Терор супроти населення Лемківщини посилився також через зростаючу злочинну діяльність різних банд. У першу чергу йдеться про групу грабіжників шовіністично настроєних селян польських сіл з терену Лемківщини. На основі повідомлень УПА ці групи створювалися з ініціативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконанні, що єдиним порятунком для них є переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокості не було меж. Запалали цілі села на Лемківщині.
Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію кривавих акцій проти українців силами підпільних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повідомив у вересні 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) України, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення» [7, c. 226], яке під загрозою смерті не бажає залишати землі своїх предків. Польська влада із розумінням поставилася до прохання НКВС СРСР.
1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд Національної Єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини у складі трьох дивізій польського війська. Урядова історіографія в Польщі повторює версію про те, що, мовляв, участь війська була потрібна для того, щоб поборювати зростаючу діяльність УПА. Щоправда, діяльність УПА на Закерзонні в той час була посилена з метою допомагати українському населенню у протистоянні виселенню. Але насправді завданням польського війська було посилити терор, допомагати репатріаційним комісіям здійснювати примусове виселення лемків. Підтвердженням цього є дані про кількість українців, переселених до СРСР восьмою дивізією піхоти від вересня 1945 р. до червня 1946 р. На основі цих даних бачимо, що загалом було виселено 30 629 сімей.
Згідно з договором від 9 вересня 1944 р., переселення українців з Польщі до СРСР повинно було закінчитися до 31 грудня 1945 р. Цього терміну не дотримано, примусове переселення тривало ще один рік, до грудня 1946 р.
З офіційних польських статистичних даних можна довідатися, що найбільшу кількість осіб переселено, починаючи від 1945 р., коли застосовано насилля.
З 700 тисяч українців, які після встановлення нового радянсько-польського кордону опинилися під владою Польщі, до УРСР виїхало близько 483 тисяч, а решта – близько 220 тисяч, залишилася на своїй корінній території [8, c. 25].
Третій етап переселення – це злочинна акція «Вісла», що тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р. Таких випадків насильного вигнання частини великого народу з його етнічних земель не знає сучасне суспільство, крім СРСР, де були вигнані зі своїх земель цілі народи.
28 березня 1947 р., як уже вказувалось, загинув від кулі біля с. Яблонки Кароль Свєрчевський, віце-міністр оборони ПНР. Від цього моменту не минуло й години, коли ЦК ППР вирішив (ніби в реванш за вбивство генерала, яке приписали УПА) про депортацію на західні землі залишків українців. Обставини вбивства не вияснені донині, вони не мали нічого спільного з негайним виникненням операції «Вісла». В спогадах командира УПА «Хріна» про засідку на генерала Свєрчевського взагалі не згадується. 17 квітня 1947 р. військова слідча комісія ствердила, що не може точно встановити нападників. Смерть генерала була тільки причиною підтвердження рішення про депортацію українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським народом.
28 квітня 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію «Вісла». Її метою, згідно з офіційним твердженням, було знищення збройного опору УПА й при цьому шляхом депортації, переселення всіх українців у північно-західні райони Польщі на так звані «повернені землі». Того дня шість дивізій війська польського оточили всі українські села, а відділи НКВС СРСР і чехословацькі прикордонні війська заблокували східний і південний кордони, щоб допомогти в ганебній акції проти українського народу. Організацією акції займалась оперативна група «Вісла» під проводом генерала С. Моссора. Головною метою акції була асиміляція переселенців у польському середовищі.
У сучасній офіційній польській історіографії весь комплекс питань, пов’язаних з операцією «Вісла», висвітлюється однобічно. В основному обговорюється боротьба польського війська проти УПА, стратегія польських збройних сил, людські жертви та матеріальні шкоди цієї боротьби. Саме виселення цивільного населення трактується побіжно, причому замовчується застосування терористичних методів супроти селян, а також той факт, що польські власті за підозрою у співпраці з УПА кинули сотні українців у концентраційний табір Явожно.
А. Квілецький пробує твердити, що виселення було начебто тільки «фрагментом військової операції». К. Пудло вважає, що виселення здійснено «в інтересах самих українців» [8, c. 253].
Однак ця акція не принесла сподіваних наслідків варшавському режимові. У межах Польщі залишилося понад 200 тис. українців. Такий стан не гармоніював з бажанням режиму будувати однонаціональну Польщу без національних меншин. Представники варшавського уряду в липні 1945 р. висловили припущення, що в майбутньому може виникнути потреба переселити українців в інші райони Польщі. Поголоски про це поширювалися також серед лемків, однак люди не хотіли вірити і, як звичайно, розпочинали весняну працю в надії, що влітку та восени збиратимуть плоди своєї праці. Щоб краще уявити переживання лемків навесні 1947 р., слід навести кілька уривків із їхніх спогадів.
