Попри те, що вчора мене картали думки про те, що, впустивши Віолетту до себе, я прирекла себе цим на пограбування чи смерть, в глибині душі мені не було настільки тривожно. Між іншим, із цих двох варіантів безпечнішим було б убивство, тому що за які гроші я б повертала власниці квартири всю бісову техніку? Я не знала цієї Віолетти, але мені було спокійно за неї. Іноді малознайомі люди викликають у тебе довіру, і ти хоч вбийся, але пояснити цього не можеш. Ти просто їм віриш, наче один з пари найважливіших органів – серце або мозок – заспокоює іншого, мовлячи: «Чувак, просто довірся, я знаю, що все буде окей», а іншій відповідає: «Добре, я вірю тобі, чувак». І живуть ці обоє у злагоді та мирі, і тобі від цього теж спокійно. Напевне, зараз ці мої два органи саме так і домовилися, особисто я так все і уявляю.
Місто нарешті дочекалося тепла, і люди раділи сонцю. У квартирах ще не опалювалося, і, напевне, тому на вулицях стало тісніше – усі виходили надвір грітися. Бісові комунальники! Хоч переїжджай жити на вулицю, щоб не застудитися вдома. Нарешті мої чоботи зможуть відпочити від постійних злив і болота. Я поспішала в кав’ярню, на годиннику було вже 11:20. Затишний непримітний заклад був схований у двориках, і я ніколи раніше сюди не ходила – не було часу та й компанії. Я відчинила двері, вони голосно дзеленькнули, і всі звернули на мене увагу. Чорт, як не люблю цих дзвоників на дверях! Чому вони всі вилупилися? Я одразу помітила серед натовпу Дениса – його хитрий погляд неможливо було сплутати ні з яким іншим. Я підійшла до столика, зняла верхній одяг і повісила його на вішак в кутку приміщення.
– Привіт, я не знав, що ти п’єш, тому взяв те, що подобається всім дівчатам – лате. Як на мене, тут воно найсмачніше.
– Прекрасно, дякую, – трохи різко відповіла я.
– Так що там у тебе коїться? – запитав хлопець зробивши невеличкий ковток з маленького горнятка. У ньому була чорна кава з густою жовтуватою пінкою зверху. Він справді хотів мене вислухати.
– Загалом, ця дівчина знайшла мене в універі й попросилася трохи пожити. Наскільки я зрозуміла, у неї проблеми в сім’ї. Її обличчя в синцях і вона говорила щось про побиття сьогодні вночі, коли прийшла п’яна, – коротко розповіла я.
– Ого, то можна було просто попроситися пожити? – засміявся хлопець.
– Не смішно, – кинула я. – А що, як її почнуть шукати батьки?
– Це навряд чи… Хіба що знову буде потрібна жива боксерська груша, – з сумною посмішкою припустив Денис.
– І ще в мене зараз уся постіль у кімнаті оббльована… Чужі шлункові відходи я ще не відмивала, – скривилась я. – І не збираюся.
– Кх, ахаха, – попирхнувся кавою хлопець і зайшовся сміхом. – Так ось чому ти так швидко погодилася зі мною зустрітись, – додав він із вдаваним доріканням. – Ну, все буває вперше, нехай щастить із прибиранням!
– Та йди до біса!
Я вже була готова обматюкати його з ніг до голови, але раптово посміхнулася (але це тільки тому, що матюкатися в публічних місцях було б вкрай невиховано).
Ця ситуація зі сміхом у момент злості нагадала мені, як у молодшій школі, коли на мене кричала вчителька, я просто душилася, щоб не засміятися. Вона кричить, а в мене сльози ледь не течуть від сміху. Захисна реакція чи істеричний сміх – називайте, як хочете, але, чорт, це було так смішно й страшно водночас! Пройшло чимало років, але цей дитячий недолік залишився зі мною, хоч недоліком він мені вже не здавався. Це допомагало ставитися до проблем легше та зі сміхом. Коли на тебе кричать, важко щось змінити, а криком у відповідь ти лише розпалиш війну, тому залишається просто сміятися, і who cares?
