Хлопчики Джо - Олкотт Луиза Мэй 5 стр.

– Я знаю, їй сподобається! Віднесу прямо зараз, – радісно відповів Нет, зникаючи за дверима. Хлопець ні на мить не сумнівався, що йому вдасться знайти Дейзі, хоч Еміль і не застав її в старому будинку.

Своєю чергою Еміль лукаво розсміявся й, шаркнувши ногою, з поклоном вручив тітці Джо незвичайного, вирізаного з каменю ведмедя з роззявленою пащею, що насправді був… чорнильницю.

– Знаючи про вашу духовну любов до цих милих тварин, я привів одну з них до вашого пера.

– Дуже добре, Комодоре! Молодець! – сказала Джо, дуже задоволена подарунком, а професор одразу передбачив, що з глибин цієї чорнильниці з’являться «творіння, гідні Шекспіра» – так надихне письменницю улюблений ведмедик.

– Тітка Мег, попри свою молодість, любить носити чепчики, тому я попросив Людмилу роздобути мені мережив. Сподіваюся, вам вони сподобаються, – і розгорнувши пакунок з цигаркового паперу підняв пальцями тонкі, як павутинка, штучки, одна з яких незабаром вже лежала, немов вуаль з легких сніжинок, на красивому волоссі Мег.

– Я не міг знайти нічого досить елегантного для тітки Емі, адже в неї завжди є все, чого забажається. Тому привіз ось цю маленьку картинку. Вона нагадує мені вас, тітонько, коли Бесс була малятком, – і він вручив Емі овальний медальйон зі слонової кістки із зображенням золотоволосої Мадонни й немовляти, що лежало в неї на колінах.

– Яке диво! – загукали присутні, а тітка Емі, попросивши Бесс зняти блакитну стрічку, якою було перев’язане волосся дівчини, щоб одразу почепити медальйон на шию. Він нагадав їй найщасливіший рік її життя.

– А ще я сподіваюся, що знайшов найкращий подарунок для Нен, бо він підхожий тільки для лікарки, – сказав Еміль, гордо демонструючи пару чорних сережок із вулканічного туфу в формі маленьких черепів.

– Які огидні! – промовила Бесс, яка терпіти не могла некрасивих речей, й одразу перевела погляд на свої власні гарненькі черепашки.

– Нен не носить сережок, – завважила Джозі.

– Ну, тоді вона із задоволенням проколе вушка тобі. Для неї немає більшого задоволення, ніж наздогнати ближнього і напасти на нього з якимось гострим знаряддям на кшталт скальпеля, – незворушно проказав Еміль, нітрохи не засмутившись. – У мене ще купа трофеїв у рундуку для вас, хлопці, але я знав: не буде мені спокою, поки не вивантажено все, що привіз для дівчаток. А тепер розкажіть мені всі новини.

І, сівши на кращий мармуровий столик Емі, веселий моряк почав, похитуючи ногами, розмовляти зі швидкістю десять вузлів на годину, поки, нарешті, тітка Джо не відвела всіх у їдальню, де відбулося велике сімейне чаювання на честь Комодора.

III. Остання витівка Джо

На життєвому шляху родину Марч підстерігала неймовірна кількість найрізноманітніших несподіванок. Проте найбільшим сюрпризом стало перетворення гидкого каченяти… на золотого гусака, чиї літературні яйця мали на диво значний попит. Тож за десять років Джо змогла втілити в життя свої найсміливіші й найпотаємніші мрії. Як або чому це сталося, вона так ніколи до кінця й не зрозуміла, але несподівано виявила, що стала до певної міри знаменитістю, та ще й з кругленькою сумою в кишені, що давало змогу усунути матеріальні негаразди й забезпечити майбутнє її хлопчиків.

Усе почалося того жахливого року, коли Пламфілд, здавалося, зовсім занепав. Часи були важкі, число учнів скоротилося, сама Джо стомилася й довго хворіла, не виходячи навіть з будинку. Лорі та Емі перебували за кордоном, а гордість не дозволяла Баерам просити про допомогу навіть у найближчих.

