Джон мовчки вийшов за поріг, лишивши двері відчиненими.
Едіт, все ще схлипуючи, йшла додому. Він провів її очима до повороту та шмигнув у бік освітленого ґанку, звідки слизькими східцями повагом спускався Маркі. Джон зняв пальто, капелюха і жбурнув їх набік, у сніг. Потім, злегка ковзнувши крижаною доріжкою, ступив йому назустріч.
Після першого ж удару обидва посковзнулися і з гуркотом гепнулися додолу; спробували підвестися і знову потягнули один одного на землю. Більш надійним виявився мілкий сніжок на газоні, і, відступивши від тротуару, вони знову накинулися один на одного, люто розмахуючи кулаками й перетворюючи сніг під ногами на брудне місиво.
Місяць уповні та бурштинова смуга світла з відчинених дверей давали змогу їм чітко бачити один одного, і билися вони мовчки, тож у тиші безлюдної вулиці були чутні лише їхні знесилені, гарячкові видихи та глухі удари, коли один із них валився в ляпавицю. Кілька разів вони, послизнувшись, падали разом, і навіть тоді, лежачи на снігу, лупцювали кулаками один одного.
Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин тривала ця безглузда баталія під місячним сяйвом. В якусь хвилину передиху обидва в мовчазній домовленості скинули із себе піджаки й жилети, і тепер мокрі рвані сорочки тріпотіли на їхніх спинах клаптями. Розтерзані, криваві, вони настільки втомилися, що трималися на ногах лише тоді, коли підпирали один одного – достатньо було наймізернішого поруху, просто спроби замахнутися, і вони знову вклякали на сніг.
Та поклали вони край цій битві не тому, що втомилися, і не тому, що вона була безглуздою – саме через цю безглуздість вони і не могли зупинитися. Їх втихомирило інше: борюкаючись вкотре на землі, чоловіки раптом почули чиїсь кроки неподалік. Якось вони примудрилися відповзти в тінь, завмерли і лежали поруч, не рухаючись, затамувавши подих, мов забіяки, що гралися в індіанців. Коли кроки стихли, звелися на ноги і як п’яні витріщилися один на одного.
– Прокляття яке, – хрипко видавив Маркі. – З мене досить.
– З мене теж, – відповів Джон Ендрос. – Ситий по саму зав’язку.
Вони ще раз кинули погляд один на одного, цього разу вже похмурий, так, ніби підозрювали, що кожної наступної миті хтось знову запрагне продовжити боротьбу. Маркі сплюнув кров із розбитої губи, тихо вилаявся, і, підібравши пальто із жилетом, і почав старанно струшувати сніг, ніби єдиною турботою для нього було те, щоб вони не промокли.
– Може, зайдеш умитися? – раптом спитав він.
– Ні, дякую, – промовив Джон, – треба йти. Дружина хвилюватиметься.
Він теж підібрав піджак, жилет, потім пальто і капелюха. Спітнілому, наскрізь змокрілому, йому не вірилося, що, якихось пів години тому на ньому був увесь цей одяг.
– Що ж… На добраніч, – пробурмотів він нерішуче. Раптом вони підійшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальністю: Джон навіть обійняв Маркі за плечі й кілька разів тихенько поплескав по спині.
– Все гаразд? – запитав він, важко дихаючи.
– Ніби так. А ти як?
– Все добре.
– Чудово, – сказав Джон через хвилину. – Тоді на добраніч.
Він перекинув одяг через руку і, шкутильгаючи, поплентався додому. Місячне сяйво було таким само яскравим, коли він, лишивши позаду чорне коло зачавленої землі, неквапом йшов газоном. За пів милі звідти, на станції, прогуркотів семигодинний потяг.
– Та ви обидва з глузду з’їхали! – проголосила хрипко Едіт. – Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому і пішла.
– Хіба тобі хотілося, щоб ми помирилися?
– Авжеж, ні. Знати їх більше не бажаю! Та я думала, що ти через це і зостався.
Джон безтурботно сидів в гарячій ванні, поки дружина припікала йодом його синці на шиї та спині.
– Я все-таки зателефоную лікареві, – стурбовано мовила вона. – У тебе може бути внутрішня травма.
Джон похитав головою.
