До закінчення урочистості, що тривала до опівночі, він, як це дозволяла статечність, увесь час тримався побіля неї, і вона уважно дослухалася до його слів – навіть якщо вони були звернені до когось іншого – з більшою пристрастю, ніж до Євангелія.
Як можна здогадатися, синьйору Бальдассаре доводилося частенько розповідати про свої подорожі й ті небезпеки, які він долав. І робив він це так вишукано й так харизматично, що всі із захопленням слухали його. Насправді ж всі його оповіді були призначені одній-єдиній слухачці, а та уважно слухала його, затамувавши подих.
Він так легко розповідав про найдивовижніші пригоди, ніби кожен слухач сам міг їх пережити. У своїх оповідях він ніколи не висував себе на передній план, як це роблять зазвичай моряки, особливо молоді. Тільки один раз, коли Бальдассаре розповідав про битву з африканськими корсарами, він згадав про своє важке поранення – після цього в нього залишився рубець навскоси через все ліве плече – і Маргеріта слухала, затамувавши подих, із захопленням і з жахом водночас.
У кінці він провів Маргеріту та її батька до їхньої гондоли, а коли попрощався з ними, то ще довго стояв на березі, спостерігаючи за ліхтарями гондоли, що відпливала темною лагуною. І тільки коли гондола зникла з очей, він повернувся до павільйону, до своїх приятелів, де шляхетні молоді люди сиділи в товаристві кількох гарненьких дівчат легкої поведінки за жовтим грецьким вином і солодким червоним алькермесом[14], гайнуючи в такий спосіб решту теплої ночі.
Серед них був і Джамбатіста Джентаріні, один із найбагатших й найжиттєрадісніших юнаків у всій Венеції. Він підвівся назустріч Бальдассаре, подав йому руку і, посміхаючись, промовив:
– Я дуже сподіваюся, що сьогодні, цієї дивовижної ночі, ти розкажеш нам будь-що про свої любовні пригоди з часів своїх мандрів, і гадаю, що цьому не завадить та обставина, що твоїм серцем заволоділа чарівна Кадорін. А чи знаєш ти, що ця прегарна дівчина немов камінь, просто бездушний камінь? Вона – як ті картини Джорджоне[15], красуні на яких бездоганні, але не мають ні плоті, ні крові, вони існують хіба що для того, щоб приваблювати наші погляди. Я серйозно раджу тобі: тримайся якомога далі від неї, чи, може, ти хочеш закінчити на потіху всієї її прислуги так, як третій відкинутий наречений?
Однак Бальдассаре тільки сміявся й не вважав за потрібне виправдовуватися. Він вихилив кілька келихів солодкого маслянистого кіпрського вина і пішов додому раніше за інших. А наступного дня він підібрав вдалий час і розшукав старого синьйора Кадоріна в його невеликому красивому палаццо й спробував усіляко сподобатися йому та завоювати його прихильність.
Увечері в супроводі кількох співаків і музик він дав на честь прекрасної молодої панни серенаду – і, безумовно, з успіхом: красуня стояла наслухаючи біля вікна й навіть на якусь мить з’явилася на балконі.
Звісно, що відразу по тому все місто тільки й гомоніло про заручини: не встиг Морозіні вдягти своє найкраще вбрання, щоб просити в батька Маргеріти руки його дочки, як всі нероби й пліткарки вже тільки те й знали, що базікати про заручини та ймовірний день весілля. Молодий кавалер знехтував заведеним у ті часи звичаєм, згідно з яким свататися належало не самому кавалеру, а через одного або двох друзів, яким доручалося виступати від його імені. Але невдовзі всезнайки-пліткарки могли тішитися: їхнє передбачення збувалося.
Як тільки синьйор Бальдассаре висловив батькові Маргеріти своє бажання стати його зятем, той дуже знітився.
– Дорогий мій, молодий пане, – промовив благально старий синьйор, – бачить бог, я високо ціную честь, яку Ви виявили моєму дому. Проте я хотів би настійливо попросити Вас відмовитися від Вашого наміру – так ми з вами уникнемо непотрібного засмучення й усіляких ускладнень. Оскільки тривалий час Ви мандрували далеко від Венеції, то, можливо, й не уявляєте собі, у які лихі ситуації кинула мене нещасна дівчина, відмовивши без будь-якої на те причини двом достойним кавалерам. Вона взагалі не хоче нічого чути про кохання та чоловіків. Визнаю, що я й сам дещо розпестив її, і я надто слабкий, щоб своєю суворістю перебороти її впертість.
