Фергюсон не знав, що Анна-Марія мовила ці слова, будучи напідпитку, і що це траплялося вже кілька разів під час їхніх розмов по телефону: вже кілька місяців вона потайки проносила пляшки з горілкою до своєї кімнати і пила тоді, коли батьків не було вдома. То були тривалі сольні запої, які давали їй змогу звільнитися від внутрішніх демонів і перетворювали язик на немилосердну зброю. Твереза, вихована й інтелігентна дівчина світлої частини доби щезала геть, коли вона опинялася наодинці вночі у своїй кімнаті, і через те, що тої другої особи Фергюсон не бачив ніколи, а лише розмовляв з нею, чуючи її сердиті й недолугі заяви, він і гадки не мав, що відбувалося насправді, навіть близько не здогадувався, що дівчина, яка стала першим коханням його життя, прямувала до катастрофи.
Ота остання розмова трапилася у вівторок, і Фергюсон був настільки пригнічений та ошелешений її злостивими ремарками, що майже зрадів, коли Анна-Марія не прийшла наступного ранку до школи. Йому потрібен був час, щоби все обдумати, сказав він собі, і те, що наступного дня він не побачив її у школі, допомогло йому швидше оговтатися від образи, яку вона йому завдала. Поборюючи імпульсивне бажання зателефонувати Анні-Марії після школи у п’ятницю, він пішов з дому тої ж миті, як поклав свої підручники, і вирушив до Бобі Джорджа, який був іншим старшокласником, котрий пройшов відбір до шкільної бейсбольної команди, до кремезного широкошийого Бобі, першорозрядного кетчера та чемпіона з дурнуватих витівок, бовдура зі зграї бовдурів, з яким Фергюсону невдовзі належало грати. В результаті вони з Бобі провели вечір в компанії декого з інших бовдурів, колег-старшокласників, які були запасними гравцями шкільної бейсбольної команди, тож коли Фергюсон повернувся додому за кілька хвилин до опівночі, телефонувати Анні-Марії було вже запізно. В суботу та неділю він теж стримався, поборюючи спокусу зателефонувати тим, що тримався від телефонів подальше, твердо вирішивши не здаватися, хоча йому страшенно кортіло здатися, щоби знову почути її голос. В понеділок він прокинувся повністю одужалим, вже без тіні злоби у серці, готовий пробачити їй отой незрозумілий «наїзд», якого вона припустилася в четвер, але коли Фергюсон прийшов до школи, то виявилося, що Анна-Марія знову відсутня. Він був подумав, що то застуда або грип, так собі, нічого серйозного, але тепер, повернувши собі право розмовляти з нею по телефону, він зателефонував їй додому з таксофону біля входу до кафетерію. Йому ніхто не відповів. Десять гудків, але все одно відповіді немає. Сподіваючись, що він помилково набрав не той номер, Фергюсон повісив слухавку й зателефонував знову. Двадцять гудків – відповіді немає.
Він постійно надзвонював їй два дні поспіль, з кожним новим невдалим дзвінком відчуваючи, як в його душі наростає паніка. Його лякала думка – чому в домівці нікого немає, чому телефон дзижчить та дзижчить, але слухавку ніхто не бере? Що ж там в біса відбувається? – запитував він себе, куди всі подівалися? Тому рано-вранці у вівторок, за півтори години до дзвоника на перший урок, Фергюсон пішов до будинку Думартінів з протилежного боку міста – до великого гостроверхого будинку з величезною фронтальною галявиною, розташованого на одній з найелегантніших вулиць Монклера, Вулиці Особняків, як назвав її Фергюсон іще малим хлопцем. Анна-Марія наполягла, щоби він не ходив до них, бо не хотіла, аби він зустрівся з її батьками, але зараз Фергюсон не мав іншого вибору, окрім як піти туди і розгадати таємницю замовклого телефону й дізнатися, що з нею сталося.
Він подзвонив у двері й став чекати. Чекав він достатньо довго, аби дійти висновку, що вдома нікого немає, потім знову подзвонив і вже хотів був повернутися й піти геть, як двері відчинилися. Перед ним з’явився чоловік, явно батько Анни-Марії – те ж саме округле обличчя, те ж саме підборіддя, ті ж самі сіро-блакитні очі. Незважаючи на те, що була тільки сьома двадцять ранку, чоловік вже був вдягненим в стильний темно-синій костюм дипломата, накрохмалену білу сорочку зі строкатою червоною краваткою; щоки його були гладенько виголені, а довкола нього витав ледь вловимий аромат одеколону. Вельми симпатичний дядько, подумав собі Фергюсон, але було у нього щось довкола очей, чи в самих очах – щось на кшталт легкої досади, відчуженості та меланхолії, цей вираз очей видався Фергюсону трохи зворушливим, ні, не зворушливим, а привабливим, поза всяким сумнівом тому, що це обличчя належало батьку Анни-Марії.
