– Вогню, вогню! Ось що йому потрібно, – вигукнув він, повернувшись до Довгої Стріли. – Це те, що вам усім потрібно. У цього немовляти почнеться запалення легень, якщо його не тримати в теплі.
– Так, це правда. Але як зробити вогонь? – відповів Довга Стріла. – Звідки його дістати – ось у чому труднощі. Усі вулкани на цій землі згаслі.
Тоді ми метнулися шукати по кишенях, чи не знайдуться якісь сірники, що пережили кораблетрощу. Найкраще, що ми знайшли, – це два цілих і одну половинку, і в усіх сірку було змито солоною водою.
– Послухай, Довга Стріло, – сказав Лікар, – існують різні способи добути вогонь без сірників. Перший: за допомогою лінзи та сонячних променів. Однак, з огляду на те, що сонце вже сіло, ми не можемо зараз його застосувати. Другий – це вертіти тверду паличку в поліні з м’якої деревини. Денного світла вже нема? На жаль, ні. Тоді я боюся, ми змушені чекати до завтра, адже поряд із різними сортами деревини нам необхідне ще й старе білчине гніздо для розпалу. Але без ламп ви цього всього не знайдете в своєму лісі о цій порі.
– Великі твоя мудрість і твої вміння, о Біла Людино, – відказав йому Довга Стріла. – Однак тут ти несправедливий щодо нас. Чи ж не знаєш ти, що всі народи, котрі не знають вогню, можуть бачити в темряві? Не маючи ламп, ми змушені привчати себе пересуватися й за найтемнішої ночі без усякого світла. Я пошлю гонців, і ви отримаєте своє білчине гніздо протягом години.
Він віддав наказ двом хлопцям із нашої прислуги, і вони миттю зникли в джунглях. І будьте певні, дуже скоро білчине гніздо разом із твердою та м’якою деревиною вже лежало біля наших дверей.
Місяць іще не зійшов і всередині хижі морок був практично повний. Однак я відчував і чув, що індіанці ходять повсюди без жодних незручностей, так ніби це було за білого дня. Завдання зі здобування вогню Лікар був змушений виконати майже повністю навпомацки, просячи Довгу Стрілу й індіанців подавати йому інструменти, якщо він у темряві поклав був їх кудись не туди. А потім я зробив цікаве відкриття: тепер, як довелося, я і сам почав потроху бачити в темряві. І вперше я збагнув, що насправді немає такої речі, як абсолютний морок, принаймні доки в тебе відчинені двері або є небо над головою.
Попросивши позичити йому лук, Лікар послабив тятиву, засунув паличку з твердого дерева у петлю і почав вертіти цю паличку в м’якій деревині поліна. Незабаром від поліна пішов запах диму. Потім Джон Дуліттл став підкладати туди, звідки йшов дим, частинки білчиного гнізда й попросив мене, щоб я на них дмухав. Він змушував паличку крутитися швидше й швидше. Диму в приміщенні стало ще більше. І ось у темряві раптово спалахнуло світло. Полум’я охопило білчине гніздо.
Індіанці вражено загомоніли й загукали. Спочатку вони всі попадали навколішки й вклонилися вогневі, як божеству. Потім вони хотіли узяти його голими руками й погратися з ним. Ми мусили навчати тубільців, як вогонь використовувати, а їх особливо заворожило те, як ми поклали свою рибу на палички понад багаттям і засмажили її. Вони вдихали аромати кухні перший раз в історії, запах смаженої риби розлився по всьому селищу Попсіпетель.
Потім ми сказали їм наносити купу сухих гілок й розклали в центрі головної вулиці величезне багаття. Навколо нього, коли вони відчули його тепло, зібралося все плем’я, люди усміхалися й дивувалися.
Це було вражаюче видовище, одна з тих картинок нашої подорожі, яку я згадую найчастіше: веселе полум’я гогоче під чорним нічним небом, а скрізь навколо нього широке коло індіанців, вогонь виблискує на їхніх бронзових щоках, білих зубах і в щасливих очах – усе селище намагається зігрітися, регочучи й штовхаючись, немов школярики.