Всі операції по виселенню українців відбувалися за одним сценарієм. Яскравим прикладом проведення такої операції було виселення с. Гирова [3, № 6]. Зранку 27 травня 1947 р., коли люди ще спали, військо обступило кожну хату, де жили українці. Їм наказали за дві години підготуватися до відходу зі своєї оселі на все життя. Неможливо було чинити опір, оскільки значна перевага в силі була на боці війська. В окремих випадках було застосоване насильство. Людей зігнали на «цісарську» дорогу – гостинець, перевірили по списку і вирушили з села. Тут же з сусідніх сіл прибули поляки і почали грабувати спустілі оселі. Дорогою до Кросна доводилося ночувати під відкритим небом.
Депортація на «повернені землі» охопила всіх осіб української національності, в т. ч. діячів польської компартії, колишніх членів польського антифашистського руху, партизан тощо. Бували випадки, що протягом двох-трьох годин від приходу війська село було порожнє. Інколи лемки одержували наказ покидати село «з неба», через летючки, що їх розкидали з літака.
Терен Лемківщини, обнятий операцією «Вісла», поділено на три райони: Сянок, Горлиці, Новий Санч. В кожному районі було по кілька збірних пунктів, куди зігнано населення з навколишніх сіл для реєстрації. Кожен одержував т. зв. переселенський документ – окремого кольору, щоб депортованих на місці нового поселення краще розрізнити від добровільних переселенців-поляків. Це свідчило також і про ступінь їхньої лояльності до польської держави. Зі збірних пунктів українське населення під військовим конвоєм транспортовано до Любліна і Освєнціма, де відбувалася «гігієнічна» та політична чистки. Служба безпеки проводила допити, не обійшлося і без жорстоких побоїв. Підозрілих у співпраці з УПА арештовано і відправлено в концентраційний табір Явожно.
Після політичної перевірки транспорт з українським населенням скеровували у північно-західні воєводства Польщі. Депортованих, очевидно, не інформували, куди їх везуть. Дехто думав, що в Сибір. Керівник військового відділу, що конвоював транспорт депортованих, одержував два конверти, в яких була політична характеристика кожної сім'ї та вказівки, куди їх скерувати й де оселити. Кожен транспорт складався з 50–55 вантажних вагонів.
Найбільше українців поселено у воєводствах: Ольштинському (60 тис.), Кошалінському (35 тис.), Щецінському (15 тис.) і Вроцлавському (13 тис.). Частина поселенців скеровувалася у Зеленогурське, Гданське, Бялостоцьке, Познанське, Опольське воєводства. Лемків розпорошено на території всіх північно-західних воєводств, в 45 повітах [1, c. 237].
Внаслідок здійснення злочинної акції «Вісла» була розпорошена етнографічна група українського народу. Однак лемки разом із іншими українцями Польщі в неймовірно важких умовах зберегли свої етнічні ознаки і не розпрощалися з надією на вільний розвиток українського національного життя в майбутньому.
_____________________________
1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: сусп. – політ. та іст. – прав. аналіз: у 2 кн. К.: Либідь: Військо України, 1944. С. 226.
2. Гвать І. Історія північної Лемківщини від вигнання лемків. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 241–276. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].
3. Лемківські вісті. Торонто, 1964. № 5.
4. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].
5. Лужницький Г. Лемківщина – сторож землі української. Лемківський календар на 1973 р. 1973. С. 103.
6. МірчукП. Українська Повстанська Армія. Мюнхен, 1953. С. 163.
7. Тарнович Ю. На згарищах Закерзоння. Торонто, 1954. С. 57.
8. Макарчук С. А. Згуба Лемківщини як злочин проти українського народу і польської держави. Республіканець. 1995. № І. С. 25.
Рільництво
Для ведення продуктивного хліборобства географічні умови Лемківщини не є досить сприятливими. Адже переважна територія – це стрімкі вершини, вкриті лісом і просторими полонинами, широкі долини рік та плоскі гребені хребтів з пологими схилами. І все ж тут вирощуються зернові, бобові, стручкові, коренеплідні, технічні культури тощо.
Літо лемківської частини Українських Карпат нежарке, помірне, тепла осінь і м’яка багатосніжна зима, що забезпечує на весняний період польових робіт достатнє зволоження. Небезпечними для врожаїв є паводкові води, затяжні дощі або тривала посуха, яка особливо дошкуляє природною стихією на глинистих бурих гірськолісових ґрунтах. Цими ґрунтами охоплена вся площа сільськогосподарських угідь Лемківщини з передгір’я аж до верховин до висоти 1000–1200 м (вище цього рівня практично не велись сільськогосподарські роботи). Інший тип ґрунту з більшим вмістом гумусу знаходиться по долинах річок.
Нерівномірний розподіл атмосферних опадів, низинна зона більше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кількістю опадів, характерною для Українських Карпат в цілому. Південні гірські схили отримують більше сонячного тепла. Після тривалого часу активної вегетації у передгірській смузі південних схилів при соціальній детермінованості та набутті навиків окультурювання лісових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемківському передгір’ї поселення уже були у І тисячолітті нашої ери [7, c. 50], то гірські масиви залюднювались дещо пізніше, коли ця земля стала південно-західною околицею Київської держави, що припадає на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фіксують існування гірських сіл).
Неодмінною умовою стаціонарних поселень була наявність площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гірську сім’ю прожитковим мінімумом (поряд з тваринництвом та деякими традиційними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим підтвердженням про давність хліборобської культури мешканців досліджуваної частини Карпат, яка згодом виокремилась в історико-культурну етнографічну групу українського народу – лемків, може служити історична паралель з господарською діяльністю іншої етнографічної групи українського етносу – бойків, про спосіб життя яких є достатньо матеріалів. У господарській структурі бойків хліборобство у XIII–XIV ст. набуває рівноправного з тваринництвом соціально-економічного значення і, більше того, – викликає симбіозне явище, коли обидві основні форми господарської діяльності, органічно переплетені, створюють взаємообумовлений господарський організм. При цьому ж варто звернути увагу на ту історичну обставину, що у період раннього середньовіччя Карпати були заселені давньоруським населенням з передгір’я, що значною мірою уніфікувало спосіб життя на всьому гірському історико-культурному регіоні, внаслідок чого ми й досі знаходимо релікти традиційної народної культури з часів Київської Русі як на етнічній Бойківщині, Гуцульщині, так і Лемківщині. Таким чином, спільною господарською платформою для обох етнічних груп гірського українського населення стала традиційна культура Київської держави. Безумовно, спільність історичного походження у відповідному культурному цензі породила технологічну близькість традиційних занять. Архівні і статистичні дані пізнішого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хліборобство Лемківщини має глибоке коріння, основою якого була хліборобська культура Давньої Русі.
У XIV–XVI ст. на так званому «волоському праві» було засновано багато сіл. Суцільний масив українського населення дійшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючі на тих землях давні і по той час усталені хліборобські традиції спричинились до того, що невдовзі головним господарським заняттям гірського населення стало хліборобство, і на середину XVI ст. лише для певної його частини єдиним заняттям було мандрівне гірське скотарство.
Архівні і статистичні дані кінця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабілізація господарської структури в діяльності гірського українського населення етнографічної Лемківщини, недвозначно свідчать про хліборобство як основний напрям життєдіяльності, створюючи прожиткову основу. Рільництву насамперед необхідна була тяглова сила і удобрення, а в свою чергу для годівлі тварин потрібен калорійний корм, який значною мірою забезпечується з рільного поля. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. розорювані площі на західній частині Українських Карпат, як видно з матеріалів Йосифінської та Францісканської метрик, займали четверту частину усієї поверхні, в окремих місцевостях до половини і навіть більше. Навіть у гірському Ліському циркулі площа ріллі значно перевершувала площу луків і пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась під періодичне удобрювання.
У гірському селі Береги горішні Ліської домінії рільного поля було 1085 моргів (21 %). Значно більший відсоток поверхні (40 %) призначався для вирощування культурних плодів у с. Ріпник циркулу Дукля, де і лугів було близько 35 %, що обумовлювалось рельєфом місцевості, а тим самим виробився відповідний хліборобський тип господарства. Традиційна орієнтація лемка на якомога ширше розгортання хліборобського виробництва полягає якраз у активному освоєнні хоч трохи придатних для культурної й уже окультивованої флори, що наглядно простежується з величин рільничих площ у різних фаціальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельєф, можна було окультурити під ріллю 21 % площ, то у сусідніх чи трохи віддалених передгірських, із м’ягшою, рівнішою структурою поверхні вдавалось ввести у польове орне господарство навіть 61 % площі [8, арк. 80–81].