– Слухаю вас.
– Вибачте, – сказав Фергюсон, – я розумію, що прийшов зарано, але я – шкільний товариш Анни-Марії, я телефонував вам кілька днів поспіль і хотів узнати, чи з нею все гаразд, але мені ніхто не відповідав, тому я занепокоївся і прийшов до вас.
– А звати вас як?
– Арчі. Арчі Фергюсон.
– Все пояснюється дуже просто, містере Фергюсон. Телефон вийшов з ладу. Така прикра незручність для всіх нас, але мене запевнили, що майстер прийде сьогодні.
– А як Анна-Марія?
– Вона нездужала.
– Сподіваюся, нічого серйозного?
– Так, я впевнений, що все буде гаразд, але наразі їй потрібен відпочинок.
– А чи не міг би я з нею побачитися?
– На жаль, це неможливо. Дайте мені номер свого телефону, і вона зателефонує вам, щойно почуватиметься трохи краще.
– Дякую. Вона знає номер мого телефону.
– От і добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажіть іще раз ваше ім’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’яті.
– Фергюсон. Арчі Фергюсон.
– Ага, Фергюсон.
– Саме так. І перекажіть, будь-ласка, Анні-Марії, що я увесь час думаю про неї.
Отак і скінчилася перша й остання зустріч Фергюсона з батьком Анни-Марії. Двері зачинилися, і він пішов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову містер Думартін його ім’я? Може, він просто забуде передати Анні-Марії, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навіть попри те, що добре запам’ятав його ім’я, бо обов’язком усіх батьків у світі є оберігати своїх доньок від хлопців, які увесь час про них думають.
Опісля настала тиша, і чотири довгих дні нічого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А після того, як він опустився на дно озера (це неодмінно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мічиган), йому доводилося тамувати під водою подих, тамувати чотири довгих дні серед утоплеників та іржавих машин для голосування; в неділю увечері його легені ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, і Фергюсон насамкінець набрався сміливості й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радісінька його чути, і йому здалося, що це дійсно так, що вона не придурюється. Анна-Марія пояснила, що того ранку вже тричі дзвонила йому (і це могло бути правдою, бо він їздив зі своїми батьками пограти в теніс), а потім почала розповідати про горілку, про місяці потайливого попивання в своїй спальні, кульмінацією якого став отой запій в четвер увечері, коли вони розмовляли востаннє. Насамкінець вона зомліла й упала на підлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечірки у Нью-Йорку об одинадцятій тридцять, то помітили, що двері її спальні відчинені й світло увімкнене, тож вони увійшли й знайшли її, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка відвезла її до шпиталю, де їй промили шлунок і привели до тями, але лікарі, замість відправити її наступного ранку додому, перевели Анну-Марію до психіатричного відділення, де три дні поспіль вона проходила всілякі перевірки і де її розпитували лікарі. Вони поставили їй діагноз «маніакальна депресія» й сказали, що вона потребує тривалої психотерапії, тому батько вирішив, що їй слід повернутися до Бельгії якомога скоріше, а саме це їй і треба було – втекти від своєї жахливої мачухи й покласти край своєму перебуванню в жахливій Америці, бо саме це й стало основною причиною її пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тішиться з того, що невдовзі повернеться до материної сестри до Брюсселю, до своєї любимої тітки Христини, що вона знову опиниться в компанії своїх братів, кузин та кузенів, а також своїх старих друзів.
