П’ятеро на острові скарбів - Энид Блайтон 2 стр.


– А ти не заперечуєш бути дівчинкою? – поцікавилася Джорджа.

– Ні, звичайно, ні, – відповіла Енн. – Знаєш, я люблю гарні сукні, своїх ляльок, хлопцям це не до душі.

– Пфе! Перейматися гарними сукнями, – пхикнула Джорджа. – Ляльками! Ти ще малятко, та й годі.

Енн образилася.

– Ти не вельми ввічлива, – сказала вона. – Якщо удаватимеш всевідачку, мої брати не водитимуть товариство з тобою. Вони – справжні хлопці, а не удавані.

– Ну, якщо вони погано до мене ставитимуться, я також не товаришуватиму з ними, – заявила Джорджа, вистрибуючи з ліжка. – Я не хотіла, щоб ви взагалі сюди приїздили й порушували моє життя. Мені й самій добре. А тепер я маю терпіти дурне дівчисько, яке полюбляє сукні і ляльок, та ще й двох прицюцькуватих кузенів!

Енн відчула, що початок знайомства вийшов не надто вдалим. Вона замовкла й почала одягатися – сірі джинси й червону майку. Джорджа теж наділа джинси і хлопчачу майку. Щойно вони вдяглися, хлопці заторохкали в двері.

– Ви готові? Джорджина там? Кузино Джорджино, виходь знайомитися!

Джорджа розчахнула двері і вийшла з високо піднесеною головою. Вона не звернула жодної уваги на двох здивованих хлопців й урочо попрямувала вниз. Усі троє мовчки перезирнулися.

– Вона не озивається на Джорджину, – пояснила Енн. – По-моєму, вона дивачка. Сказала, що не хотіла, аби ми приїздили, бо будемо їй заважати. Вона глузувала з мене й грубо поводилася.

Джуліан обійняв сестру, яка трохи засумувала.

– Не журися, – мовив він. – У тебе є ми, і ми завжди тебе захистимо. Ходімо вниз снідати.

Вони усі зголодніли. Приємно пахло яєчнею з беконом. Вони збігли сходами й привіталися з тіткою, яка подавала сніданок. На чолі столу сидів дядько й читав газету. Він кивнув дітям. Вони мовчки посідали до столу, не знаючи, чи дозволяється тут за їжею розмовляти. Удома це дозволялося, але дядько Квентін виглядав досить сердитим.

Джорджа теж була тут і мастила масло на тост. Вона непривітно глянула на трійцю.

– Зміни вираз обличчя, Джорджо, – сказала їй мати. – Сподіваюся, ви вже подружилися. Ти маєш уранці показати друзям бухту й кращі місця для купання.

– Я йду на риболовлю, – кинула Джорджа.

Її батько одразу ж підвів очі.

– Ні, не йдеш, – сказав він. – Ти нарешті маєш навчитися поводитися як слід і показати своїм братам і сестрі бухту. Ти мене чуєш?

– Чую, – відповіла Джорджа так само похмуро, як її батько.

– Ми можемо й самі пройти до бухти, якщо Джорджа йде на риболовлю, – зауважила Енн, подумавши, що було б добре обійтися без Джорджі, якщо в тої кепський настрій.

– Джорджа робитиме те, що їй скажуть, – заявив дядько Квентін. – Якщо ні, то я їй поясню!

Тож після сніданку четверо дітей приготувалися йти на пляж. Полога стежина вела вниз до бухти, і вони радо побігли нею. Навіть Джорджа перестала супитися, відчувши тепло сонця й побачивши іскристе синє море.

– Якщо хочеш, можеш іти рибалити, – запропонувала Енн, коли вони вийшли на берег. – Ми клепати про тебе не будемо. Ми не хочемо тобі заважати. У нас свій гурт, і якщо ти не хочеш бути з нами, то й не треба.

– Але ми будемо раді, якщо ти захочеш бути з нами, – великодушно запропонував Джуліан. Він вважав, що Джорджа груба й невихована, але йому все-таки подобалася ця норовлива дівчинка з коротким волоссям, яскраво-блакитними очима і закопиленою губою.

Джорджа поглянула на нього.

– Подивлюсь, – сказала вона. – Я не товаришую з людьми просто тому, що вони мені родичі абощо. Я дружу тільки з тими, хто мені подобається.

– Ми теж, – відповів Джуліан. – А що, коли і ти нам не сподобаєшся?

