Хлопчики Джо - Олкотт Луиза Мэй 9 стр.

– Якщо згадати, які вони всі різні, звідки деякі з них прийшли до нас або який вплив чинили на них родичі, ми, гадаю, можемо поки що бути задоволені тим, чого досягли, – відповів Лорі серйозно, коли його очі зупинилися на одній світлій голівці серед кількох темноволосих, хоч світло молодого місяця лягало на все, не віддаючи переваги жодному присутньому.

– Я не турбуюся за дівчаток. Про них піклується Мег. У неї стільки здорового глузду, терпіння й ніжності, що на її підопічних має очікувати тільки успіх. А мої хлопчики з кожним роком приносять мені дедалі більше клопоту. Після кожного їхнього відлучення з Пламфілду ми, на жаль, стаємо не такими близькими, як раніше, – зітхнула Джо. – Скоро вони зовсім подорослішають, тоді їх пов’язуватиме зі мною лише одна тонка ниточка, яка зможе обірватися будь-якої хвилини. Так, як це сталося з Джеком і Недом. Хоч Доллі й Джордж, як і раніше, люблять приїжджати до нас, і я можу відверто поговорити з ними. Франц ніколи не забуде Пламфілд: він відданий рідним. Проте мене турбують ті троє, які мають скоро знову піти в широкий світ. У Еміля добре серце, тож, сподіваюся, це допоможе йому залишитися порядним і позитивним юнаком. До того ж, як ти пам’ятаєш: «Сидить на реї херувим, для моряка його щогла – що той Єрусалим». Нету належить вперше покинути Пламфілд, а він все-таки слабохарактерний юнак, хоч ти і справляєш на нього позитивний вплив. Наш Ден, як і раніше, бунтівник. Боюся, приборкати його зможе лише якийсь суворий життєвий урок.

– Він добрий юнак, Джо. Не надто тішуся його планами займатися фермерством у західних штатах. Якби хоч трохи попрацювати над його манерами, можна було б зробити з нього джентльмена. Хтозна, чого він зміг би домогтися, якби залишився тут, серед нас, – відповів Лорі, схиляючись над стільцем пані Баер, як робив це багато років тому, коли в цих двох були спільні секрети.

– У цьому був би певний ризик, Тедді. Він любить фізичну працю й свободу. Саме вони допоможуть йому стати хорошою людиною. Це набагато краще, ніж будь-який зовнішній лоск небезпек, з якими він зіткнувся б, ведучи забезпечене й спокійне життя в місті. Ми не можемо змінити його натуру – тільки допомогти їй розвинутися в правильному напрямку. Його колишні інстинкти нікуди не зникли, тож він має неабияк себе контролювати, а інакше зіб’ється на манівці. Я добре усвідомлюю це. Його любов до нас – запорука безпеки, тож треба усіма силами берегти її, поки він не подорослішає або не з’являться інші, міцніші узи, які утримували б його від спокус.

Джо знала Дена краще за інший, тож бачила, що її «лоша» ще не до кінця об’їздили. Вона сподівалася на краще, але побоювання все-таки залишалися. Їй було добре відомо, яким суворим і жорстоким буває життя до таких, як він. Також знала, що перед від’їздом Ден у тиху, спокійну хвилину відкриє їй свою душу. Тоді вона зможе сказати слова застереження, яких він потребує.

Тож Джо вичікувала й одночасно уважно спостерігала за ним. Помічала й позитивні зміни, так і шкоду, яку завдало йому перебування між різних людей. Їй дуже хотілося, щоб її «баламут» домігся успіху в житті, адже інші прогнозували, що нічого з нього не вийде. Проте досвід підказував їй, що людей не можна ліпити, як глину, тому задовольнялася скромною надією, що занедбаний хлопчик може стати просто хорошим чоловіком, і не просила нічого більшого.

Втім, навіть на це важко було розраховувати, зважаючи на пристрасність, якою нагородила його натуру природа. Ніщо не стримувало його запальний характер – тільки спогади про Пламфілд. Страх розчарувати вірних друзів, а також гордість, що була сильнішою особистих моральних правил, змушували його прагнути зберегти повагу товаришів, які любили його, попри всі недоліки.