Джо була в розпачі. Щоб остаточно не втратити смак до життя, а також спробувати хоч якось залатати діри в сімейному бюджеті, вона за старою звичкою взялася за давно закинуте перо. Підоспіла й пропозиція: один з видавців задумав започаткувати серію книжок для дівчаток. Джо наспіх склала маленьку історію, описавши кілька сцен і пригод зі свого та сестринського життя і з дуже слабкою надією на успіх відправила своє творіння пошукати щастя в широкому світі.

Як і зазвичай, цього разу теж вийшло не так, як Джо припускала. Скажімо, її перша книжка, над якою в юності вона працювала кілька років і на яку покладала великі надії, одразу пішла на дно. Щоправда, уламки корабельної аварії ще довго трималися на хвилях, приносячи деякий прибуток – у всякому разі, видавцеві. Зате поспіхом написана історія, за яку авторка мріяла отримати кілька доларів, рушила з попутним вітром і мудрим лоцманом біля керма прямо до суспільного визнання й повернулася додому важко навантажена золотом і славою.

Жодна жінка, напевно, не зазнала більшого подиву, ніж той, який відчула Джозефіна Баер, коли її маленьке суденце повернулося в порт з розгорнутими прапорами, а його гармата тепер оглушувала повітря веселою канонадою. Найкращим було те, що багато добрих облич всміхалися їй і раділи разом з нею, багато дружніх рук потиснули її руку з найсердечнішими привітаннями.

Після цього все пішло якнайкраще: їй просто доводилося навантажувати свої судна й відправляти їх, одне за одним, в успішні рейси, з яких вони привозили додому все потрібне для зручності тих, кого вона любила й для кого працювала.

Джо так ніколи до кінця й не примирилася з цією несподіваною популярністю, оскільки тепер потрібно занадто мало вогню, щоб зробити багато диму, а газетний галас – не справжня слава. Щодо багатства, то воно не викликало в її душі жодних сумнівів і приймалося з вдячністю, хоч було зовсім не таким великим, як про те марилося громадськості, що завжди вирізнялася широтою натури.

Приплив, який змінив колишній відплив, тривав довго й щасливо доставив сімейний корабель в затишну гавань, де старші отримали змогу відпочити від штормів, а молодь пуститися на власних суденцях у велике плавання життям.

Просвіток, спокій і добробут оселилися в будинку на наступні роки, до радості всіх людей, які терпляче чекали, з надією працювали й віддано вірили в мудрість і справедливість Того, хто посилає розчарування, бідність і горе, щоб випробувати любов людських сердець і зробити успіх, коли він нарешті прийде, солодшим. Навколишній світ бачив це, й добрі душі раділи поліпшенню матеріального становища родини, але про ту удачу, яку Джо цінувала найбільше, про те щастя, яке ніщо не могло відібрати в неї, було відомо лише небагатьом.

Це щастя полягало в можливості зробити останні роки життя матері радісними й безтурботними, побачити, що вантаж турбот назавжди скинутий, втомлені руки відпочивають, миле обличчя не затьмарене тривогою, а ніжному серцю ніщо не заважає проявляти свої почуття, займаючись розумною благодійністю, яка приносить глибоке задоволення.

Коли Джо була дівчинкою, вона найбільше хотіла, щоб в будинку з’явився куточок, де мама могла б спокійно відпочивати після довгих років важкого, неймовірно напруженого життя. Тепер ця мрія стала щасливою дійсністю. У мами була затишна кімната, де їй були забезпечені всі можливі зручності й задоволення. Люблячі дочки доглядали за нею, поруч був добрий чоловік, на якого вона могла спертися, численні онуки своєю шанобливою прихильністю додавали світла радості у вечірні сутінки її життя.