– Отакої! – вигукнула Джорджа, ніби таке не спадало їй на думку. – Звісно, це можливо. Я справді багатьом не подобаюсь.

Енн видивлялася на синю бухту. Біля входу в неї виднівся незвичайний скелястий острів з руїнами старого замку на вершині.

– Яке цікаве місце. А як воно називається? – спитала вона.

– Острів Кирін, – відповіла Джорджа. Її очі здалися такими ж синіми, як води бухти, коли вона обернулася до неї. – Там приємно походити. Якщо ви мені сподобаєтеся, я колись візьму вас туди. Але нічого не обіцяю. Єдиний спосіб дістатися туди – човном.

– А кому належить цей незвичайний острівець? – запитав Джуліан.

Відповідь Джорджі була вкрай несподіваною.

– Він належить мені, – сказала вона. – Принаймні належатиме мені. Це буде мій власний острів і мій власний замок.

Розділ 3

Незвичайна історія і новий друг


Трійця уп’ялася в Джорджу очима й не могла вийти з дива.

А вона втупилась у них.

– Що ти маєш на увазі? – вимовив нарешті Дік. – Острів Кирін не може належати тобі. Ти просто вихваляєшся.

– Анітрохи, – відповіла Джорджа. – Спитайте маму. Якщо ви не будете мені вірити, я більше не скажу ні слова. Але я ніколи не брешу. Брехунів я вважаю боягузами, а я не боягузка.

Джуліан згадав, як тітка Фенні говорила, що Джорджа дуже правдива, й, почухавши потилицю, він знову подивився на Джорджу. А що, як вона каже правду?

– Звичайно, ми тобі повіримо, якщо ти казатимеш правду, – мовив Джуліан. – Але знаєш, це справді звучить дуже дивно. Зазвичай діти не володіють островами, навіть такими маленькими й утішними.

– Він, далебі, не утішний, – відрубала Джорджа. – Він милий. Там живуть кролики, зовсім ручні, а з іншого боку – великі баклани й різні чайки. Там дивовижний замок, хоча і зруйнований.

– Дуже цікаво, – сказав Дік. – Але яким чином він належить тобі, Джорджино?

Джорджа глипнула на нього й не відповіла.

– Вибач, – поквапився перепросити Дік. – Я не хотів називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».

– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джуліан, узявши попідруч свою сердиту кузину.

Вона одразу відскочила від нього.

– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирішила, чи хочу потоваришувати з вами.

– Гаразд, гаразд, – сказав Джуліан, у якого урвався терпець. – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобається твоя матуся, і ми не хочемо, щоб вона вирішила, ніби ми не бажаємо з тобою дружити.

– Вам подобається моя мама? – перепитала Джорджа, і її яскраво-блакитні очі полагіднішали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповім вам, яким побитом острів Кирін став належати мені. Ходімо сядемо десь у куточку, де нас ніхто не почує.

Вони посідали у закутку піщаного пляжу. Джорджа подивилася на острівець у бухті.

– Отже, так, – почала вона. – Багато років тому родина моєї мами володіла майже усією землею тут. Потім вони збідніли, і їм довелося продати велику її частину. Але острівець вони продати не змогли, бо вважалося, що він ні для чого не придатний, тим більше що замок багато років стояв руїною.

– Не можу повірити, що ніхто не схотів придбати такий милий острівець! – сказав Дік. – Якби я мав гроші, без зволікань його купив би.

– Від володінь маминої родини лишилися тільки наш будинок Кирін-котедж, ферма неподалік та острів Кирін, – вела далі Джорджа. – Мама каже, що коли я виросту, він буде моїм. Та оскільки він їй і зараз не потрібний вона ніби вже віддала його мені. Він тепер мій. Це мій власний острів, і я нікому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.

Троє дітей видивлялися на неї. Вони повірили кожному слову Джорджі, бо очевидно було, що дівчинка каже правду. Подумати тільки – мати власний острів! Тож, судячи з усього, їй дуже поталанило.

– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дік. – Я справді думаю, що тобі пощастило. Острівець виглядає таким гарним. Сподіваюся, що ти подружишся з нами і незабаром відвезеш нас туди. Ти не уявляєш, як нам цього кортить!

– Що ж, може, й відвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дітей. – Подивимося. Я досі нікого туди не возила, хоча деякі місцеві хлопці й дівчатка благали мене про це. Проте вони мені не подобаються, і я їх не возила туди.

Запала коротка мовчанка: діти дивилися на бухту, де віддалеки лежав острів. Настав відплив. Здавалося, туди можна добрести убрід. Дік спитав, чи можливо це.

– Ні, – відповіла Джорджа. – Я ж казала, що дістатися туди можна тільки човном. Відстань до острівця більша, ніж здається, і там дуже-дуже глибоко. Крім того, він оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й під водою опинилося кілька затонулих кораблів.

– Затонулих кораблів! – захоплено вигукнув Джуліан. Очі його спалахнули. – Отакої! Я ніколи не бачив старого корабля, що зазнав трощі. Там можна побачити такий корабель?

– Зараз ні. Їх усі підняли. Окрім одного, на тому боці острова. Він лежить глибоко під водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарної днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить мені.

Цим разом віри не йнялося. Але Джорджа рішуче кивнула головою.

– Авжеж, – підтвердила вона, – корабель належав одному з моїх прапрапрапрадідусів чи щось таке. Він віз золото, золоті злитки, на кораблі, а той зазнав трощі біля острова Кирін.

– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очі в неї при цьому були по яблуку.

– Ніхто не знає, – відповіла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пірнали, звичайно, але золота там не знайшли.

– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джуліан. – Мені так хотілося б побачити затонулий корабель.

– Ну, ми могли б рушити туди, скажімо, сьогодні післяобід, у відплив, – сказала Джорджа. – Вода нині спокійна й прозора. Щось зможемо побачити.

– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власні очі побачити живий затонулий корабель!

Всі засміялися.

– Ну, він не так щоб вельми живий… – посміхнувся Дік. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?

– Спочатку я маю піти й привести Тімоті, – сказала Джорджа й підвелася.

– А це хто такий? – поцікавився Дік.

– Ви вмієте берегти таємниці? – спитала Джорджа. – Ніхто вдома не має знати про нього.

– Звісно, вміємо. Ну, яка ще таємниця? – запитав Джуліан. – Нам ти все можеш розповісти. Ми не докажчики.

– Тімоті – мій найбільший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, і тому я переховую його. Зараз приведу його.

І вона побігла стежкою вгору. Діти спостерігали за нею. На їхню думку, вона була найбільш незвичайною дівчинкою у світі.

– Хто ж цей Тімоті? – міркував Джуліан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджі чомусь не схвалюють.

Діти розляглися на теплому піску й узялися чекати. Раптом почувся дзвінкий голос Джорджі з кручі за ними.

– Ходімо, Тімоті, ходімо!

Діти піднялися, щоб побачити так званого Тімоті. Виявилося, що це зовсім не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двірняк з довжелезним хвостом і великою широкою пащею; здавалося, ніби пес усміхається. Він у цілковитому захваті вистрибом ходив навкруг Джорджі. Дівчинка бігла до них.

– Оце Тімоті, – представила вона свого друга. – Правда ж, він – сама досконалість?

Як собака Тімоті був вельми далекий від досконалості. У нього були неправильні форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвіст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним і смішним, що діти одразу полюбили його.

– О, мій любенький! – вигукнула Енн, і пес лизнув їй ніс.

– Який же він здоровезний! – підхопив Дік і ласкаво поплескав Тімоті, через що той пішов вистрибом навколо нього як скажений.

– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джуліан, який справді любив собак і завжди хотів мати власного пса. – Джорджо, який же він гарний! Ти пишаєшся ним?

Дівчинка усміхнулася, і вираз її обличчя одразу змінився: став сонячним і гарним. Вона сіла на пісок, а собака пригорнувся до неї і лизькав їй руки та лице.

– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищі іще цуценям, рік тому, й принесла додому. Спочатку він мамі подобався, але коли виріс, почав бешкетувати.

– І що він робив? – поцікавилася Енн.

– Ну, почав гризти усе підряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, її найгарніший капелюшок, татові капці, якісь папери тощо. А ще він гавкав. Мені подобається його гавкіт, а татові – ні. Він казав, що вже шаліє від того гавкоту. Він побив Тіммі, а я розсердилася і нагрубіянила йому.

– А тобі колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубіянила твоєму татові. У нього дуже суворий вигляд.

Джорджа дивилася на бухту. Її обличчя знову спохмурніло.

– Покарання мене не обходили, – відповіла вона. – Але найгірше було те, що батько заборонив тримати Тіммі вдома, а мама його підтримала й сказала, що Тіма треба з дому прибрати. Я плакала кілька днів, – а я ніколи не плачу, бо хлопці не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.

– Іноді хлопці теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Діка, який три-чотири роки тому був плаксієм. Дік штовхнув її у бік, і вона замовкла.

Джорджа подивилася на Енн.

– Хлопці ніколи не плачуть, – затялася вона. – У кожному разі, я не бачила жодного плаксія і сама стараюся ніколи не плакати. Я ж не немовля. Але я не могла стриматися, коли Тіммі вигнали. Він теж плакав.

Діти з великою повагою подивилися на Тіммі. Вони досі не знали, що собаки можуть плакати.

– Тобто ти хочеш сказати, що він плакав справжніми слізьми? – з недовірою запитала Енн.

– Ні, не зовсім, – відповіла Джорджа. – Він занадто мужній для цього. Він плакав уголос – вив безперестанку і виглядав таким нещасним, що ледь не розбив моє серце. І тоді я зрозуміла, що не можу з ним розлучитися.

– Що ж сталося потім? – затамувавши подих, запитав Джуліан.

– Я пішла до Олфа, мого знайомого хлопця-рибалки, – вела далі Джорджа, – і запитала, чи не може він потримати Тіммі у себе, якщо я віддаватиму йому усі мої кишенькові гроші. Він погодився, і тепер Тіммі живе у нього. Тому в мене ніколи немає грошей – усе йде на Тіммі. А їсть він дуже багато, еге ж, Тіме?

– Гав! – відповів пес і перекинувся на спину, дриґаючи волохатими лапами. Джуліан полоскотав його.

– А що ти робиш, коли тобі хочеться цукерки чи морозива? – поцікавилася Енн, яка витрачала велику частину кишенькових грошей на солодощі.

– Нічого, – відповіла Джорджа. – Обходжуся без них.

Дітям це здалося жахливим: вони любили морозиво, шоколад і цукерки та споживали їх чимало. Вони із жалем уп’ялися в Джорджу очима.

– Може, інші діти, які граються на пляжі, пригощають тебе морозивом і цукерками? – припустив Джуліан.

– Я не дозволяю їм це робити, – сказала Джорджа. – Якщо я сама не можу частувати їх, нечесно брати щось у них. Тому я відмовляюсь.

Удалині пролунав дзвоник морозивника. Джуліан поліз до кишені. Він схопився і побіг, побрязкуючи монетами. За мить він повернувся з чотирма великими порціями шоколадного морозива. Одну він дав Діку, другу Енн, а третю простягнув Джорджі. Вона із сумом подивилася на морозиво, але відмовилась.

– Ні, дякую, – сказала вона. – Ти ж знаєш, що у мене немає грошей на нього, тому я не зможу поділитися з вами і не можу брати нічого у вас. Недобре брати щось у інших, якщо ти не в змозі відплатити їм тим же.

– Але у нас ти ж бо можеш брати, – заперечив Джуліан, намагаючись вкласти морозиво в засмаглу руку Джорджі. – Ми ж родичі.

– Ні, дякую, – повторила Джорджа. – Хоча з вашого боку це дуже мило.

Вона подивилася на Джуліана синіми очима, і хлопець спохмурнів, намагаючись придумати спосіб, як змусити цю уперту дівчинку взяти морозиво. Аж тут він посміхнувся.

– Послухай, у тебе є дуже багато цікавих речей, чим би ти могла з нами поділитися, якщо тільки дозволиш нам цим скористатися. Ти поділишся з нами, а ми поділимося з тобою, наприклад, морозивом. Згодна?

– А що у мене є, чим я могла би поділитися? – здивувалася Джорджа.

– У тебе є собака, – відповів Джуліан, поплескуючи по хребту великого брунатного двірняка. – Ми б теж радо з ним вовтузилися, він такий милий! У тебе є дивовижний острів. Ми б дуже тішилися, якби вряди-годи ти з нами ним поділилася. І в тебе є затонулий корабель. Ми хотіли б його побачити, якщо ти дозволиш нам. Звичайно, морозиво та солодощі не йдуть ні в яке порівняння з усім цим, але було б добре піти на таку домовленість і ділитися одне з одним тим, що у кого є.

Назад Дальше