– Не хвилюйся ні про кого, люба. Еміль – один з тих безтурботних і веселих хлопців, які завжди виходять сухими з води. Я подбаю про Нета. Ден тепер на правильному шляху. Нехай з’їздить в Канзас. Якщо план з облаштуванням ферми втратить свою чарівність в його очах, він зможе повернутися до бідних індіанців і принести їм чимало користі. Дуже сподіваюся, що це стане справою його життя – така незвичайна робота саме для нього. Боротьба з гнобителями й захист пригноблених – саме те заняття, до якого треба залучити таку небезпечну для нього самого енергію.

– Сподіваюся, що так і буде… О, що це? – Джо подалася вперед, прислухаючись до вигуків Тедді та Джозі.

– Мустанг! Справжній, живий мустанг! Ми зможемо осідлати його! Дене, ти просто молодчина! – кричав Тед.

– Індійський наряд для мене! Тепер я зможу зіграти Наміоку, якщо хлопчики поставлять «Метамора», – вигукувала Джозі, плескаючи в долоні.

– Голова бізона для Бесс! Помилуй, Дене, чому ти привіз для неї такий жахливо негарний подарунок? – запитала Нен.

– Я вирішив, що їй буде корисно взяти як модель для малюнків що-небудь сильне й природне. Вона ніколи не доб’ється життєвої правди у своїх роботах, якщо зображуватиме солодких амурів і кошенят, – відповів безпосередній, грубуватий Ден, пригадуючи, що, коли він був тут торік, Бесс довго обирала між головою Аполлона і власним котом-персом.

– Дякую, я спробую. Якщо мене спіткає невдача, ми зможемо поставити цю голову бізона в холі, щоб вона нагадувала нам про тебе, – сказала Бесс, ображена глузуванням над її ідеалами краси, але занадто добре вихована, щоб висловити своє обурення чимось іншим, крім звучання голосу, який був водночас солодкий і холодний, як морозиво.

– Гадаю, ти не захочеш приїхати подивитися на наше нове поселення разом з іншими? Чи картини реального життя непривабливі для тебе? – запитав Ден, намагаючись набути шанобливого вигляду, з яким усі хлопчики зверталися до Принцеси.

– Я збираюся до Рима, де навчатимуся кілька років. Вся мистецька краса світу зібрана там. Цілого життя не вистачить, щоб насолодитися її спогляданням, – повчально проказала Бесс.

– Рим – запліснявілий старий склеп, якщо порівнювати його із «Садом богів» і величними Скелястими горами. Мені байдуже до мистецтва. Природа – ось все, що важливо для мене. Я міг би показати тобі таке, що приголомшило б і тебе, і твоїх старих майстрів! Краще приїжджай разом з усіма. Джозі скакатиме на конях, а ти їх тим часом малюватимеш і ліпитимеш. Якщо стадо з сотні чудових мустангів не зможе показати тобі, в чому полягає справжня краса, я визнаю свою поразку, – запально мовив Ден.

– Я приїду коли-небудь з татом, щоб подивитися, що краще: мустанги, коні святого Марка чи ті, що стоять на Капітолійському пагорбі. Будь ласка, не ображай мої ідеали, а я спробую полюбити твої, – сказала Бесс, починаючи думати, що Захід, можливо, вартує того, щоб на нього поглянути.

– Домовилися! Я твердо впевнений, що всі американці мають спочатку оглянути всі куточки своєї країни, а вже потім прямувати в чужі краї, – завважив Ден.

– Новий Світ має певні переваги, проте є вони і в Старого Світу. В Англії жінки мають право голосувати, а в нас – ні. Мені соромно за Америку. Їй слід було б бути попереду інших країн у всіх хороших починаннях! – вигукнула Нен, яка вже встигла поборотися за права жінок.

– О, будь ласка, не треба! Люди ніяк не можуть дійти згоди щодо цього питання й обзивають один одного лайливими словами. Цього вечора збережімо мир і спокій! – благала Дейзі, яка терпіти не могла суперечок.

– Ви, жінки, зможете голосувати скільки завгодно в нашому новому містечку, а також висувати свої кандидатури на посади мера й членів міського правління. У нас буде повна свобода для всіх, а інакше я не зможу жити в цьому місці, – сказав Ден, додавши зі сміхом: – Я бачу пані Шибайголову та пані Шекспір Сміт, як і раніше, розходяться в думках.

– Якби всі завжди були згодні, ми ніколи ні в чому не домоглися б успіху. Дейзі – сама чарівність, але в неї застарілі погляди. Тож я намагаюся додати їй сміливості такими розмовами, щоб наступної осені вона поїхала й проголосувала разом зі мною. Демі супроводжуватиме нас, щоб ми могли взяти участь у тих єдиних виборах, до яких нас допустили.