Мені важко було злитися, коли хлопець був поряд. Він смішив мене навіть коли дратував. І я не встигла помітити, чи була в мене осіння депресія. Напевне, завдяки йому я опинилася поза зоною ураження. Я була рада, що в новому місті в мене так швидко з’явилися знайомі, хай то нав’язливий чувак чи алкоголічка з синцями та купою невирішених проблем, все ж хоч якійсь люди. Я була не сама, і це не могло не тішити.
– Мм, смачна кава, дякую, – посміхнулася я.
Хлопець кивнув у відповідь.
– Звідки ти їхав того дня, коли врятував мене? – запитала я.
Хлопець спохмурнів і я зрозуміла, що запитання не з приємних.
– Ну, я ж не місцевий, додому катався, – відповів Денис.
Напевне не варто продовжувати розпитувати його. По людях видно, коли вони не хочуть говорити, тому я перевела розмову.
– А ти чому не пішов в універ? – поцікавилась я.
– Власниця квартири зранку приходила по оплату, треба було трохи прибрати й бути вдома.
– О, ти теж винаймаєш квартиру? – нарешті вдалося знайти точку зіткнення.
– Так, винаймаю, – спокійно сказав хлопець і зробив ковток гіркого напою «для дорослих».
Після цього запала тимчасова мовчанка. Я нервово сьорбнула кави і взялася бігати поглядом по людях у закладі, шукаючи на їхніх обличчях теми для розмов. Хлопець задумливо дивився в чашку з кавою і робив маленькі ковтки, наче не хотів, щоб вона закінчувалася. Зараз він був схожий на поціновувача вина, який лише змочував губи, плямкав і говорив свій вердикт. Хлопець наче боявся, що кава закінчиться, він насолоджувався кожною краплею, дозволяючи напою вистигнути, але його це мало хвилювало. Я думаю, це допомагало йому відволіктися від зайвих думок. Хіба не прекрасно, коли якийсь час тебе хвилює лише кава? Він ледь торкався губами чашки й заплющував очі, повільно ковтаючи напій. Цікаво було, про що він думав у цей момент? Денис поставив горнятко назад у блюдце, забрав тонкі фаланги пальців з невеличкого вушка та звів погляд на мене.
– У нас сьогодні концерт у «Канаві», буду радий, якщо ти прийдеш. Граємо о 21.00.
– У тебе є гурт? Чому ти не говорив раніше? – вражено запитала я.
– Ну як гурт, – зам’явся Ден, – просто інколи бавимося з одногрупниками. Один із них знає адмінів закладу, і, щоб людям не було нудно (а люди не люблять, коли їм нудно, одразу починають якусь маячню витворяти), ми інколи граємо там майже задарма. Та це, в принципі, не важливо, якщо є хоч якась можливість заграти десь, окрім університетської актової зали, – знизив плечима хлопець.
– Та це ж круто! Звісно, я прийду!
– Можеш захопити свою сусідку-алкоголічку.
– Окей, я скажу їй.
– Я ж не буду однією зі стрьомних падруг?
Ми посиділи ще якийсь час, а потім до Дениса хтось зателефонував.
– Вибач, у мене ще сьогодні репетиція перед завтрашнім виступом, пацани дзвонили, мушу бігти, – заметушився Денис.
– О, так, звісно, біжи, – запевнила я. – Мені теж пора йти прибирати квартиру від нової співмешканки, – мовила з відчаєм.
– Чекатиму тебе сьогодні о 21:00. Дивися, не провтикай, – суворо нагадав хлопець.
– Я буду, не сумнівайся, – посміхнулася у відповідь, одягаючи пальто.
Ми покинули заклад і, попрощавшись, розійшлися в різні сторони. Я рушила в напрямку зупинки. Тройлейбуси, на щастя, ходили часто, наче це було також пов’язано з виходом сонця на небесну арену, тому мені не довелося довго тупцяти на місці.
