Ми повинні коротко зупинитися й на лекціях, на цьому трохи шляхетнішому різновиді фейлетону. Фахівці, а також усілякі інтелектуальні пройдисвіти пропонували в ті часи громадянам, які й далі дуже високо цінували позбавлене свого колишнього значення поняття «освіта», крім статей, ще й силу-силенну лекцій, не тільки у вигляді святкових промов з якоїсь особливої нагоди, а в неймовірних кількостях, запекло конкуруючи один з одним. Житель чи жителька середнього міста могли тоді раз на тиждень, а у великих містах мало не щовечора прослухати лекцію на якусь тему – про мистецькі твори, про поетів, учених, дослідників, про мандрівки навколо світу тощо. Слухачі на тих лекціях залишались пасивними, хоч вважалося, що вони якось причетні до змісту, якось підготовлені до теми, можуть сприйняти її; здебільшого, звичайно, цього не було. Траплялись цікаві, темпераментні, дотепні лекції, скажімо, про Гете, як він у синьому фраку вискакував з диліжанса і зваблював страсбурзьких чи вецларських дівчат, або про арабську культуру – тоді в них було повно модних інтелектуальних слів, перемішаних, як гральні кості, і слухачі раділи, коли хоч приблизно розуміли котресь із них. Люди слухали лекції про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися діапозитиви і, так само, як тоді, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крізь купи не пов’язаних між собою, позбавлених будь-якого сенсу уламків знань та наукових вартостей. Одне слово, людство перебувало тоді на порозі того жахливого знецінення слова, що, спершу в найвужчому колі і в глибокій таємниці, викликало ту героїчно-аскетичну протилежну течію, яка незабаром вирвалася назовні могутнім потоком, започаткувавши нову духовну самодисципліну й духовну гідність.
Непевність і фальш духовного життя тієї доби, якій, проте, з іншого погляду не бракувало енергії і величі, ми, люди нових часів, вважаємо симптомом жаху, що охопив дух, коди він наприкінці епохи уявних перемог і уявного добробуту раптом опинився перед порожнечею: перед тяжкими злиднями, перед смугою політичних та воєнних завірюх і перед зненацька вирослим недовір’ям до самого себе, до своєї сили й гідності, навіть до свого власного існування. І все ж таки в ту добу апокаліптичних настроїв дух іноді сягав неабияких вершин: наприклад, саме тоді зародилась наука про музику, вдячними спадкоємцями якої ми стали. Та хоч як легко розкласти по поличках історії будь-які відтінки минулого, сучасне ніколи не може знайти в ній своє місце, тому, коли рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись, саме інтелектуалів охопили непевність і розпач. Вони якраз відкрили (хоч про це дехто здогадувався ще від часів Ніцше), що молодість і творча пора нашої культури скінчились і почалася старість, вечірні сутінки; всі раптом відчули це, й дехто досить гостро сформулював, цим же пояснювали й тривожні прикмети часу – мертвотну механізацію життя, глибокий занепад моралі, безвір’я народів, неоригінальність мистецтва. Як в одній химерній китайській казці, всюди лунала «музика загибелі», неначе лункий звук басового регістра в оргàні, вона гриміла й завмирала протягом багатьох десятиріч, мов пошесть, заражала нездоровим духом школи, часописи й академії, викликала меланхолію і душевні недуги в тих митців, критиків своєї доби, які ще брали близько до серця проблеми часу, виливалася нестримною повіддю дилетантської надпродукції у всіх мистецтвах. До цього ворога, який проник усюди і якого вже не можна було позбутися, ставились по-різному. Декотрі наймудріші голови мовчки визнавали гірку правду і стоїчно несли її тягар. Дехто пробував заперечувати її, тим більше, що літературні провісники вчення про занепад культури мали багато вразливих місць, на які легко було нападати. А крім того, кожен, хто ставав на герць із тими грізними пророками, здобував слухачів і вплив серед громадян, бо твердження, що культура, якою ще вчора вони володіли і якою так пишалися, перестала існувати, що освіта й мистецтво, які вони так любили, зробилися вже не справжньою освітою і не справжнім мистецтвом, здавалося їм таким самим зухвалим і нестерпним, як раптова інфляція чи загроза їхньому капіталові від революцій. Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутнє старосвітською дурницею, проголошували в бадьорих фейлетонах близький кінець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивістю самовбивць виявляли в паперовому світі фейлетону, який вони самі ж і збудували, цілковиту деморалізацію духу, інфляцію понять і вдавали, ніби вони з цинічною байдужістю або у вакхічному екстазі спостерігають, як не тільки мистецтво, дух, етика, чесність, але навіть уся Європа, весь світ ідуть до загибелі[11]. Серед кращих людей запанував мовчазно-похмурий, а серед гірших – зловтішний песимізм, і аж через довгі роки, коли внаслідок політичної боротьби і воєн щезло все віджиле, була вироблена нова мораль і переінакшений світ, – аж тоді й культура змогла реально оцінити себе і знайти своє справжнє місце.
