинівну у спокої.
Наморщивши чоло, завідувач сектором зняв окуляри, розтер обличчя долонями, делікатно відкашлявся, повернув окуляри на місце і пояснив:
– Нагадаю, що наступного року Катерині Логвинівні виповниться шістдесят. У цьому віці навіть чоловіків проводжають на пенсію, не кажучи вже про жінок, які своєю працею можуть принести користь нашому народному господарству, зокрема й науці. А тому не варто розраховувати, що колишній науковий керівник бодай чимось вам допоможе.
Поза всяким сумнівом, з її унікальними знаннями, навичками й величезним авторитетом від справ вона не піде. Але хто ж ризикне порушувати Кодекс законів про працю?! Тому апелювати до авторитету Катерини Логвинівни я б на вашому місці не став. Це вам дасть максимум рік, не більше – а що далі?! Без адміністративної підтримки…