Після того Фергюсон бачив Анну-Марію лише один раз, то було прощальне побачення в середу після школи, побачення, яке дозволила його матір, знаючи, наскільки важливим для нього воно було. Вона навіть дала йому додаткових грошей на таксі (це сталося вперше й востаннє), щоби йому та його дівчині з Бельгії не довелося переживати приниження, якби б їх відвозив додому хтось із батьків Фергюсона, бо це лише зайвий раз підкреслило б, що він іще дуже молодий, а хіба ж такі молоді здатні серйозно кохати? Так, матір і досі добре його розуміла, принаймні в тім, що стосувалося його основних потреб, і Фергюсон був вдячний їй за це, але все одно отой останній вечір з Анною-Марією став для нього невдалою, незграбною й даремною спробою зберегти власну гідність, стримати свою печаль, щоби не благати, не скиглити і не сказати в пориві гіркоти й розчарування Анні-Марії щось різке, але хіба ж можна було увесь вечір не згадувати про те, що це – кінець, що вони бачаться востаннє? А вона ж, як на зло, була того вечора така гарна, така емоційна, вона не жаліла добрих слів на його адресу – мій чудовий Арчі, мій прекрасний Арчі, мій незрівнянний Арчі, і, схоже, кожне з цих добрих слів змальовувало того, кого не було поруч, якогось мерця, вони звучали як похоронна промова, але ще гіршою була її несподівана весела жвавість, радість, яку він бачив у її очах, коли вона починала говорити про майбутній від’їзд, жодного разу при цьому не замислившись, що від’їзд означав їхню розлуку вже післязавтра; а потім Анна-Марія розсміялася й сказала йому не журитися, бо вони зможуть невдовзі побачитися: він приїде до Брюсселю й проведе з нею ціле літо, неначе його батьки могли дозволити собі купити йому квитка до Європи, його батьки, котрі так і не спромоглися вибратися до Каліфорнії в гості до тітки Мілдред та дядька Генрі за всі ті роки, які вони там прожили. Коли вони сиділи й цілувалися на тій самій лавці, на якій вперше поцілувалися минулого жовтня, вона сказала Фергюсону дещо іще більш незбагненне й образливе для нього – мовляв, для нього ж буде краще, якщо вона поїде, бо вона така навіжена, а він – нормальний хлопець і заслуговує на здорову нормальну дівчину, а не таку хвору психопатку, як вона. І з тої миті й до тої хвилини, коли він висадив Анну-Марію біля її будинку двадцять хвилин потому, Фергюсону було так сумно, як не бувало ніколи за все його до огидності нормальне життя.
Через тиждень він написав їй листа на дев’ятьох сторінках і надіслав його на брюссельську адресу її тітки. Тиждень потому був лист на шістьох сторінках. Іще через три тижні – лист на двох сторінках. Через місяць – поштова картка. На жодне з його послань вона не відповіла, а коли заняття скінчилися й почалися літні канікули, Фергюсон збагнув, що більше ніколи їй не писатиме.
Річ була в тім, що здорові й нормальні дівчата його не цікавили. Життя в передмісті й так було нудним, і проблема зі здоровими нормальними дівчатами полягала в тім, що вони нагадували йому про передмістя, вони були надто передбачуваними, а останнє, що йому могло спасти на думку, – це зустрічатися з передбачуваною дівчиною. Попри всі свої вади та попри той біль, якого вона йому завдала, Анна-Марія була, принаймні, повною несподіванок, вона, принаймні, змушувала його серце калатати в тривалому очікуванні чогось невідомого, а тепер її не було, і все знову стало нудним і передбачуваним, іще гнітючішим, аніж тоді, коли вона з’явилася в його житті. Фергюсон знав, що то не її провина, але все одно ніяк не міг спекатися відчуття, що вона зрадила його. Анна-Марія покинула його, і відтепер йому судилося або задовольнятися спілкуванням з бовдурами, або жити відлюдником наступні два роки, щоби потім втекти звідси й ніколи сюди не повертатися.
Йому було вже шістнадцять, і влітку він працював у батька, а увечері грав у бейсбол, завжди й незмінно в бейсбол; звісно, це було бездумне й марне заняття, але воно давало Фергюсону надто велике задоволення, щоби кидати його. Тепер він грав у лізі для школярів та учнів коледжів з усього округу, жорсткій лізі з сильною конкуренцією, але протягом свого першого року в шкільній команді Монклера, розпочавши третім бейсменом та хітером номер п’ять, він показав добрий середній результат 0, 312 як для найкращої команди Конференції «Велика Десятка». Міць його удару постійно зростала, бо зростали його фізичні кондиції: зріст Фергюсона становив тепер п’ять футів одинадцять дюймів, а останнє зважування показало цифру 174 фунти. Отже, того літа він грав, щоби підтримувати спортивну форму, а вранці та вдень працював у свого батька, здебільшого займаючись тим, що їздив по місту в мікроавтобусі, розвозячи й монтуючи кондиціонери повітря з чоловіком на ім’я Ед, а коли розвозити було нічого, він допомагав Майку Антонеллі за прилавком, або підміняв його, коли той (аж надто часто) відлучався попити кави до закладу «Обід у Ела». Коли ж в крамниці не було клієнтів, Фергюсон ішов до підсобки й сидів зі своїм батьком, допоки хтось не з’являвся. Його батьку було майже п’ятдесят, він і досі був худорлявим та міцним, і досі подовгу просиджував за своїм робочим столом, ремонтуючи зламані механізми. Батько… його відлюдний та мовчазний батько, майже безтурботний та спокійний після шести років, проведених в тишині підсобки. Фергюсон наполегливо пропонував йому свою допомогу в ремонті, хоча й був він недосвідченим та незграбним в усьому, що стосувалося машинерії, але батько завжди відмахувався від нього, приказуючи при цьому, що його син не має марнувати часу на зламані тостери, бо йшов шляхом, який мав вивести його на справи більш значущі, аніж та, якою займався батько, а якщо вже йому так приспічило допомагати, то краще б він приніс з собою декотрі зі своїх книжок з поезії, що стояли вдома на полиці, та почитав вголос, поки його старий лагодитиме зламані пристрої. Тому Фергюсон, який протягом останніх півтора року поглинув величезну кількість поезії, провів частину літа за тим, що читав батьку в підсобці його крамниці Дікінсона, Гопкінса, По, Уїтмена, Фроста, Еліота, Каммінгса, Паунда, Стівенса, Вільямса та інших, але батьку, схоже, найбільше сподобалася і справила на нього найсильніший вплив «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», яка спантеличила Фергюсона. Така батьківська реакція стала для нього несподіванкою, і він збагнув, що чогось не розумів, чогось довго не розумів, а це означало, що йому доведеться переоцінити й передумати наново всі свої погляди на батька, бо коли він завершив останній рядок – «Допоки голоси людей нас не розбудять – і ми потонемо тоді», батько повернувся до нього, глянув йому у вічі, глянув так пильно, як не дивився ніколи, скільки Фергюсон себе не пам’ятав, і, витримавши довгу паузу, мовив: «Ти диви, яка чудова поема, Арчі. Дякую. Дуже дякую». А потім батько тричі похитав головою і повторив отой останній рядок: «Допоки голоси людей нас не розбудять – і ми потонемо тоді».
