Коли Кнехта прийняли в еліту, життя його виявилось ніби пересадженим в інший ґрунт, то був перший і вирішальний крок у процесі його розвитку. Далеко не в усіх учнів елітарних шкіл офіційне прийняття в еліту збігається з внутрішнім усвідомленням свого покликання. Такий збіг – благо, чи, кажучи банально, щасливий випадок. Той, кому він випав, має в житті певну перевагу, так само як той, кого щасливий випадок наділив особливими тілесними й духовними якостями. Щоправда, переважна більшість учнів елітарних шкіл, навіть майже всі, сприймають свій вибір як велике щастя, як вимріяну відзнаку й дуже пишаються нею. А все ж перехід із звичайної, рідної школи до шкіл Касталії багато обраних переживають потім важче, ніж їм самим гадалося, він приносить із собою несподівані розчарування. Насамперед це стосується тих, хто в батьківському домі жив щасливо, оточений любов’ю, – для них цей перехід став тяжким прощанням і зреченням. Тож і виходить, що чимало учнів вертається в звичайну школу, особливо протягом двох перших років навчання, і не тому, що їм бракує хисту чи старанності, а тому, що вони не можуть призвичаїтись до життя в інтернаті, і особливо до думки, що в майбутньому їм доведеться дедалі рішучіше поривати зв’язки з сім’єю і з батьківщиною, аж поки залишиться тільки одна визнана й шанована приналежність – до Ордену. Бувають також учні, для яких, навпаки, перехід до еліти насамперед означає порятунок від батьківського дому й від остогидлої звичайної школи; звільнившись від суворого батька й від ненависного вчителя, вони, щоправда, якийсь час відчувають полегшення, але сподіваються від цього переходу таких великих і неймовірних змін у всьому своєму житті, що скоро настає розчарування. Так само не завжди втримуються в Касталії справжні шанолюби і зразкові учні-педанти; не те, щоб вони відставали в навчанні, але в елітарних школах надають значення не лише навчанню й оцінкам на уроках, а й ставлять перед собою високу виховну й естетичну мету, а тут уже багато хто капітулює. А втім, у чотирьох великих елітарних школах з численними відділеннями й відгалуженнями вистачає простору для різних талантів, і старанному математикові чи філологові, якщо з нього справді може вийти вчений, нічого вболівати, що в нього немає здібностей музиканта або філософа. Інколи в Касталії навіть набирали сили тенденції до культивування чистих, тверезих наук, і поборники цих тенденцій не тільки ставилися критично й глузливо до «фантастів», тобто до аматорів музики і муз, а й часом у своєму колі просто заперечували й відкидали все приналежне до мистецтв, а особливо Гру в бісер.
Через те, що життя Кнехта, наскільки воно нам відоме, все минуло в Касталії, в цьому найтихішому і найпривітнішому куточку нашої гористої країни, який раніше називали ще Педагогічною Провінцією, запозичивши цей вислів у поета Гете[20], то ми, хоч і ризикуємо набриднути читачеві давно відомими йому речами, все ж таки ще раз коротко опишемо цю славетну Касталію і структуру її шкіл. Школи ці, звані елітарними, утворюють собою мудру й гнучку систему, за допомогою якої керівництво (так звана Вчена рада з двадцяти радників, десяти від Виховної Колегії і десяти від Ордену) відбирає у всіх районах і школах країни найздібнішу молодь для поповнення Ордену і для всіх важливих посад виховної і навчальної системи. Численні звичайні школи, гімназії тощо, що існують по цілій країні, чи то гуманітарного, чи природничо-технічного напрямку, понад дев’ять десятих нашої учнівської молоді відвідує для того, щоб підготуватися в них до так званих вільних професій. Навчання в цих школах закінчується іспитом на атестат зрілості, що дає право поступити до вищої школи, де студенти проходять курс відповідної спеціальності. Такий звичайний, кожному