На добре підготовлених грядках господиня сіяла мак, петрушку, столові буряки, кріп тощо, після чого граблями заглиблювала в ґрунт. Кожна із цих культур, крім капусти, яку культивували більше інших, мала свою грядку.
Агрофізична форма догляду за сільськогосподарськими культурами передбачала білякореневе спушування ґрунту з одночасним підсіканням сапою бур’янів та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було її підгортання, яке проводили з обох боків рядка.
Просапували також городні культури і кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посіяну – двічі. Перший раз проріджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну за другим разом «підгрібали» землю навколо стебла, добиваючись цим зміцнення опірності його вітрам і збільшення площі прийому підживлення.
Прополювали всі стеблоростучі, городні і навіть просапні культури. Городину і льон пололи двічі, стручкові і коноплі – один раз. Із ділянок колоскових виривали тільки бур’яни. Це була винятково жіноча робота.
Поля і городи, які прилягали до лісу, охороняли від диких звірів, кабанів, ведмедів, городину – від домашньої птиці. Проти птахів встановлювали на городі пугала («опуди») – хрест із патиків, на який надівали подертий одяг [8, с. 166–167].
Збирання врожаю було однією з найважливіших хліборобських праць. Селяни уважно стежили за спілістю зерна. Збір зернових тут, як і на решті території Українських Карпат, проводили в серпні і відповідно до їх дозрівання. Першим жали озиме жито, останніми – яре жито і овес.
Серпи були спочатку ковальські, а пізніше – фабричні, з зубцями («назублені»). Серпи ковальської роботи – гладкі, їх клепали на бабці, як коси. Коли стиралися зубці у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможні селяни косили овес косою із спеціальним пристосуванням – лучком («вилкою»).
Женці («жнільниці») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схоплені долонею і зжаті одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на політ»), потім зв’язували у снопи перевеслом, скрученим із цих же стебел, і складали у копи, а через два-три дні снопи складали у «кладні» (45–20 снопів). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх інших колоссям донизу, щоб інші не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потім везли їх додому, складали у криті обороги або на «подену» (підвищення з каміння, покрите товстим шаром гілок і соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.
Складали снопи також у копи («клані») по 30 снопів і півкопи – 15 снопів на кіл, забитий у землю. У с. Верхній Березів (Косівщина) снопи клали без кілля в полукіпки, навхрест, на закарпатській Гуцульщині – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх сніп («столец»). Зверху накривали полукіпок (30 снопів) «шапкою» (сніп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (сніп уверх колоссям). На Гуцульщині було поширене складання снопів без кілля у «дідики» (8—10 снопів) і «купки» (15 снопів). Цей спосіб укладання снопів без кілля характерний і для інших районів України [9, c. 59].
Після завершення жнив жінки збирали у вересні врожай овочів. Картоплю копали («драли») сапами у вересні всією сім'єю. Тут же на сонці просушували її і сортували.
Льон і коноплю вибирали жінки руками («тягли із землі»), в’язали їх у невеликі горстки і складали в стіжки, щоб швидше просихали і щоб дозрівало насіння. Тоді молотили або товкли на подвір’ї праниками або довбенками на камені, рідше «місили» ногами в сінях [1, арк. 11].
Особливо відповідальною працею на Гуцульщині була заготівля в літній час сіна для худоби на зимовий період на «царинках» або на сіножатях біля хати, полі далеко від села і на полонинах, призначених на сіно. Траву косили чоловіки косами. Були два різновиди кісся – ліщинового, рідше ясеневого («кіся», «кісе», «кіссє») з однією ручкою (давніше) або пізніше – з двома. Такі кісся побутували на Бойківщині, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовці та інші прибалтійські народи [10, c. 196]. Сягало воно під плече косаря і було найменшим в Українських Карпатах. Косу з’єднували з кіссям за допомогою металевого кільця («обручка», «перстінь») і притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятці коси клином («плішка», «пасклин»). Для міцнішого кріплення коси з кіссям інколи вживали друге металеве кільце («заківка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусі коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») і вирівнювали, коли защербиться, залізним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залізній «бабці», раніше тупій, а пізніше гострій, забитій у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гостріння коси косарі носили в дерев’яній, а пізніше бляшаній «кушці».
Косили траву на гірських луках один раз на рік у першій половині вересня, а сіножаті біля хат, а також на угноєній землі – двічі на рік.
Скошену траву («поліг») сушили у покосах («валах», «валках»), під час затяжних дощів – на 2—3-метрових зрубаних і спеціально оброблених яличках, смереках, а біля хати – на стояках, збитих горизонтально із жердин [1, c. 170].
