Я витягнув смартфон і підключився до Інтернету. Зв’язок час від часу зникав, але все-таки вдалося скачати нового листа від тата.
«Привіт, друзяко!
Як ви там? Вже вирушили до Хуста? Пильнуй за дідом у два ока, бо він мало того, що старенький, а ще й трохи навіжений. Аби він тебе не затягнув в якусь халепу! Будь мудрим! Приділяй йому достатньо уваги – не так, як мені!
У Каліфорнії чудова погода. Сьогодні купалися в басейні. На щастя, без крокодилів.
До речі, я тобі забув сказати, що в нашій групі є та мамзель із музею Тараса Шевченка. Така кучерява блондинка, що ледь мене без солі не з’їла минулого березня, коли ми намагалися порятувати Тараса Григоровича».
«Овечка Берта!» – згадав я, і перед очима одразу намалювалася заступниця директора у великих окулярах і в пурпуровому довгому приталеному светрі та чорних лосинах. – Ого! Ну й компашка! Разом із татом – це вибухова суміш!»
«Ми спочатку трималися одне від одного на відстані і принципово не розмовляли, але керівництво групи було цим невдоволене, – читав я далі. – Сьогодні плавали з нею поруч і обурювалися таким диктатом начальства. Яке їм діло до наших особистих антипатій? Це не є метою нашого стажування. Вона зі мною погодилася. Я перепросив кучерявку за торішню зухвалу поведінку. Вона зізналася, що чекала на вибачення, а мій синій записник досі зберігає в робочому столі.
Схоже, ця панянка не така мегера, як скидається на перший погляд. Може, навіть знає, куди зникло те кляте крісло. Що ти про це думаєш?»
«От хитромудрий Одіссей! – усміхнувся я. – Татусь уже має план». І наклацав на смартфоні:
«Вперед, герої! У тебе, щоправда, отакуні шанси! Бо це секс-бомба сповільненої дії. Але я триматиму за тебе кулаки! Не філонь!
P. S. До речі, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевір про всяк випадок!»
Відправивши батькові схвального листа, я глипнув на діда, який посопував з напіввідкритим ротом. Далі вимкнув Інтернет, поклав телефон під подушку і скрутився в улюблену позу ембріона. За кілька хвилин я спав, склавши долоні під щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приємно куйовдила мені волосся, розповідаючи вечірню казочку про котика, півника та інших домашніх потворок.
Розділ 3
Прокинувся я пізно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вікном миготіли пожухлі поля і поодинокі дерева. Дідусь уже був зібраний, а його постіль складена. Він замислено глипав на рідні краєвиди. На горішній полиці було порожньо. Я задоволено потягнувся.
– О, продер очі нарешті! – усміхнувся дід. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навіть не розчув, коли студент виходив у Мукачеві.
– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки і сів на ліжку. – Сон – це завантаження внутрішніх батарейок.
У цей час до купе зайшов смаглявий заробітчанин із білим рушником на плечі. Його почеркане зморшками лице було ще вологе від умивання.
– Але ти спиш, неборе! – поворушив він темними вусами до мене. – Більше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!
– Сплю добре, бо совість чиста! – буркнув я і теж подався вмиватися.
Коли я повернувся, провідник приніс три склянки чаю у металевих підстаканниках.
Дідусь дістав пакет з кількома вчорашніми булочками, а заробітчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньої сумки білий батон, півкільця ковбаси та варені яйця, які тут же заходився лущити.
У діда за плечима – тридцять років роботи в газеті. А журналістика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним із професійних ґанджів газетярів є втрачене почуття особистих кордонів. Тому найстарший Попадинець легко встряє в балачки і без зайвої скромності про все розпитує.
Тож невдовзі ми знали про Миколу все: що він їде до Тересви, а працює в Києві на будівництві, і що має трьох доньок, і що старша вчиться в Ужгороді на платному, а дружина з найменшою сидить у декреті.
