Так думав він і опустився, зіщулившись, на мокру землю. Спершу він плакав упівголоса, а потім голосно, немов звертаючись зі скаргою до нещадної пустелі. І довго ще потім він схлипував без сліз.
Він запалив багаття і зігрівся тим, що пив гарячу воду. Потім, як і напередодні, влаштував собі нічліг на сухому кам'яному майданчику; оглянув – сухі сірники, і завів годинника. Ковдри були мокрі і липкі. Його нога болісно нила. Але він усвідомлював тільки, що голодний. Він спав тривожно і бачив уві сні нескінченні бенкети і святкування, марив витонченмии стравами.
Прокинувся він застуженим і хворим. Сонця не було. Сіра земля і сіре небо ще більше потемніли. Дув сирий вітер, і перші сніжинки покривали біліючим покривом вершини пагорбів.
Повітря навколо нього згущувався і біліло в той час, як він розкладав багаття і кип'ятив воду. Це був чи то сніг, чи то дощ, лапаті пластівці були великі і мокрі. Спершу вони танули, щойно торкалися грунту; але їх падало все більше і більше, і білий покрив поступово розстелявся кругом. Сніг гасив вогонь і псував зібраний подорожнім запас сухого моху.
Це послугувало сигналом для продовження шляху. Він рушив з поклажею на спині. Він не знав, куди йде. Його більше не турбувала думка про Країну Низьких Стовбурів, і він перестав думати про Білла і про яму під перевернутим човном біля річки Дізи. Він пам'ятав лише одне, і це було дієслово «є». Він втрачав глузд від голоду. Він не звертав уваги на напрямок свого шляху, намагаючись тільки триматися вздовж низу долини. Він прокладав собі шлях крізь мокрий сніг до ягід на кущах і йшов, обмацуючи очерети і вириваючи їх коріння. Але останні були зовсім позбавлені смаку. Він знайшов якусь кислу траву і з'їв всі її пагони. Але її, певно, було дуже мало, оскільки це була повзуча поросль, яка зникала під тонким покривом снігу.
Цього вечора він не розпалював вогонь і не мав гарячої води. Він ліг спати під ковдру і спав неспокійним голодним сном. Сніг перетворився на холодний дощ. Він кілька разів прокидався і відчував його краплі на своєму обличчі.
Вигулькнув день – сірий день без сонця. Дощ припинився. Гострота голоду зникла. Чутливість, оскільки вона викликала прагнення насититися, була пригнічена. Залишився тупий, важкий біль у шлунку, але це не особливо йому заважало. Він став розважливішим і був знову стурбований думкою про Країну Низьких Стовбурів і склад біля річки Дізи.
Він розірвав залишки однієї зі своїх ковдр і обгорнув ними свої поранені ноги. Потім знову перев'язав хвору ногу і приготувався продовжувати подорож. Оглядаючи поклажу, він довго роздумував щодо плаского мішка з лосиної шкіри, але врешті-решт захопив його з собою.
Під дією дощу сніг розтанув, і тільки вершини пагорбів продовжували біліти. Сонце здалося. Йому вдалося визначити напрямок за компасом, і він знав тепер, що заблукав. Бути може, в блуканнях останніх днів він подався занадто далеко вліво. Тому він скерувався правіше, щоб компенсувати можливе відхилення від правильного шляху.
Хоча муки голоду були вже не настільки гострі, але він був дуже слабкий і усвідомлював це. Він повинен був часто зупинятися для відпочинку і в цей час жував ягоди і коріння очерету. Язик його зробився сухий і розпух; здавалося, він покрився тонким пухом. У роті було гірко. Серце також завдавало йому багато клопоту. Коли він ступав кілька кроків – воно починало сильно битися, а потім немов стрибало вгору і вниз у болісних перебоях, від яких йому важко дихалося і голова паморочилася.
Десь опівдні він знайшов двох пічкурів у великій калюжі. Було неможливо вичерпати воду, але тепер він був холоднокровніший, і йому вдалося зловити їх бляшаним відром. Вони були завдовшки як мізинець, але він не відчував особливого голоду. Тупий біль у животі поступово почав зникати. Здавалося, що шлунок його дрімає. Він з'їв рибин сирими, дбайливо розжовуючи їх, бо їжа тепер була справою простої розсудливості. Їсти він не хотів, але знав, що повинен їсти, щоб жити.