Незабаром, коли ми вже їх трошки навчили поводитися з вогнем, Лікар показав їм, як його можна занести в їхні житла, якщо тільки зробити в стелі дірку, аби дим міг виходити. І перед тим, як укластися спати після цього довгого-довгого виснажливого дня, ми домоглися, аби вогонь прийшов у кожну хижу в селищі.
Нещасні люди так зраділи можливості знову як слід зігрітися, що ми вже думали, вони ніколи не ляжуть спати. Аж до ранніх світанкових годин маленьке містечко гуло від повсюдного притишеного гомону: мешканці Попсіпетеля сиділи й говорили про свого дивовижного блідолицього гостя і дивну річ, яку він приніс із собою, – вогонь!
Четверта глава
Що змушує острів плавати
Попсіпетельці так добре ставилися до нас, що скоро ми збагнули: якщо ми хочемо хоч що-небудь зробити, то майже завжди це доводиться робити таємно. Лікар став настільки популярним і його так полюбили усі, що як тільки його обличчя показувалося з дверей уранці, натовпи шанувальників, які терпляче чекали надворі, оточували його і супроводжували, хоч куди він ішов. Після подвигу з видобуванням вогню ці схожі на дітей люди очікували, що він постійно творитиме якісь чудеса, і були твердо налаштовані не пропустити наступного фокусу.
Тільки з великими труднощами нам удалося втекти від юрми першого ранку й вирушити з Довгою Стрілою досліджувати острів у своє задоволення.
У хащах ми переконалися, що не лише рослини й дерева страждали від холоду: тваринний світ був навіть у гіршій скруті. Повсюди можна було побачити пташок, тільце яких тремтіло, а пір’я було все настовбурчене; вони гуртувалися, щоб разом відлетіти в теплі краї. А багато їх лежало мертвими на землі. Спускаючись униз до моря, ми бачили сухопутних крабів, які масово вирушали в море, аби знайти собі кращу домівку. А вдалині на південно-східному напрямку виднілося чимало айсбергів, ознака того, що ми тепер знаходилися недалеко від жахливого регіону Антарктики.
Коли ми дивилися на море, то помітили наших друзів-дельфінів, які вистрибували на хвилях. Лікар гукнув їх, і вони підпливли до берега.
Він запитав їх, чи далеко до Континенту Південного Полюсу.
– Приблизно сто миль, – відповіли вони, а потім запитали, чому він цим цікавиться.
– Тому що течія весь час несе цей плавучий острів на південь. А це острів, який взагалі-то належить до тропічної зони, де дуже спекотна погода, нещадне сонце і все таке. Якщо острів не припинить рухатися на південь, то дуже скоро все живе на ньому загине.
– Що ж, – підсумували дельфіни, – тоді залишається тільки одне – повернути його у більш теплий клімат, чи не так?
– Так, але ж як? – зітхнув Лікар. – Ми ж не можемо відвеслувати його назад.
– Ні, – відповіли вони, – проте його можуть штовхати кити, якщо тільки ви зберете достатньо китів.
– Яка чудова ідея! Кити це якраз те, що треба! – вигукнув Лікар. – Як ви гадаєте, ви б змогли привести їх до мене?
– А чого ж, звісно, що можемо, – запевнили дельфіни, – ми якраз бачили одну зграю тут неподалік, вони бавилися серед айсбергів. Ми попросимо їх, щоб вони припливли сюди. А якщо їх буде замало, постараємося й відшукаємо ще. Чим більше, тим краще.
– Спасибі вам, – подякував Лікар. – Ви надзвичайно люб’язні. Між іншим, ви часом не знаєте, як це трапилося, що цей острів став плавучим? Принаймні наполовину, як я помітив, він складається з каменю. Дуже дивно, що він узагалі здатен плавати, чи не так?
– Це незвично, – погодилися вони. – Але пояснення дуже просте. Цей острів колись був гористою частиною Південної Америки, нависаючою частиною, щось на зразок недоладного окрайця, можна сказати. Давно-давно, в часи льодовиків, тисячі років тому, він відколовся від материка, і якимось дивним випадком внутрішня його частина, яка була пустотілою, наповнилася повітрям, коли острів упав у океан. Зараз ви можете бачити тільки його меншу частину, більша ж частина під водою. А посередині острова з нижнього боку є величезна повітряна камера, яка йде високо вгору всередині гір. От саме вона й тримає його на плаву.