відомий процес навчання. Всі ці школи ставлять досить суворі вимоги до тих, хто їх відвідує, і по змозі відсівають нездібних. Але поряд із цими школами, чи, вірніше, над ними, існує система елітарних шкіл, до яких приймають з іспитовим терміном тільки учнів з видатними здібностями і з небуденною вдачею. Вступ до них регламентують не іспити: учнів для еліти добирають на власний розсуд самі вчителі й рекомендують їх Колегіям Касталії. Одного чудового дня вчитель оголошує одинадцятирічному чи дванадцятирічному хлопцеві, що на друге півріччя той може перейти до котроїсь касталійської школи, тож хай добре подумає, чи він почуває себе покликаним і готовим до цього. Якщо після закінчення даного йому терміну учень відповість ствердно – причому потрібна беззастережна згода кожного з батьків, – то його беруть до котроїсь елітарної школи на пробу. Керівники й старші вчителі цих шкіл (тільки не університетські професори) утворюють Виховну Колегію, що керує всіма навчальними й інтелектуальними організаціями в країні. Тому, хто вже попав до елітарної школи, якщо тільки він на котромусь навчальному курсі не виявиться нездарним і не буде переведений назад до звичайної школи, більше не доведеться думати про фах і про заробіток – з учнів еліти поповнюють Орден та ієрархію навчальних Колегій, від шкільних учителів до найвищих посад: дванадцяти директорів, або ж Магістрів, і керівника Гри в бісер, Магістра Гри. Здебільшого курс навчання в елітарній школі закінчується тим, що в двадцять два – двадцять п’ять років учнів приймають до Ордену. Відтоді перед ними відкриваються двері всіх навчальних закладів і дослідних інститутів Ордену: до їхніх послуг вищі елітарні школи, бібліотеки, архіви, лабораторії тощо з цілим штатом учителів, а також устаткування Гри в бісер. Того, хто в шкільні роки виявить особливу здібність у якійсь спеціальній галузі – в лінгвістиці, філософії, математиці абощо, – вже на вищих щаблях елітарної школи переводять на той навчальний курс, де його хист може розвинутись найповніше; більшість таких учнів згодом стають викладачами спеціальних дисциплін у загальнодоступних та вищих школах і, навіть попрощавшись з Касталією, довіку залишаються членами Ордену, тобто дотримуються суворої дистанції між собою і «звичайними» (тими, хто не вчився в елітарній школі) й ніколи не можуть – хіба що вийдуть з Ордену – обрати «вільний фах»: стати лікарями, адвокатами, інженерами тощо. Вони все своє життя скоряються правилам Ордену, які, між іншим, забороняють мати власність і одружуватись; народ напівзневажливо, напівшанобливо зве їх «мандаринами». Таким чином більшість колишніх учнів еліти знаходять своє остаточне призначення. Але решта їх, невеличка частина, вибрані серед вибраних із касталійських шкіл, дістає змогу доки завгодно віддаватися вільним студіям, зосереджено-споглядальному духовному життю. Декотрі високообдаровані випускники елітарних шкіл, що, проте, через свою неврівноважену вдачу або з якихось інших причин, скажімо, через фізичні вади, не можуть працювати вчителями чи обіймати відповідальні посади на вищих чи нижчих щаблях Виховної Колегії, лишаються на її утриманні й все життя збирають, досліджують і вивчають матеріали, здебільшого відплачуючи за всі ці привілеї суто науковими працями. Одні з них перебувають консультантами при словникових комісіях, архівах, бібліотеках тощо, другі користуються своєю ерудицією за принципом l’art pour l’art[21], а дехто присвятив своє життя дуже далекій від дійсності, часом навіть химерній праці, як-от хоча б Lodovicus Grudelis[22][23], що за тридцять років переклав усі, які дійшли до нас, давньоєгипетські тексти грецькою мовою, а також санскритом, чи трохи дивакуватий Chattus Calvensis II[24][25], що лишив після себе