Але й у ті перехідні десятиріччя культура не спала мертвим сном, а саме в період свого занепаду і уявного самозаперечення, яке від її імені проголошували митці, професори й фейлетоністи, вона пробудила сумління в окремих своїх носіїв, і ті виплекали в собі особливу пильність і якнайсуворіший самоконтроль. Навіть в епоху розквіту фейлетону то тут, то там траплялися невеличкі групи людей, які мали твердий намір зберегти вірність духові і будь-що пронести крізь те лихоліття зерно доброї традиції, дисципліни, методу й інтелектуальної честі. Наскільки ми тепер можемо судити про ті далекі події, процес самовипробування, самоосмислення й свідомого опору занепадові відбувався, здається, головним чином у двох групах. Учені, що не забули про свою відповідальність перед культурою, заглибилися в працю над історією музики і над методами її навчання, бо ця наука саме тоді досягла свого розквіту, і якраз у добу фейлетону два славетні семінари опрацювали зразковий, з усіх поглядів бездоганний робочий метод. І неначе сама доля захотіла винагородити зусилля маленької, але мужньої когорти: в найтяжчі часи сталося радісне диво, були знайдені одинадцять рукописів Йоганна Себастіана Баха, що колись належали його синові Фрідеману! То була випадковість, проте вона подіяла як Божий знак. Другим центром опору духовному виродженню було Братство мандрівників на Схід, члени якого плекали не так інтелект, як дух, виховували в собі шанобливість і побожність, – звідси наша сучасна форма духовності і Гра в бісер дістали важливі імпульси, особливо це стосується методів споглядання. Мандрівники на Схід зробили також свій внесок у розвиток нових поглядів на сутність нашої культури і на можливість її подальшого існування – не стільки завдяки своїм досягненням у науковому аналізі, скільки завдяки набутій давніми таємними способами здатності магічно входити в будь-яку минулу епоху і в будь-який духовний стан. Наприклад, серед них були музиканти й співаки, що, як запевняють джерела, вміли виконувати композиції ранніх епох з такою бездоганною чистотою, як їх виконували тільки в давнину, – скажімо, грали й співали музичні твори 1600 чи 1650 років так, наче зовсім не знали ще всіх тих витончених, віртуозних способів, що ввійшли в моду пізніше. А це було щось нечуване для тих часів, коли всіх музикантів опанувала манія динаміки й експресії і коли за диригентською технікою і «тлумаченням» мало не забували про самий твір; розповідають, що коли оркестр мандрівників на Схід уперше публічно виконав сюїту з догенделівських часів без жодних крещендо й декрещендо, з наївністю й цнотливістю, властивою іншій добі й іншому світові, деякі слухачі взагалі нічого не зрозуміли, але деякі уважно вислухали її і вирішили, що вперше в житті почули музику. А один з мандрівників спорудив у залі зустрічей Братства між Бремгартеном і Морбіо[12] бахівський оргàн, точнісінько такий, який спорудив би собі сам Йоганн Себастіан Бах, якби мав кошти й можливість. Відповідно з засадами, які вже тоді панували в Братстві, творець оргàна приховав своє ім’я і назвався Зільберманом за своїм попередником із вісімнадцятого сторіччя.