– Який ексцентральний фенометр! – здивувався Бампо.
– Це справді так, – погодився Лікар. – Я мушу це записати! – І тут же вигулькнув його вічний записник.
Дельфіни, підстрибуючи, понеслися в напрямку айсбергів. І невдовзі ми побачили, як море здіймається й піниться – це мчала до нас на повній швидкості зграя китів.
Це були справді гігантські істоти, і їх було добрячих дві сотні.
– Ось вони й тут, – відрапортували дельфіни, вистромивши голови з води.
– Чудово! – відгукнувся Лікар. – А тепер поясніть їм, будь ласка, що йдеться про надзвичайно серйозну справу для всіх живих створінь на цьому шматку землі. І спитайте їх, чи не будуть вони такі добрі, щоб попливти до дальнього краю острова, надавити на нього своїми носами й відштовхати його назад до узбережжя Південної Бразилії?
Дельфінам, судячи з усього, повністю вдалося переконати китів зробити так, як просить Лікар, бо дуже скоро ми побачили, як вони, здіймаючи буруни, подалися до південного краю острова.
Тоді ми полягали на березі й стали чекати.
Приблизно через годину Лікар устав і кинув у воду паличку. Деякий час вона лишалася непорушною. Але потім почала потроху рухатися вздовж берега.
– О, – сказав Лікар, – бачите? Острів нарешті поплив на північ. Слава тобі господи!
Паличка віддалялася дедалі швидше й швидше, а айсберги на обрії ставали все меншими й нечіткими.
Лікар дістав годинника, кинув у воду ще кілька паличок і швидко провів обчислення.
– Ну от! Чотирнадцять із половиною вузлів на годину, – пробурмотів він. – Дуже непогана швидкість. Нам знадобиться днів п’ять, щоб повернутися знову до берегів Бразилії. Це те що треба! У мене гора з плечей звалилася. Мені здається, що вже стало трохи тепліше. Ходімо, пора щось перекусити.
П’ята глава
Війна!
На зворотному шляху до селища Лікар обговорював питання природознавства з Довгою Стрілою. Але їхня надзвичайно цікава бесіда, головним чином про рослини, заледве почалася, як до нас щодуху примчав посильний індіанець зі звісткою.
Довга Стріла з похмурим виглядом вислухав його задихане белькотіння, а потім повернувся до Лікаря і сказав орлиною мовою:
– Велика Біла Людино, лихо спіткало попсіпетелів. Наші південні сусіди, розбійники баґ-джаґдераґи, які так довго не зводили своїх завидющих очей з наших запасів зерна, ступили на стежку війни й тепер насуваються, щоб напасти на нас.
– Це справді кепська новина, – промовив Лікар. – Але не робімо необдуманих висновків. Можливо, вони просто у відчаї, що лишилися без їжі, бо їхні власні посіви кукурудзи мороз побив іще до жнив. Адже вони там у себе на півдні іще ближче до холодів, аніж ви.
– Не треба шукати виправдання ні для одного чоловіка з племені баґ-джаґдераґів, – заперечив Довга Стріла, похитавши головою. – Це народ лежнів і нероб. Вони тільки те й роблять, що дивляться, де б роздобути кукурудзи, не займаючись хліборобством. Якби не їхня значна чисельна перевага й сподівання перемогти сусідів виключно за рахунок своєї кількості, вони б ніколи не наважилися на відкриту війну проти попсіпетелів.
Коли ми прибігли в селище, там уже все кипіло. Скрізь можна було побачити чоловіків, які приводили до ладу свої луки, заточували списи, гострили бойові сокири й виготовляли стріли сотнями. Жінки зводили високий частокіл із бамбукових жердин навколо селища. Розвідники й посильні постійно прибували й відбували, доставляючи відомості про пересування ворога. А високо на деревах та на горах навкруг поселення ми могли бачити спостерігачів, які слідкували за горами на півдні.