Увечері він зловив ще трьох пічкурів. Він з'їв двох і залишив третього про запас для сніданку. Сонце висушило клаптики моху, і він міг зігрітися гарячою водою. У цей день він пройшов не більше десяти миль. Наступного дня, рухаючись тільки тоді, коли серце йому дозволяло, він зробив не більше п'яти миль. Але шлунок не завдавав йому щонайменшого клопоту. Він зібрався спати. Країна була невідома.
Все частіше зустрічалися олені карібу, траплялися і вовки. Нерідко їх виття проносилося пустелею, а одного разу він побачив попереду трьох вовків, що скрадаються.
Ще одна ніч минула. Вранці, будучи більш розважливим, він розв'язав ремінь, що зв'язував плаский мішок з лосиної шкіри. З останнього висипався золотий пісок і випали злитки. Він розділив золото на дві половини і сховав одну частину на виступі скелі, загорнувши злитки в шматок ковдри. Інша частина була покладена назад в мішок. Відірвавши смуги від єдиноої ковдри, яка залишилася він обернув ними свої ноги. Він все ще чіплявся за рушницю, оскільки в ямі біля річки Дізи знаходилися набої.
День був туманний. У цей день голод в ньому знову прокинувся. Він був дуже слабкий, а голова паморочилася так сильно, що часом він переставав бачити. Тепер він часто спотикався і падав. Раз, спіткнувшись, він звалився якраз над гніздом куріпки. У гнізді було чотири пташеняти, які напередодні вилупилися з яйця, – маленькі грудочки тріпотливого життя, придатні тільки для одного ковтка. Він жадібно з'їв їх, запихаючи живими до рота і розчавлюючи зубами як яєчну шкаралупу. А мати з криком літала навколо нього. Він намагався збити її рушницею, але марно. Він став кидати в неї камінням і випадковим ударом перебив крило. Часом підскокуючи, часом тягнучи перебите крило, вона намагалася врятуватися.
Курчата тільки загострили його апетит. Він незграбно підстрибував на своїй хворій нозі, кидаючи в куріпку каміння і дико волаючи; потім замовкав, продовжуючи за нею гнатися, падаючи і терпляче піднімаючись або протираючи очі руками, коли голова його занадто крутилася. Полювання завелоо його на болотисту місцину внизу долини, де він побачив на мокрому мосі сліди людини. Це не були його сліди – він добре це бачив. Мабуть, тут проходив Білл. Але зупинитися він не міг, оскільки куріпка тікала все далі. Він спершу її зловить, а потім розслідує цю справу.
Птицю він загнав. Але і його сили вичерпалися. Судомливо рухаючись, вона лежала на боці. І він також лежав на боці, кроках в десяти від неї, задихаючись і не маючи сил, щоб підповзти до неї. Коли ж він оговтався, вона теж зібралася з силами і порснула саме тоді, коли його жадібна рука вже готувалася її схопити. Довго тривало переслідування. Але ніч настала, і птах врятувалася. Він затнувся від слабкості і впав обличчям вниз, з мішком на спині. Падаючи, він розрізав собі щоку. Довгий час він не рухався. Потім перекинувся на спину, завів годинник і лежав там до ранку.
Ще один Туманний день. Половина ковдри пішла на обмотки для ніг. Він не знайшов слідів Білла. Втім, це було байдуже. Голод гнав його занадто владно. Він питав себе тільки – чи не загубився також і Білл в цій пустелі. До полудня йому несила стало тягнути свою ношу. Знову він розділив золото, висипавши цього разу половину просто на землю. Вдень він викинув решту і залишив лише половину ковдри, жерстяний казанок і рушницю.
У нього почалися галюцинації. Йому здавалося, що у нього залишається один незайманий набій: лежить, випадково непомічений, у патроннику рушниці. Натомість він знав, що рушниця порожня. Але галюцинація щохвилини відновлювалася. Втомившись боротися з нею, він відкрив затвор – і знайшов його порожнім. Розчарування його було так само велике, як якщо б він справді твердо сподівався знайти набій.
