Пан Жаба любив причепуритися. Зазвичай це були яскраво-жовті оксамитові панталони до колін з золотими пряжками, на грудях – білий атласний жилет з рубіновими ґудзиками, зверху – яскраво-жовтий фрак, на лапах – зелені шовкові панчохи й черевики з червоної шкіри. Виходячи з дому, він натягав капелюх з пір’ям, а в одній з передніх лап тримав тростину з золотою головкою.
У крикунів ніколи не було ні короля, ні іншого правителя, тож цей вишукано одягнений пан сповнював їхні серця почуттям законної гордості. Згодом у них стало за звичку за кожної скрути бігти до пана Жаби за порадою, тож поступово він став чимось на зразок правителя плоскогір’я.
І хоч сам пан Жаба добре розумів, що він анітрохи не розумніший за будь-якого крикуна, все-таки усвідомлення того, що він – жаба, а править людьми, додавало йому ще більшої важності. Він щосили надував щоки, щоб здаватися розумнішими, ніж є насправді, а наївним крикунам і в голову не приходило, що їхній правитель – просто-таки жаба, яка роздулася від власного гонору.
Тож, коли Кейка-кулінарка зчинила страшенний галас через свій зниклий таз, крикуни насамперед кинулися до пана Жаби повідомити йому про надзвичайну подію й питати поради. Вислухавши їх, пан Жаба надувся й проказав:
– Якщо таз вкрадено, отже, якась особа дозволила собі взяти його.
– Яка така особа? – допитувалася Кейка. – Назвіть злодія!
– Хто взяв, той і злодій, – квакнув пан Жаба.
Присутні схвально закивали головами:
– Чиста правда! Що за проникливість!
– Поверніть таз! – не вгамовувалася Кейка.
– Твоє бажання законне, жінко, – відповів пан Жаба.
– Так швидше поверніть таз! – наполягала Кулінарка.
Пан Жаба, заклавши руки за спину, із солідним виглядом пройшовся кімнатою. Таке складне питання попалося йому вперше, але не можна було допустити, щоб крикуни виявили його невігластво.
– Дозволю собі повідомити вам, – багатозначно почав він, – що це перша крадіжка за всієї історії плоскогір’я.
– Хто ж цього не знає! – нетерпляче перебила його Кейка.
– Отже, – незворушно вів далі пан Жаба, – справа вимагає найретельнішого розгляду.
– Де мій таз? Коли я отримаю його назад?
– Таз зник. Але він неодмінно буде знайдений. На жаль, у нас немає ні детективів, ні поліції, тож доведеться вдатися до інших заходів. Раджу тобі, жінко, написати оголошення й приклеїти його до дверей свого будинку. В оголошенні повинно повідомлятися, що той, хто викрав твій дорогоцінний таз, зобов’язаний негайно повернути його.
– А якщо не поверне? – не вгавав Кулінарка. – Що тоді?
– Якщо таз не повернуть протягом дня, – важливо наморщив лоба пан Жаба, – отже, він не вкрадений.
Відповідь мудреця не заспокоїла господиню, однак вона все-таки написала оголошення, прикріпила його до дверей і сіла чекати на порозі. Коли ж терпець їй урвався, вона знову вирушила до пана Жаби, який на той час все ретельно обдумав.
– Я цілковито впевнений, – заявив він, тільки-но побачив Кулінарку, – що жоден крикун не замарав руки на крадіжці твого золотого таза. А оскільки на плоскогір’ї твого таза немає, отже, його взяв хтось із чужинців. Вважаю, що чужинець піднявся на гору під покровом ночі, викрав твій скарб і зник. Іншого пояснення немає й бути не може. Звідси висновок – якщо бажаєш повернути свій таз, тобі потрібно відправитися за ним в країну, яка лежить біля підніжжя нашої гори.
Для Кулінарки порада пана Жаби була повною несподіванкою. Зібравши друзів і знайомих, вона вирушила до краю плоскогір’я й, затамувавши подих, зазирнула вниз, у прірву. Обриси підніжжя гори губилися в тумані, дорога попереду була важка й небезпечна. Однак бажання повернути золотий таз не давало їй спокою, і Кейка обернулася до друзів:
– Хто зі мною?
Ніхто не сказав ні слова. Лише один старий крикун похитав головою.
– Ми живемо у своїй країні, і нам тут подобається. Що там, внизу, невідомо. Вже краще ми залишимося вдома.
– А якщо там, внизу, набагато краще, ніж удома? – припустила Кулінарка.