Так ми підійшли до джерел, з яких виникло наше теперішнє розуміння культури. Одним із тих найважливіших джерел були наймолодші науки – історія музики й музична естетика, потім – піднесення математики, яке невдовзі почалося, до цього додалася крапля мудрого досвіду мандрівників на Схід і тісно пов’язане з новим розумінням і тлумаченням музики, бадьоре й покірне водночас, мужнє ставлення до проблеми старіння культури. Але немає потреби широко розповідати про всі ці речі – вони відомі кожному. Головним наслідком цієї нової позиції, чи, краще сказати, цього нового влиття в культурний процес, була далекосяжна відмова від створення нових мистецьких вартостей, поступовий відхід людей духу від світової метушні і – що мало не менше значення і стало вершиною всього – виникнення Гри в бісер.
Виникненню Гри найбільше прислужилися великі успіхи науки про музику, досягнуті невдовзі після 1900 року, тобто ще в часи розквіту фейлетону. Ми, спадкоємці цієї науки, вважаємо, що краще знаємо музику великих творчих епох, особливо сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, по-своєму навіть краще її розуміємо, ніж люди всіх давніших часів, у тому числі й самої доби класичної музики. Певна річ, у нас, нащадків, виробилося зовсім інше ставлення до класичної музики, ніж було в людей, що жили в творчі епохи; наше натхненне й не завжди до кінця вільне від покірної меланхолії шанування справжньої музики – далеко не те, що їхнє миле, наївно-радісне втішання музикою, на яке ми не раз, буває, заздримо, тільки-но забудемо, за яких умов і в яке лихоліття воно повстало. Ми вже впродовж багатьох поколінь вважаємо, що період від кінця середньовіччя до наших часів найбільші, невмирущі здобутки мав не в філософії чи в поезії, як вважало ще майже все двадцяте сторіччя, а в математиці й музиці. Відколи ми – принаймні переважна більшість нас – відмовились від творчого змагання з майстрами тих епох, а також від культу гармонії і чуттєвої динаміки у виконанні музичних творів, що панував серед музикантів протягом сторіч, з часів Бетховена й початку романтизму, відтоді ми вважаємо, що краще й правильніше – звичайно, по-своєму, нетворчо, по-епігонському, але як шанобливо! – тлумачимо культуру, яка дісталася нам у спадок. У нас уже немає тієї щедрої творчої енергії, що була притаманна давнім епохам, і нам важко зрозуміти, як у п’ятнадцятому й шістнадцятому сторіччях так довго могли зберегтися в незайманій чистоті музичні стилі, чому серед велетенської кількості написаної тоді музики, здається, взагалі не можна знайти поганої і чому ще навіть вісімнадцяте сторіччя, в якому почалось виродження, спромоглося на цілий феєрверк стилів, мод і шкіл, осяйно-скороминущих і самовпевнених, – але ми віримо, що в музиці, яка тепер зветься класичною, ми осягнули таємницю, дух, доброчесність і побожність тих поколінь і взяли їх собі за приклад. Скажімо, ми невисокої чи навіть дуже невисокої думки про теологію і церковну культуру вісімнадцятого сторіччя або про філософію Просвітництва, проте вбачаємо в Бахових кантатах, «Страстях» і прелюдіях найбільшу сублімацію християнської культури.
До речі, в нас є один стародавній, вартий глибокої пошани приклад такого самого ставлення культури до музики, як наше, – Гра в бісер надає цьому прикладові особливе значення. Ми пам’ятаємо, що в Китаї, легендарній країні «давніх імператорів», музиці в державному житті й при дворі належала провідна роль; процвітання музики вважали рівнозначним процвітанню всієї культури й моралі, навіть держави, і капельмейстерам наказували суворо оберігати чистоту давніх тональностей. Занепад музики вважали певною прикметою занепаду уряду й держави. І поети розповідали страшні казки про заборонені, диявольські, чужі небу тональності, наприклад, про тональність Цінь Шаня і Цінь Цзи, про «музику загибелі» – як тільки, бувало, її блюзнірські звуки залунають в імператорському палаці, над ним починають збиратися хмари, стіни двигтять і падають, імператор і вся держава гинуть. Не будемо перераховувати всіх висловлювань давніх авторів, наведемо лише кілька уривків з розділу про музику книжки Люй Бувея «Весна й осінь»:
«Джерела музики лежать у сивій давнині. Вона повстає з міри, а коріння її – у великому Єдиному. Велике Єдине породжує два полюси, а вони породжують силу темряви й силу світла.