– А ви куди подорожуєте? – запитав вуйцьо Микола, нарізаючи ковбасу похідним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторій відпочивати?
– Я, Миколо, твій земляк. Закарпатець з діда-прадіда. Але вже пустив коріння на Київщині. І от захотів ще раз навідатися на малу батьківщину, бо відчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на ті місця, де босоногим зростав. Може, востаннє в житті побачу Хуст. А це мій єдиний онучок, – поклав дід руку на мою голову. – Хочу сам йому показати місця мого дитинства.
– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене троє дівок. Як виростеш, то будеш за зятя!
Я хотів бовкнути: «Не діждетесь!», але під пильним дідовим поглядом стримався.
«До речі, як там Лялечка? Щось давно не озивалася», – згадав я і заліз у Фейсбук.
На сторінці Яни Приймак красувалась її нова фотографія у білому легкому пальтечку на ґанку Музею раритетів. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки і звабливо зазираючи в об’єктив. Але не це розгнівало мене, а те, що вона у статусі написала «в активному пошуку». «От коза!» – назлостився я і став строчити їй приватне повідомлення.
«Лялячко! Навчись контролювати свої глюки! Те, що кілька днів я тобі не пишу, не означає, що я про тебе забув. Ти й далі квітнеш у моєму серці. Я просто вирушив у геройську місію безмежними просторами дорогої всім нам України. Не розчаровуй мене! Тримай хвіст пістолетом. Навіки твій Володар темряви».
Наприкінці повідомлення я надіслав їй великий букет пурпурових троянд.
Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрів нас прозорим сонячним днем. Порівняно з Києвом тут було куди тепліше. Це невелике 30-тисячне містечко розташоване на річці Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербію і впадає в Дунай. На високій горі прямо перед нашими очима височіли романтичні руїни Хустського замку, над якими приємно звеселяв око синьо-жовтий прапор.
На станції нас зустрічав дідів приятель Сергій Коваль, ще міцний чолов’яга з орлиним поглядом і сивими акуратними вусиками. В його постаті вчувалася міць і статечність, хоча вік уже наближався до сімдесяти. Він закинув подорожні торби до своїх стареньких авто і повіз нас одразу до себе.
– Лук’яне Івановичу, ви на скільки до Хуста? – розпитував наш добровільний помічник дорогою, поки ми втішалися провінційними видочками.
– На кілька днів. От в онука канікули, тож я забажав поєднати приємне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навідаюся.
– Сьогодні заночуєте в мене. А далі буде видно! – безапеляційно прорік Сергій Коваль і припаркувався у дворі довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсім не нагадував радянські.
– Угорці будували, – кивнув він на будівлю. – Радянський Союз їм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краї. В Ужгороді, наприклад, збудували найбільший в області готель «Закарпаття» на дванадцять поверхів.
Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам відвели задню кімнату, яка була непрохідною. А тим часом господарка накрила стіл у вітальні, в якій виділялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стіна, увішана родинними фотографіями. Обидві доньки подружжя Ковалів мешкали в Ужгороді, тож на пенсії батьки опинилися на самоті і вже довгенько розмірковували про переїзд до обласного центру. Стримувала їх поки що відсутність житла на новому місці.
Ми посідали у червоні фотелі за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зі свинячими реберцями і тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, ґазда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дід підвівся, аби виголосити тост:
– Дорогий друже Сергію! Якби ти знав, як мені приємно знову відчути рідне повітря! Я дякую долі за те, що колись звела мене з тобою, і вже тридцять років ми приятелюємо. Здається, то був 1987 рік, коли ми вперше зустрілися у Хустській школі-інтернаті…
– Так, ви шукали історика, який збирає матеріали з Карпатської України. Тоді ця тема ще була під забороною, і ми розмовляли в шкільному коридорі майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нітився, коли його хвалили.
Після випитої чарки вони загомоніли значно жвавіше, зовсім забувши про нас із господинею. Сергій Коваль, попри те, що не корінний закарпатець, був відомим краєзнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференціях, хоча вийшов на пенсію як звичайний учитель історії. Обирався навіть міським депутатом.