– Ти повезеш їх на вибори, Святий отець? – запитав Ден. Здавалося, йому подобається це давнє шкільне прізвисько Демі. – Ця система чудово працює в Вайомінгу.

– Вважатиму за честь. Мама й тітки їздять на вибори щороку, Дейзі теж поїде зі мною. Вона, як і раніше, моя найкраща половина, тож ні в чому від мене не відставатиме, – сказав Демі, обнявши сестру, яку любив навіть більше, ніж раніше.

Дену подумалося, як, мабуть, все-таки приємно мати такі міцні родинні узи. Власне самотнє дитинство видалася йому невимовно сумним, коли він пригадав, з чим довелося боротися. Однак серйозні думки перервалися в цю хвилину тяжким зітханням, з яким Том задумливо вимовив:

– Я завжди хотів бути близнюком. Є з ким відверто поговорити. А як приємно завжди мати поруч когось, хто радий спертися на твою руку й утішити тебе. Особливо, коли інші дівчата такі жорстокі.

Нерозділена пристрасть Тома була неодмінним предметом жартів у родині, тому цей натяк викликав сміх. Він перейшов у справжній регіт, коли Нен, вихопивши з кишені коробочку, сказала з професійним тоном:

– Я знаю, ти переїв омара за вечерею. Прийми чотири пігулки й позбудься від свого розладу. Том завжди зітхає й каже дурниці, коли переїсть.

– Я прийму ці пігулки. Це єдине, чим ти за всі ці роки підсолодила моє життя, – і Том з похмурим виглядом захрустів пігулками.

– «Хто може вилікувати свідомість хвору або з пам’яті вирвати печаль?» – трагічним тоном процитувала Джозі, видершись на поручні веранди.

– Їдьмо зі мною, Томмі, я зроблю тебе справжнім чоловіком. Кинь всі пігулки та мікстури, відчуй свободу, поблукай світом. Тоді забудеш, що в тебе є серце, та й шлунок теж, – сказав Ден, пропонуючи свої універсальні ліки проти всіх неприємностей.

– Краще рушаймо зі мною, Томе. Хороший напад морської хвороби допоможе тобі відновити сили, а суворий північний вітер прожене нудьгу. Станеш на посаду хірурга: зручне ліжко й веселощі без кінця – як бонус.

додав Еміль. Він завжди мав напоготові відповідний куплет з матроської пісні, щоб розвеселити друзів.

– Я подумаю про це, коли отримаю диплом. Розумієш, не хочу, витративши цілих три роки на зубріння, не отримати в результаті нічого, чим можна похвалитися.

– Я нізащо не покину пані Мікоубер, – з булькітливим схлипом перебив його Тедді. Том негайно зіштовхнув його зі сходів веранди на мокру траву, а коли ця невелика сутичка завершилася, дзвін чайних ложечок сповістив про значно приємніше частування, ніж пігулки.

У дитинстві дівчата обслуговували за столом хлопчиків, щоб уникнути будь-якого безладу. Тепер молоді чоловіки поспішали принести страви й напої дамам – час змусив усіх помінятися ролями. До чого приємним був новий розподіл обов’язків! Навіть Джозі сиділа спокійно й дозволила Емілю принести їй ягід і насолоджувалася становищем дорослої леді доти, поки Тедді не поцупив її тістечко. Відтак вона забула про свою дорослість і ляснула його по руці.

Тільки для Дена було зроблено виняток – його обслуговувала Бесс, яка, як і колись давно, посідала найвище становище в цій маленькій спільноті. Том дбайливо вибирав все найкраще для Нен, однак почув від неї лише зневажливу заввагу:

– Я ніколи не їм в такий пізній час. Та й тобі не варто, бо страждатимеш нічними кошмарами.

Хлопець покірно передав тарілку Дейзі, а сам взявся жувати пелюстки троянд.

Коли разючу кількість корисної й здорової їжі було з’їдено, хтось із гостей запропонував: «Заспіваймо!», тож весь наступний час компанія присвятила музиці. Нет грав на скрипці, Демі – на сопілці, Ден – на старому банджо, а Еміль з почуттям виконав сумну баладу про катастрофу корабля «Швидка Бетсі». Потім всі почали співати хором старі пісні. Мелодійні звуки понеслися околицями, й перехожі, вслухаючись, з усмішкою, говорили: «В старому Пламфілді сьогодні весело!».