Сидіння біля вікна були моїми улюбленими ще з дитинства. Батьки завжди тримали їх для мене, а самі сідали поряд, спостерігаючи, як я захоплено розглядаю життя за вікном. Люди такі гарні, коли не бачать, що за ними спостерігають. Саме тому випадкові фотографії виходять такими живими й справжніми. Саме тому в нас закохуються, коли ми цього не помічаємо й не бажаємо. Бо ми не стараємося щось для цього зробити, ми такі, як є, і для когось цього достатньо. Люди люблять правду й всюди шукають щирості.
13
За вікном тролейбуса гуляли люди. Вони так світилися, наче сонце з неба проходило крізь їхні тіла. Пора розстебнутих пальт була моєю улюбленою. Таким чином ми пускаємо тепло всередину себе, а потім защіпаємо його ґудзиками, щоб не втратити. Сьогодні злими й незадоволеними були лише контролери тролейбуса – товсті жінки, які ледь протискались у проходах, і спухлими пальцями відривали квитки пасажирам. Напевне, вони походять звідти, звідки й продавці масних чебуреків на вокзалі. Сімейний бізнес, чому ні? Жіночки часто бурчали щось на кшталт: «Відступіть! Як я повинна тут пройти?!» Вони такі злі, бо товсті або ж їх просто вдома ніхто не трахає. А хто ж їх трахатиме, якщо вони товсті? У будь-якому випадку, вправні й моторні друзі жінок завжди були в продажу.
Я вийшла на зупинці, забігла в магазин по улюблені цигарки, і, розплачуючись за них на касі, згадала свою квітку, яка так не любить, коли я курю. Подивилася на пачку, яка зручно лежала у руці. Можливо, вона буде останньою?
Знову ці важкі двері під’їзду, а одразу за ними – обличчя.
– Тааак, ось ти й попалася, – вилетіло з яскраво нафарбованих уст. От чорт! – Пройшов тиждень, а ти досі не прибрала в під’зді! Чи я незрозуміло сказала?
Жінка витиснула мене на вулицю, стала перед вхідними дверима і сильною рукою зачинила їх. Відступати було нікуди.
– Ем… У мене зараз завал із навчанням, я обов’язково приберу, – бовкнула я.
– Шановна, правила для всіх однакові. Прибирай або з’їжджай! – погрозливо відповіла сусідка. «Та що це в біса таке?»
– Ну, у вас, здається, багато вільного часу, якщо ви ходите й слідкуєте, хто коли прибирає, то чому б вам самій і не прибрати? – повільно та впевнено мовила я. – Зміна діяльності – це корисно.
Я побачила, як зіниці жінки зменшилися і вона прикувала до мене погляд. Пухке обличчя з чіткими вилицями почало забарвлюватися в колір її багряного волосся. Тепер вона скидалася на стиглий помідор. Жінка поставила руки на пояс, її грудна клітка збільшилась у два рази, рот привідкрився і з нього вирвалося:
– Та ти знаєш, на кого нарвалася?! Як ти смієш? До старших! – заволала вона.
З мене знову вирвалася порція сміху, і я, обійшовши жінку, відчинила двері й швидко побігла вгору на свій третій поверх. Я не могла припинити сміятися і, переступивши поріг квартири, зайшлася ще більшим сміхом.
– Що за? Ти накурилася? – у коридор прибігла моя сусідка й перелякано глянула на мене. Я трохи заспокоїлася і відповіла:
– Просто в нас дуже весела сусідка.
– Так навіть не цікаво… – зітхнула дівчина.
– Та ну тебе, – нарешті відхекалась я.
Роззула ноги та, коли зайшла у кімнату, була приємно здивована. На ліжку не було постелі, а плями на підлозі зникли. Я роззявила рота й вже хотіла щось сказати, але дівчина, яка вже стояла позаду, мене випередила.