Це був щасливий час для всіх, і Мармі раділа, як можуть радіти тільки матері, спостерігаючи за успіхами дітей. Вона дожила до днів, коли змогла пожинати плоди своєї праці, коли її молитви були почуті, відплату за добрі дари отримано, надії здійснилися, спокій і добробут прийшли в створену нею сім’ю. Тоді, як один з мужніх та терплячих янголів, які чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радіючи, що може відпочити.

Однак до цих приємних змін, як часто буває в нашому дивному світі, додалися випробування. Іноді – кумедні, іноді – досить тернисті. Переживши перше почуття подиву, недовіри й радості, Джо, зі звичайною невдячністю, властивою людській натурі, швидко втомилася від популярності й почала обурюватися з приводу втрати колишньої свободи, оскільки підкорена публіка несподівано висунула свої права на неї саму і на все, що стосувалося її минулого, сьогодення й майбутнього.

Незнайомі люди наполягали на тому, щоб побачити її, спитати про щось, дати пораду, застерегти, привітати і доводили її до божевілля своїми надзвичайно нудними знаками уваги. Якщо вона не бажала розкрити перед ними своє серце, вони дорікали їй. Якщо відмовлялася забезпечувати матеріально їхні улюблені благодійні організації, допомагати окремим нужденним і висловлювати співчуття з приводу кожного горя або пригоди, відомих людству, називали безсердечною й егоїстичною. Якщо вона не відповідала на гори листів, казали, що це нехтування своїм обов’язком щодо відданих читачів, а якщо вона вважала за краще обирати самоту власного будинку, а не той п’єдестал, на якому її запрошували позувати, це викликало багатослівну критику «зарозумілих манер літераторів».

Вона робила все, що могла, для дітей, бо заради них і створювала свої книжки, тому докладала зусиль, щоб задовольнити вимогу, яка звучала з вуст жадібної юності: «Ще оповідань, ще, прямо зараз!». Рідні несхвально ставилися до того, що вона проявляє надмірну запопадливість, забуваючи про них, її здоров’я страждало від такої напруженої роботи, але якийсь час вона з вдячністю приносила життя на вівтар літератури для юнацтва, відчуваючи, що багато в чому зобов’язана своїм маленьким друзям, чию симпатію завоювала після двадцяти років наполегливої роботи.

Але настав час, коли їй урвався терпець. Замість того, щоб бути «левицею», вона стала «ведмедем» – за характером та прізвищем – і, повернувшись у свій барліг, грізно гарчала, коли її звідти викликали. Рідних це тішило, тож вони й не думали співчувати Джо, проте вона сама врешті-решт почала розглядати наслідки своєї популярності, як найжахливішу з усіх пригод, в які будь-коли потрапляла, бо їй здавалося, що вона втрачає свій головний скарб – свободу.

Життя на очах у публіки швидко втрачає свою чарівність. До того ж Джо була вже не першої молодості, дуже стомлена й занадто обтяжена турботами, щоб їй могло сподобатися подібне існування. Вона відчувала, що вже виконала всі вимоги, які тільки можуть вважатися розумними, коли автографи, фотографії та автобіографічні нариси поширилися всією країною, коли художники зобразили її будинок з усіх боків, а репортери – її саму. Щоправда, тільки похмурою, бо саме такою вона була під час набридливих зустрічей з ними.

У неї просто забракло сил зображувати радість, коли одна за одною групи, сповнених ентузіазму учнів різних приватних пансіонів робили набіги на її будинок і його околиці в пошуках сувенірів, а люб’язні дорослі відвідувачі день у день повагом підіймалися сходами, що вели до головних дверей, майже остаточно стерши їх. Коли нові слуги звільнялися після тижневого випробування дверним дзвінком, який теленькав від рання до смеркання. Коли чоловік був змушений охороняти її під час обіду, а сини прикривати відступ через вікна, що виходять на задній двір, куди вона тікала від нав’язливих гостей, що вривалися в будинок без попередження.

Ось опис одного дня з життя письменниці, який, можливо, дасть змогу краще пояснити стан справ, забезпечить певною мірою виправдання нещасній жінці й, можливо, хоч трохи присоромить мисливців за автографами, які нині лютують по всій країні.

