– Затримайся до середи, і я… я зроблю те, про що ти попрохав! – сказала вона.
– Не можу. Мені потрібно готуватися до іспитів. Мені взагалі ліпше було б виїхати сьогодні вдень.
– Підготуєшся в потягу.
Вона вигнулася, склала руки на колінах і усміхнулася йому. Безіл раптом схопив її за руку і потягнув у прохолодний морок, до оповитої плющем альтанки.
ІІ
До Нью-Гейвену Безіл повернувся тільки в п’ятницю, залишивши собі на підготовку до іспитів лише два дні, замість запланованих п’яти. Готуватися в потягу не вдалося: Безіл не міг зосередитися і думав лише про Мінні, переймаючись питанням, що ж відбувається тепер, коли повернувся зі своєї подорожі Ле-Мойн? Мінні обіцянку свою виконала, в буквальному сенсі: на третій вечір поцілувала його в альтанці – лише раз, та й то, неохоче. У день його від’їзду їй принесли телеграму від Ле-Мойна, і Мінні навіть відмовилася поцілувати Безіла на прощання, виправдовуючись присутністю Бессі Белл. Як утіху йому було дано дозвіл відвідати її першого ж дня, коли в школі міс Бічер будуть дозволені побачення.
Розпочалися заняття в університеті; разом з Бриком Вельсом і Джорджем Дорсі Безіл оселився в Райт-холі, у квартирі з двома спальнями і кабінетом. До оголошення результатів іспиту з тригонометрії грати в футбол йому не дозволялося; він сходив на тренування команди першокурсників, що проходила на єльському стадіоні, і з’ясував, що роль квотербека[3] зараз може дістатися Каллуму, капітану тогорічного складу команди Андоверу, або Данцігеру, зі старшої школи в Нью-Бедфорді. Ширилися чутки, що Каллума все ж таки переведуть в півзахисники. Всі інші квотербеки видалися йому так собі, і Безіл пристрасно захотілося скоріше опинитися на пружинистому торфі цього поля разом зі своєю командою. Він не сумнівався, що йому цілком вдасться, принаймні, вписатися в команду і зіграти кілька ігор.
За всім цим, мов промінь сонця з-за хмар, сяяв образ Мінні; до зустрічі залишався тиждень, три дні, доба. Напередодні побачення в овальному дворі Хаутон-холу він випадково зустрівся з Товстуном Гаспаром, який навчався в Шеффілдському коледжі. У перші напружені тижні семестру вони майже не бачилися; а тут виявилося, що вони обидва могли прогулятися.
– А ми сюди їхали всі разом, – розповів Товстун Гаспар. – Шкода, що тебе з нами не було. Дорогою нас спіткали пригоди. Мінні з Малюком Ле-Мойном потрапили в історію…
Кров у жилах Безіла застигла.
– Згодом було смішно, але на якийсь час у неї душа добряче в п’яти втекла, – мовив далі Товстун. – Мінні та Бессі Белл їхали в одному купе, але Мінні захотілося з Малюком усамітнитися; тому після обіду Бессі Белл пішла до нас грати в карти. А через дві години ми з Бессі Белл пішли назад, і бачимо, що Мінні та Малюк стоять у коридорі вагона і сваряться з кондуктором; Мінні була біла, як полотно. Виявляється вони замкнулися в купе й опустили шторки на вікнах, – і, мабуть, почали там обійматися. Коли провідник прийшов перевіряти квитки та постукав до у двері, ті подумали, що це ми вирішили пожартувати, і спочатку його не впускали, а як усе ж таки відчинили, провідник був надто розлючений. Він запитав Малюка, чи то його купе і чи одружені вони з Мінні, коли замкнулися наодинці; тоді Малюк роздратувався й почав пояснювати провідникові, що вони нічого поганого не вчинили. Ле-Мойн вирішив, що провідник образив Мінні, і ледве його не вдарив. Проте цей провідник міг би доставити купу неприємностей – запевняю тебе, мені жахливо дісталося, поки я залагоджував всю цю справу!
Наступного дня Безіл відправився до школи міс Бічер, жваво уявивши собі кожну деталь, з гострими ревнощами, що знову прокинулася, заздрячи навіть тому, що їм випало пережити спільну пригоду в вагонному коридорі. Сяюча й палка, ще більш, ніж завжди, таємно бажана, прикрашена своїми гріхами, немов зірками, вона спустилася до нього в простенькій білій форменій шкільній сукні, і його серце перевернулося під її ласкавим поглядом.