– Я, звісно, сучка, але бруду після себе не залишаю, – зауважила дівчина.
Я з полегшенням видихнула.
– Вибач за це. І я, скоріш за все, наговорила якоїсь дурні вночі, не сприймай серйозно, – махнула рукою Віолетта.
– І не подумаю, – відповіла я, відчувши, як важкий тягар спадає з плечей. Ми зайшли на кухню. На газовій плиті вже закипала кава.
– А звідки в нас кава? – я згадала, як нещодавно викинула у сміттєвий бак цілу пачку. З ледь помітною відразою зазирнула в чашку. Сподіваюсь, це не вона.
– Я ходила в магаз, купила кави та ще деякі речі. Додому я поки що не збираюся, – поділилася планами Віолетта.
Я зробила ковток кави і, чорт, чому всі вміють її варити, окрім мене? Але, якшо зі мною житиме ця дівчина, навички барісти мені все-таки не знадобляться.
– Є пропозиція, – наливаючи собі каву, мовила дівчина. – Я не маю з собою речей, тому мені потрібна твоя допомога з проникненням у квартиру моїх батьків.
– А чому б тобі просто не піти додому самій і не взяти речі? – не зрозуміла я. – Як не як, це ж і твоя квартира також.
– Я не хочу, щоб батьки бачили мене, бо тоді, скоріш за все, я більше не повернуся сюди.
– Вони що, прив’яжуть тебе?
– А біс їх знає… Завтра в обід підемо, вони саме будуть на роботі, швидко візьмемо все необхідне, гроші та звалимо.
– Чому ти не попросиш своїх друзів? – наважилася спитати я.
– Я ж казала, у мене їх нема, всі роз’їхалися на навчання. Я сама залишилася гнити в цій дирі зі своїми батьками, – знервовано відповіла дівчина. – Ось так, знаходиш друзів, звикаєш, а потім вони звалюють подалі від тебе й ти лишаєшся сама в цьому болоті. Залишилися тільки знайомі, на яких ризиковано покладатися, ну й одногрупники.
– Чому ти не вступила в інше місто? – намагаючись виявити розуміння, запитала я.
– Тому що мої «вельмишановні» предки сказали, що не платитимуть за те, щоб я бухала в іншому місті, і я залишилася тут, розуміючи, що перспектив у мене все одно немає. Лише за друзів сумно. Ну, тобто за себе, що залишилася без них.
– Ну, ти завжди можеш поїхати до них, та й вони, гадаю, приїжджатимуть додому, – не знаю, який із мене психолог. – Ти надто все драматизуєш, – заспокоїла я.
– У них нові міста, нове життя – без мене, – дівчина опустила очі в чашку кави й зробила ковток, а я вирішла не продовжувати цю тему, змінивши її на більш позитивну.
– До речі, якщо в тебе немає планів на цей вечір, мій знайомий виступатиме в одному клубі з гуртом, сьогодні, і ми запрошені, – пожвавішала я, думаючи, що це покращить її гнітючий настрій.
– Це той твій кавалер з універу?
– Ем…Так, але він не мій кавалер, – відсахнулася я.
– Ну так, нехай буде, – бовкнула дівчина, а я не бачила сенсу сперечатись і щось доводити, тому просто змовчала.
– Я так розумію – це знак згоди?
– Та окей, якщо там буде бухло і народ, я за будь-який рух.
Дівчина допила каву, помила в умивальнику руки, промокнула їх вафельним рушником, що самотньо висів на спинці крісла і пішла до кімнати.
– Тоді сьогодні о 20:00 зустрінемося тут і підемо, – крикнула я їй у слід.
– Окей, – долинуло з коридору.
Я була рада, що вона погодилася, хоча з самого початку ні на мить у цьому не сумнівалася. Я боялася сама йти в невідому компанію, до одногрупників Дениса чи просто лівих людей, де лише я – незнайомка. Це лякало мене, але зона комфорту іноді лякала ще більше. І хто допоможе мені в цьому краще, ніж ця шибайголова? Я була настільки вдячна, що вона прибрала за собою на моєму ліжку, що була готова хоч би й щодня кудись її запрошувати.
