Світ – це загальна сукупність предметів можливого досвіду та досвідного пізнання, предметів, які завдяки актуальному досвіду можна пізнати в правильному теоретичному мисленні. Тут не місце розглядати, який саме вигляд має метод досвідних наук, як він обґрунтовує власне право виходити за вузькі рамки прямої досвідної даності. Науками про світ, тобто науками природної настанови є всі у вузькому й широкому сенсі так звані природничі науки, науки про матеріальну природу, але також науки про живі істоти з їхньою психофізичною природою, тобто фізіологія, психологія тощо. Так само до цього належать всі так звані науки про дух – історія, науки про культуру, соціологічні дисципліни будь-якого ґатунку, при цьому ми поки можемо залишити відкритим, чи слід їх ототожнювати з природничими науками, а чи протиставляти їм, чи варто їх самих вважати природничими науками або науками істотно нового типу.
§ 2. Факт. Нероздільність факту та сутності
Досвідні науки є науками про «факти». Фундувальні пізнавальні акти досвіду покладають реальне індивідуально, вони покладають його як просторово-часове суще, як щось, що є в цей момент, має свою тривалість і реальний уміст, який, згідно з його сутністю, воно так само могло б мати в будь-який інший момент; знов-таки як щось, що в цьому місці має такий фізичний образ (наприклад, зі співданим у цьому образі тілесним), хоча те саме реальне, розглянуте згідно з власною сутністю, могло б мати будь-який інший образ у будь-якому іншому місці, змінюватися, тоді як фактично воно залишається незмінним, або могло б змінюватися не так, як воно фактично змінюється. Індивідуальне буття будь-якого ґатунку є, цілком загально кажучи, «випадковим». Воно є таким, воно могло би, згідно з власною сутністю, бути іншим. Навіть якщо чинні певні природні закони, відповідно до яких, якщо фактично існують такі й такі реальні обставини, мусять фактично бути такі й такі конкретні наслідки: такі закони виражають усе-таки лише фактичні правила, які могли би бути геть іншими і які передбачають як від початку належне до сутності предметів можливого досвіду, що керовані ними предмети, розглянуті самі по собі, є випадковими.
Утім, сенс цієї випадковості, яка називається фактичністю, обмежується тим, що вона корелятивно пов’язана з необхідністю, яка не означає фактичного набору чинних правил впорядкування просторово-часових фактів, а натомість має характер сутнісної необхідності й через це пов’язана із сутнісною загальністю. Коли ми говорили: кожний факт «згідно з власною сутністю» міг би бути іншим, то тим самим ми виразили, що до сенсу будь-чого випадкового належить мати сутність, тобто чисто схоплюваний ейдос, сутнісна істинність якого має різні ступені загальності. Індивідуальний предмет не є просто взагалі індивідуальним, чимось ось тут! одноразовим, він має як «у собі самому» так і так утворену своєрідність, власний набір сутнісних предикабілій, які мусять бути йому притаманними (як «сущому, як воно є в самому собі»), аби йому могли бути притаманні інші, другорядні, релятивні визначення. Так, наприклад, кожний тон сам по собі й для себе має сутність і найвищу сутність «тон взагалі» або навіть більше – акустичне взагалі – чисто зрозуміле як угледжений в індивідуальному тоні (окремо або через порівняння з іншими як щось «спільне») момент. Так само кожна матеріальна річ має власний сутнісний рід, а найвищим родом є «матеріальна річ взагалі» з часовим-визначенням-взагалі, тривалістю-, фігурою-, матеріальністю-взагалі. Все належне до сутності індивіда може також мати інший індивід, а найвищі сутнісні загальності того ґатунку, який ми показали на прикладі, окреслюють «регіони» або «категорії» індивідів.