– Чудово, що ти завітав, Безіле! Я схвильована – першого ж дня до мене приїхав шанувальник! Мені всі заздрять!
Зусібіч їх оточували засклені двері, що висіли на петлях, немов французькі вікна. Було спекотно. У приміщенні, яке містилося через три кімнати від них, перебувало ще двійко – дівчина з братом, як пояснила Мінні – і час від часу вони беззвучно рухалися і жестикулювали, і в цих тісних теплицях вони виглядали як щось чужорідне, немов ваза зі штучними квітами на столі. Безіл нервово крокував туди-сюди.
– Мінні, коли-небудь я стану знаменитим, і все, що я зроблю, я робитиму заради тебе! Я розумію, що я тобі вже набрид. Я не розумію, як це сталося – мабуть, на твоєму шляху виник хтось інший; це не важливо. Нам нікуди поспішати. Я лише хочу… Ну, щоб ти запам’ятала мене іншим… Думай про мене так, як раніше. Не вважай мене просто ще одним залицяльником, якого ти кинула! Можливо, нам з тобою краще не бачитися якийсь час – я маю на увазі, на балу цієї осені? Почекай, і я обов’язково зроблю якийсь подвиг або велику справу – ну, ти мене розумієш. Тоді я принесу до твоїх ніг трофеї і скажу, що все це я завоював для тебе!
Це прозвучало доволі по-юнацьки, вельми сумно і безглуздо. Якоїсь миті, охоплений трагедією, що розгорталася, він ледве не розплакався, але все ж зміг узяти себе в руки. На чолі його виступив піт. Безіл сидів на стільці, а Мінні – навпроти нього, на дивані; вона втупилася в підлогу і кілька разів повторила:
– Невже ми не можемо залишитися друзями, Безіле? Я завжди вважала тебе найкращим другом.
Зустріч добігала кінця; вона з поблажливим виглядом підвелася.
– Ходімо, я покажу тобі нашу каплицю!
Вони піднялися нагору, і він із сумом заглянув до маленької темної кімнатки – а в пів ярді від нього була вона – справжня, від якої відчувався солодкий аромат. Він відчував майже радість, коли похорон його надій добіг кінця і він зміг вийти з будівлі школи на свіже осіннє повітря.
Повернувшись до Нью-Гейвену, він виявив у себе на письмовому столі два листи. Один із них був із деканату – це було повідомлення про те, що іспит з тригонометрії він не склав і тому не матиме дозволу грати в університетській футбольній команді. У другому – була фотографія Мінні – та сама, яка йому сподобалася, яку він замовив у Мобілі. Спочатку його спантеличив напис на картці: «М. Л. від Е. Г. Л. Б. Потяги шкідливі для серця»; потім він раптом зрозумів, що сталося – і, впавши на ліжко, затрясся від істеричного сміху.
ІІІ
Через три тижні, записавшись на переекзаменування з тригонометрії, Безіл склав іспит; після цього у нього з’явився час сумно озирнутися навколо, щоб зрозуміти, чи залишилося для нього в житті хоч щось? Уперше відтоді, як закінчився перший, жахливий, рік у школі, йому доводилося переживати настільки тяжкий період; зате вперше йому спало на думку усвідомлення того, що він вчиться в Єлі. У ньому знову прокинулася здатність до романтичного бачення, і спочатку з байдужістю, а потім – із дедалі більшою впевненістю – він став робити кроки до того, щоб ввібрати в себе університетську атмосферу, що настільки довго живила його мрії.
«Хочу стати головним редактором газети “Новини” або “Хроніка”, – зовсім як раніше, подумав він одного жовтневого ранку. – І ще хочу, щоб у мене на формі з’явилася літера, і щоб мене вибрали в “Череп і кістки”[4]»!
Ледве перед ним виникали образи Мінні та Ле-Мойн в потягу, як він відразу ж починав повторювати про себе цю фразу, немов заклинання. Йому вже було соромно за те, що він затримався в Мобілі; стали минати одна за одною години, коли він про неї майже і не згадував… Половину футбольного сезону він вже пропустив, і до команди першокурсників приєднався, ні на що не сподіваючись.
