В заглибинах долин озерами вкладаються тіні. Гостріше закреслюються ребра хвилястих горбків. Довгим фризом, як на рельєфах стародавніх гробниць, на металево-блискучому небі випинаються череди буйволів, отари кіз та овечок, обгорнених зрожевілим завоєм куряви. Зникають, всмоктуються поміж сільськими будівлями з плескуватими дахами. Немов не справжні тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на своє місце» – на барельєфи недавніх гробниць, висічених там у скелях.
Останнім промінем ще раз торкнулося світло скелі, на якій чекаю на каравану. Смараґдова ящірка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцінність, яку ще дарує мені вже вгасаючий день. Ліниво сільським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлі а сapella дитячий голос вкрутив срібним сверликом хроматичну трель…
Поночіє. Однак кожен камінчик ще немов світиться, творячи чарівний світанок надприродного дня, незнаного людській північній уяві.
Міраж? Марево? Та чи ж бувають вони і вночі?..
– Не журись за приятелями й житлом, що покидаєш. В світі бо знайдеш знов і житло нове, й нових друзів!..
А! Нарешті вже й караван-баш[5] Зейнал!
З присмерку спочатку виринає його прислів’я, що в нього завжди напоготові, а потім і його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких він переважно живе вночі – бо ж удень каравани відпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмів.
– Так вирушаємо?
Хитає головою й сідає обіч мене:
– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милої, мусить бути в душі – навіки.
– Любиш своє рідне село, Зейнале, під чарівним Демавендом. Маєш досить верблюдів і отар… Що ж – скажи – жене тебе світами з караванами?
– Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.
Тепле мовчання хвильку пестить нас ніжністю матери.
– Бо ж мовчання – голос природи й відзивається так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальної скарбниці.
– Зейнале, ти ж бо все знаєш: що то є фата-морґана? Скажи: відкіль взялося мерево на світі?
Я не дуже й підхліблюю караван-башові: природа бо не має від нього таємниць.
– Хай буде над душею твоєю благословення Алаха, – помалу починає Зейнал і перебирає струни пам’яти, розбуджуючи гармонійні акорди. – Слід мужньо нести холодний труп світа цього і бути сильнішим за нього. Бо ж що є світ? Танцюристка! Кожному всміхається вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобі Алах, щоб життя твоє було такою казкою, яку розповідати приємно… Життя ж бо – це тривала казка…
Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своїх скарбах те, чого шукає? О, вже знайшов!
– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвіла, як весняна квітка, а людство переживало ранок своєї молодості. І вирішив шах Джіан-Аґір, мудрий оборонець Вічного світла, виставити собі місто-столицю. Місто райської краси, місто несмертельної слави. Нічим не мало воно бути подібне до ні одного з тих красивих міст, що їх знало людство. Більше! Нічим не сміло воно бути подібне і до тих міст, що будуть потім. Та хиба ж можуть збудувати таке місто знані великому шахові його власні будівники? І послав гінців, людей військових, розвідчиків і шпигунів по всіх світах, по всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, митців чужих: малярів, різьбарів, будівничих і тих, що складають чарівні казки. І наловили їх силу-силенну й поставили перед очі володареві. І сказав Джіан-Аґір:
– Мистці!.. Я дам вам усе, чого забажає ваша душа, а ви дайте мені лиш твори вашої уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.
І взялися мистці за працю. Віддали за власне життя всю творчість свого духа. І повстало місто. Несподіване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав співом Гурій, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистці Джіан-Аґірові:
– Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний місяць виходить в столицю нову, – мусить у ній все осісти, стверднути, просохнути. А нас відпусти до домівок своїх.
Дав кожному щасливий шах і золота, і самоцвітів, а сам і день, і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою. Дивився і мріяв, як у місті отім, що було наче мрія сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутній шах з почотом, військом, урядниками й людьми рушив до своєї нової столиці. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче підходив до міста Джіан-Аґір, то далі й далі відступалося від нього місто. Так і не зміг наблизиться до нього й ніколи в нього не вступив… Бо ж все тікало воно, те місто – мрія, як хмарка на небі, як вітерець у повітрі. І як мінлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочків, що розсіялися пустинями світу, невловимі й недотикальні навіки…
– Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.
А Зейнал, неначе й не чує питання, продовжує:
– І зрозумів мудрий шах Джіан-Аґір, що не можна збудувати душі володарства руками байдужих до слави країни чужинців. Нічого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спів радости та слави, – лиш марево пустині встає під загрозою смерти…
Глухо дзеленьчали деревляні дзвоники на шиях верблюдів: згук, що його не забуде серце, в яке він впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорні силуети людей і звірят. Караван був готов у дорогу.
– Час розмотовувати далі клубок шляху, – підвівся Зейнал. – Рідним стає край, що й на хвильку дав сердечний відпочинок мандрівникові. Та ж далі йди, людино! Місця досить знайдеш у світі завжди…
А коли вже рушили, додав:
– Стояча вода загниває. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…
«Німий»
Світлій пам’яті предоброго монсіньора Яна Ржіганека, ректора семинарії «Клєментіна»
На стародавній дзвіниці «Клєментіна», в «стовежатій» Празі, спить тяжким сном без видінь зчорнілий від часу дзвін. Називають його звичайно «Німий». Бо ж справжнє при хрещенні дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людської.
Нерухомо прибитий до брусу, позбавлений руху мідяного серця свого, щоб не подавав голосу, так і мовчить «Німий», – мовчить від 1620-го року, коли вороги звалили чеську волю. Тоді перший він обізвався, безнадійно-розпачливим зойком заплакав-заридав над тремтячою Прагою. Повірив бо, що волю можна задушити, а життя народу вбити. І стогін той, і плач зацитькали ті, хто в грудях мав живі, повні вщерть міцним бажанням серця. Не з нарікань бо встає перемога, не з плачів народжується сила до броні.
Три століття промовчав «Німий». І коли у великій війні востаннє продзвонили по собі паризькі дзвони, що мали їх перелити на зброю, – й тоді не озвався він. І його не взяли. Призабули? Чи, може, побоялися, що зброя з нього дзвонитиме не бойовим завзяттям, а подзвінним, що по душах померлих грає…
І спав далі «Німий». Без мрій, без надій, без сподіванок. Може, навіть і без снів?! Нерухомий, до брусу прикутий. Спав сном страшнішим за криваві видіння, прокльони й ридання…
А річищем часу невпинно котилися події. Плили-гойдалися на хвилях срібно-пінної Влтави…
Ті події спиняв переможець. Замикав шлюзами. Придушив важкими мостами. Та ж ріка народнього життя, повна живою силою бажання, рвалася крізь щілини дрібними цівочками вперед. Напирала, змагалася, росла. І сильним напором таки скинула ганьбу неволі.
Вільна – засміялася до неба срібна Влтава, пінна й п’яна радістю, як юна весна. Хоралом щасливої осанни залунали відродженні дзвони «Стовежатої». Все гучало й співало надхненням: в повітрі, у воді, на суходолі й у серцях…
Тільки «Німий» не озвався, міцно прикутий до брусу. Мовчав, позбавлений руху мідяного серця… Видко, тому, хто в хвилину розпуки повірив у смерть вічну, – тому не в силі повернути биття серця ані радість Воскресення…
Прокинулося буйне життя. Відмолоджена Прага любувалася на себе в дзеркалі Влтави. Прикрашалася разками світляного намиста. Оздоблювала чоло високе мармурами нових палаців. Засипала вулиці квітками народніх одягів. Та ж поміж радісними обличчями дітей щасливої Праги все частіше почали об’являтися розпачливі постаті сиріт-безбатьченків. Тих, що їм відібрано все. Навіть наймення само.
І пізнала Прага сум їхніх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Німий», з такими ж очима не з доброї волі поквапливо покидали її. Ішли шляхом розпуки і болю в чужі світи. Без надії, без віри в поворот, без сили на дальшу борню…
– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадувані свої очі повіки хмар.
– Вигнанці!..
І озвалася в серці її кров Пржемисла-Орача. І пожаліла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в поті чола на хліб, – той, щоправда, не розкидає на вітер Божого дару, але ж голодному приходькові поміч дає. Бодай хоч скибочку хліба. А що «не єдиним хлібом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скільки пролилося в ній крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І відчинила двері також і Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онімілий з розпуки «Німий». Саме там відчинили двері храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6].
Та ж брязкіт іншого металю – млявий і скупий, брязкіт-дзвін, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушує в розбитому серці людському тихий заклик:
– «Прийдіть до Мене, струджені!»…
Заглушує не тільки заклик тихого. Громів небесних не чують вигнанці за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:
– «Vae victis!»…
За скрипом і скреготанням стиснутих з образи зубів:
– «За що?.. Про що? Чому – саме мені»?..
За шепотом братньої ненависти, неситої, вічно-пекучої заздрости…
І мовчки дивиться з високої, старої дзвіниці «Німий» на маленькі гуртки понурих, що приходять сюди в неділі й свята. Дивиться… і жде.
Та раз у рік на коротку хвилю повертається життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидається «Німий» зі сну. Тоді міцно здрігається мідяне тіло й виривається з оков. А як зо всіх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тоді з вежі Клєментіна відлітає й «Німий». В той бо час, як і всі дзвони інші, набуває він крил ангельських. Та ж тільки всі інші летять, щоб співати нечутний людям гимн для тих, хто підтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колізею, де життя Духа повстало з дочасних ідеалів-снів. А «Німий» не летить з ними. Не сміє він злити свій голос у загальному хоралі дзвонів, не сміє співати «Воскрес!» – той, хто повірив у вічність смерти…
Нечутно й журно, як нічний птах, летить «Німий» на Схід, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподівається він повернення голосу, там має дістати рух живих сердець його мідяне серце для радісного співу прийдешньому Воскресенню. В сумній пітьмі кружляє «Німий» чорним буревісником над неспокійним, зі всіх морей найлютішим. Спускається нижче, все нижче, мов чайка, черкає крилом по воді й рине дельфіном у чорну глибінь.
Під кришталевим склепінням запінених хвиль завмерла в мовчанні така ж як і «Німий», всіма забута каплиця. Не прикрашають її ні коралі, ні перли: нема їх у Чорному, суворому морі. Безгрішно-біла, без прикрас і оздоб, мов недоторканий сніг гірських верховин, як вимите слізьми обличча, що радощів не знає, – стоїть та самітня каплиця. Ще ніколи не діткнулася її жадна людська рука: чисті пальці Ангелів Божих – первороджених Духів білого Світла збудували її над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.
На пустому острівці серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гіркий келих вигнанства, по вінця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пірнув острівець безіменний під хвилі, щоб не бачили його зорі-очі небесні. І давно вже чекає під водою, запіненою від злости і гніву, промита морськими слізьми капличка, мовчки чекає, як і дзвін онімілий: коли ж, нарешті, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на ній той дзвін Клєментінський і своїм розрадуваним голосом народу з глибин підніме безіменний острівець?..
Та ж багато в цю ніч святу озивається у світі дзвонів, багато лунає радісних голосів мідяних, мосяжних і срібних, багато гукає їх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвінких голосів. Тут же – тиша. Мовчать і дзвони, й людські серця. Спить не пробудженна ще в безодні глибокій Clementia – Милосердя.
Спить, чи лиш отруєна потоками зчорнілої братньої крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морської безодні. Пливуть, розлиті ненавистю й заздрістю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тій важкій, чорній, закривавленій воді не може розгойдатися мідяне серце «Німого». Мовчки облітає він білу каплицю й мокрий від її сліз мовчки вертає назад…
Та ж не буде це вічно. Прийде Воскресення День. Спільним тактом застукотить серце живе в людських грудях онімілих, здрігнеться і в мідяних грудях серце «Німого». Згине кривда стара, зблакитниться Чорне море, обізветься дзвін Клєментінський, і вирне з моря капличка Святого Папи Климента, що своїм тілом давно вже пов’язав докупи і Київ, і Рим[7].
Слово
Коли фарао Озирис-Хефре – най вічно живе його КА у Країні блаженних! – створив великі піраміди, – Володар Пустині Неб (що його греки безбожні назвали найменням «Сфінкс») століття вже дивився на небо й землю та на життя, що несе в Невідоме людські покоління, як могутній подих Сетів[8] несе піски пустині.
Як життя таємне, – таємний Сфінкс. І, як смерть мовчазна – мовчазний і він. Тому вельми хотілося людям усіх часів дізнатись про правду, в Сфінксі укриту. Та ж, що людство – подібне дитині і як дитина радніше за квіткою барвистої казки женеться, ніж дошукується зерна мудрости, що часто вкрите в тверду шкаралупу, – тому багато казок знайшло людство в тіні могутнього Сфінкса. І казки ці поставлено на варті сенсу, що вкритий від незасвячених в Таємниці Посвятні.
Я ж, Евімет, жрець Амонів, письмом храмовим казку цю в папірус заношу не тому, що мудрість таємна в ній вкрита, а тому, що повна казка ця милосердя, котре є пахощами найприємнішими перед обличчям Того, чиє Наймення Велике людство назвати не вміє. Най же з кам’яних грудей Сфінкса Пустині переллється милосердя у груди людські, часто за граніт твердіші, груди, що на почуття живе часто безплідні та мертві, як мертва пустиня.
* * *
Коли мистець, людству незнаний, з каменя витворив постать маєстатну Володаря Пустині, – закляв він його словом чарівним і великим. Не тільки бо мистець то був презначний, але ж і мудрець видатний, таємствами вкритими володіючий. І в заклятті тім дано кам’яному творові мистецтва дивну можливість: зо сну свого вікового прокидатись і на почуття людське, що за всі почування наймогутніше, озватись.
Та ж не дав мудрець-будівничий нікому з живучих знати: яке саме те почуття і яким саме словом людським збудити можна Сфінкса кам’яного. Тож без ліку було тих, що слова того шукали, до Володаря Пустині вдень і вночі явно і тайно приходили. І ріжні слова людські йому говорили.
Приходили будити Сфінкса і люди мудрі-скриби, і вчені, що папірусові, – і вояки, і полководці, що мечеві – життя своє на службу офірували. Приходили й такі, що вазі та мірам, продаючи в крамницях, себе віддали. І ті, що плугами орючи, богам служили. І аж четверо було (серед прихожих) таких, що вінець Обох Земель[9] та берло сімох народів носили.
Перший із тих (чотирьох) був Озирис-Аменемхет. Володар мудрий, що за основу могутности Землі Кемі вважав багатства та скарби. Це він перший був, що мудрістю (людською) виміряв високість вод Нільських у повені їхній та в добі, коли вони відпливають. То був (він же), що призначив береги озерові Моери, і силою волі власної та працею люду свого в берегах тих затримав води слухняні. Він же й ту славну і таємну схованку Льо-перогунт, що греки малобожні у варварській мові своїй «Лябіринтом» називають, – збудувати звелів. І в ній сховів хитрих, задь великих та ходів підземних, укритих і таємних звелів зробити багато-багато. І там збирав він скарби великі, сторожу з жерців-аскетів побожних настановивши. Знав бо, мудрий, що нічим, ані всіма скарбами Ло-пе-ро-гутну підкупити їх не було можна, бо ж і скарб найдорожчий – життя власне – вони ні за що мають, а цінності земні погірдливо топчуть.