Бальдассаре вічливо вислухав його, але від свого наміру не відмовився, натомість він намагався всіляко розвіяти побоювання старого пана й піднести йому настрій. Врешті-решт ґречний пан пообіцяв поговорити зі своєю дочкою.
Можна здогадатися, якою була відповідь синьйорини. Звісно, вона вигадувала зарозуміло всілякі дрібні відмовки, знову розігруючи перед своїм батьком неприступну панну, але у своєму серці вона сказала «так» ще до того, як її про це попросили.
Одразу після отримання її відповіді Бальдассаре навідався ще раз, тепер уже з вишуканим коштовним подарунком і надів на палець коханої золоту шлюбну обручку, і перший із чоловіків поцілував її у чарівні горді вуста.
Ось тепер венеціанцям було на що дивитися, про що трубити на все місто й чому заздрити. Ніхто не міг пригадати такої розкішної пари. Вони обоє були високі й стрункі, втім, панна була трішки нижчою від свого кавалера. Вона була білявка, а він – брюнет. Вони обоє ходили з високо піднесеною головою й трималися незалежно, адже ніхто з них ні в найменшому не поступався іншому: ні в родовитості, ні в гордовитості.
Тільки одне не подобалося прегарній нареченій: її шляхетний наречений заявив, що найближчим часом він повинен ще раз поїхати на Кіпр, щоб завершити там якісь дуже важливі для нього справи. А відразу після його повернення мало відбутися весілля, якому вже заздалегідь, мов якомусь народному гулянню, раділо все місто. А тим часом наречений і наречена безперешкодно втішалися своїм щастям. Синьйор Бальдассаре виявляв своїй коханій постійні знаки уваги, дарував подарунки, співав серенади під балконом, улаштовував всілякі сюрпризи, і там, де тільки було можливо, завжди був поруч із Маргерітою. Не дотримуючись старих звичаїв, молодята дозволяли собі усамітнюватися й вільно прогулювалися в закритій гондолі.
Якщо Маргеріта була зарозумілою та навіть дещо жорстокою, що для зніженої молодої аристократичної панни взагалі не було чимось дивним, її наречений був пихатим і не звик поважати інших людей. До того ж усе його життя як моряка та успіхи серед жінок аж ніяк не сприяли ушляхетненню його норову.
Чим запопадливіше, як наречений, він вдавав приємну й моральну людину, тим дужче тепер, коли мети вже було досягнуто, віддавався своїй натурі й інстинктам. Коли він ще жив разом із батьками, до того ж як моряк і багатий купець, він звик розкошувати, віддаючись своїм забаганкам й упередженням, не зважаючи на думки інших людей. Було дивним, що від самого початку йому дещо не подобалося в оточенні нареченої, а найбільше папуга, песик Фіно та карлик Філіппо. Коли він їх бачив, то часто злився й робив все, щоб помучити їх або подратувати їхню господиню. І не раз траплялося, що коли він заходив до будинку і його гучний голос лунав на гвинтових сходах, песик, гавкаючи, тікав від нього, а птиця починала кричати й бити себе крилами. Карлик вдовольнявся тим, що кривив губи й уперто мовчав. Задля правдивості мушу сказати, що Маргеріта, якщо не задля тварин, то все ж задля Філіппо, закидала іноді слівце й пробувала заступитися за бідного карлика, але, звісно, вона не наважувалася дратувати свого коханого й не могла, або й не хотіла, ставати проти його жорстокості.
З папугою було покінчено дуже швидко. Коли одного дня пан Морозіні знову дражнив птаха, штрикаючи до нього ціпком, той, розлючений, склював йому руку й розірвав до крові міцним і гострим дзьобом один його палець, після чого пан розсердився й наказав скрутити птахові шию. Птицю викинули в темний вузький канал із заднього двору будинку, і за нею ніхто не поплакав.