рукописну працю в чотирьох величезних томах: «Вимова латині у вищих школах південної Італії наприкінці дванадцятого сторіччя». Ця праця була задумана як перша частина «Історії вимови латині від XII до XVII сторіччя», проте, хоч рукопис сягає тисячі сторінок, лишилася тільки фрагментом, і ніхто її не продовжив. Зрозуміло, що такі наукові праці часто брали на сміх, бо визначити їхню справжню вартість для майбутнього науки і для всього народу немає змоги. А проте науці, так само як колись мистецтву, потрібне, так би мовити, розлоге пасовисько, і часом дослідник певної теми, якою, крім нього, ніхто не цікавиться, накопичує знання, що стають його колегам-сучасникам у великій пригоді, як словник чи архів. Наскільки було можливо, такі наукові праці навіть друкували. Справжнім ученим давали майже цілковиту волю в дослідженнях і в іграх, і нікого не бентежило те, що деякі їхні праці очевидно не давали безпосередньої користі народові й суспільству, – люди, далекі від науки, навіть вважали їх дорогими витребеньками. З зацікавлень багатьох цих учених сміялися, але ніхто ніколи не ганив їх і не відбирав у них привілеїв. Народ не просто терпів їх, а й шанував, хоч і не раз брав на сміх: пошану викликали жертви, які всі члени вченого братства приносили в ім’я своєї духовної свободи. Вони мали чимало вигод, скромний харч, одяг і житло, до їхніх послуг були чудові бібліотеки, колекції і лабораторії, зате вони не тільки назавжди відмовлялися від життєвих розкошів, від шлюбу й родини, але й, мов чернеча братія, вилучалися з загальної конкуренції, якою жив світ, не знали власності, титулів і нагород, а в матеріальній сфері мусили вдовольнятися дуже простим життям. Якби хтось захотів присвятити своє життя розшифруванню одного-однісінького стародавнього напису, йому дали б цілковиту волю в його праці і ще й допомогли б, та коли б він почав претендувати на добробут, елегантне вбрання, гроші й титули, то наштовхнувся б на суворі заборони; ті, в кого переважали ці апетити, здебільшого ще замолоду поверталися в «світ», давали приватні уроки або ставали вчителями в державних школах, журналістами, одружувалися чи ще якось влаштовували життя на свій смак.
Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфінгеном, на вокзал його провів учитель музики. Хлопцеві було шкода розлучатися з ним; коли поїзд рушив і пофарбований у ясний колір фронтон старої вежі на замку почав ніби вгрузати в землю, аж поки зовсім зник удалині, груди йому здавило почуття самоти й непевності. Багато учнів вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнічені і в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, ніж тут, тому витримав прощання з рідним містом досить легко. Та й подорож тривала недовго.
Його направили в школу Ешгольц. Знімки цієї школи він уже бачив раніше в кабінеті свого ректора. Ешгольц був найбільшим і наймолодшим шкільним закладом Касталії: будівлі самі сучасні, міста поблизу немає, тільки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рівно й привітно розкинулися навчальні та житлові корпуси навколо великого, відкритого прямокутника, посеред якого, у формі п’ятірки на гральній кості, здіймали до неба свої темні конуси п’ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла моріжком, а частина була посипана піском; його перетинали тільки два великі плавальні басейни з біжучою водою, до яких вели широкі, пласкі східці. Біля входу на цей залитий сонцем майдан стояла єдина висока будівля закладу – навчальний корпус з двома флігелями, кожен з яких мав портик на п’ять колон. Решта будинків, що з трьох боків щільно оточували майдан, були однакові – низенькі, пласкі, без жодних прикрас, кожен з ґанком і короткими сходами на майдан; майже на всіх тих ґанках стояли вазони.