У своєму чорно-білому спортивному светрі школи Св. Ріджіса[5], що загубився серед різнобарвного попурі сорока інших шкіл, він із заздрістю дивився на кілька десятків щасливчиків у блакитних спортивних светрах Єля. Наприкінці четвертого дня тренувань він майже змирився з тим, що до кінця сезону так і залишиться животіти в безвісності, як раптом пролунав голос помічника тренера Карсона, звернений до юрби запасних.
– Це хто там тільки-но пасував?
– Я, сер!
– А чому я тебе раніше не бачив, га?
– Мене тільки-но допустили до гри.
– Сигнали знаєш?
– Так, сер!
– Гаразд, тоді береш команду на поле; енди – Кратч і Біспем, такли[6] —…
Через мить Безіл почув власний голос, що вигукував у морозяне повітря: «Тридцять два! Шістдесят п’ять! Шістдесят сім! Двадцять два…»
Почувся загальний сміх.
– Хвилинку! Де ти навчився так давати сигнали? – запитав Карсон.
– Сер, у нас був тренер із Гарварда!
– Тобі доведеться відучитися від цієї «хаутонівської» манери[7]! А то хлопці злякаються!
Через кілька хвилин їм веліли надягнути шоломи.
– Де ж Вейт? – занепокоївся Карсон. – Контрольна, чи не так? Гаразд, тоді підеш ти, як твоє прізвище, в чорно-білому светрі?
– Лі!
– Ти подаватимеш сигнали. Подивимося, чи вийде у тебе хоч трохи розворушити цю компанію? Дехто з твоїх гардів і таклів такі здорові, що хоч саме зараз до університетської збірної! Тримай їх напоготові, як там тебе?
– Лі!
Вони вишикувалися в лінію на двадцять третьому ярді, як першокурсники; м’яч був у них. Їм дозволили робити необмежену кількість даунів[8], але коли після кількох моментів виявилося, що вони все ще на тій самій лінії, де почали гру, м’яч перейшов до іншої команди.
«Ось так! – подумав Безіл. – Тепер мені більше не грати!»
Але за годину, коли вони виходили з автобуса, Карсон запитав:
– Ти сьогодні вдень зважувався?
– Так! Сто п’ятдесят вісім фунтів.
– Слухай моєї поради: кінчай грати, як школяр. Але тут завдання інше: вимотати їх якомога більше – а коли вони видихнуться, то перемога за нами. Ти м’яч вибивати вмієш?
– Ні, сер.
– Гм… Шкода, що ти не з’явився у нас раніше…
Тиждень потому ім’я Безіла з’явилося в списку тих, хто вирушав на гру з Андовером. Перед ним у списку було ще двоє квотербеків: Данціґер і ще один атлет, на ім’я Епплтон, який нагадував гумовий м’ячик – і всю гру Безіл просидів на лавці запасних. Але наступного вівторка, коли Данціґер потягнув на тренуванні руку, Безілові вказали пересісти в їдальні за дієтичний стіл, де харчувався основний склад команди.
Напередодні гри з командою першокурсників із Принстона студентське містечко практично вимерло – всі виїхали на матч, який мав відбутися на Принстонському стадіоні. Була вже глибока осінь, із заходу дув підбадьорливий вітер; повертаючись до себе після фінальних тренувань перед майбутнім матчем, Безіл відчув, як ним опанувала знайома жага слави. За Принстон в очковій зоні грав Ле-Мойн, і Мінні цілком могла з’явитися на трибунах, але зараз, але тепер, коли він біг пружною галявиною перед стадіоном «Осборн», ухиляючись від уявних таклів, цей факт уже не видавався йому важливим порівняно з майбутнім матчем. Як і більшості американців, йому рідко вдавалося цілком відчути той самий момент, коли можна без жодних сумнівів сказати собі: «Ось вона, та сама точка, від якої відтепер вестиметься відлік усьому; настав мій зоряний час!» Інколи йому було досить того, що відбувалося зараз. Він зібрався провести дві години на тому полі, де життя триватиме в його власному темпі.