Останній тиждень літа. Двадцять восьме серпня, Марш на Вашингтон, промови на Національній Алеї, величезні натовпи, десятки тисяч людей, сотні тисяч, а потім – промова, яку згодом школярі вчитимуть напам’ять, промова промов, не менш важлива того дня, аніж свого дня була Геттісбурзька промова, величний момент в історії Америки, громадська подія, яку судилося бачити й чути всім, промова навіть більш значуща, аніж слова, мовлені Кеннеді під час інавгурації на тридцять два місяці раніше; в головному приміщенні крамниці «Телевізори й радіо від Стенлі» всі стояли й дивилися трансляцію: Фергюсон з батьком, пузатий Майк та маленький Ед, а потім до них приєдналися мати Фергюсона та ще й п’ятеро чи шестеро випадкових перехожих, але перед отою великою промовою було кілька інших промов, і серед них – звернення, виголошене мешканцем Нью-Джерсі, рабином Йоахімом Принцом, найшановнішим юдеєм в тій частині світу, в якій жив Фергюсон. Для його батьків той чоловік був справжнім героєм навіть попри те, що вони не були людьми релігійними й до синагоги не ходили, але всі троє Фергюсонів раніше бачили ребе й чули його промови на весіллях, похоронах та церемоніях відзначення повноліття, на яких він головував. То був знаменитий Йоахім Принц, котрий іще молодим рабином засуджував Гітлера іще до того, як націонал-соціалісти прийшли до влади в 1933 році, котрий ясніше за будь-кого бачив майбутнє й закликав євреїв до виїзду з Німеччини, за що його неодноразово заарештовувало гестапо і за що його вислали з країни 1937 року. Звісно, що цей чоловік брав активну участь у американському русі за громадянські права, звісно, що його вибрали того дня представляти євреїв завдяки його красномовству та непересічній – і добре задокументованій – мужності. Ясна річ, батьки Фергюсона пишалися ним, пишалися тим, що тиснули йому руку й розмовляли з ним – з чоловіком, який стояв тепер перед телекамерами, звертаючись до всієї країни й до всього світу. А потім на трибуну піднявся Кінг, і десь через півхвилини після початку промови Фергюсон помітив, як очі його матері заблищали слізьми, що дуже його розсмішило, але не тому, що він вважав таку реакцію з її боку недоречною, а саме тому, що вважав її дуже характерною, бо це стало іще одним прикладом того, як його матір взаємодіяла із зовнішнім світом, часто надміру сентиментально сприймаючи події і часто, під впливом сплеску емоцій, плачучи при перегляді примітивних голлівудських мелодрам. Їй був притаманний добросердий оптимізм, який інколи призводив до плутанини думок та жорстокого розчарування. Потім Фергюсон поглянув на свого батька, чоловіка абсолютно байдужого до політики, який вимагав від життя значно менше, аніж його матір, і побачив у його очах суміш легкої зацікавленості й нудьги – тому ж самому чоловіку, якого нещодавно зворушила тужлива емоційна відстороненість поеми Еліота, було важко проковтнути піднесений ідеалізм Мартіна Лютера Кінга, і Фергюсон, слухаючи наростаюче емоційний голос проповідника-баптиста, лункі, як барабанний дріб, повтори слова «мрія», не переставав дивуватися, як же ж так сталося, що двоє отаких різних душ могли зійтися у шлюбі й прожити в ньому скільки років, що у Рози Адлер та Стенлі Фергюсона міг народитися він, і що життя є таким дивовижним і прекрасним.