– Але ця леді потрапила в біду, – вигукнув Джон Дуліттл. – Я так поспішав, що повністю забув про корабельні вогні. Насправді ще й не було темно, коли я залишив корабель.
– Відведіть його вниз! – гаркнув Капітан. – Відведіть його вниз, поки я його не вбив.
І каптенармус потягнув бідолашного Лікаря до трапу, який вів кудись на нижні палуби. Та на початку сходів той схопився за поручень і завис на ньому достатньо довго, щоб крикнути Капітанові:
– Я міг би сказати вам, де знайти Джиммі Боунза, якби захотів.
– Що таке? – прохрипів Капітан. – Гей, тягніть його назад! Так що ви там сказали?
– Я сказав, – пробурмотів Лікар, витягаючи хусточку й видуваючи носа скутими руками, – що міг би сказати вам, де знайти Джиммі Боунза, – якби захотів.
– Джиммі Боунза, работорговця? – перепитав Капітан. – Саме на пошуки цього типа мене й вирядив Уряд. Де він?
– Моя пам’ять працює не дуже добре, коли в мене зв’язані руки, – відказав спокійно Лікар, кивнувши на кайданки. – Можливо, якщо ви знімете ці штуки, то я щось і згадаю.
– О, даруйте мені, – похопився Капітан, його манери негайно помінялися. – Каптенармусе, звільніть заарештованого.
– Слухаюся, сер, – відповів моряк, зняв наручники з Лікаревих зап’ясть і повернувся, щоб іти.
– О, до речі, – гукнув Капітан йому в спину, – принесіть на палубу стілець. Можливо, наш гість утомився.
Тоді Джон Дуліттл розповів Капітанові все про історію Зузани та її нещастя. І всі офіцери на кораблі зібралися навколо і слухали.
– І я не маю жодних сумнівів, – закінчив Лікар, – що работорговцем, який тримає в полоні чоловіка цієї жінки, є ніхто інший, як Джиммі Боунз, якого ви шукаєте.
– Безумовно, – погодився Капітан. – Я знаю, що він десь тут поблизу цього узбережжя. Але де він тепер? Цю рибу піймати дуже важко.
– Він пішов на північ, – сказав Лікар. – Але ваш корабель швидкий і зможе наздогнати його. Якщо він заховається у якійсь із цих бухт чи заток, то тут у мене є кілька пташок, які в змозі, щойно розсвіте, знайти його й сказати нам, де він є.
Капітан спантеличено поглянув на лиця своїх офіцерів, які всі посміхалися, не ймучи віри.
– Що ви маєте на увазі – кілька пташок? – запитав Капітан. – Голуби, натреновані канарки чи ще щось?
– Ні, – відповів Лікар. – Я маю на увазі ластівок, які повертаються в Англію на літо. Вони ласкаво запропонували мені провести мій корабель додому. Це все мої друзі, розумієте?
Цього разу офіцери вибухнули реготом, вони плескали себе по чолу з виглядом знавців, показуючи, що вважають Лікаря божевільним. А Капітан, подумавши, що з нього роблять дурня, спалахнув люттю й уже був готовий знову заарештувати Лікаря.
Але офіцер, другий за старшинством у команді, шепнув йому на вухо:
– Чому б не взяти цього хлопця з собою й не дати йому спробувати, сер? Ми ж і так тримали курс на північ. Пригадую, я щось чув, коли служив у прибережному флоті, про одного дивака у західних графствах, який мав якусь дивну владу над звірами і птахами. Я не сумніваюся, що це він. Дуліттл його звали. Виглядає він цілком незагрозливо. Є шанс, що він зможе нам допомогти. Тубільці явно йому довіряють, а то б ця жінка з ним не попливла, ви ж знаєте, як вони бояться виходити в море з білою людиною.
Після хвилинних роздумів Капітан знову повернувся до Лікаря.
– Як на мене, то ви говорите як стовідсотковий божевільний, мій друже. Але якщо ви спроможні навести мене на слід работорговця Джиммі Боунза, то мені байдуже, які засоби ви для цього застосуєте. Як тільки почне світати, ми вирушаємо. Але якщо це ви просто так розважаєтеся за рахунок Військового флоту Її Величності, то попереджаю: це буде найгіршою помилкою, яку ви зробили за все своє життя. Ну, а тепер ідіть і засвітіть сигнальні вогні на цьому своєму ковчезі і передайте свині, що якщо вона дозволить їм згаснути, то з неї приготують скибочки бекону на обід для моїх офіцерів.
Лікареві довелося під веселий сміх і жарти команди перелазити через борт і перебиратися на свій вітрильник, щоб запалити вогні. Однак наступного ранку, коли він повернувся на військове судно і приблизно тисяча ластівок прилетіло разом із ним, офіцери Військового флоту Її Величності вже не були такі охочі з нього кепкувати.
Сонце саме почало підніматися вдалині над берегом Африки, і це був такий прекрасний ранок, який тільки можна собі побажати.
Стрімкокрил за ніч узгодив усі плани з Лікарем. І задовго до того, як великий крейсер підняв свій якір і, розвернувшись, ліг на курс, уславлений ватажок ластівок був уже на багато миль попереду із цілим загоном найвправніших розвідників, обстежуючи затоки й вивчаючи усі берегові заглибини, де б могли переховуватися работорговці.
Стрімкий домовився з Лікарем щодо системи повітряного телеграфу, яку мали організувати ластівки. І як тільки мільйони маленьких пташок розтягнулися в лінію вздовж узбережжя, так що усе небо було поцятковано ними, аж доки сягало око, вони почали передавати звістки про те, як іде пошук, висвистуючи їх одна одній по всьому ланцюжку від передових розвідників і аж до Лікаря на військовому кораблі.
І десь близько полудня прийшло повідомлення, що корабель Боунза було помічено за довгим високим мисом. Треба бути дуже обережним, говорилось у донесенні, бо судно работорговців перебуває в повній готовності зірватися з місця за одну мить. Вони зійшли на берег, тільки щоб набрати води, і виставили навкруги дозорців, які мають дати сигнал негайно повертатися в разі необхідності.
Пташки розтягнулися вздовж узбережжя
Коли Лікар повідомив це Капітанові, військовий корабель змінив курс і ще більше притисся до берега, щоб довгий мис його прикривав. Усіх моряків попередили, щоб вони поводилися дуже тихо, так щоб крейсер міг застати работорговців зненацька.
Потім Капітан, очікуючи, що работорговці чинитимуть спротив, наказав також приготувати зброю до бою. І якраз коли вони вже збиралися огинати мис, якийсь дурнуватий матрос ненароком вистрілив зі своєї рушниці.
– Ба-бах! – постріл прокотився, відлунюючи, над поверхнею мовчазного моря, як розсерджений грім.
І негайно ж по ластівчиному телеграфу прийшло повідомлення, що работорговці вже попереджені й утікають. І, звичайно ж, коли військовий корабель нарешті виплив з-за мису, то тільки й устиг побачили, як судно работорговців виходить у відкрите море, маючи фору в добрий десяток миль.
Глава III
Великий Гармаш
А потім почалися найнапруженіші морські перегони. Була вже друга година пополудні, і залишалося не так уже й багато часу до темноти.
Капітан (після того, як добряче вилаяв дурного стрільця, який випадково натис на спусковий гачок рушниці) збагнув, що якщо він не наздожене работорговця до ночі, то може втратити його назовсім. Бо Джим Боунз був вельми хитрим і спритним негідником і знав Західний берег Африки (його й досі інколи називають Берегом рабів) як свої п’ять пальців. З настанням темноти, пливучи без вогнів, він легко зможе знайти якусь бухточку чи закуток, аби там заховатися, або ж розвернутися назад і до ранку бути вже за багато миль звідси.
Тож Капітан віддав наказ досягти найбільшої можливої швидкості. То були часи, коли на кораблях тільки почали встановлювати парові двигуни. Проте на початку їх використовували поряд із вітрилами для того, щоб доповнити силу вітру. Капітан надзвичайно гордився своїм судном К.Ї.В. «Віолет». І йому страшенно хотілося, щоб саме «Віолетові» припала честь упіймати мерзотника Боунза, який так довго кидав виклик військовому флотові, продовжуючи торгувати рабами після того, як це було заборонено. Тому парові двигуни «Віолета» були запущені на повну потужність. Густий чорний дим повалив із труб корабля, затьмарюючи морську блакить і закіптюжуючи білосніжні вітрила, що гули, напинаючись на вітрі.
А тоді матрос з машинного відділення, який теж прагнув, щоб його кораблеві дісталася честь захопити Боунза, закрив запобіжний клапан на паровому двигуні, аби збільшити швидкість, а потім піднявся на палубу поспостерігати за гонкою. І дуже скоро, звісно ж, один із новісіньких котлів «Віолета» вибухнув зі страшенним гуркотом, розгромивши машинне відділення.
Однак, будучи багатощогловим військовим кораблем, «Віолет» усе ще залишався швидкісним судном. Тож він мчав уперед, шалено розсікаючи хвилі й поволі настигаючи работорговця.
Проте хитрого Боунза, що мав таку значну перевагу, не так-то просто було наздогнати. А скоро й сонце почало сідати, й Капітан помітно спохмурнів і сердито тупав ногами. Бо знав, що в темряві його ворогові вже нічого не загрожуватиме.
На нижніх палубах, де були матроси, солдатові, який випадково вистрілив з рушниці, доводилося непереливки. Усі його товариші напосілися на нього й шпиняли за те, що він виявився таким йолопом і попередив Боунза, який тепер майже напевно втече. Відстань до работорговця все ще була занадто великою, аби використовувати ті гармати, які були на озброєнні в ті часи. Проте, коли Капітан побачив, що присмерк наповзає на море і його суперник вислизає, то віддав наказ підготувати гармати, хоча в нього не було й найменшої надії, що його постріли влучать у работорговця з такої віддалі.
Щодо Стрімкокрила, то як тільки розпочалося переслідування, він прилетів на крейсер перепочити і якраз балакав із Лікарем, коли від Капітана надійшов наказ підготувати гармати. Тож Лікар і Стрімкий спустилися вниз, щоб подивитися, як вони будуть стріляти.
Там панувала ділова, але напружена атмосфера. Кожен гармаш нахилився над своєю гарматою, націлюючи її, вираховуючи відстань до ворожого судна й чекаючи наказу відкрити вогонь. Той бідолаха, якого зацькували його товариші, усе ще мало не плакав через свою дурну помилку.
І тоді офіцер вигукнув: «Вогонь!» Із гуркотом, який струсонув корабель з носа й до корми, гарматні ядра зі свистом полетіли понад водою.
Але жодне з них не влучило в работорговця. Плюх! Плюх! Плюх! Ядра попадали у воду, не завдавши ворогові жодної шкоди.
– Занадто мало світла, – нарікали артилеристи. – Як можна у щось влучити за дві милі у цьому проклятому присмеркові?
Тоді Стрімкий прошепотів Лікареві на вухо:
– Попросіть, щоб я вистрілив із гармати. Я бачу краще за них при слабкому світлі.
Та саме в цю мить прийшов наказ від Капітана: «Припинити вогонь!» І гармаші залишили свої місця.
Щойно вони повернулися спинами, Стрімкий заскочив на одну з гармат, розставив свої короткі білі лапки й притулив намистинку свого чорного óчка до прицілу. Потім крилами почав давати знаки Лікареві, що стояв позад нього, аби той повернув гармату в той чи той бік, так щоб націлитися, як він хотів.
– Вогонь! – цвірінькнув Стрімкий. І лікар вистрілив.
– Що це в чорта таке? – загорлав Капітан з командного містка, коли пролунав постріл. – Я хіба не наказав припинити вогонь?
Вогонь! – цвірінькнув Стрімкий
Та перший помічник потягнув його за рукав і показав на корабель работорговців. Стрімкокрилове ядро акуратно перерізало його головну щоглу надвоє, і всі вітрила жужмом попадали на палубу!
– Тисяча чортів! – закричав Капітан. – Ми влучили в нього! Дивіться, Боунз сигналізує прапорцями, що здається!
Тоді Капітан, який секунду тому був сповнений рішучості покарати того, хто стріляв без його наказу, забажав знати, хто зробив цей фантастичний постріл, який знерухомив работорговця. Лікар вже збирався сказати йому, що це був Стрімкий. Але той шепнув йому на вухо:
– Облиште, Лікарю. Він вам усе одно ніколи не повірить. Ми стріляли з гармати того хлопця, який допустився помилки. Нехай відновить довіру до себе. Вони, мабуть, нагородять його медаллю, і він почуватиметься краще.
На борту «Віолета» панувало загальне піднесення, коли вони наблизилися до покаліченого работорговця, який непорушно завмер на поверхні моря. Боунза, капітана, з усією його командою зі ще одинадцяти негідників було взято в полон й замкнуто внизу в арештантських камерах військового корабля. Потім Лікар із Зузаною та кількома матросами й офіцерами перейшли на судно работорговців. Зайшовши до трюму, вони побачили, що він набитий рабами, закутими в кайдани. І Зузана відразу ж упізнала свого чоловіка й, обійнявши його, розплакалася з радості.
Чорношкірих людей відразу ж звільнили від оков й перевели на військовий корабель. Затим «Віолет» узяв судно работорговців на буксир. І це був кінець злочинного бізнесу містера Боунза.
Потім було багато веселощів, і рукостискань, і привітань на борту військового корабля. Для рабів приготували розкішний обід на головній палубі. А Джона Дуліттла, Зузану та її чоловіка було запрошено на офіцерську трапезу, на якій за їхнє здоров’я пили портвейн, а Капітан і Лікар виголошували промови.
Наступного дня, як тільки розсвіло, крейсер вирушив на південь уздовж узбережжя, висаджуючи людей на берег у їхніх рідних краях.
Це зайняло чимало часу, оскільки Боунз, здавалося, назбирав рабів у дуже багатьох різних племенах. І тільки в другій половині дня Лікар із Зузаною та її чоловіком змогли повернутися на корабель Дуліттла, сигнальні вогні якого слухняно горіли й посеред білого дня.
Потім Капітан потис Лікареві руку й подякував за величезну допомогу, яку він подав Флотові Її Величності. Він також попросив у нього домашню адресу в Англії й пообіцяв розповісти про Лікаря в Уряді, тож Королева скоріш за все захоче зробити його лицарем або дати йому медаль чи ще якусь нагороду. Проте Лікар відповів, що замість цього радше б отримав фунт чаю. Він не куштував чаю вже кілька місяців, а той сорт, що подавали в офіцерській їдальні, був дуже гарним.
І тоді Капітан подарував йому п’ять фунтів найкращого китайського чаю і ще раз висловив йому подяку від імені Королеви й Уряду.
Потім «Віолет» знову розвернув свого величного носа на північ і взяв курс на Англію, а вся його команда в блакитних уніформах зібралася біля борту й тричі від щирого серця проскандували вітання Лікареві, так що луна прокотилася понад морем.
І тепер Джип, Чап-Чап, Чав-Чав, Пу-Гу і всі решта оточили Джона Дуліттла й захотіли почути все про його пригоди. А коли він закінчив свою розповідь, то вже настала пора пити чай. Тож Лікар запросив Зузану та її чоловіка почаювати разом із ним перед тим, як вони попливуть на берег.
Команда в блакитних уніформах зібралася біля борту
На це вони радо погодилися. Лікар сам заварив чай, і він вийшов просто чудовим. За чаєм Зузана і її чоловік (якого звали Бегві) розповідали про Королівство Фантіппо.