Йозефа, за касталійським звичаєм, зустрів не шкільний служник, і ніхто не повів його до ректора чи до вчительської; його зустрів один із школярів, гарний високий хлопець у синьому полотняному костюмі, на кілька років старший за нього. Він подав Йозефові руку й сказав:
– Я Оскар, старший у корпусі «Еллада», де ти будеш жити. Мені доручено привітати тебе й познайомити з нашими порядками. В школі на тебе чекають аж завтра, ми маємо вдосталь часу оглянути все. Ти швидко призвичаїшся. Прошу тебе також перші тижні, поки ти не ввійдеш у наше життя, вважати мене своїм приятелем і порадником, навіть захисником, часом би хтось із товаришів скривдив тебе. Бо дехто гадає, що новенького треба трохи помучити. Страшного нічого не буде, можу тебе запевнити. Тепер я найперше поведу тебе до «Еллади», нашого корпусу, щоб ти побачив, де житимеш.
Таким узвичаєним способом привітав Йозефа Оскар, якого рада корпусу призначила порадником новачка і який намагався добре виконати свою роль. Ця роль майже завжди подобається учням старших класів, а якщо п’ятнадцятирічний хлопець намагатиметься завоювати прихильність тринадцятирічного привітним, товариським тоном і ненав’язливою пропозицією заступництва, він напевне досягне успіху. Перші дні порадник ставився до Йозефа так, як ставляться до гостя, коли хочуть, щоб у нього, часом би він завтра поїхав додому, лишилося якнайкраще враження про господаря та його дім. Він показав Йозефові спальню, де той мав жити ще з двома хлопцями, пригостив його сухарями й склянкою фруктового соку, провів по всій «Елладі» – одному з житлових корпусів великого чотирикутного комплексу, показав, де Йозеф може вішати свого рушника в повітряній ванні і в якому кутку ставити горщики з квітками, якщо він захоче їх розводити: перед вечором вони ще зайшли до каштеляна в пральню, де Йозефові вибрали й приміряли синій полотняний костюм. Йозеф з першої миті відчув себе добре в Ешгольці й радо прийняв Оскарів тон; у його поведінці майже не було помітно збентеження, хоч він, звичайно, дивився на свого порадника, що давно вже жив у Касталії, як на півбога. Йому подобалась навіть та крихта хизування й пози, що прозирала в Оскарові, коли він, наприклад, вплітав у свою мову якусь складну грецьку цитату і потім зразу ж ввічливо вибачався: адже ж, мовляв, новачок цього ще не може зрозуміти, ну звичайно, хто б від нього вимагав цього!
Взагалі для Кнехта інтернатське життя не було новиною; він легко ввійшов у нього. Крім того, багато важливих подій з його ешгольцських років до нас не дійшли; страшна пожежа в шкільному корпусі сталася вже після нього. Оцінки, наскільки їх ще можна було розшукати, свідчать про відмінні успіхи в музиці й латині і трохи вищі за посередні в математиці й грецькій мові; в домовій книзі «Еллади» подекуди трапляються нотатки про Кнехта, як-от: «ingenium valde capex, studia non angusta, mores probantur»[26] або «ingenium felix et profectuum avidissimum, moribus placet officiosis»[27]. Як в Ешгольці його карано, виявити вже неможливо, бо книга покарань разом з багатьма іншими паперами згоріла під час пожежі. Котрийсь із його однокласників згодом запевняв, буцімто Кнехт за чотири роки перебування в Ешгольці лише раз був покараний (його позбавили права піти в неділю на прогулянку) – за те, що вперто відмовлявся назвати ім’я товариша, який вчинив щось недозволене. Це твердження здається нам імовірним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем і ніколи не запобігав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справді було покарано цей єдиний раз за чотири роки.