– Варто було б прийняти закон, який захищатиме нещасних авторів від публіки, – сказала Джо одного ранку, незабаром після приїзду Еміля, коли пошта принесла їй більше листів, ніж зазвичай. – Для мене це нагальніше питання, ніж міжнародне авторське право, адже час – гроші, а спокій – здоров’я. Я втрачаю те й те, не отримуючи навзаєм нічого, крім втрати поваги до людства й відчайдушного бажання втекти в пустелю, оскільки не можу сховатися за закритими дверима навіть у вільній Америці.

– Мисливці за знаменитостями вселяють жах, коли вони шукають здобич. Якби вони могли помінятися місцями зі своїми жертвами, це принесло б їм величезну користь. Вони зрозуміли б, як набридають, коли «мають честь нанести візит, щоб висловити глибоке захоплення вашими чудовими творами», – процитував Тедді одного з відвідувачів з поклоном у бік своєї матері, яка похмуро дивилася в ту хвилину на дванадцять прохань про автограф, що лежали перед нею.

– Я остаточно вирішила таке: на такі листи більше не відповідатиму, – сказала Джо з твердістю в голосі. – Цей хлопчик отримав від мене шість автографів. Мабуть, він їх продає. А ця дівчинка навчається в учительській семінарії. Якщо я надішлю їй автограф, то інші учениці теж попросять. Всі автори починають із вибачень і пишуть, що розуміють, як відривають і дратують мене подібними проханнями, але в наступному рядку вже йдеться про те, що вони взяли на себе сміливість написати, бо я люблю хлопчиків, бо вони люблять мої книжки, бо це тільки один раз тощо. Емерсон і Віттьєр кидали такі листи в кошик для сміття, і, хоч я тільки літературна няня, яка забезпечує легкозасвоюване моральне пюре для молоді, однак, мабуть, доведеться все-таки наслідувати приклад знаменитих. Адже в мене не буде часу на їжу та сон, якщо я спробую задовольнити прохання всіх милих нерозумних дітей, – проказавши цей монолог, Джо з великим полегшенням відсунула пачку листів.

– Я дам тобі спокійно поснідати, liebe Mutter, – сказав Роб, який часто брав на себе обов’язки її секретаря. – Ось один з листів, – і, зламавши велику печатку, прочитав:

– Надішли їй ввічливу відмову, любий. Я тільки годуватиму й одягатиму бідних біля мого порога. Це моя вдячна жертва Господу за успіх. Що там далі, – проказала Джо, оглядаючи вдячним поглядом свій щасливий будинок.

– Молодий літератор вісімнадцяти років пропонує поставити твоє ім’я на обкладинці написаного ним роману, а після першого видання він поставить своє. Ну й зухвалість! Я вважаю, ти не погодишся, попри твоє добре серце та симпатію до більшості молодих писак.

– Я не можу виконати його прохання. Скажи йому це м’яко й не дозволяй, заради Бога, надсилати рукопис. У мене вже сім штук на руках, а часу не вистачає навіть на те, щоб прочитати свій власний, – рішуче сказала Джо, задумливо витягуючи з чашки для полоскань маленького листа, який впав туди, й відкриваючи його з обережністю: криво виведена на конверті адреса свідчила, що писала дитина. – Тут я відповім сама. Маленька хвора дівчинка просить книжку. Вона її отримає, але я не можу написати продовження до всіх інших, щоб порадувати її. О, не знати мені відпочинку, якщо я намагатимуся задовольнити цих «ненаситних Оліверів Твістів», що вимагають нових оповідань. Що там ще, Робіне?

– Ось одне – коротке й люб’язне повідомлення.

– Ось такі послання мені подобаються! Біллі – розсудлива людина й прекрасний критик, яких варто мати. Адже він прочитав мої книжки багато разів, перш ніж висловити свою думку. Й не вимагає відповіді, тож напиши йому привітання й вислови мою подяку.