Не краще довелося невдовзі після цього й песику Фіно. Як тільки наречений її господині зайшов до будинку, він заховався у темному кутку під сходами, як це він завжди робив, щоб пан його не помітив, коли підходитиме до нього. Однак пан Бальдассаре, можливо, тому, що дещо забув у своїй гондолі, чого не міг довірити своєму слузі, нічого не підозрюючи, хутко збіг сходами донизу. Від несподіванки наляканий Фіно голосно загавкав і вистрибнув так різко й так невдало, що мало не збив пана з ніг. Зашпортавшись, той пройшов із песиком до передпокою, а оскільки тваринка від страху побігла далі до порталу, де кілька широких кам’яних східців вели до каналу, він дав їй під грізні прокльони такого різкого копняка, що песик полетів далеко у воду.
У ту саму мить у порталі з’явився карлик, який почув гавкіт і скавучання Фіно, й постав поруч із Бальдассаре, який сміючись, спостерігав, як напівпаралізований переляканий песик намагається відчайдушно гребти у воді. На цей галас на балконі першого поверху з’явилася Маргеріта.
– Про бога святого, пошліть туди гондолу, – кричав Філіппо до пана, не переводячи подиху. – Пані, звеліть негайно дістати його з води! Він же потоне! О, Фіно, мій Фіно!
Однак пан Бальдассаре тільки сміявся, стримуючи весляра, який вже було збирався відв’язати гондолу, щоб урятувати песика. Філіппо хотів ще раз звернутися до своєї пані й благати її, але Маргеріта, не промовивши жодного слова, в цю мить уже полишила балкон. Тоді карлик став на коліна перед своїм мучителем і почав благати його врятувати життя песика. Пан невблаганно відвернувся й суворо наказав карлику йти додому, а сам зостався на сходах гондоли доти, допоки маленький Фіно, задихаючись, не зник під водою.
Філіппо поплентався на верхню терасу під дахом палацу. Там він сів у куток, підпер руками свою велику голову й втупився поглядом поперед себе. Тут зайшла молода камеристка та покликала його до пані, а затим прийшов прислужник із тим самим проханням, однак карлик не ворухнувся. І коли пізно ввечері він усе ще сидів вгорі, сама пані піднялася до нього, тримаючи ліхтар у руці. Вона зупинилася перед карликом і якусь хвилю дивилася на нього.
– Чому ти не встаєш? – запитала вона перегодя. Карлик не відповів. – Чому ти не встаєш? – запитала вона ще раз.
Тоді маленький чоловічок подивився на неї й тихо проказав: – Чому ви згубили мого песика?
– Це не я зробила, – виправдовувалася пані.
– Ви могли його врятувати, а ви дали йому загинути, – бідкався карлик. – О, мій любий! О, Фіно! О, мій Фіно!
І тут Маргеріта розізлилася й наказала йому негайно встати та йти спати. Він поплентався слідом за нею, не промовивши жодного слова, і три дні мовчав, мов мрець. Його не цікавила їжа, і він не звертав жодної уваги на те, що відбувалося довкола нього та про що говорили люди.
У ці дні молоду пані охопив великий неспокій. Вона почула звідусіль такі слова про свого нареченого, що це її дуже занепокоїло. Хотілося знати, чи справді молодий пан Морозіні у своїх мандрах увивався за жінками й мав на Кіпрі та в інших місцях безліч коханок. Воно так було й насправді, і Маргеріта почала вагатися, її охопив страх, і про нову подорож свого нареченого, що мала відбутися невдовзі, вона тепер думала, гірко зітхаючи. Врешті-решт Маргеріта не могла цього більше витримати й одного ранку, коли Бальдассаре був у неї вдома, вона йому все розповіла, не приховавши жодного свого побоювання.
Він розсміявся.
– Те, що тобі, моя кохана, моя найчарівніша, розповідали, може почасти й брехня, але більшість із того все-таки правда. Кохання, наче хвиля, воно приходить і, підхоплюючи нас, веде за собою, а ми не можемо йому опиратися. І все ж я добре знаю, чим я завинив перед своєю нареченою й дочкою такого благородного дому. Однак ти можеш не хвилюватися. Я бачив у різних краях різних гарних жінок і в деяких із них закохався, але жодна з них і тінню не скидається з тобою.