Коли всі пішли, Ден затримався на ґанку, вдихаючи принесений легким вітерцем аромат скошених луків і квітів з Парнасу. І поки він стояв там, спершись на поручні, огорнутий місячним світлом, прийшла пані Джо, щоб замкнути двері.

– Мрієш про щось, Дене? – запитала вона, сподіваючись, що настав підхожий момент для одкровень. Однак замість очікуваного признання або ласкавого слова почула вимовлені з грубуватою відвертістю слова:

– Я думав, добре б покурити.

Пані Джо засміялася над катастрофою своїх надій і люб’язно відповіла:

– Можеш покурити в кімнаті. Тільки не підпали будинок.

Може, Ден помітив легке розчарування на її обличчі, або спогад про наслідки тієї хлоп’ячої витівки зворушив його серце. Він нахилився, щоб поцілувати її й прошепотів:

– Добраніч, мамо.

І пані Джо була частково задоволена.

V. Канікули

Наступного дня в коледжі починалися канікули, тож вранці ніхто не поспішав вставати з-за столу після сніданку. Аж поки пані Джо здивовано не вигукнула:

– Тут собака!

Справді, великий шотландський хорт з’явився на порозі перед їдальнею і завмер нерухомо, втупившись у Дена.

– Привіт, друже! Хіба ти не міг почекати, поки я прийду за тобою? Чому ти втік? Зізнайся, що завинив і мужньо прийми покарання, – сказав Ден, підіймаючись назустріч собаці. Той став на задні лапи, щоб поглянути в обличчя господареві, й уривчасто загавкав, ніби з обуренням відкидаючи припущення про непослух.

– Добре, Дон ніколи не бреше, – Ден обійняв тварину, що стояла на задніх лапах, а потім, кинувши погляд на чоловіка з конем, який поволі прямував до будинку, додав: – Вчора я залишив усі свої трофеї в готелі, бо не знав, чим ви займатиметеся, коли я прийду. Вийдіть на веранду й подивіться на Окту, мого мустанга: конячка – диво, – Ден попрямував до дверей, а вся родина потягнулася за ним, щоб привітати нових гостей.

Окту злегенька заіржав, побачивши господаря, й до великого жаху конюха, що намагався його утримати, почав підійматися сходами на веранду.

– Пустіть його, – сказав Ден, – він вміє дертися, як кішка, і стрибати, як олень. Ну, друже, тобі хочеться промчати галопом? – запитав він свого красеня-мустанга й погладив його по гриві.

– Ось такого коня, я вам скажу, варто мати, – заявив Тед, який мав піклуватися про Окту, поки Ден буде у від’їзді.

– Які виразні очі! Він дивиться так, ніби ось-ось заговорить, – завважила пані Джо.

– Так, він вміє говорити, тільки по-своєму. І розуміє майже все. Правда, старий? – і Ден притулився щокою до конячої морди.

– Що означать «Окту»? – поцікавився Роб.

– «Блискавка». Конячка цілком заслуговує на таке ім’я, як ви незабаром переконаєтеся. Чорний Яструб віддав її мені в обмін на гвинтівку. Ми з нею славно проводили удвох час у преріях. Вона не раз рятувала мені життя. Бачите цей шрам?

Ден вказав на маленький рубець, майже непомітний у довгій гриві, й, обнявши Окту за шию, розповів його історію.

– Одного разу ми з Чорним Яструбом вирушили полювати на бізонів, але впродовж кількох днів не знайшли жодного стада. Всі наші запаси провізії закінчилися, а були ми в цей час миль за сто від стоянка племені. Я вже думав, нам кінець, але тут мій індіанський приятель сказав: «Зараз я покажу тобі, на якій їжі можна буде протриматися, поки не вполюємо здобич». Біля маленького ставка ми розсідлали коней на ніч. Ніде не було видно жодної живої істоти, навіть птаха, а прерії проглядалися на кілька миль навколо. Як ви думаєте, що ми зробили? – і Ден окинув поглядом обличчя слухачів, які стояли біля нього.

– Їли черв’яків, як австралійські аборигени, – сказав Роб.

– Варили траву або листя, – припустила Джо.

– Може, наповнили шлунок глиною, як дикуни, про яких ми десь читали? – запитав пан Баер.

– Убили одного з коней! – вигукнув Тед, що жадав почути про якесь кровопролиття.