Дідусь його розшукав, аби довідатися про свого батька, про якого знав тільки, що той загинув під час наступу угорців у березні 1939 року. Мати починала схлипувати і витирати сльози, коли про це згадувала. Смерть нареченого стала для неї глибокою травмою. Єдине розповіла, що той був студентом. І син, нівроку, вдався у нього.
– Ви приїхали дуже вчасно! – гув басом історик, розпашілий від коньяку. – Адже у нас якраз розпочинаються святкування ювілею Карпатської України. У музеї відкривається нова експозиція, на будівлі гімназії встановлюють меморіальну дошку, а в театрі – прем’єра вистави про січовиків.
– Оце пофортунило! – зрадів дід. – Ти диви, онучку, яку ми матимемо культурну програму! Це ж треба, як я вгадав із поїздкою! Як мед, то ще й ложкою!
А я тим часом вже заліз в Інтернет і з’ясовував для себе подробиці історичного феномена під назвою «Карпатська Україна». Гм… Отже… Незалежна українська держава, створена на території колишньої Чехословаччини. Спочатку існувала як автономія у Чехословацькій федерації – з жовтня 1938 року по березень 1939-го. Як самостійна держава була проголошена після розпаду Чехословаччини. Втрималася лише три дні – з 14-го по 16 березня, поки не була завойована Угорщиною. Захищали незалежність Карпатської України слабо озброєні добровольці-січовики та окремі вояки чехословацької армії, яким протистояло в десятки разів більше угорське військо. За різним даними, на полі боїв та в подальших репресіях загинуло кілька тисяч українців.
«Серед них і мій прадід Іван, – зітхнув я. – Але ми про нього нічого достеменно не знаємо. Добре, що маємо в родині професійних журналістів та істориків».
Після щедрого обіду, приправленого міцними частунками, старечу похилило до сну. Тому вирішили годинку-дві перепочити, а надвечір прогулятися на Замкову гору, де на міському цвинтарі знаходилася могила Марії Попадинець, скромної медсестри районної лікарні, яка подарувала світові сина-журналіста Лук’яна Івановича, його онука – директора Музею раритетів Романа Лук’яновича і правнука, школяра київської елітної гімназії Івана Романовича, себто мене.
Розділ 4
Пообідній відпочинок, або, як кажуть іспанці, сієста, затяглася. Лежачи поруч на ліжку, дід зізнався мені, що завжди любив прилягти на «полуднє». Навіть у редакції мав у своєму кабінеті чотири зіставлених докупи стільці, на яких простягав на півгодини кістки. Мовляв, цього достатньо, аби голова знову стала свіжою. І знаменитий англійський політик Черчилль завжди так робив. Я слухав мляву балачку діда, поки сам не задрімав.
Коли прокинувся, найстарший Попадинець із господарем уже роздивлялися у вітальні нові книжки про Карпатську Україну.
– Добре, що їх видано. Але цього насправді дуже мало! Крихта! Мізер! Крапля в морі! За тридцять років ми навіть не видали всіх споминів очевидців тих подій! А архіви? До них ніхто і не приступав! – заводився дід, розмахуючи грубим томом. – Ми ж навіть досі не маємо переліку всіх жертв угорської агресії!
– Еге ж, поки що відомі лише півтори сотні прізвищ полеглих у перші дні, – погоджувався хустський історик.
– Це лише десять відсотків! Десять! Ганьба нам за таке безпам’ятство! – обурювався дід. – Ганьба!
Я розумів причину його гніву. Але, схоже, він хотів перекласти власну провину за бездіяльність на чужі плечі. Мовляв, це просто в нас такі нездалі й ліниві дослідники. Ні, дідику, ти сам повинен був розізнати правду про свого батька! Я витягнув з полиці книжку зі списком полеглих. Цікаво, скільки серед них Іванів?
– Так, Сергію, веди гостей на вечірній променад, інакше ви тут ще й поб’єтесь! – намалювалася на порозі повнява ґаздиня, пані Надія, склавши руки в боки. І справді, березневі дні – короткі, і темніти починало перед сьомою.
Вийшовши з подвір’я панельного будинку, ми опинилися на забрукованій вулиці, що вела до триповерхової напівкруглої будівлі на розі. Проминувши кілька дерев’яних яток на імпровізованому базарчику, зупинилися перед триповерховою спорудою, на якій великими літерами виднілося «Хустський краєзнавчий музей».
– Зайдемо на хвильку! Я запитаю про завтрашню програму святкувань! – потягнув нас до музею пан Коваль. Він був вбраний у джинсовий темно-синій костюм, а на голові мав ефектну чорну беретку.
Музей ще не зачинили, бо тривали роботи з підготовки до завтрашніх урочистостей. У холі поміж банерами про історію Хустського замку носився верткий чорнявий чоловічок, голосно розмовляючи по мобілці.
– Так, Василю Івановичу! До завтра зробимо! Не хвилюйтесь! Спати не будемо, а експозицію відкриємо вчасно! Даю вам голову навідріз! Ви ж мене знаєте! Кров з носа! – твердив він, привітно махаючи нам, аби зачекали.
Ми заходилися роздивлятися новенькі стенди про Хустський замок, виконані трьома мовами: українською, угорською та англійською. Найбільше мене зацікавили докладні плани зруйнованої фортеці, де були вказані всі приміщення.
– Хух! – нарешті закінчив телефонну розмову експресивний брюнет і підійшов до нас. – Вибачте! Дістали вже всі! Очікуємо завтра приїзд найвищого начальства, то самі розумієте, все горить!
Поручкавшись, Сергій Коваль представив нас як київських родичів загиблого січовика, що приїхали на святкування Карпатської України.
– Чудово! – глипнув директор музею на годинник. – П’ятнадцять хвилин я можу вам приділити! Ходімо!
Він рішуче кинувся уперед темним коридором. У найближчій кімнаті крізь прочинені двері було видно, як чіпляють до стін високі банери з інформацією про Карпатську Україну. Я йшов останнім і зазирнув досередини. Схоже, роботи тут справді на всю ніч, бо поки що оформили лише одну стіну.
Директор провів нас до свого кабінету, який ховався аж наприкінці коридора.
– Сідайте! – кивнув він на стільці під вікном, а сам сів за широкий стіл з комп’ютером.
– Ми хотіли уточнити завтрашній порядок святкувань! – мнув у руці чорну беретку Сергій Коваль.
– Завтра… завтра… завтра… – рився у паперах на столі директор. Він справляв враження занадто суєтної людини. – До речі, ось вам карта Хуста. Може, знадобиться. Це подарунок від мене!
– Чудово! – аж підскочив дідусь. Він любив ясність і визначеність у всьому. Тому одразу її розгорнув і став шукати місцезнаходження музею.
– Тойво… – затнувся директор, кумедно звівши вгору густі чорні брови. – Ану, хлопчику, причини двері… З нагоди відвідин таких шанованих гостей пропоную це відзначити по-закарпатськи, – директор спритно дістав із шухляди столу маленьку пляшчину червонястого кольору.
– Це наливка з моїх порічок.
Дорослі збуджено загомоніли, задоволено киваючи головами, але мені це одразу стало нецікавим.
«Фігляр, – придивлявся я до директора. – У нього завал на роботі, а він знаходить час на “гостинки”, як тут кажуть».
Знічев’я я оглянув полицю з книжками, далі мій погляд уперся в підсобку, що знаходилася за спиною директора. Користуючись тим, що той був зайнятий розливанням у келишки домашнього трунку, я просунув голову у прочинені двері. У напівтемряві побачив на підлозі гіпсовий бюст. Зарамлена світлина двох вусатих вуйків лежала на комп’ютерному кріслі з перехнябленою спинкою. У кутку стара велика мапа накрила щось габаритне.