І через те, що від його сили та мужності відходили якісь дивочари, вона заспокоїлася, посміхнулася й погладила його тверду, засмаглу руку. Проте щойно він пішов, усі її побоювання повернулися й вилися гадюкою коло серця. Отже, ця гордовита панна пізнала таємниче, присмирене почуття кохання-страждання та ревнощі, а потім до півночі не могла заснути під своїм шовковим покривалом.
Перебуваючи у пригніченому настрої, Маргеріта повернула свою прихильність Філіппо. Той теж поводився, як завжди, – відновив своє попереднє ставлення, немовби забув про страшну смерть свого песика. Він сидів, як зазвичай, на терасі, читаючи книжки або розповідаючи історії, в той час як Маргеріта вибілювала на сонці своє волосся.
І ось одного разу він пригадав ще одну історію. А оскільки пані якось запитала його, над чим він так глибоко замислився, то він відповів їй такими дивними словами:
– Хай бог благословить цей дім, милостива пані, який я невдовзі покину, чи то мертвим чи то живим.
– Чому ж бо? – запитала вона.
На це він дивно стенув плечима.
– Я це передчуваю, пані. Птаха нема, песика нема. Що ж тут робити карлику?
Вона суворо заборонила йому заводити подібні розмови, і він більше не згадував про це. Пані гадала, що він уже не думає про це, і її довіра знову повернулася до нього. А він, коли вона розповідала йому про свої турботи, захищав пана Бальдассаре й жодним чином не давав запримітити, нібито якось недоброзичливо ставиться до нього. Отож він поступово знову завоював найвищу довіру у своєї пані.
Одного літнього вечора, коли від моря повіяло прохолодою, Маргеріта разом із карликом сіла у свою гондолу й звеліла керманичу гребти у відкрите море. Коли гондола пропливала мимо Мурано й місто розпливалося, немов якесь біле сновидіння вдалині на пласкій сліпучій лагуні, вона звеліла Філіппо розповісти їй якусь історію. Вона лежала на чорному пуховику, а карлик сидів навпроти неї на підлозі гондоли, спершись спиною на високу корму.
Сонце висіло на краю далеких гір, що ледь проступали здалеку крізь рожевий серпанок. На острові Мурано залунали дзвони. Гондольєр, зморений спекою, правив довгим веслом мляво й напівсонно. Його згорблена постать відбивалася разом із гондолою у воді, помережаній морськими водоростями. Часом зовсім близько пропливала вантажна баржа або рибальська барка з латинським вітрилом[16], гострий трикутник якого затуляв на мить далекі вежі міста.
– Розкажи мені якусь історію! – наказала Маргеріта, і Філіппо схилив свою важку голову, покрутив золоту торочку на своєму шовковому сюртуку, замислився на хвилинку, а тоді почав оповідати таку історію:
– Задовго до мого народження, коли мій батько ще мешкав у Візантії, пережив дивовижну й незвичайну пригоду. Він заробляв тоді на життя лікуванням і порадами в різних складних ситуаціях. Лікуванню й магії він навчався в одного перса, що мешкав у Смирні[17], і був великим знавцем цих двох великих наук. Але, оскільки мій батько був людиною благородною й досяг усього у своєму житті не шахрайством, не лицемірством, а тільки своїм умінням, то йому довелося зазнати чимало різного лиха через заздрість шахраїв і шарлатанів, тож він був змушений довго шукати нагоди, щоб повернутися на батьківщину. Однак повернутися туди мій бідолашний батько хотів не раніше ніж наживе на чужині хоча б якихось статків, адже він знав, що вдома його рідня скніє в жалюгідних умовах. Чим менше посміхалася йому доля у Візантії, до того що деякі шахраї й неуки без особливих зусиль багатіли, тим сумнішим ставав мій любий батько, і він було вже втратив майже всяку надію підлатати свої справи, щоб не вдатися до шарлатанства.
Утім, слабких і хворих у нього завжди було багато, і багатьом із них він урятував життя. Однак усі ці люди були бідними й знедоленими, і йому було соромно брати від них за свою допомогу більше, ніж якусь дещицю.