– Дурниць не говори, – відповів він. – Не вистачало, щоб містом поширилися такі нісенітниці.
– Не розумію, як це могло трапитися.
– І я не розумію, – він хмуро всміхнувся. – Небезпечна, мабуть, річ, ці дитячі забави.
– Слухай, – радісно спохопилася Едіт. – У мене ж до завтрашнього обіду є біфштекси.
– І то що?
– Прикладеш до ока. От пощастило – ледь не замовила телятину.
Через пів години, повністю одягнений, хіба що без комірця, який не застібався на розпухлій шиї, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.
– Треба б привести себе в форму, – міркував уголос він. – Здається, я старію.
– Щоб наступного разу його краще відгамселити?
– Я і так відгамселив, – заявив він. – Принаймні йому дісталося не менше, ніж мені. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторікуватими. Бачиш, назріває сварка – бери пальто та йди додому. Зрозуміло?
– Так, любий, – покірно відізвалася дружина. – Я таку дурницю вчинила… тепер я все зрозуміла.
Коли вони вийшли в коридор, Джон зупинився біля дитячої кімнати.
– Вона спить?
– Спить, ще й як міцно. Зайди, якщо хочеш, подивись – таким чином побажаєш солодких снів.
Навшпиньках вони ввійшли в дитячу і схилилися над ліжечком. Маленька Еді – розрум’янена, з міцно стисненими рожевими рученятами, спокійно спала в прохолодній темній кімнатці. Джон перехилився через бильця колиски й ніжно погладив шовковисте волоссячко.
– Заснула, – розгублено пробурмотів він.
– Ще б пак! Після такої насиченої забави.
– Місіс Ендрос, – зі сходів пролунав гучний шепіт чорношкірої покоївки. – Прийшли містер та місіс Маркі. Питають вас. Містер Маркі весь у синцях – жах такий! Його обличчя схоже на відбивну. А місіс Маркі, здається, дещо сердиться.
– Дивовижне нахабство! – вигукувала Едіт. – Скажіть, що нас немає вдома. Ні за що на світі не вийду до них.
– Вийдеш, – твердим і вимогливим тоном мовив Джон.
– Що?
– Ти до них негайно спустишся. Ба більше, хоч би як поводилася ця жінка, ти попросиш вибачення за те, що наговорила їй цього вечора. А після хоч взагалі з нею не спілкуйся.
– Ні, Джоне, я не зможу!
– Ти мусиш. Тільки уяви, як їй не хотілося сюди йти – певно, спуститися тобі значно легше.
– Мені йти самій? Ти зостанешся тут?
– За хвилину спущуся.
Джон Ендрос почекав, поки зачинилися двері, потім нахилився над колискою, взяв крихітку разом із ковдрою на руки й, міцно притискаючи до себе, сів у крісло-гойдалку. Еді поворухнулася, і батько затамував подих; однак, спала вона міцно і відразу заспокоїлася, зручно поклавши голівку на згин його ліктя. Тоді він схилився та обережно доторкнувся щокою до її світлого волосся.
– Моя маленька дівчинка, – шепотів він, – наймиліша, найгарніша дівчинка…
Джон Ендрос нарешті збагнув, за що він так відчайдушно боровся цього вечора. Тепер усе це було в ньому, залишиться з ним назавжди, і якийсь час він так і сидів у темній кімнаті, погойдуючи свою Еді.
Колекціонери сенсацій
I
Стояв теплий травневий день, і місіс Бакнер вирішила: якщо принести хлопцям глечик фруктового лимонаду, вони не побіжать об’їдатися морозивом у кафе біля аптеки. Вона вірила, що її взаємини з дітьми були такими самими, як і колись її взаємини з батьками. Для її покоління, що вже кануло в забуття, велика революція в американському родинному укладі була ще попереду; історія ця трапилася двадцять років тому.