Довга Стріла привів іншого індіанця, коротуна, але з неймовірно широкими плечима, й представив його Лікареві як Великі Зуби, головного воїна попсіпетелів.
Лікар викликався піти й зустрітися з ворогом, щоб спробувати обсудити всі проблеми по-мирному, замість того, щоб воювати; бо війна, сказав він, це в найкращому випадку дурна й даремна справа. Але обидва індіанці похитали головами. Цей план безнадійний, запевнили вони. Під час останньої війни, коли ми послали гонця для мирних переговорів, вороги просто рубонули його сокирою.
Поки Лікар питав Великі Зуби, як він збирається захищати селище від нападу, спостерігачі загукали на сполох.
– Вони йдуть! Тисячні зграї баґ-джаґдераґів стікають униз по горах!
– Ну що ж, – промовив Лікар, – це теж входить у наші обов’язки, мені здається. Я не вірю у війну, але якщо на селище напали, ми повинні допомогти його оборонити.
І він підібрав із землі дубця й випробував його міць на камені.
– Оце, – сказав він, – виглядає як цілком підхожий для мене інструмент.
І він пішов до бамбукової загорожі й зайняв своє місце поміж іншими захисниками, що очікували на ворога.
Після цього ми всі знайшли собі якийсь різновид зброї, щоб допомогти нашим друзям, гречним попсіпетелям: я позичив лука і сагайдак, повний стріл; Джипові було достатньо своїх старих, але все ще міцних зубів; Чі-Чі набрав торбу каменюк і виліз на пальму, звідки міг жбурляти їх на голови ворогів; а Бампо помарширував услід за Лікарем до частоколу, озброєний молодим деревцем в одній руці та одвірком у другій.
Коли ворог підійшов настільки близько, що ми вже могли побачити його з того місця, де стояли, нам дух перехопило від подиву. Усі схили гори були повністю вкриті ними – їх були тисячі й тисячі. У порівнянні з ними наша невеличка армія всередині села виглядала як мізерна жменька.
– Святі заступники! – прошепотіла Полінезія. – Наша купка оборонців не має жодного шансу проти цієї орди. Е ні, так не піде! Я полетіла шукати підмоги.
Куди вона летить і яку таку підмогу збирається знайти – про це я не мав жодного уявлення. Вона просто була тут поряд і щезла. Але Джип, який теж чув її, просунув свого носа між бамбуковими стеблами в огорожі й сказав:
– Вельми ймовірно, вона полетіла по Чорних Папуг. Сподіваймося, що знайде їх учасно. Тільки подивися на цих огидних розбишак, що спускаються вниз по камінню, – їх мільйони! У цьому бою нам усім буде дуже потрібною надія.
І Джип мав рацію. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як наше поселення було повністю оточене величезною масою баґ-джаґдераґів, що ревли й бісилися з люті.
Тепер я знову підхожу до такої частини оповіді про нашу мандрівку, де події відбуваються настільки стрімко, одна за одною, що, оглядаючись назад, я бачу картинку тільки фрагментарно. Я знаю, що якби не Жахлива Трійка – як їх пізніше стали з благоговінням величати в історії попсіпетелів – Довгої Стріли, Бампо і Лікаря, то війна б дуже скоро закінчилася й увесь острів дістався б нікчемним баґ-джаґдераґам. Але англієць, африканець та індіанець стали військовим підрозділом самі по собі, й утрьох вони зробили це селище вельми небезпечним місцем для кожного, хто намагався в нього проникнути.
Бамбукова огорожа, яку поспіхом звели навколо поселення, була не дуже міцним укріпленням, і з самого початку бою вона стала піддаватися то в одному, то в іншому місці під шаленим напором ворожих юрмищ.
І тоді Лікар, Довга Стріла й Бампо поспішали до слабкого місця, відбувалася страшна рукопашна сутичка, і ворога щоразу вдавалося відкинути. Але майже тієї ж миті крик про допомогу долинав з якоїсь іншої ділянки частоколу, і Трійка мусила мчати на підмогу й повторювати те, що вони щойно вже зробили.