§ 3. Убачання сутностей та індивідуальне споглядання
Спочатку «сутність» позначала те, що первинно перебуває у власному бутті індивіда як його Що. Але кожне таке Що можна «перетворити на ідею». Досвідне, або індивідуальне споглядання, можна перетворити на бачення сутностей (ідеацію) – можливість, яка сама має бути зрозумілою не як емпірична, а як сутнісна можливість. Убачене є тоді відповідною чистою сутністю або ейдосом, чи то найвищою категорією, чи то її розрізненням аж до цілковитої конкретності[4].
Це вбачання, яке дає, здогадно первинно дає сутність, може бути адекватним, що ми його легко можемо отримати, скажімо, щодо сутності звуку; але воно може бути також більш-менш недовершене, «неадекватне», і це не лише з огляду на більшу чи меншу ясність і чіткість. Це належить до своєрідності певних сутнісних категорій, що їхня сутність може бути дана лише «однобічно», послідовно «різнобічно», але ніколи не може бути даною «всебічно»; тож корелятивно відповідні їй індивідуальні одиничності можна досвідчувати й уявляти лише в неадекватних, «однобічних» емпіричних спогляданнях. Це стосується кожної пов’язаної із речовим сутності, а саме в усіх сутнісних компонентах протяжності, або матеріальності; ба більше, це стосується, якщо придивитися пильніше (подальші аналізи зроблять це очевидним), всього реального взагалі, при цьому невизначені вирази «однобічність» і «багатобічність» набудуть певних значень, а види неадекватності будуть розрізнені.
Наразі достатньо вказати на те, що вже просторовий образ фізичної речі принципово може бути даним лише в простих однобічних відтіненнях; що, не зважаючи на цю неадекватність, яка попри всі здобутки завжди залишається в будь-якому перебігу континуальних споглядань, кожна фізична властивість також тягне нас у нескінченність досвіду, що кожне розгорнуте в такий спосіб розмаїття досвіду залишає відкритими нові та ще ближчі визначення речі; і так in infinitum.
Хоч би яким було індивідуальне споглядання, адекватним чи ні, воно може перетворитися на бачення сутностей, а останнє, байдуже, чи є воно у відповідний спосіб адекватним або неадекватним, має характер давального акту. Втім, це означає, що:
Сутність (ейдос) є предметом нового ґатунку. Як даним індивідуального або досвідного споглядання є індивідуальний предмет, так даним споглядання сутності є сутність.
Це не просто зовнішня аналогія, а радикальна спільність. Убачання сутності також є саме спогляданням, як ейдетичний предмет є саме предметом. Узагальнення корелятивно пов’язаних понять «споглядання» і «предмет» не є довільним і випадковим, його примусово вимагає природа речей[5]. Емпіричне споглядання, а надто досвід, є усвідомленням[6] індивідуального предмета і як споглядальне воно «приводить його до даності», як сприйняття – до первинної даності, до свідомості, яка «первинно» схоплює предмет у його «втіленій» самості. Так само споглядання сутності є свідомістю чогось, якогось «предмета», – якогось Щось, – на який спрямовано його погляд і який «сам даний» у ньому, невиразно або чітко помислений, перетворений на суб’єкт істинних або хибних предикацій – як зрештою кожен «предмет» у необхідно широкому сенсі формальної логіки. Кожний можливий предмет, кажучи мовою логіки: «кожний суб’єкт можливої істинної предикації», має саме його спосіб поставати перед схоплювальним «поглядом» предикативного мислення, який уявляє, споглядає і принагідно виявляє його «втілену самість». Убачання сутності є, отже, спогляданням, і воно є убачанням у точному сенсі, а не простою і, можливо, невиразною репрезентацією, тож воно є спогляданням первинної даності, схоплюючи сутність у її «втіленій» самості[7]. Проте, з іншого боку, воно є спогляданням принципово нового і своєрідного ґатунку, а саме – на відміну від різновидів споглядання, які пов’язані з предметностями інших категорій, і особливо на відміну від споглядання у звичному вужчому сенсі, тобто індивідуального споглядання.