Бувають покоління, що розуміють своїх нащадків, а між іншими поколіннями лежить нескінченна і нездоланна прірва. Місіс Бакнер – дама з характером, належала до вищого суспільства одного великого міста на Середньому Заході – несучи глек фруктового лимонаду крізь власне просторе подвір’я, водночас переміщалась у часі на добру сотню років уперед. Думки її були б цілком зрозумілими для її прабабусі, а ось те, що зараз відбувалося в мансарді над конюшнею, було б цілком вдивовижу їм обом. Там, де раніше містилася комірчина кучера, син місіс Бакнер та його приятель, замість того, щоб байдикувати – як це роблять всі нормальні хлопчаки – експериментували, так би мовити, наосліп. Вони створювали перші гіпотетичні комбінації ідей та матеріалів, які знаходили під рукою; в майбутньому кожна така ідея призначена пройти шлях від гіпотези до відкриття та, нарешті, стати загальновідомим фактом. Коли місіс Бакнер гукнула хлопців, вони, фігурально висловлюючись, сіяли в тиші ті насінини, зійти яким належало лише до середини двадцятого століття.
Ріплі Бакнер спустився драбиною і взяв у матері глечик. Безіл Дюк Лі побіжно на це подивився та мовив:
– Красно дякую, місіс Бакнер.
– Вам там не надто душно?
– Ні, місіс Бакнер. Усе гаразд.
Там було душно; та вони цього майже не помічали; і кожен випив по два великих келихи лимонаду, навіть не помітивши, що до цього їм дуже хотілося пити. Увагу їхню повністю заполонила книга в червоній палітурці зі штучної шкіри, яку вони дістали зі свого сховища – з-під ляди люка. На першій сторінці (якщо ви, звичайно, посвячені в таємницю чорнила з лимонного соку) можна було прочитати: «Книга сенсацій. Складено «колекціонерами сенсацій» Ріплі Бакнером-молодшим і Безілом Д. Лі».
У цій книзі фіксувалися всі відхилення від моральних норм, що були вчинені їхніми співгромадянами. Деякі похибки вчиняли ті, чиї скроні вже сиві, – ці історії перетворювалися на міські легенди і виявилися забальзамовані в книзі лише завдяки необережній ексгумації за обідами в родинному колі. Були там і гріхи, вчинені хлопцями та дівчатами їхнього віку – більш хвилюючі, про які було відомо напевно, також були і просто небилиці. Поодинокі нотатки, коли б їх прочитали дорослі, були б сприйняті із подивом, інші, можливо, викликали б гнів, а від трьох-чотирьох свіжих нотаток охопив би жах і відчай батьків тих дітей, про яких там ідеться.
Один із найбільш незлобивих пунктів, що викликав у хлопчаків сумнів й доцільну необґрунтованість щодо внесення його до книги, хоч лише торік той випадок збентежив молодих авторів, звучав так: «Елвуд Лімінг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зірка”».
Інший – найулюбленіший через свою унікальність – виголошував: «X. П. Крамнер, скоївши низку злочинів на сході країни, втік сюди, аби запобігти ув’язненню». Тепер цього містера Крамнера вважали одним із найвідоміших та найсолідніших громадян міста.
Єдиний недолік цієї книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уяві, тому що невидимі чорнила зберігали свої таємниці, допоки сторінки не піднесуть близько до вогню – тоді нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, які сторінки вже списані, потрібна була найретельніша перевірка; якось через неуважність досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатації сумнозвісного факту про те, що у місіс Р. Б. Кері були сухоти, а її сина, Волтера Кері, виключили зі школи «Полінга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформація зберігалися на той випадок, коли згадані герої цих історій затіють нечесну гру з Безілом та Ріплі. Книга ця надавала їм відчуття влади. Безіл, наприклад, жодного разу не помічав, щоб містер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бік, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б поміж людьми літопис його власних гріхів.
Заради справедливості варто повідомити, що Книга сенсацій в оповіді більше не фігуруватиме. Через багато років двірник виявить її під лядою люка і, не побачивши в ній жодних записів, віддасть її своїй дочці; таким чином усі проступки Елвуда Лімінга та X. П. Крамнера навіки будуть приховані під переписаною начисто «Геттісбурзькою промовою»[1] Лінкольна.