День видався ясним і холодним; трибунами розосередилася безпристрасна публіка – переважно містяни. Гравці Принстонської команди, одягнені в форму з косими смужками, виглядали міцними і впевненими в собі, і погляд Безіла знайшов серед них Ле-Мойна – і відразу холоднокровно зазначив, що рухається він на рідкість швидко і має атлетичну фігуру, що було непомітно, коли він носив костюм. Підкоряючись раптовому пориву, Безіл обернувся і став шукати серед публіки Мінні – але її ніде не було видно. Через хвилину пролунав свисток; сидячи поруч із тренером, він повністю сконцентрувався на грі.
Уся перша половина матчу тривала між тридцятиярдовими лініями. Основні принципи нападу Єля здавалися Безілу надто простими та менш ефективними, ніж ази системи Хаутон, які він почерпнув у шкільній команді; тактика Принстону, що розвивалася в тіні великого Сема Вайта, будувалася навколо пантера[9] і була спрямована на прорив. Після першого тайму команда Єля була попереду. На початку другого – Принстон втратив м’яч, і Еплтон закинув гол навісом із тридцятиярдової лінії.
Того дня більше нічого йому зробити не вдалося. Після наступного кікоффа[10] він одержав травму, і під вигуки вболівальників він покинув поле в супроводі лікаря.
Доволі хвилюючись, на поле вибіг Безіл. Його охоплювало всепоглинальне відчуття невідомості – здавалося, що хтось інший усередині нього вигукує перші сигнали і перекидає невдалий пас через лінію. Потроху змусивши себе зосередитися на полі, він зустрівся очима з Ле-Мойн – Ле-Мойн широко йому усміхнувся. Безіл дав сигнал, який означав різкий пас через лінію, і виконав його сам, пройшовши сім ярдів. Відправив Каллума обійти такла, пройшов ще три ярди – і це був перший даун! На лінії сорока ярдів, відчувши більший простір для маневру, його голова стала працювати плавно і впевнено. Швидкі паси стривожили принстонського фулбека – і, як наслідок, проходи пробіжками до наступної лінії стали щонайменше по чотири ярди замість двох.
На сороковій лінії Принстонської половини поля він відступив, щоб розірвати схему розташування суперників, і спробував атакувати зону Ле-Мойна – але Ле-Мойн сховався за хавбеком, який опинився поміж ними, і вхопив Безіла за ногу. Безіл люто вивільнився, але було вже пізно – хавбек збив його з ніг. І знову Ле-Мойн широко йому всміхнувся, і Безіл його зненавидів. Він дав сигнал грати на тій самій зоні – Каллум проніс м’яч, і вони відкинули Ле-Мойна на шість ярдів, на тридцять другу лінію принстонської половини поля. Здається, він став рухатися повільніше? Ну ж бо, вимотаємо його! За системою був потрібний пас, але він почув свій голос, знову зажадав грати на тій самій зоні. Він побіг уздовж лінії; побачив, що хавбек, який заважав йому, зник, а Ле-Мойн, зціпивши зуби, біжить на нього. Замість того, щоб спробувати прорватися, Безіл розвернувся і постарався повернутися на свою половину поля. Коли його перехопили, він втратив п’ятнадцять ярдів.
Через кілька хвилин м’яч був у суперників, і Безіл відбіг до очкової зони, подумавши про себе: «Була б у нас заміна, мене б напевно замінили».
Команда Принстону раптово немов прокинулася від сну. Потужний пас дав змогу подолати тридцять ярдів. Новий хавбек, який тільки-но вийшов на поле, прорвався через лінію і заробив ще один тачдаун[11]. Єльська команда була в обороні, але катастрофа трапилася настільки стрімко, що вони навіть не встигли про неї здогадатися. Її накликав Безіл, ставши частиною добре відпрацьованого сценарію; запізно він зауважив, як м’яч вилітає з лінії розіграшу до вільного енду; Безіла спритно блокували, і він побачив, як принстонські запасні застрибали у себе на лавці, розмахуючи прапорами; Принстон забив гол.
Він встав на місце з важким серцем, але здатність тверезо мислити він при цьому не втратив. Будь-які помилки можна виправити – аби тільки його не вилучили з поля. Пролунав свисток, який означав кінець тайму; сівши прямо на газон разом зі своєю вимотаною командою, він змусив себе повірити, що вони йому, як і раніше, довіряють, і намагався видаватися рішучим та впевненим, не відводив погляду, коли хто-небудь дивився йому в очі. Досить уже на сьогодні помилок!