Звичайно, до своєрідності споглядання сутності належить те, що воно спирається на головний момент індивідуального споглядання, а саме – на явище, видиме буття індивідуального, хоча і не на його схоплення і в жодному разі не на його покладання як дійсності; звісно, внаслідок цього неможливе жодне споглядання сутності без вільної можливості зміни напрямку погляду на «відповідне» індивідуальне і без екземплярного усвідомлення – як і навпаки, неможливе жодне індивідуальне споглядання без вільної можливості здійснення ідеації, спрямування погляду в ній на відповідні сутності, які екземпліфікуються в індивідуально видимому; але це нічого не змінює в тому, що обидва види споглядання є принципово різними, а речення на кшталт тих, що ми щойно висловили, сповіщають лише про сутнісний зв’язок між ними. Сутнісним розрізненням споглядань відповідають сутнісні зв’язки між «існуванням» (тут, вочевидь, у сенсі індивідуально сущого) і «сутності», між фактом і ейдосом. Відстежуючи ці зв’язки, ми з очевидністю схоплюємо належні цим термінам і відтепер чітко підпорядковані їм сутності, і завдяки цьому очищуємо поняття «ейдос» («ідея»), сутність від тих, почасти містичних, думок, що їх супроводжують[8].
§ 4. Убачання сутності та фантазія. Пізнання сутності незалежно від будь-якого пізнання фактів
Ейдос, чиста сутність може екземпліфікуватися в даностях досвіду, а саме – в даностях сприйняття, спогаду тощо, але так само і в простих даностях фантазії. Тому ми можемо первинно схопити саму сутність, спираючись на відповідні споглядання, але так само на споглядання, які не досвідчують, не схоплюють суще, а «просто виображають».
Створюючи у вільній фантазії якісь просторові образи, мелодії, соціальні процеси тощо або вигадуючи акти досвіду, задоволення або незадоволення, воління тощо, ми можемо завдяки «ідеації» вбачати і навіть адекватно вбачати різні чисті сутності: сутність просторового образу, мелодії, соціального процесу тощо, взагалі образу, мелодії тощо відповідного особливого типу. При цьому байдуже, було це даним в актуальному досвіді чи ні. Якби вільна фікція завдяки якомусь психологічному диву створила принципово нові, наприклад, чуттєві дані, які не поставали і не постануть у жодному досвіді, то це нічого не змінило б у первинній даності відповідної сутності: хоча вигадані дані ніколи не можуть бути справжніми.
Із цим істотно пов’язане те, що покладання і насамперед споглядальне схоплення сутності в жодному разі не імплікує покладання будь-якого індивідуального існування; чисті сутнісні істини не містять жодного твердження про факти, отже, з них не можна висновити бодай найобмеженіші фактичні істини. Якщо мислення про факти і висловлення про факти для свого обґрунтування потребують досвіду (наскільки його вимагає сутність влучності такого мислення), то мислення про чисті сутності – мислення, яке не змішує факти та сутності – потребує для свого обґрунтування вбачання сутностей.
§ 5. Судження про сутність і судження про ейдетичну загальну значливість
Однак тепер слід взяти до уваги таке. Акт судження про сутність і зв’язки сутностей і акт ейдетичного судження, враховуючи той обсяг, який мусимо надати останньому поняттю, не є тим самим; ейдетичне пізнання не має в усіх своїх реченнях сутність за «предмет-про-який»; і з цим ближче пов’язане, що споглядання сутності – взяте як дотепер – як споглядання досвіду, аналогічне досвіду існування усвідомлення, в якому предметно схоплюється сутність, як у досвіді щось індивідуальне, не є єдиним усвідомленням, яке у разі вимкнення будь-якого покладання існування приховує в собі сутність. Сутності можуть усвідомлюватися інтуїтивно, навіть бути схопленими в певний спосіб, не перетворюючись на «предмети-про-які».