Просохле в копицях сіно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликі низькі копиці. При складанні сіна в стіг забивали в землю «остреву» і перев’язували її сіном. Подавав сіно чоловік вилами, а жінка трамбувала його на стозі [1, c. 54].
Складали сіно поблизу господарських будівель на спеціально відгородженій для цього площі («стежірах»). Всередині загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю колів («оборожина»).
Громадили («гребли») сіно саморобними дерев’яними граблями. Ліщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держівно») мало природну розвилку («розкіл»), або його кінець розколювали, вправляли в середню частину валка і зв'язували. Валок і зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].
При обмолоті та збиранні зернових, заготівлі сіна користувались дерев’яними вилами. Для сіна і соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопів – переважно дворогі з ліщинової гілляки. Дерев’яні вила на 4 роги застосовувались для сіна. В кінці XIX – на початку XX ст. ці роботи вже виконували залізними вилами.
Основним знаряддям молотьби на Гуцульщині, як і на іншій території України, а також більшості народів Європи, був ціп, що мав таку саму конструкцію, як і скрізь на Україні,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «ціпень») і ліщинового, рідше смерекового держака («ручник», «ціпилно», «ціпивно»). Бич і держак мали у верхніх кінцях шкіряні капиці («вугол», «угловень», «уголово»), що з’єднувались між собою ув’яззю із шкіри («ременем», «ремінником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичі – ні.
Обмолочене зерно обчищали від полови і сміття жолобоподібною липовою, рідше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («віялка», «віячка», «віяшка»). Нею підкидали на протяг або проти вітру у стодолі, на тоці чи в сінях зерно з половою або кидали його проти вітру, і полова відвіювалась. Інколи провіювали зерно від полови на вітрі. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тік чи в інше корито і цебер.
У 20—30-х роках XX ст. заможні селяни почали користуватись для віяння зернових саморобними або фабричними віялками, так званими млинками.
В домашніх умовах зерно на Гуцульщині, як і на всій території України, розмелювали на ручному млині («жорнах»). Конструкція жорен на Гуцульщині була подібною до тих, що побутували в центральних областях України. На досліджуваній території переважав відкритий тип жорен. Складався він з двох каменів: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого і нижнього відшліфованого («спідник») – нерухомого, з’єднаних по вертикалі металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхній камінь обертався на «обичайці» за допомогою ручки («погонича»), вставленої в отвір («каганець») на краю верхнього каменя і з’єднаної з діркою перекладини («кросен»), вставленої у колоду. Зерно для помолу засипали в отвір («горницю»), що знаходився посередині верхнього каменя. Борошно висипалось через бічний отвір («мучник») у підставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку і в млинах.
Зерно подрібнювали на крупу або очищали його від лушпиння на ножній ступі («ніжна ступа»), рідко – на ручній. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленої колоди – основи з видовбаним отвором («ємою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’яні бруси («підвалини»), які трималися на ніжках («лабках») і були з'єднані «попругою». Посередині підвалин був пристрій («ручник»), за який трималися руками під час товчення зерна. Між «підвалинами» обертався бігун («вал») з «клюпачем» (довгий, товстий дерев’яний брус), на кінці якого знаходилась «клюпа» (що товкла зерно), покрита зісподу «залізним постолом». Подібні ножні та ручні ступи побутували також у східних та західних слов’ян і народів Прибалтики.
__________________________
1. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 253.
2. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 251. Зош. 1.
3. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.
4. Горленко В. Ф., Бойко. І Д., Куницький О. С. Народна землеробська техніка українців. Київ, 1971.
5. Жерела до історії України-Руси. Львів, 1895. Т. 1.
6. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. 1971.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.
8. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.
9. Falkowski J. Północno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.
10. Moszyński К. Kultura ludowa słowian. Cz. 1. S. 196.
Бджільництво
Користь меду та воску здавна була відома людям, що спонукало їх займатися «полюванням» на диких бджіл, які природним способом роїлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цінних комах. Поряд з існуванням бортництва (давньої форми бджільництва, при якій утримували бджіл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), історики припускають досить ранні початки «домашнього», присадибного бджільництва (пасічництва), тобто появу пасік, що складалися з колодних вуликів. Перша відома нам звістка про існування пасік на Гуцульщині походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, існували значно раніше, ніж з’явилися про них згадки. Так, у дарчій грамоті князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово і Жаб’є (1424 р.) читаємо: «А тако даємо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасік на досліджуваній території у XVI ст. засвідчують тогочасні архівні джерела, зокрема матеріали люстрацій королівщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кількість вуликів («пнів») в окремих селах Гуцульщини (Кути – 210, Рибно – 40, Здвижин – 130) [2, c. 20–21, 23], від утримання яких пасічники в той час платили бджільну десятину («очкове»). У XVII ст. пасічники-кріпаки Рахова щороку платили від кожної колоди по 4 крейцари. На жаль, тогочасні джерела подавали винятково кількісні характеристики, не зупиняючись на зовнішньому вигляді та конструктивних деталях існуючих вуликів-колод.