Це повторювалося багато разів, і він раз у раз відкривав затвор, щоб переконатися, що там немає заряду. Часом його думка блукала ще більш фантастичними мріями. Він йшов наче автомат, а в цей час дивні ідеї і уявлення копирсалися, немов черв'яки, в його мозку. Втім, ці занурення до нереального тривали недовго: знову і знову муки голоду повертали його до дійсності. Одного разу він раптово прокинувся від такого сну наяву і побачив видовище, яке трохи не змусило його втратити свідомість. Перед ним стояв кінь! Він не вірив своїм очам і посилено почав протирати їх, щоб відігнати густий туман, що огорнув його зір. Поступово він розібрав, що це не кінь, а великий бурий ведмідь. Звір дивився на нього з войовничою цікавістю.
Людина інстинктивно піднесла рушницю на половину відстані до плеча, і лише за секунду до нього повернулася здатність міркувати. Він опустив рушницю і добув з піхов на стегні мисливський ніж, спробував пальцем його лезо і переконався, що воно відточене. Він кинеться на ведмедя і вб'є його! Але серце його почало відбивати загрозливе: тук-тук-тук. Потім – ряд перебоїв, і він відчув, що немов залізний обруч стискає його лоб і туман опановує його мозком.
Його сміливість стала зникати, змінюючись хвилею великого переляку. А що якщо звір нападе на нього – такого слабкого, майже беззахисного?
Він випростався і набув якомога більш значної пози, тримаючи ніж і дивлячись прямо в очі ведмедю. Ведмідь ніяково посунувся на кілька кроків, пістав на задні лапи і заричав. Якби людина побігла, він кинувся б за нею. Але людина не бігла: її охопила мужність страху. Він теж видав лютий крик, і в голові його билася незламна любов до життя і звучав непереборний страх, настільки нерозривно пов'язаний з цією любов'ю.
Ведмідь злегка відступив, рикачи, але вочевидь боячись цієї таємничої істоти, що стоїть перед ним твердо і безстрашно. Людина не рухалася; вона заклякла як статуя, і лише коли ведмідь зник і небезпека минула, нею опанував припадок нервового тремтіння, і вона звалився в знемозі на мокрий мох.
Але незабаром, зібравшись з силами, він рушив далі, охоплений новим страхом. Тепер він боявся вже не смерті від нестачі їжі, але був одержимий жахливою думкою, що звірі розірвуть його раніше, ніж голод виснажить останню частку його життєвої сили. Навколо бродили вовки. Їх виття чулося звідусіль, наповнюючи повітря загрозою; від цієї загрози, в своєму божевіллі, яке починається, він слабо відмахувався руками – немов відштовхував від себе тент намету, який напинає вітер.
Вовки раз у раз наближалися по двоє і по троє, перетинаючи шлях, яким він йшов. Але вони все ж трималися від нього на достатній відстані – мабуть, їх було небагато. Вони звикли полювати на карібу, який чинить мало опору, і з побоюванням ставилися до людини – дивної тварині, що ступає на задніх ногах і здатної, можливо, захищатися кігтьми і зубами.
До вечора він дійшов до місця, де лежали кістки, недавно залишені вовками. Їх здобиччю був молодий карібу – годину тому він був ще живий. Подорожній оглянув кістки, начисто обгризені і вилизані, рожеві – клітинна тканина, мабуть, ще не відмерла. Невже і він перетвориться на таку купу кісток до кінця дня? Так ось що таке життя?! Померти – хіба це не означає заснути? У смерті є велике заспокоєння і мир. Так чому ж він не хоче померти?
Але він не довго філософствував. Він присів на моху, висмоктуючи з кісток соки, які ще збереглися в клітинах. Солодкий смак м'яса, тонкий і невловимий, як спогад, дратував його. Ламаючи зуби, він почав розгризати кістки, потім став розбивати кістки каменем і витолок їх на порох, який проковтнув. Поспіхом він ударив себе по пальцях і дивувався, чому не відчуває болю.
А потім настали жахливі дні зі снігом і дощем. Він не знав вже, коли влаштовує стоянку і коли знімається з табору. Йшов він і ночами, і вдень, відпочивав скрізь, де йому траплялося падати; і коли життя знову спалахувало, повз далі. Свідомо він вже не боровся. Життя – саме життя, що не бажало вмирати – штовхало його вперед. Він вже більше не страждав. Його нерви притупилися, оніміли, а в свідомості пропливали моторошні видіння і солодкі сни.
На ходу він смоктав і жував стовчені кістки карібу, які зібрав і забрав з собою. Він не переходив більше через пагорби і ущелини, але машинально йшов уздовж великого потоку, що протікав низом широкої і неглибокої долини. Але він не бачив ні води, ні долини. Він нічого не сприймав, крім своїх видінь. Душа і тіло його ніби йшли – вірніше, повзли поруч, – залишаючись роз'єднаними і пов'язаними однією тонкою ниткою.
Він прокинувся цілком свідомим, горілиць на виступі скелі. Сонце яскраво сяяло. Неподалік чулася хода карібу. В мізку його мерехтіли непевні спогади про дощ, вітер і сніг, але він не знав – боровся з бурею два дні, або два тижні.
Він лежав деякий час без руху, відігріваючи на сонці своє виснажене тіло. Хороший день, думав він. Можливо, йому вдасться визначити своє місцезнаходження? Під ним, внизу, текла широка і спокійна річка. Він не знав її і був здивований. Повільно простежив він поглядом її течію, звивисті вигини між пустельними, голими пагорбами; пагорби ці виглядали більш оголеними і низькими, ніж ті, що він бачив раніше. Повільно і уважно, без збудження і навіть без звичайного інтересу він стежив за течією цієї незнайомої річки і побачив, що вона вливається в яскраве і блискуче море. Це не справило на нього особливого враження. Галюцинація або міраж, подумав він, – найімовірніше, галюцинація – наслідок його пригніченого душевного стану! І немов на підтвердження, він побачив корабель, що стояв на якорі у відкритому морі. На мить він закрив очі і потім знову розкрив. Дивно – видіння не зникало! Але як раніше він знав, що не могло бути набоїв в порожньому патроннику рушниці, так і тепер був упевнений щодо примарності моря: кораблів в серці пустелі бути не могло. І раптом він почув за собою дивне сопіння ніби задушливий кашель. Повільно, дуже повільно, ледь рухаючись від слабкості і задубіння, він перекинувся на іншу сторону. Поблизу нічого не було видно, але він терпляче чекав. Знову пролунали сопіння і кашель, і в декількох десятках кроків він побачив між двома скелями сіру голову вовка. Гострі вуха його, однак, не стояли піднятими вгору, як зазвичай у вовків, очі виглядали каламутними і налилися кров'ю, а голова понуро і безнадійно була опущена. Тварина весь час блимала на сонячному світлі і здавалася хворою. У той час як він на нього дивився, він знову засопів і закашляв.
«Це, принаймні, – дійсність», – подумав він і повернувся в інший бік, щоб переконатися, що галюцинації вже немає. Але море все ще блищало далеко, і корабель було чітко видно. «Невже це справді дійсність?» Він закрив очі і деякий час розмірковував. І раптом зрозумів. Він йшов не на північ, а на схід, йдучи від річки Дізи, рухаючись в напрямку Долини Мідних Рудників. Цей широкий і повільний потік – Мідна Річка. Мерехтливе море – Льодовитий океан. Корабель – китоловне судно, що зайшло далеко на схід з гирла річки Маккензі. Воно стояло на якорі в затоці Коронації.
Він згадав карту, яку побачив колись в конторі Компанії Гудзонова затоки, і все стало для нього ясним і зрозумілим.
Він звернувся до справ, які не терпить зволікань. Обмотки виявилися зношеними, і ноги його перетворилися на безформні шматки м'яса. Ковдру він вже втратив; рушниці і ножа теж не було. Він втратив десь шапку з пачкою сірників в підкладці. Але сірники на його грудях збереглися сухими в тютюновому кисеті і в пакеті з вощеного паперу. Він подивився на годинник. Він показував чотири години і все ще йшли. Очевидно, він їх машинально заводив.