Погляньмо на судження. Точніше кажучи, йдеться про відмінність суджень про сутність і суджень, які в невизначено загальний спосіб, не змішуючись із покладанням індивідуального, все ж таки судять про індивідуальне, але чисто як про одиничність сутності в модусі «взагалі». Так в чистій геометрії ми зазвичай судимо не про ейдос прямої, кута, трикутника, конічного розрізу, а про пряму і кут взагалі або «як такі», про індивідуальні трикутники взагалі, конічні розрізи взагалі. Такі універсальні судження мають характер сутнісної загальності, «чистої» або, як то кажуть, «строгої», просто «безумовної» загальності.
Заради простоти ми припускаємо, що йдеться про «аксіоми», про безпосередньо очевидні судження, на які в опосередкованому обґрунтуванні спираються всі інші судження. Такі судження – наскільки вони, як ми тут припускаємо, у наведений спосіб судять про індивідуальні одиничності – потребують для свого ноетичного обґрунтування, тобто для того, щоби стати очевидними, певного бачення сутності, яке також (у модифікованому сенсі) можна позначити як схоплення сутності; і воно також, як і упредметнювальне споглядання сутності, спирається на видимість індивідуальних одиничностей сутності, але не на їх досвідчування. Для нього також достатньо простих уявлень фантазії або навіть видимості фантазії; видиме усвідомлюється як таке, воно «являє себе», але не схоплюється, як те, що існує. Коли ми, наприклад, із сутнісною загальністю («безумовною», «чистою» загальністю) судимо: «колір взагалі відрізняється від звуку взагалі», то це підтверджує щойно сказане. Одиничне сутності «колір» і одиничне сутності «звук» «уявлені» інтуїтивно, а саме – як одиничність власної сутності; тут водночас у певний спосіб наявні споглядання фантазії (без покладання існування) і споглядання сутності, але останнє – не як споглядання, яке робить сутність предметом. Утім, до сутності стану справ належить те, що для нас завжди можливе звернення до відповідної об’єктивувальної настанови, що вона навіть є сутнісною можливістю. Відповідно до зміненої настанови змінюється і судження, тоді воно звучить так: сутність («рід») «колір» відрізняється від сутності (роду) «звук». І так усюди.
І навпаки: кожне судження про сутність еквівалентно може бути перетвореним на безумовно загальне судження про одиничності цієї сутності як такі. Таким чином поєднуються чисті судження про сутність (чисто ейдетичні судження), хоч би якої логічної форми вони були. Спільним для них є те, що вони не покладають жодного індивідуального буття, навіть коли судять про індивідуальне – а саме з чистою сутнісною загальністю.
§ 6. Деякі засадові поняття. Загальність і необхідність
Отже, очевидно, що між собою пов’язані такі ідеї: акт ейдетичного судження, ейдетичне судження або ейдетичне речення, ейдетична істина (або істинне твердження); як корелят останньої ідеї: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичній істині); нарешті, як корелят попередніх ідей: ейдетичний стан справ у модифікованому сенсі простої гаданості, в сенсі того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним.
Кожне ейдетичне відособлення та деталізація ейдетично загального стану справ означає, наскільки він є цим, сутнісну необхідність. Отож, сутнісна загальність і сутнісна необхідність є корелятами. Але щодо необхідності та пов’язаних кореляцій виникає неоднозначність: відповідні судження також називають необхідними. Проте важливо взяти до уваги відособлення і передусім не позначати сутнісну загальність (як це часто роблять) як необхідність. Усвідомлення необхідності, точніше кажучи, усвідомлення судження, в якому усвідомлюється стан справ як розрізнення ейдетичної загальності, називається аподиктичним, саме судження, речення – аподиктичним (також аподиктично-«необхідним») наслідком загального, з яким воно пов’язане. Висловлені речення про зв’язки між загальністю, необхідністю, аподектичністю можуть також бути настільки загально схоплені, що вони будуть чинними для будь-яких, а не лише для ейдетичних сфер. Утім, очевидно, що в ейдетичному обмеженні вони отримують особливий і надто важливий сенс.