Я прогуляла універ, Віолетта кудись пішла і в мене залишалося ще декілька годин до концерту, тому біс із ним, приберу цей довбаний під’їзд, а то ця ненормальна ще змусить свого собаку насрати мені під дверма (якщо він, звісно, у неї є), а мені й свого лайна вистачало.
14
Я збиралася на концерт і ненавиділа кожну річ у своїй шафі. Ох, ця вічна проблема жінок! З шаленою злістю я випотрошила з неї все начиння, лягла на цю нескінченну купу одягу і почала ридати. «Та щоб він увесь нахуй згорів!» Час підтискав, і вже не залишалося й хвилини, щоб плакати в цій купі другосортного шмаття. Я люблю моменти, коли все йде до біса, але ти повинна щось робити далі, бо іншого варіанту немає, і ти просто повинна (зараз у когось бомбане, типу: «Ти нікому нічого не повинна!»), і залишаються лічені хвилини на коротку істерику, щоб потім ти встала і просто зробила те, що маєш (тихо, тихо, не нервуйте, бійці за людські права та свободи, і згадайте, у якому світі ми живемо). Не важливо як, не важливо, з якими емоціями – нікого не хвилює твоє становище і, тим більше, «емоційний стан» – ти просто робиш. Ось і зараз мені потрібно вибратися з цієї купи мотлоху і одягнути хоч щось, я ж пообіцяла йому прийти! На щастя, мені до рук потрапила темно-зелена блуза, яку я купила саме перед від’їздом сюди, вона була непоганою. Швидко одягла блузу, натягнула штани з високою талією, намастила губи улюбленою помадою кольору червоного вина. Знизу на ній так і писало: «wine». Вляглася на ліжко і чекала сусідку, втикаючи в телефон. Вона прийшла декілька хвилин по восьмій.
– Вау! То ти в нас сьогодні в образі розпусниці?
Вона оглянула мене з ніг до голови із зацікавленою посмішкою. Я зробила вигляд, що не почула того компліменту, бо насправді засоромилась.
– Ти так підеш? – запитала я.
– Так, лише светр переодягну, – відповіла сусідка і додала: – от блін, я й забула!
– Що? – не зрозуміла я.
– Синці! Вони ж нікуди не поділися за ніч!
Вона із сумом прикусила нижню губу, споглядаючи в дзеркалі своє побите обличчя. Я дістала з шухляди пенал-косметичку і відкопала в ньому зелену мазюку, якою інколи замальовувала прищі, і круглу пудру.
– Зараз ми тебе відреставруємо, – піднявши пенал на рівень плечей, промовила я і взялася до роботи: витиснула з тюбика зелену мазюку на місця синців і дівчина сіпнулася.
– Вибач, я тиснутиму легше, – зніяковіла я.
Легкими рухами я замальовувала їй синці. М’язи обличчя дівчини воліли скривитися від болю, але вона терпіла. Погляд її був прикутий до мого сконцентрованого обличчя, і від цього я почувалася незручно. Не люблю, коли хтось дивиться на мене впритул. Тоді я не знаю, куди подітися, погляд починає відволікатися від роботи і стрибати по обличчі людини або по кімнаті, аби тільки не зустрітися з очима навпроти. Вона вдивлялася мені у вічі, намагаючись приховати біль від моїх старанних доторків пальцями. Вдивлялася, наче знала, що я щось приховую. Уста були міцно зціплені, вона намагалися вгамувати біль, а очі світилися і усміхалися. Коли я закінчила замальовувати синці, то взяла в руки круглий спонжик, який вже був трохи оранжевий від мого користування, торкнулась ним розсипчастої поверхні пудри і декількома легкими рухами завершила реставрацію.