У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Гуцульщини співіснували та змінювали один одного в хронологічній послідовності різні види дорамкових (колоди, дуплянки, сапетки) та рамкових (Дзержони, слов’яни, Дадани) вуликів, які виробилися пасічниками в процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод здебільшого хвойних порід дерева – смерек, ялин, а також лип. Їх в народі називали «кругляки», «пні», «кадовби», «кадуби», «кадлуби», «колоди», «довбанки», «вулиї», «штубеї». Такий вулик, встановлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак».
Колоди виробляли з гладко обтесаних, позбавлених гілок стовбурів зрізаних дерев, які за допомогою сокири і різновидів долота роздовбували всередині і робили порожнину – для отримання отвору для гнізда (с. Білі Ослави, Микуличин, смт Делятин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області). На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 0,6–1 м, завширшки 0,2–0,5 м. У колоді за допомогою свердла з робочою частиною ложкоподібної форми з гострими краями на перпендикулярно прикріпленій на верхньому кінці ручки прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «воронку», «вічко»). Внизу над самим дном робили отвір із засувкою («дверці», «отворець»), необхідний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали ґонтовим двосхилим дашком або корою смереки («луб'єм»). До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («перехрестє», «бильця», «патички», «островець»), до яких бджоли кріпили вощину. Традиційні колодні вулики збереглися в селянських пасіках Гуцульщини до перших десятиліть XX ст. включно [1, арк. 15, 17, 24, 44, 45]. З початку століття окремі гуцульські пасічники почали модифікувати колодні вулики, встановлюючи у них рамки (с. Пістинь Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області).
Колодний вулик – одинарний і подвійний;с. Пістинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл.
Поряд з колодами у досліджуваному регіоні побутували дуплянки – примітивні нерозбірні вулики, значно наближені до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатися у достатку корму для бджіл. У гуцулів переважали дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка найчастіше смереки, рідше липи, висотою 0,6–0,7 м, іноді до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорізи») розташовувалися з однієї сторони – в нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщині дуплянки набули поширення наприкінці XIX ст. Головним недоліком дуплянок було знищення (закурювання) бджіл під час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, які ще продовжували подекуди побутувати (с. Старі Кути Косівського р-ну, с. Микуличин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області), почали обладнувати рамками.
Спорадично для плекання бджіл мешканці регіону використовували солом'яні вулики («кошики», «коші»). Вони були значно дешевшими від колод, а також зручнішими при обслуговувані. З паличок робили відповідну форму, плели довгу косу з соломи – і розпочинали виробництво коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Накривали солом'яник ґонтами і ставили на підпорах. На Гуцульщині траплялися солом'яники круглої форми. В середньому товщина стінки становила 5–6 см, висота 0,7–1 м, ширина 0,6 м. Побутування кошів таких розмірів зафіксовано у смт. Делятин Надвірнянського р-ну, с. Яворів, Брустури Косівського р-ну Івано-Франківської області. Коші належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад. Їх не можна було розбирати, що ускладнювало детальний огляд бджолиного гнізда. У цих вуликах важко було підсадити нову матку у випадку її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед і віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж солом’яні вулики збереглися у селянських пасіках деяких місцевостей до кінця 30-х років XX ст. [3, c. 77].
Перехідним типом між нерозбірними (колоди, дуплянки, сапетки) і рамковими вуликами був вулик Дзержона, сконструйований 1859 р. у Сілезії. З його винаходом з’явилася можливість розбору і огляду бджолиного гнізда. У ньому, на відміну від пізніших рамкових вуликів, замість звичайних рамок містилися лише верхні планки (снози), до яких бджоли прикріплювали верхню частину щільника, а інші краї прикріплялися ними до стінок вулика. Оглянути гніздо вулика і витягнути планку з медом можна було, попередньо відділивши щільники ножем від бокових стінок, що спричиняло великі незручності. На теренах Гуцульщини (с. Пістинь Косівського р-ну, с. Печеніжин Коломийського р-ну, м. Надвірна Івано-Франківської області) вулики Дзержона («ґержони») поширилися наприкінці XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнані «вікном», а біля нього розташовувалася «поличка», по якій пересувалися бджоли.