Ідея створення Книги сенсацій належала Безілу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому він також випереджав свого товариша. Безілу було чотирнадцять років, очі його завжди сяяли. Він мав каштанове волосся, для своїх років він був не дуже високим; в школі його вважали здібним, проте ледачим. Його улюбленим літературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабіжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений із Європи, яким захоплювалися підлітки протягом перших знудьгованих десятиліть століття. Ріплі Бакнер, який носив тоді, як і Безіл, короткі штани, вносив до їхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-які фантастичні ідеї Безіла миттєво реагував, навіть на найабсурдніші схеми лунало його моментальне: «Вирішено! Зробімо це!». Заприязнилися вони завдяки грі в третій бейсбольній команді школи: один із них грав у нападі, другий – у захисті; після невдалого квітневого сезону команду розпустили, однак вони, як і раніше, проводили разом увесь пообідній час, шукаючи той спосіб існування, який би давав вихід містичній енергії, котра бурлила в їхній крові. У сховищі під лядою зберігалися капелюхи з широкими крисами, ковбойські хустки, шулерські гральні кубики зі зміщеним центром ваги, зіпсовані наручники, легкі плетені мотузкові сходи, якими можна було втекти крізь вікно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що містила дві старі театральні перуки та накладні бороди різних відтінків; все це було на випадок їхніх нелегальних діянь.
Допивши лимонад, вони запалили «Хоум-ран»[2] та почали незв’язну бесіду про злочини, професійний бейсбол, секс та про місцеві театральні трупи. Розмова хлопців перервалася, тільки-но долинули до них із сусідньої алеї звуки кроків та знайомі голоси.
Вони обережно визирнули з вікна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Біссел і Конні Девіс, які вирішили зрізати кут та йшли навпростець через вулицю від заднього двору Імоджен до будинку Конні, що містився наприкінці кварталу. Юначкам було, відповідно, тринадцять, дванадцять і тринадцять років, і вони не підозрювали, що за ними хтось спостерігає, оскільки в унісон своїм крокам виконували помірно-зухвалу пародію на відому пісеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фіналі набрала гучності: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».
Безіл і Ріплі разом висунулися з вікна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, відразу сховалися за підвіконня.
– Ми вас чули! – разом вигукнули вони.
Дівчата зупинилися і захихотіли. Маргарет Торренс відразу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неї в роті жуйка, і ще й не випадково. Безіл одразу все зрозумів.
– Звідки йдете? – запитав він.
– Від Імоджен.
Дівчата ходили по цигарки в будинок місіс Біссел. Певна несерйозність їхнього настрою зацікавила та схвилювала хлопців, і вони продовжили розмову. Конні Девіс була дівчиною Ріплі під час останнього семестру в танцювальній школі; Маргарет Торренс відіграла певну роль у нещодавньому минулому Безіла; Імоджен Біссел, щойно повернулася після року, проведеного у Європі. За останній місяць ані Безіл, ані Ріплі не згадували про дівчаток; а тепер, пожвавившись, усвідомили, що центр усесвіту раптом із їхньої таємної кімнатки перемістився до дівочої групки за вікном.
– Підіймайтесь до нас! – запропонували вони.
– Ні, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвір’я Вортонів.
– Гаразд, зараз підійдемо.
Ледь не забувши приховати Книгу сенсацій та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвір, сіли на велосипеди й помчали алеєю.
Діти Вортонів виросли вже давно, та це подвір’я, як і раніше, залишалося одним із тих магнетичних місць, котрі ваблять молоде покоління в післяобідній час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, відкритий з обох боків, з вулиці можна було заїжджати на роликах або на велосипеді.
Там були старі гойдалки-терези, повітряні гойдалки, кілька гімнастичних кілець. Але дворик став місцем зустрічей ще задовго до встановлення того інвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушує дітей товпитися на незручних східцях ґанку та тікати з друзями до скромної місцини, що належала незрозуміло кому і збирала усіх однолітків. Подвір’я Вортонів уже давно всіх приваблювало; увесь день тут лежали глибокі тіні, цвіли якісь дивовижні рослини, собаки не кидалися на людей, а газон місцями зяяв вибоїнами, витоптаними незліченними колесами та ногами. За двісті футів звідси, в злиднях під кручею проживали «маки» – прізвисько дісталося їм у спадок, адже переважно це були скандинави; і, коли інші розваги надокучали, достатньо було кілька вигуків, аби банда «маків» почала дертися на пагорб, і можна було зустріти їх впритул та прийняти бій, якщо переважали в чисельності, або розбігтися по своїх затишних домівках, якщо справа набувала небажаних обертів.