Коли на землі мир, коли всі речі перебувають у стані спокою і все у своїх перетвореннях наслідує Найвищий початок, тоді музика може бути викінченою. Коли прагнення і пристрасті не звертають на хибний шлях, тоді музика стає досконалою. Досконала музика має свій ґрунт. Вона повстає з рівноваги. Рівновага виникає з справедливості, а справедливість із сенсу всесвіту. Тому про музику можна говорити тільки з людиною, яка збагнула сенс всесвіту.
Музика тримається на гармонії неба й землі, на відповідності темного й світлого.
Держави, що почали занепадати, і люди, приречені на загибель, також мають свою музику, але музика їхня не буває ясна, радісна. Тому чим галасливіша музика, тим сумовитіші стають люди, тим більша загроза нависає над державою, тим дужче занепадає морально володар. Таким чином втрачається сама сутність музики.
Всі священні володарі цінували в музиці ясність. Тирани Гіє і Чжоу Сін любили галасливу музику. Вони вважали гучні звуки гарними, а їхній вплив на маси цікавим. Вони прагнули нових, дивних тональностей, звуків, яких ще ніхто ніколи не чув, намагались у тому прагненні перевершити один одного і втратили міру й мету.
Причиною занепаду держави Чжоу було створення чарівної музики. Така музика хоч і п’янка, але насправді далека від сутності музики. А тому що вона далека від сутності музики, то вона й не радісна. Коли ж музика не радісна, народ ремствує і життя виходить із своєї колії. Все це буває тому, що неправильно тлумачать сутність музики і прагнуть тільки галасливих тональностей.
Через те музика в епоху, коли панував лад, була спокійна й радісна, а правління врівноважене. Музика неспокійної доби тривожна й похмура, а правління немудре. Музика держави, що починає занепадати, сентиментальна й сумна, а правлінню загрожує небезпека».
Як бачимо, слова цього китайця вказують нам досить чітко на джерела й на справжній, майже забутий сенс усякої музики. Так само як танець і будь-яке інше мистецтво, музика в доісторичні часи була чарівним засобом, одним із давніх, дозволених засобів магії. Починаючи з ритму (плескання в долоні, притупування, удари паличками, первісна гра на барабані), вона була могутнім і випробуваним способом «настроювати» багатьох, масу на один лад, надавати подихові, серцям і душевному станові людей одного ритму, надихати їх на виклик і заклинання вічних сил, на танець, на змагання, на воєнний похід, на священнодію. І цей первісний, чистий, могутній сенс, сенс чарів, музика зберегла багато довше, ніж інші мистецтва, – досить тільки згадати численні вислови істориків і поетів про музику, починаючи від стародавніх греків і кінчаючи Гете з його «Новелою». Практично марш і танець ніколи не втрачали свого значення. Але вернімося до нашої основної теми.
Про початок Гри в бісер ми розповімо коротко і тільки найважливіше. Виникла вона, здається, одночасно в Німеччині і в Англії, і в обох країнах як вид музичних вправ для вузького кола музикознавців і музикантів, що викладали й навчалися на нових семінарах з теорії музики. Порівнювати початковий стан Гри з пізнішим і теперішнім – те саме, що порівнювати нотний рукопис 1500 року та його примітивні нотні знаки, між якими ще навіть немає тактових рисок, з партитурою вісімнадцятого або й дев’ятнадцятого сторіч та з її безліччю складних позначок динаміки, темпу, фразування тощо, які не раз роблять друкування тих партитур тяжкою технічною проблемою.