– Зрозумів, сер.
– І ще, Вільяме: чому ти досі не заарештував Черчилля?
– Він заліг на дно, сер. Але щойно він спливе нагору, я його із задоволенням схоплю за горло.
Ламонт усміхнувся й повернувся до контрабандистів.
* * *
Вільям добре знав, де знаходиться Срібна скарбниця, але спочатку вирішив поговорити з батьком. Він зателефонував йому й запропонував разом пообідати.
– У мене є година, – відповів сер Джуліан, – але не більше.
– У мене теж десь стільки ж, батьку. До того ж і я можу заплатити тобі два фунти та вісім пенсів.
– Я прийму цю милостиню, хоча ти знаєш, що це значно нижче за мій звичайний тариф. Зустрінемося біля «Лінкольнз Інн» о першій.
Вільям вийшов зі Скотленд-Ярду й поїхав у Сіті автобусом. Він трохи пройшовся по Ченсері Лейн й увійшов у Лондонську срібну скарбницю. Список усіх продавців висів біля входу на стіні. Крамниця містера К. Еппл’ярда знаходилася під номером 23. Вільям спустився широкими сходами до підвалу, де був довгий коридор з рядом магазинчиків, розміщених по обидва боки.
Він хотів подивитися на кілька гарних речей, які йому сподобалися, але не дозволив собі відволіктись від пошуку крамниці під номером 23. Еппл’ярд саме показував клієнту цукорницю, коли Вільям знайшов його магазин. Він зупинився біля магазину навпроти та почав розглядати перцевницю у формі суфражистки. Ідеальний подарунок на Різдво для Ґрейс, подумав він. Вільям вирішив спитати ціну, і коли клієнт Еппл’ярда пішов, він перемістився до нього.
– Доброго ранку, сер. Шукаєте щось особливе?
– Когось, – сказав Вільям, – когось особливого, – та дістав своє посвідчення.
– Я нічого не зробив, – одразу почав захищатися Еппл’ярд.
– Ніхто не каже, що ви щось зробили. Я просто хочу поставити вам кілька запитань.
– Це про того чоловіка, який скуповує старе срібло?
– Так, ви мене зрозуміли.
– Мені справді нічого вам сказати. Я натрапив на нього у Пентонвіллі, але не пам’ятаю його імені. Я роками намагався забути цей період життя, не змушуйте мене згадувати про це.
– Я вас розумію, – сказав Вільям. – Але було б чудово, якби ви могли згадати щось іще про цього чоловіка – зріст, вік, будь-які особливі прикмети.
Еппл’ярд подивився у простір так, ніби намагався викликати образ з повітря.
– Брита голова, шість футів зросту, п’ятдесят-п’ятдесят п’ять років.
– Ви знаєте, за що він сидів?
– Не маю гадки. Золоте правило в’язниці: ніколи не питай, за що сидить інший, і ніколи не кажи, за що сидиш сам.
Вільям додав цей факт у депо своєї пам’яті. Еппл’ярд затих на кілька хвилин, а потім додав:
– У нього було невелике тату у формі серця з ім’ям Енджі на правому передпліччі.
– Ви дуже мені допомогли, містере Еппл’ярд, – сказав Вільям, передаючи йому свою візитку. – Якщо згадаєте іще щось, подзвоніть мені.
– Мені треба повідомити колег про ваш візит?
– Я просто черговий покупець, – сказав Вільям і перейшов до протилежного магазинчика, щоб спитати, скільки коштує перцевниця-суфражистка. Тижневу зарплатню… Навколо було достатньо годинників, які нагадували Вільямові про зустріч з батьком за п’ятнадцять хвилин, і він поспішив, бо знав, що той почне обідати без нього.
* * *
Вільям вибіг на вулицю, повернув праворуч і побіг далі. Він дістався до «Лінкольнз Інн» о 12:56 і побачив, що батько саме перетинав площу.
– Що привело тебе у ці краї? – спитав сер Джуліан, поки вони з сином йшли довгим коридором, прикрашеним портретами поважних суддів.
– Справи й задоволення. Я поясню за обідом. Як там мама?
– Добре, вона передавала тобі привіт.
– А Ґрейс?
– Така ж дивна. Захищає растамана з п’ятьма жінками та чотирнадцятьма дітьми, який намагається довести, що він мормон і не підкоряється законам полігамії. Певно, що вона програє, як завжди.
– Може, колись вона тебе здивує, – сказав Вільям, коли вони вже заходили до їдальні.
– Тут самообслуговування, тож візьми тацю, – сказав йому батько, роблячи вигляд, ніби не почув його слів. – У жодному разі не бери м’ясо, краще салати.
Вільям узяв тарілку сосисок, пюре та солодкий пиріг і попрямував до столика на іншому боці кімнати.
– Ти запросив мене поспілкуватися або спитати поради? – запитав сер Вільям, беручи сільничку. – Нагадую тобі, що моя консультація коштує сто фунтів на годину і час уже пішов.
– Тоді можеш вирахувати ці гроші з моїх кишенькових, бо у мене справді є питання до тебе.
– Давай.
Вільям пояснив батькові причину, за якої він провів ранок у Срібній скарбниці.
– Вражаюче, – прокоментував батько, коли Вільям завершив розповідь. – Тож тобі треба знайти таємничого покупця, що переплавляє срібло, якому більше ста років.
– Але ми точно не знаємо, що він робить саме це.
– Тоді нащо йому це потрібно, тільки якщо він не ексцентричний багатій. А якби він таким був, він не давав би кожного разу різні адреси та імена.
– Інші ідеї, батьку?
Сер Джуліан помовчав, а потім доїв свій суп і сказав:
– Монети. Це мають бути монети.
– Чому монети?
– Це має бути чимось важливішим, ніж звичайне срібло, інакше тут немає жодного сенсу.
Примечания
1
Лондонська юридична установа.
2
Примогенітура – принцип успадкування майна і титулів від батька старшим сином, народженим у законному шлюбі, виключаючи при цьому молодших синів, дочок та інших родичів.
3
Джордж Джеффріс, 1-й барон Джеффріс (1645–1689) – суддя, відомий своєю жорстокістю.