Розповідала й моя мати, що вона одного разу зустріла в місті Реву, й той запросив її, як землячку, до себе додому на обід. У квартирі був саморобний стіл із дощок, замість стільців – ящики, накриті газетами, господиня бідкалася, а він її заспокоював. На обід був борщ і гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремі будівники майбутнього сповідували проголошені постулати рівності, скромності, власного прикладу. Я за свій вік вже пізніше бачив якоюсь мірою схожу на них людину – Георгія Шевеля, завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, а пізніше міністра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакції журналу «Дніпро», вона була скромна і працьовита жінка. Вони жили у скромній квартирі, за нею ніколи не приїжджала машина. У той же час на моїх очах комсомольські вожді жирували й захлиналися в розкоші.
Мовчали й мої батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцімто він припускається націоналістичних висловлювань, «образив братній турецький народ», коли, увійшовши до класу, закликав розшалілих учнів до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потім погрожував їй самій, комуністці: «буде тобі таке саме, як Проніній»: Проніну, вчительку, делегатку партійного з’їзду буцімто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свідків, дівчаток із сьомого класу, пообіцявши їм відмінні табелі (атестати) та вступ до технікумів без екзаменів, але потім дівчата, побиті деркачами батьками, відмовилися від своїх свідчень. Та, певне, й мої батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нічого, як і всі інші.
Отож ні про яку не те що далеку, а й найближчу історію, свідками якої були сільські дядьки та діди, розповісти не могли. Село мало багату історію, яка нині майже втрачена, тільки вряди-годи з архівних щілин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, і зовсім поховані в найближчих нашаруваннях звитяжні й розбійні, праві й неправі мої односельці: есери (село спочатку було дуже проесерівським, хтось із моїх земляків ходив у найвищих есерівських чинах в Петрограді), більшовики, меншовики, бійці всіляких армій, загонів та ватаг.
Так, тільки недавно довідався, що в моєму селі існувала велика «Просвіта» (у селі діяло чотири школи: середня, дві напівсередні та початкова), заснована ще до першої революції (1905 року). У двадцяті роки всіх освітян – більше як шістдесят осіб – було розстріляно. За що? За те, що вчили дітей української грамоти, купляли їм підручники. Очолював «Просвіту» Гаврилей – таких прізвищ у селі було багато.
Я працював у колгоспі із сумирними дідами, лагідними та добрими, але мати по секрету оповідала, що той дід (чи дядько) був у червоних партизанах, але потім його кілька місяців тримали у в’язниці й він про своє партизанство не згадує, а отой підсмажував на пательнях крамарів, аби віддали золотце. Спрацьовані, сумирні дідки ніколи про те не розповідали, і все їхнє гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в соснові труни, витесані з гінких баньківських (урочище) сосен, котрі односили, «за Радченка», на цвинтар.
Я дивився на тих людей, вірив і не йняв віри матері. Невже оцей сивий аж білий, полохливий дід Павло гасав на баскому коні по зелених житніх врунах і косив шаблею ворогів (яких?!)?
Вже пізніше зрозумів, що в їхніх жилах таки пружно текла вільна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самі не знали, що вона садовить їх на коні та вкладає в руки шаблі; згорблені століттями кріпацької праці, не пам’ятали, хто вони такі, приспане знання дрімало на дні сердець, а ота давня, віковічна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бігом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потім її «усуспільнювали», морили голодомором, страхали і стріляли в тридцять сьомому, і вони знову поставали покірними дідками, які забули про все і навіть боялися згадати щось із минулого. Вони не могли нічого розповісти онукам, а ті вважали, що їхні діди тупі та нікчемні. І отак – від одних дідів до інших. Сьогодні ніхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитівкою (всі вулиці поперейменовували на Леніна, Сталіна, Калініна, Комінтерну, ми, хлопчаки з колишньої Маринівки, навіть були склали пісеньку: «Колись була Маринівка, тепер – Комінтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напівмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданівщина, Ляхівка з її численними могилами, Баньківщина, Барамики, Скалига, хто були ті люди, які дали їм назви? Могили на Ляхівці – одні повростали в землю, інші – ще височіли. Що за могили? Ні відповіді, ні відгомону. Те нікого не цікавило. Не могло цікавити! Он поляки в селі Медведівка на Чигиринщині триста років зберігають могилу своїх воїнів і зараз приїздять з Польщі. І що то за роди – Півторацькі, Петрівські (таки не Полторацькі і не Петровські, бо півтора і Петрівка), Пінчуки, Сидорці, Серновці, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не відшукати слідів у історії.
Погуляв двадцятий вік по українських степах та лісах, по українських головах, погуляв, забули те, що й відбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й ніколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князі – прості селяни, гепи, по-веркиївськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своїх внуків, дуже часто онук ніколи й не бачив своїх дідусів та бабусь. А родових склепів не мали, в болотистому ж ґрунті хрести дуже швидко згнивають.
Мій батько пам’ятав наш рід тільки від свого діда, Юхима (Йовхима, по-сільському), і все, що знав про нього, то це, що дід вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в міцності шкаралупи тих крашанок. Те своє обдарування передав і своєму синові, Петру. Більше не передав майже нічого.
Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельні. У нас в селі всі мають назвиська, й знають один одного не за прізвищами, а за прізвиськами, назвиськами, ось наші сусіди: Чушкарі (хтось з предків замість «чуєш» казав скорочено «чуш»), Німчики (прадід був німий), Ічки («ич який»), Йоші («йош твою мать»), Пердилки (зрозуміло), Гноюшні, Нюхняки (дід говорив у ніс; їхав з поля, заснув, кобила захотіла води і потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корів з поля і заспівав). Іде він по вулиці, а шкет, якого й з-за тину не видно, у діру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю і за ним, а вже другий – з-за іншого тину: «Тьох! Тьох!».
Отже, про діда та бабу по батьківській лінії я не знаю нічого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дід – ще раніше. Так сам тихо та непомітно прожили життя батькові сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виїхалав голодні двадцяті роки в Омську область, народила там чи вісімнадцятеро чи двадцятеро дітей, і тепер пів Омської області – мої родичі, хоч знаю тільки одну племінницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографія, на якій ферт у капелюсі, з ланцюжком на жилетці та квіткою в петлиці піджака, а на звороті напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з німецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там і помер.
І мої родичі добрі, лагідні, тихі-тихі, – не читали книжок, газет, не слухали радіо, – в старосвітській хаті тітка Оксеня та її чоловік Терешко, шорник, бачу його як нині на лаві з шилом і дратвою над колгоспними хомутами – і сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столі, з яких і мене пригощали, давні-предавні, мовби й великі, а дучка там для горілки – не більше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох і пригостив кум, аж по три чарки налив». На селі тоді було двоє-троє п’яниць, не більше. Та ще комуністи – майже всі – питущі.
Як я вже сказав, мої родичі по батьківській лінії всі були тихі, непомітні (мати каже, й не вельми працьовиті), тихо жили і тихо помирали. Їх здебільшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грізний двадцятий вік. І вже й двоюрідні мої по батьківській лінії пішли за межу, Григорій (Гриша), музикант із сільського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сільській сцені п’єс, фронтовий снайпер, красень і дотепник, якого чекала в селі з фронту чудесна дівчина, а він привіз із війни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, і якось його мати, тітка Ганна, сказала моїй матері: «У Гриші щось було на фронті, і вона знає про те». Вони гомоніли, вважали, що я сплю на печі, а я почув, і з тієї однієї фрази через багато років – одна з моїх найкращих повістей «Біль». Написана вже після того, як Гриша… повісився. І його рідна сестра, моя двоюрідна, сільська фельдшериця, яка стільки людей врятувала від смерті, у дощ і хугу бігла на виклик, а коли я, приїхавши у гості, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лікуємо. І вивчаємо четверту главу». Це – з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Все життя – «четвертий розділ» – про основи марксистської філософії, темної і незрозумілої не тільки сільським жінкам, а й аспірантам університету.
Мій батько – людина розважлива, некваплива, навіть забарна (протилежність палахкій, швидкій матері), полюбляв домашній затишок, спокій, одначе розпашілі вітри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першої світової війни, а далі – чотири чи п’ять років громадянської. Повернувся з окопів першої імперіалістичної, у часи кайзерівської окупації недовгий час партизанив (посланий у терещенківську економію по друкарську машинку, потрапив у руки до німців, але вночі хтось зі своїх відчинив погріб), загін розгромили, він втік до Києва, і там його мобілізували червоні, стріляв по Зеленому, який літав на білому жеребцеві попереду своєї лави, наступав на Денікіна, на Врангеля, десь біля Перекопу був поранений і захворів на тиф, покинутий у якомусь селі, одужав, і знову його мобілізували.
Після громадянської війни працював у райфінвідділі, а тоді з матір’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кількоро невдатних господарів, і один багатий, культурний, який і дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – він ще довго шумів посеред поля, навіть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотіли вчитися, а дочок «служителя культу» ні до вузів, ні до технікумів не приймали, й Серновець зняв у церкві рясу: «Люди добрі, Бога нема, мене дурили і я вас дурив», баби трохи не розірвали його на шмаття, але він вирвався та втік. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обід варили два казани каші, один – для всієї артілі, другий – для Серновця, був дужий неймовірно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обід, коли він спав, косу нагострили, то він за першим помахом, не розрахувавши, потнув і впав на покіс; я сам бачив – це вже з німецької окупації – як у рудці застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, він випріг її, «йди к чортовій матері», – плеснув по крупу, зв’язав черезсідельником голоблі, черезсідельник поклав собі на шию, і витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли наші (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми їх чекали, так ми їх називали, та й як же інакше назвати – батька, дядьків, двоюрідних та троюрідних братів), як він коле біля солдатської кухні важкі корчі, а за це йому дали відро всіляких недоїдків, і він виїв ціле відро. Він їв, а ми стояли довкола і хоч самі напівголодні, потішалися, кепкували, курили солдатську махорку, а він на кпини не відповідав, а тільки казав: «Не куріть, хлопці. Ви ще малі. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготілися. Неординарний чоловік, за сприятливих часів міг би зробити багато добрих справ, а волік життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так і помер. Скільки їх породило і забрало наше болотисте сірозем’я! Скільки моїх земляків народилося для слави, для добра та істини й щезли непомітно!
Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так звані клітки, а коли ті клітки люди засіяли, оголосили колективізацію й забрали їх до колгоспу.
Батько на той час вже навчався на підготовчих курсах Ніжинського педінституту, який закінчив у 1934 році, а далі вчителював.
Нова війна знову одягла на нього шинелю. Він потрапив у оточення, а далі – у полон. Випало йому воювати під командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економії та перебували в партизанському загоні, тільки Кирпонос був на вершечку військової піраміди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант інтендантської служби. Кирпоносу в оточенні довелося водити в багнетні атаки вісімсот генералів, а батькові… – кілька годин командувати рештками двох полків, з яких втекло все начальство, і він, на той час капітан, виявився найвищим за званням. Полки були оточені в лісі, в районі Курська, він скликав командирів на нараду й запитав, які будуть думки, на що один кадровий офіцер, лейтенант зауважив: «Які думки, це ж не шкільна педрада, ви віддали бойовий наказ і на цьому край». Але за годину розпочався артналіт, людей і ліс перемішало, батька підібрали пораненим німці, хтось ще хотів вислужитися і наклепав, буцім він працював у особовому відділі. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишені штанів знайшли спресований папірець – довідку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович є вчителем середньої школи, що він безпартійний… За день до початку війни батько взяв у сільраді довідку на обмін паспорта, а потім забув про неї. А далі – концтабір, шахти в Німеччині, дві втечі й катування за них, третя втеча була вдалою, він воював у словацькому опорі, а по війні ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, і, зрештою, був демобілізований рядовим, вдома важко хворів, лікарі казали, що помре, але він видужав і дожив до дев’яноста чотирьох років.
Мабуть, тут годиться сказати кілька слів про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловіка відважного (Героя Радянського Союзу за фінську війну), хорошого командира, службіста, який був змушений виконувати всі приписи бездарного радянського командування початку війни й особисто Сталіна. Та більше, в німецькій стратегічній науці, поряд інших версій, є цікава версія ролі Кирпоноса в Другій світовій війні. Версія ця така: коли німецька група військ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армій «Південь» надовго застрягла під Києвом – рвонувшись спочатку і здолавши шлях до Києва трохи не за два тижні, німці наштовхнулися на добре організований оборонний рубіж. У гітлерівському штабі розпочалася нарада, яка тривала два тижні, частина генералів (зокрема, Гудеріан) наполягали на негайному походові на Москву, інші заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишається Кирпоносів фронт, й може статися, що в цих арміях вистачить сил відрізати німецькі армії, що атакували Москву. Перемогла друга стратегічна думка, Гудеріан повернув на південь. Кільце довкола армій Кирпоноса зімкнули Гудеріан та Клейст. Кирпоносові, який просив дозволу відступити, а потім зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один із найфатальніших безглуздих наказів сталінського командування, в результаті якого для Радянського Союзу було втрачено пів мільйона найкращого війська. Коли до фатального сполучення німецьких військ залишалося не більше ніж два тижні, Кирпонос надіслав Сталіну телеграму приблизно такого змісту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якій далі змальовував ситуацію, перерахував свої та ворожі війська й знову просив дозволу на вивід армій з оточення. Сталін, як завше лаконічно та «мудро», «по-сталінськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири дні до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталіна, й знову той повторив свій сакраментальний наказ.