Алах почухав потилицю. Видко було, що він сподівався не такої подяки. Ну, та що вже казати: раз сотворив, то вже сотворив.
– Ну, гаразд. Я тебе послухаю, тільки ж що в мене нема вже вільних років.
– Та як же нема? – навіть образився чоловік. – Ти ж тільки що відібрав ось хоч би в осла.
– Добре, – усміхнувся Алах. – Я оддам їх тобі, тільки ж пам’ятай, що ці десять літ – від 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 літ ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а від 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднійшу працю – дбати про своїх дітей. Задоволений ти?
– І так, і ні, – відповів чоловік. – По-перше, що я собі цілком не так сподівався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.. Але ж мені цього мало!
– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобі додав четвертину, а ти кажеш: мало?
– Та кажу ж!
– Добре! Бери собі й 10 років пеських. Тільки ж знай: від 40 до 50 літ перестануть тебе бавити радощі життя. Все тобі буде не по-твойому, а ти будеш нарікати та на всіх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуєш: «Старий пес!»
– Гм… – похнюпився чоловік. – Небагато обіцяєш ти мені приємности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки мені здається, що ліпше собаче, як жадного! Отож знаєш, що я тобі скажу? Оддай вже мені й решту, що маєш в запасі.
– Як і малпячі роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловіче! І хто міг би подумати?
– Та ж вони тобі не потрібні, – відповів чоловік.
– Коли так тобі кортить, то бери й цих 10. Тільки ж з ними ти береш і малпячу вдачу… Отож не нарікай на мене, коли з тебе сміятися будуть твої діти та онуки… Ти сам собі це випросив.
Алах позіхнув і пішов відпочивати.
Мадярська казка
З пам’ятної книжки
Ох, як же набридло їхати все тією безкраєю пустою…
Рівнина – мов широкий стіл – розіслалася скрізь, куди сягає око. Тільки зеленіє висока трава, покрита, мов шатром, синім-синім небом, від якого аж очи сліпнуть. А село, неначе жменька біленьких кубиків, лише маячить в імлі, що лягла заледве помітною блискучою річкою.
Перед нами на річному шляху, аж білому від куряви, чорніють дві постаті. Чи то від спеки, чи – може, з утоми – вони туж-туж пересуваються ноги. Мить – і ми порівнялися з ними. А ще мить – і залишили їх за собою. Тільки й встигла я зауважити в клубках куряви – старого, сивого діда жебрака та босу, обшарпану дитину.
І знову – зелена пуста, синє-синє небо над нею, а між ними – білий, без кінця-краю, курявий шлях…
Ох, далеко ж ще до села. Далеко й до вечері…
Правда, їсти ще не так і хочеться, але ж пити… Ах, пити!.. Губи ж опалено палкою курявою, пашать, пашать мов у горячці.
– Панове! Та що ж ми продалися чи нанялися? Чи, може, на пожежу поспішаємо? – гукнув один із наших товаришів у повозі. – Вимагаю відпочинку!
– Де? – озвалися втомлені пересохлі голоси.
– Як де? Та хоча б і тут. Розташуємося край дороги та й повечеряємо… Як цигани!.. Не забувайте, що ж ми – у циганській країні!
Спочатку ся пропозиція викликала повну незгоду. Де ж таки: ані кущика, ані найменшої тіні! Стрибати в поросі, як пільні коники?..
Але ж звичайно так буває, що одна химерна думка викликає за собою такі ж самі нові.
– Коли вже гратися в циган, – зауважив инший попутник, – то можна напнути циганське шатро. Ось і буде тінь. Що ж, хіба ні в кого нема пудермантля?
Повіз спинено. Весела юрба вилазила з екіпажів і розправляла втомлені члени. Випряжені коні пішли полем, а вигадливі пасажири вже стягли з високого, ставного патера плащ-порохівник й на голоблях та дишлях розпинали чорний намет. Починалася «циганська вечеря».
– Все то «ніц не платі!» – озвався чех. (Хіба ж може бути, щоб поміж десятком туристів не було жадного чеха?!). – Кажу – «ніц не платі», бо ж яка то циганська вечеря, коли у нас нема музики?
– А хто ж вам сказав, що її не буде? – блиснув очима патер. – Музика йде за нами. Ще не сядемо до страви, як тут буде отой дід, що ми нагнали недалечко відсіль.
– А може ж, він не грає? – спитався якийсь невіра.
Патер аж підстрибнув:
– Як? – мадяр – та не грає?.. Та він має таку скрипочку, що ну! Я 18 років на селі, а той жебрак – з мого села. Ось почекайте!..
І справді, дід вартий був того, щоб на нього подивитися та скрипочки його послухати. Можу сказати, що в своїх мандрівках не часто мені траплялося здибувати таких химерних жебраків.
Дід грав, плакав і пив. Потім знов – пив, плакав і грав. Грав так сумно, що у нас на очах блищали сльози, то враз різав такого чардаша, що візники кидали вечеряти й пустилися у танок.
Вже давно степ затягло фіялковим серпанком присмерку, прохолода купала ніжно наші тіла, а душі розм’якли, стали елєґійними й жадали чогось небуденного.
– Дідусю, розкажіть якусь стару казку, – промовив патер, коли дід відложив набік свою скрипку.
Примечания
1
Манастирський шпіталь.
2
Їдальня.
3
Читальня.