– Можливо, – відгукнувся крикун, – але навіщо ризикувати? Ми задоволені своєю долею. Може, в інших країнах пироги смачніші за твої, але нам і твої смакують. Якщо, звичайно, вони не підгоряють.
В інший час така похвала порадувала б Кейку, але не зараз – вона жадала повернути свій золотий таз і в гніві почала кричати на друзів:
– Боягузи нещасні! Я сама піду, раз ви боїтеся!
– От і добре, – полегшено зітхнув крикун. – Таз твій, не наш, і якщо тобі не шкода через нього розлучитися з життям – роби як знаєш.
До них наблизився пан Жаба й теж заглянув у прірву. Він давно мріяв побачити світ, та й правити крикунам йому вже обридло. Чому б не показати себе в чужих краях? Можливо, там теж потребують мудрих порад, і слава про нього полине всією Країною Оз?
– Я піду з тобою, люб’язна жінко, – квакнув пан Жаба, чим невимовно порадував кухарку, яка попри свою сварливість, як і всі крикуни, беззастережно довіряла йому. Хто ж відмовиться від допомоги наймудрішої істоти на світі!
Тепер, коли сам пан Жаба наважився піти з Кейкою, кілька молодих і хоробрих крикунів вирішили приєднатися до них. Наступного ранку, відразу після сніданку, пан Жаба, Кейка і дев’ять відважних юнаків почали спуск. Крутий схил був покритий густими заростями колючого чагарнику, тож пан Жаба наказав крикунам йти вперед і прорубувати шлях, щоб він ненароком не пошкодив своє розкішне вбрання. Кейка теж причепурилася в дорогу й тому трималася позаду пана Жаби.
Мандрівники з величезними труднощами продиралися крізь хащі й до ночі ледь добралися до середини гори. Там вони знайшли зручну печеру й переночували в ній, попередньо підкріпившись домашнім печивом, яке Кейка завбачливо прихопила з собою. Наступного дня ситуація помінялася: крикуни, втомившись від розчищення шляху для пана Жаби та Кулінарки, вже шкодували, що вплуталися в таку авантюру.
– Якщо й справді якийсь чужак вкрав твій таз, то він залетів на гору, не інакше, – буркнув один з крикунів, обернувшись до Кейки. – Пробратись крізь ці кущі, та ще й повернутися назад, нікому не під силу.
– Та й навіщо йому твій таз? – пробурчав інший. – Чи варто заради нього дерти одяг і руки об ці кляті колючки?
– Так, – завважив третій, – я краще повернуся додому, накопаю алмазів, золота й зроблю тобі новий. Глянь-но, на мені живого місця немає, тепер і рідна мати мене не впізнає!
Біля підніжжя гори мандрівники натрапили на глибоку ущелину.
– Далі ми не підемо, – дружно заявили юнаки, тож скільки Кейка не голосила, скільки не просила їх, вони не рушили з місця.
Пан Жаба підійшов до ущелини, уважно зміряв її поглядом і звернувся до своїх супутників з промовою:
– Як вам повинно бути відомо, я походжу з породи земноводних, популярно висловлюючись – жаб. Тож з легкістю перестрибну цю ущелину. А ви, жалюгідні людці, змушені будете повернутися назад тим самим шляхом, що й прийшли.
– Із задоволенням, – закричали крикуни й одразу кинулися назад, щоб пан Жаба, бува, не передумав. Залишилася одна Кулінарка. Сидячи на краю ущелини, вона гірко плакала.
– Жінко, – спробував втішити її пан Жаба, – я прощаюся з тобою, але обіцяю: якщо знайду твій дорогоцінний таз, обов’язково поверну його тобі.
– Але я сама хочу його знайти, – схлипнула Кейка. – Може, ви перенесете мене на той бік? Адже ви такий великий і сильний, а я маленька й легка, як пушинка.
Кейка справді була досить тендітною, тож пан Жаба погодився:
– Ну добре. Якщо ти не боїшся впасти, я готовий ризикнути.
Кейка, довго не роздумуючи, стрибнула пану Жабі на плечі, той присів, з силою відштовхнувся задніми лапами, й не встигла Кейка як слід заплющити очі, як вони з легкістю перелетіли і через ущелину, і через густі зарості чагарнику за нею.
Кулінарка зіскочила з пана Жаби, той гордовито випростався, обтрусив пил з оксамитового фрака й, розправивши білу атласну краватку, сказав:
– Я й гадки не мав, що здатний так далеко стрибати. До довгого переліку своїх чеснот я з повним правом можу додати стрибучість.
– О, ви просто чудово стрибаєте! – несамовито вигукнула Кейка. – Ви чудовий і неповторний! Всі будуть у захваті від вас!
– Поза сумнівом, – погодився пан Жаба, – у чужинців напевно викличе захоплення мій зовнішній вигляд. Я вже не кажу про свою мудрість – варто мені відкрити рот, вони замруть від захоплення!
– О, незаперечно, – підтакнула Кейка. – І як вдало, що у вас такий великий і широкий рот, через нього ваша мудрість легко вийде назовні.
– Можливо, природа спеціально створила його таким широким, – глибокодумно мовив пан Жаба. – Але досить про мене, нам слід знайти якийсь притулок, а то ніч застане нас у дорозі.
Серед моргунів
Жовта країна, як відомо, населена милими й лагідними моргунами. Ними править добрий імператор Залізний Лісоруб. На сході країни Моргунів, ближче до Смарагдового міста, прокладено широкі дороги, побудовані затишні будинки. Живуть тут моргуни, які вирощують жовту кукурудзу й золотисту пшеницю, але чимдалі на захід, тим безлюдніють території, а за східним рукавом річки Моргунки є такі нетрі, в яких ще ніхто не бував. Подейкують, що там живуть дивні істоти, нікому не відомі.
Проте, здолавши ці місця й переправившись через західний рукав Моргунки, знову потрапляєш в обжиту частина краю, яка тягнеться на захід до самого кордону Країни Оз. За ним – згубна пустеля, яка оточує цю чарівну країну з усіх боків і відокремлює її від решти світу.
Захід країни славиться покладами заліза. Тутешні жителі майструють з нього різні речі, які, як відомо, дуже цінуються в Країні Оз – адже вони так яскраво блищать! На жаль, залізо тут зустрічається набагато рідше, ніж срібло та золото. Звичайно, не всі жителі на заході зайняті видобутком заліза. Є тут і ферми, оточені полями пшениці та кукурудзи, є і пасовища, якими бродять численні стада корів. На одну з таких ферм і натрапили пан Жаба з Кейкою, спустившись з гори.
– Диви! – вигукнула господиня ферми, побачивши дивну парочку, яка наближалася до її дому. – Такого я ще не зустрічала, хоч і бачила чимало! Щоб жаба одягалася як чоловік і ходила на задніх лапах! Гей, Війоне, – покликала вона чоловіка, що снідав на кухні, – йди-но сюди й глянь на цю потвору!
Літній фермер так і застиг у дверному отворі, відкривши рота від подиву.
– Скажи мені, господарю, – зарозуміло квакнув пан Жаба, наблизившись до нього, – чи не бачив ти золотого таза, прикрашеного діамантами?
– Діамантового таза не бачив, а от жабу у фраку – бачу, – грубо відповів господар. Зарозумілий тон жахливої істоти роздратував його.
Пан Жаба навіть похлинувся від такої зухвалості фермера, а Кулінарка поспішила заступитися за свого супутника:
– Ввічливіше, будь ласка! Це ж великий пан Жаба, наймудріший з мудрих!
– З чого ти взяла? – здивувався господар.
– Він сам сказав! – простодушно відповідала Кейка, а пан Жаба поважно надув щоки на підтвердження її слів.
– Може, ти скажеш, що і Опудало вважає цю жабу-переростка наймудрішим з мудрих?
– А хто такий Опудало? – настала черга здивуватися й Кулінарці.
– Опудало – городнє страшило, набите соломою. Зате мізки йому дав сам Чарівник Смарагдового міста.
– А мої мізки самі виросли в голові, – гордо заявив пан Жаба, – вони краще якихось там штучних! Я такий розумний, що в мене іноді болить голова! Я так багато знаю, що змушений дещо забувати, бо жодна істота у світі не вмістить стільки знань, скільки вміщую я!
– На щастя, я не страждаю від надлишку знань, і голова в мене ніколи не болить, – завважив Війон, змірявши пана Жабу презирливим поглядом.
– Але, сподіваюся, ви знаєте, де мій золотий таз? – з надією запитала Кейка.
– І цього не знаю, – відповів Війон. – Мені вистачає турбот з власним посудом, до чужого мені байдуже.
Бачачи таке невігластво, пан Жаба вирішив прямувати далі в надії, що в іншому місці зустріне більше поваги.
– Зустріти б Чарівника, – міркувала вголос Кейка, йдучи стежкою слідом за своїм супутником. – Якщо він городньому страшилу дав мізки, то мій таз він і поготів знайде!
– Тьху! – пан Жаба з серцем сплюнув під ноги. – Я розумніший всякого чарівника! Покладись на мене! Я знайду твій таз, де б він не був!
– Якщо ми не знайдемо його, серце моє розірветься від горя! – схлипнула Кейка.
– А навіщо тобі саме цей таз? – поцікавився пан Жаба. – Хіба будь-який інший не годиться?
– Цей таз, – пояснила Кулінарка, – дістався мені від матері, а матері – від її матері. Це найдавніший таз на всьому плоскогір’ї! А тепер мій дорогоцінний, мій чарівний таз вкрали!
– Чарівний? – здивувався пан Жаба.
– Так, чарівний! Я завжди мила в ньому посуд і жодна страва в ньому не пригорала! Все, що готувала, виходило дуже смачним! Того ранку, коли він пропав, я саме пекла печиво. Воно згоріло дотла! А друга порція вийшла просто неїстівною, тож довелося її викинути! Тільки з третього разу я спекла щось схоже на печиво й узяла його в дорогу. Погодьтеся, таке спече будь-яка жінка! Якщо чарівний таз не знайдеться, я ніколи, ніколи не зможу готувати так смачно, як раніше!
– У такому разі, – зітхнув пан Жаба, – ми просто зобов’язані знайти твій дорогоцінний таз!
Друзі Озми розгублені
– Невже Озма пішла й узяла із собою Чарівну картину? – губилася в здогадах Дороті.
Подружки гуляли в саду, а непосида Латочка, як завжди, скакала навколо них так, що її руде волосся розвівалося на вітрі.
– А може, Озму вкрали? – раптом випалила картата лялька. – І Чарівну картину теж, щоб ніхто не знайшов принцесу!
– Не вигадуй! – обірвала її Дороті. – Озму всі люблять! Хто посміє її образити?
– Хіба ти знаєш усіх? – засумнівалася Латочка. – У Країні Оз є такі куточки, про які навіть Озма нічого не знає!
– Що за дурниці ти верзеш! – гримнула на неї Бетсі.
– Стривай, – перервала подружку Дороті, – раптом вона має рацію? А якщо десь збереглися ще злі чарівники та відьми? Щоправда, відомостей про це немає.
Саме в цю хвилину до саду заїхав Чарівник верхи на Дерев’яній кобилиці.
– Ну що, знайшлася Озма? – насамперед запитав він.
– Ще ні.
– А що в Глінди?
– У Глінди пропала Велика книга подій! Викрадено всі чарівні інструменти!
– Нечувано! – жахнулася Дороті. – Хто це міг зробити?
– Гадки не маю, – відповідав Чарівник. – Я приїхав за власними інструментами, відвезу їх Глінді, з ними вона швидше виявить злочинця.
– Швидше ж, Чарівнику, не можна втрачати ні хвилини! – квапили його дівчатка.
Чарівник кинувся до своєї кімнати й одразу вискочив, як ошпарений:
– Він зник! Випарувався!
– Хто? – сполошилися подружки.
– Не хто, а що! Моя чорна валізка з чарівними інструментами! Її вкрали!
Друзі злякано перезирнулися. Справа набувала дедалі більшої зловісності.
– Це переходить всі межі! – вигукнув Чарівник. – Викрадено все чарівництво Країни Оз!
– Може, це Озма влаштувала? – припустила Бетсі.
– Виключено! – оголосив Чарівник. – Радше якийсь лиходій викрав Озму, а заодно й усі чарівні інструменти, щоб ми не змогли відшукати й покарати його.
– Бідолаха Озма! – вигукнули дівчатка одночасно. – Як же нам тепер бути, Чарівнику?
– Спершу спитаю поради в Глінди, заодно повідомлю їй, що й мої інструменти пропали. Може, вона щось придумає.
З цими словами Чарівник знову скочив на Дерев’яну кобилицю й щодуху помчав на захід. Дівчата не знаходили собі місця від горя. Навіть Латочка притихла. Нічого подібного в країні ще не траплялося. Злодій викрав добру фею Озму! Вони й уявити собі не могли такого нещастя. Але як інакше пояснити зникнення Принцеси?
– Не могла ж Озма зникнути, ні слова не сказавши? – міркувала Дороті. – І навіщо їй Книга подій? Або інструменти Чарівника? Адже вона могла просто попросити. Ні Чарівник, ні Глінда їй ні в чому не відмовляли. Отже, її справді викрав лиходій!
– Невже цей лиходій живе в Країні Оз? – запитала дівчинка Трот.
– А де ж іще? Адже через згубну пустелю пройти неможливо! І хто, крім мешканця Оз, міг знати про Книгу подій та Чарівну картину?