Оскільки в нас дуже мало документів про перші роки Кнехтового життя в елітарній школі, ми наведемо одне місце з його лекції про Гру в бісер, прочитаної далеко пізніше. Щоправда, власних Кнехтових рукописів цих лекцій, які він читав для початківців, немає, їх застенографував один з учнів за його вільним викладом. У тому місці Кнехт говорить про аналогії й асоціації у Грі в бісер і розмежовує їх на законні, тобто загальнозрозумілі, і особисті, або ж суб’єктивні, асоціації. Він каже: «Щоб дати вам приклад цих особистих асоціацій, які зовсім не втрачають свого значення для приватного вжитку через те, що вони суворо заборонені у Грі в бісер, я розповім про одну таку асоціацію, яка виникла в мене самого, коли я ще навчався в школі. Мені тоді було років чотирнадцять, і сталося це напровесні, в лютому чи березні. Якось після полудня один товариш запросив мене піти з ним нарізати бузинових паличок, хотів зробити з них лотоки для маленького водяного млина. Отже, ми вирушили в дорогу. І чи в мене на серці було так гарно, як ніколи, чи день випав такий чудовий, але він закарбувався в моїй пам’яті назавжди, став невеличкою подією. Поле було мокре, але сніг уже зійшов, біля канав пробивалася трава, бруньки й перші котики вже надавали голим кущам ледь помітної барви, повітря було напоєне запахом, запахом самого життя, сповненим протиріч, – пахло вологою землею, прілим листям і молодим пагінням, здавалося, що ось-ось почується й запах фіалок, хоч їхній час іще не настав. Ми підійшли до куща бузини. Він був весь у маленьких бруньках, але ще без листя, а коли я зрізав гіллячку, в ніс мені вдарив гіркувато-солодкий різкий запах, що, здавалося, ввібрав у себе, з’єднав в один і в багато разів підсилив усі інші весняні запахи. Я вражено понюхав ножа, руку, гіллячку – то бузиновий сік пахнув так різко й чарівно. Ми з товаришем не перемовилися жодним словом, але й він довго, задумливо нюхав свою гіллячку, до нього також промовляв той запах. Кожне переживання має свої чари, а моє полягало в тому, що, коли ми ще йшли мокрою, грузькою лукою, коли я вбирав запах землі й пагіння, груди мої заполонило могутнє, радісне передчуття близької весни, а тепер воно зосередилось, набуло сили чарів і чуттєвого символу у фортисимо запаху бузини. Може, я ніколи не забув би запаху бузини, навіть якби моє маленьке переживання на цьому й скінчилося; навпаки, почувши цей запах, я, певне, до самої старості згадував би той перший раз, коли глибоко усвідомив і пережив його. Але тут додалося ще одне. Я саме в той час побачив у свого вчителя музики старого зошита з нотами, який мене страшенно зацікавив, – то були пісні Франца Шуберта. Якось, чекаючи, поки почнеться урок, я почав гортати зошита, і вчитель на моє прохання позичив мені його на кілька днів. На дозвіллі я весь поринув у радість відкриття, бо досі ще нічого не знав про Шуберта й тепер був просто зачарований ним. І ось того дня, коли ми ходили по бузину, чи, може, наступного я натрапив у зошиті на пісню Шуберта «Весняний легіт пробудивсь», і перші ж акорди акомпанементу приголомшили мене, як приголомшує раптове пізнавання: ті акорди мали свій запах, такий самий гіркувато-солодкий, міцний і всепереможний, так само напоєний відчуттям провесни, як запах молодого пагона бузини! Відтоді асоціація провесна – запах бузини – шубертівський акорд стала для мене постійною і цілком умотивованою, коли я беру цей акорд, то зразу ж неодмінно відчуваю терпкий запах бузини, а обидва разом вони означають для мене провесну. Ця особиста асоціація – моє багатство, щось надзвичайне, гарне, чого я нізащо не віддав би. Але водночас ця асоціація, це щоразове поєднання двох чуттєвих переживань від думки «провесна» – моя приватна справа. Звичайно, я можу розповісти про неї іншим, як оце розповів вам. Але передати її вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникає моя асоціація, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоціація хоча б для одного з вас стала чинним символом, механізмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував».