Коли якось підійшов до них покупець, вони обидва намагалися боротися за нього, і не лише Маркус і Гонігман, обидві родини разом накинулися на нього, мов хижі птахи на падаль. З одного боку, місіс Маркус, її дочки, Леві, брат місіс Маркус, його дружина та діти; з другого боку, Абрагам, місіс Гонігман, Йонас, їхній син, його дружина та діти.
Виникла справжнісінька гомерівська боротьба. Хава Маркус тримала чоловіка, який шукав червоний оксамит, за ліву руку, а Овадія Гонігман – за праву, маленька Ліза Маркус і маленька Мірза Гонігман чіплялися за його полу, місіс Маркус забарикадувала шлях своїми великими грудьми, а місіс Гонігман перекрила дорогу до відступу своїми величезними стегнами. Водночас Маркус і Леві витягали тюки з одного боку надвір і розгортали оксамит, а Гонігман і Йонас із протилежного боку неквапом розгортали королівський пурпур уздовж Трояндової алеї, на яку ледь потрапляли скупі промені сонця. І якщо покупець вибрав, його супроводжували благословіння з одного боку і прокльони з протилежного на кшталт: хай камені ростуть у твоєму животі та смородина на носі.
При нагоді дві родини дражнили одна одну й намагалися накапостити. Сьогодні Маркус сховав пляшку вина до кишені святкового каптана Гонігмана, коли вони обидва перебували на весіллі, завтра Гонігман намастив дверну ручку Маркуса медовим клеєм, так що той майже прилип до неї, повертаючись із корчми.
Якось Маркус послав до Гонігмана польського жебрака, який видав себе за американця та замовив пальто для адмірала Тома Пуса, який наразі перебував у їхньому містечку.
З неабиякою ретельністю Гонігман зшив гарне пальто для карлика, якого він бачив у театрі, тому що жебрак сказав йому, що адмірал не має часу на примірку.
Коли пальто було готове, з’явився жебрак разом із огрядним велетнем, який насилу зміг увійти в двері невеличкої крамниці, та мовив:
– Ось адмірал!
Гонігман здивовано подивився на нього і розстелив своє маленьке пальто:
– Джентльмен – велетень, а ви замовили пальто для карлика.
– Так, мій дорогенький, – сказав адмірал, – я такий малий, коли виступаю, а поза театром відчуваю себе комфортніше.
Після цього вони обидва вийшли з крамнички, залишивши бідолашного Гонігмана безмовним.
А проте Гонігман не залишився у боргу перед Маркусом. Якось він зустрів маленьку Лізу Маркус, яка бігла по лікаря. Він відправив її додому і пообіцяв, що сам повідомить ескулапу. Невдовзі товариш Гонігмана справді з’явився, маскуючись під лікаря.
– Що з тобою? – різко запитав він Маркуса, якого зустрів сам на сам у його крамниці.
– О, лікарю, – відповів він жалісно, – мені здається, що я вчора отруївся.
– Добре, – мовив лікар, – сядь на цей стілець посеред крамниці, заплющ очі та покажи мені язик. Я скажу тобі, коли буде досить.
Маркус зробив, як йому веліли, і довго очікував знака лікаря, аж раптом гучний сміх змусив його розплющити очі. Лікар зник, але крамничка була вщент заповнена людьми, а провулок також був заблокований роззявами, які на нього витріщилися.
– Що ж, хвала Богові! – вигукнув м’ясник Шмуль, його сусід. – Ми всі вже вирішили, що ти втратив глузд, містере Маркус.
У розпал таких войовничих обставин одного разу повернувся молодший син Гонігмана Барух, який присвятив себе вивченню права. Він навчався в різних закордонних університетах. Тепер він готувався до іспиту і більшу частину дня проводив удома.
Його кімнатка містилася високо під дахом. Щоразу, відриваючи погляд від свого «Зводу цивільного права», він бачив у вікні навпроти, за горщиками з квітами, гарненьку дівчину, яка ледве вийшла з дитинства та старанно працювала голкою.
Це була Джессіка, молодша дочка Маркуса. У них обох були відчинені вікна, тому що надворі був серпень, і м’який літній вітерець пробрався навіть на Трояндову алею. Так сталося, що Джессіка мимохідь поглянула й зауважила, що гарне, злегка бліде обличчя Баруха відірвалося від шкіряної палітурки, і він дивився крізь горщики з квітами на її білу шию, її біляве волосся, маленький носик, коли вона нахилялася над оксамитом чи шовком, що мерехтів на її колінах.
У Джессіки була маленька подруга, чудова біла кішка на ім’я Мімі, яка спала на підвіконні, коли дівчина працювала. Одного вечора при місячному сяйві кішка гуляла дахом, і, оскільки два жолоби, що видавалися надвір у формі голів дракона і, здавалося, дивилися одне одному в очі, утворювали своєрідний дивовижний міст, вона тихенько підкралася і несподівано зазирнула у вікно Баруха. Він витратив на неї всі свої лестощі, і після того, як він одного разу погладив біле хутро подруги Джессіки, Мімі стала його подругою також. Барух зірвав троянду з куща, який ріс біля його вікна, прикріпив її до синьої оксамитової стрічки на шиї Мімі, і остання якнайкраще виконала свою делікатну місію.
Наступного ранку Барух побачив свою троянду на грудях Джессіки.
Кілька днів по тому Мімі в такий само спосіб принесла йому закладку, яку Джессіка вишила для студента.
Це додало йому сміливості накидати кілька рядків на рожевому папері та довірити їх маленькому посланцю. Наступного дня Мімі принесла чудову відповідь. Це привело до невинного і водночас конфіденційного листування, і діти двох ворожих родин познайомилися і покохали одне одного, не промовивши ні слова.
Але листя почало опадати, настав сезон дощів, і за дощами випав сніг. Узимку вікна мусили залишатися зачиненими, і маленький посланець теж не з’являвся.
Але кохання винахідливе. Джесcіка подихом утворила на шибці прозоре коло, щоб крізь морозні квіти бачити Баруха, а він розтопив кригу за допомогою диму від люльки. Мова знаків і квітів замінила листування. Сонячний промінець потрапив у маленький голландський провулок, і посеред криги розквітнули троянди Шарона.
Одного разу трапилося дещо жахливе. Гонігман покликав Маркуса, поруч з яким його шурин Леві вимірював чотири лікті оксамиту:
– Ти знаєш, що Венеція – єврейське місто?
– Ти завжди знаєш більше, ніж інші, – відповів Маркус.
– Так, – сказав Гонігман, – тому що там є площа Сан-Марко і два крилатих леви.
Це було вже занадто. Маркус кинувся через вулицю до Ганігмана, щоб дати йому ляпаса, але жінки стали поміж ними з обох боків і відтягнули заклятих ворогів.
Того вечора жартівник Пінкель вигукнув:
– Це вже справжня трагедія, потім будуть вбивство і ненавмисне вбивство.
Проте Маркус поклявся, що не вгамується, поки Гонігман не втратить найдорожче.
– Що ти мені запропонуєш, – вигукнула Джессіка тієї миті, – якщо я пообіцяю відібрати найдорожче у Гонігмана, щоб він рвав на собі волосся?
– Чого забажаєш, Джессіко.
– Добре, але дай мені обіцянку в письмовому вигляді, що виконаєш моє бажання, якщо я візьму в нього найдорожче.
Маркус написав те, що вона йому задиктувала, і його дочка, усміхаючись, притулила цього листа до серця.
Через два тижні був Пурим, єврейський карнавал. У сутінках юдейський квартал сяяв у пишноті. Усі двері були відчинені. Молодь ходила на вулицях у масках, заходила в затишні домівки, щоб утнути всілякі жарти. Тут і там танцювали. Маркуси розіграли історію Естер. Звичайно, Джессіка була чарівною царицею. Родина зібралася за довгим столом на вечерю, коли знадвору почувся шум і голоси.
Хава, старша сестра Джессіки, її довірена особа і спільниця, увірвалася до кімнати і повідомила, що Барух Гонігман стояв біля дверей і хотів увійти.
– Барух?! – вигукнула Естер. – Це добре. Я скористаюся цим, як годиться.
Вона поквапилася спуститися сходами. Невдовзі почувся страшенний гул, і Естер повернулася з батогом у руці, урочисто тримаючи на ланцюзі величезного ведмедя.
– Ось, – вигукнула вона, – Барух! Я перетворила його на ведмедя.
Маркус ані на мить не сумнівався, що його дитина говорить правду, оскільки польський єврей нещодавно розповів йому схожу історію про гусака. Шма, Іcраель! (Слухай, Ізраїлю!). Після цього виявили зловживання в громаді. Талмуд[5] також розповідає про такі випадки.
– Але як ти його перетворила? – запитала мати, яка заціпеніла від жаху.
– Я бризнула йому в обличчя водою, – відповіла Джессіка, – і тричі вигукнула: «Стань твариною! Стань ведмедем! Завдяки Єгуелю, володарю тварин, та його помічникам Пасіелю, Гасіелю і Чосіелю.
Тим часом Хава прибігла до Гонігмана з жахливою звісткою, і тепер він кинувся до їдальні Маркуса у супроводі всієї своєї родини. Вони побачили Джессіку, яка гордовито сиділа в кріслі, її ноги спиралися на ведмедя, який лежав перед нею на килимі та, здавалося, почувався в цій позі доволі комфортно.
– О, мій синку! – вигукнув Гонігман. – Мій нещасний сину!
Але Джессіка підвелася, змахнула батогом і змусила ведмедя танцювати.
– Бачиш, Гонігман, – сказав Маркус, – це є Суд Божий.
– Якщо ти зачарувала його, Джессіко, – вигукнув Гонігман, – то ти можеш повернути йому людську подобу.
– Звичайно, – сказала вона, усміхаючись, – але за однієї умови. Барух мій, я не віддам його. Мій батько поклявся, що не вгамується, поки ви не втратите найдорожче. Це сталося. Ви втратили Баруха. Тепер я можу зажадати від батька обіцянку, надану мені в письмовій формі, виконати все, що я побажаю. Тому я впевнена в благословенні мого батька і поверну Баруху його людську подобу, якщо ви теж, містере Гонігман, дасте нам своє благословіння.
– Добре, – сказав останній.
– Де відзначатимемо весілля?
– На місці, – сказали обидва батьки.
Джессіка торкнулася Баруха рукою і пробурмотіла кабалістичну формулу. Потім Барух зняв голову ведмедя, як капелюха, і насмішкувато привітав присутніх.
– О! – заволали Маркус і Гонігман одночасно, – все обернулось якнайкраще.
– Не забувайте, що сьогодні Пурим, – вигукнула Джессіка, – сьогодні дозволяється будь-який жарт.
– Отже, це був лишень розіграш? – запитав Гонігман.
– Усе, – відповів Барух, – окрім нашого кохання. – І він пригорнув чарівну Джессіку до свого серця.
Кіттен Петерсіл. Румунія
Хохма даат[6] – Промисловість. – Переслідування євреїв
Її справжнє ім’я було Фрадель Леві, а Кіттен Петерсіл лишень її прізвисько. Її так називали, бо вона завжди спала, згорнувшись калачиком, як кошеня, і тому що у неї завжди стояла пляшка з настоєм петрушки за вікном. З її допомогою вона вела запеклу боротьбу проти неприємних маленьких плям, якими було всипане її гарненьке, вродливе обличчя. Це була бідна, але вихована, розумна і працьовита дівчина, яка постійно допомагала батькові, продавцеві вживаного одягу, Шаві Леві та матері Хаві купувати, продавати та лагодити старий одяг.
Проте Кіттен не могла позбутися турбот, що повсякчас бентежили її, і марно вона мріяла про той день, коли зможе сказати: «Сьогодні я можу відпочити».
Для таких бідолашних, як Леві, навіть немає суботи. Чимало хлопців у невеличкому молдавському містечку поглядали на маленьку струнку Кіттен, але хто міг подумати про те, щоб взяти її за дружину? Заможний парубок та його батьки воліли лише багатої нареченої. Отже, батько і мати втратили надію видати заміж свою крихітку.
А проте Кіттен ніколи було думати про чоловіка, її єдиною мрією було хутро. Не дорогоцінне, як у гарних дружин бояр, ні, звичайнісінька кацавейка, облямована кролячим хутром. Кіттен нервувала, коли взимку працювала в крамничці, її трясло від морозу, і навіть влітку вона іноді тремтіла, і тому їй здавалося, що найбільшим блаженством є сховатися в м’якому, теплому хутрі.
Одного вечора, коли вона сиділа в маленькій крамничці з позолоченим карнизом, яка була забита всілякими речами, аж раптом туди увійшов маленький довгобородий чоловік. Він привітався з усмішкою і запропонував їй поворожити. Це був Чес Мессінг, який володів хохма даат та заробляв собі на життя пророкуванням.
Кіттен подякувала. Вона не могла нічого витратити на таку марну річ. Але Чес не здавався.
– Дайте мені банку з берези, – сказав він, – і мені буде достатньо.
– Добре, – вона простягнула йому банку, і він узяв її руку.
– Щастя! – вигукнув він, – яке щастя! Невдовзі ти станеш заможною, ще якою заможною! І чоловік, який чоловік!
Кіттен недовірливо усміхнулася, але не минуло й тижня, як Бар, сват із Ясс, приїхав до Шави Леві. Побачивши його дочку та поговоривши з нею, він мовив:
– Дівчина гарненька, розумна і добра. Заможний Пасхалес шукає таку дружину для свого сина. Це велика родина, якій немає рівних у всьому королівстві. Наречена мусить бути з коліна Леві, і Бог допоміг мені знайти цю дівчину, таку чарівну і такого шляхетного походження.
Кілька днів по тому юний Модрух Пасхалес із Баром приїхали на заручини, через місяць відбулося весілля, і наступного дня Кіттен переїхала як господиня до будинку свого чоловіка в Яссах.
Вона вважала, що їй усе сниться, і боялася, що прокинеться будь-якої миті. Але ні, вона не спала. Пожадливість, яку вона відчула вперше, коли прослинула у велике хутро, що їй подарував чоловік, вона відчувала і коли сиділа в м’яких шкурах у залізничному купе, і коли їхала у візку вулицями Ясс поруч із Модрухом. Коні були запряжені справжні, вона не соромилася, і мармурові сходи в маленькому палаці не провалилися, коли вона підіймалася ними. Ні, це їй не снилося, щастя, яке напророчив Чес Мессінг, було справжнім, вона могла схопити його руками. Вона захоплено торкалася шовкових штор у своїй спальні, меблів, і насамперед золотого соболя, яким була облямована її кацавейка.
Так тривало якийсь час. Здавалося, занепокоєння назавжди зникло, воно ніби ухилилося від передпокою, прикрашеного гіпсовими зліпками стародавніх скульптур та екзотичними рослинами, але поступово воно проникло крізь тріщини в стінах і замкові шпари.
Кіттен Петерсіл жила в достатку, мов дружина набоба, вона більше не тремтіла, і їй достатньо було торкнутися однієї з кнопок зі слонової кістки, які були повсюди, і електрична іскра розносила її накази будинком, щоб привести в рух військо рабів. Її чоловік був лише першим з її рабів. І вона стала неймовірно гарною після того, як народила йому першу дитину, хлопчика. Її струнка фігура ще більш розквітнула, і навіть неприємні плями, здавалося, зникли. Але турботи, до яких вона звикла в дитинстві та юності, щоразу більше осідали в ній і незабаром терзали її ще жорстокіше і жахливіше, ніж раніше, в старій батьківській крамниці.
У сердешної Кіттен, яка була щасливою протягом декількох днів, щасливою протягом декількох місяців і задоволеною впродовж року, знову не було спокійної години. Якась лихоманка штовхала її з однієї кімнати будинку до іншої, з будинку на фабрику, в місто і назад, і бентежила її уві сні та наяву. Якось вона прокинулася вночі та подумала: «А що, якби зараз трапилася пожежа?» Вона швиденько надягла шовкові панчохи, турецькі капці, прослизнула в нічне хутро з жовтого шовку, що було розшите золотом та облямоване блискучим горностаєм, обгорнула свою ніжну голівку червоною перською тканиною, а потім прокралася через кімнати до кухні, щоб подивитися, чи не забули вони загасити лампу чи свічку, та залила водою вуглини.
У театрі, коли розігрувалася оперета, її охопила думка: «Коли б мій чоловік раптово став бідним!». Вона швиденько вийшла із ложі, щоб відвідати Модруха в його кабінеті та потішитися його книгами.
Вона встала посеред обіду, який влаштувала друзям чоловіка, і кинулася до колиски своєї дитини, щоб переконатися, що малюк не помер.
Модрух зрештою почав страждати від цих душевних тортур дружини. Даремно він переконував її, що це ілюзії, що вона мучить себе, ускладнює життя собі та всьому оточенню хворобливою оманою, на що вона щоразу відповідала сумною усмішкою. Але коли він одного разу привів до неї їхню дитину і докірливо мовив: