(Бігає довкола)
Молоді тролі: (оточують його)
Стискайте коло! Гей, стискайте коло!
Пер Ґінт: (зойкає) Ах, будь я вош! (Падає)
Молоді тролі: Скачім йому у вічі!
Пер Ґінт: (під купою тролів)
Ратуй, матусю! Змилуйся, вмираю!
Здалека чутно дзвони.
Молоді тролі: По горах дзвонять. Йдуть вже чорноризці.
Тролі тікають із криком. Стіни зали валяться. Усе зникає.
VII. Картина
Темно, хоч око витни. Чутно, як Пер Ґінт б’є довкола себе ломакою.
Пер Ґінт: Скажи – ти хто?
Голос у тьмі: Я сам!
Пер Ґінт: Зійди з дороги!
Голос: Піди кругом! Для двох доволі місця.
Пер Ґінт:
(хоче пройти іншою дорогою, але наражається на опір)
Ти хто?
Голос: Я сам. А ти, чи сам – скажи!
Пер Ґінт: Сказати можу, що захочу. Меч мій
Убити може також. Бережись!
Саул вбив сотню. Пер уб’є сто тисяч.
(Б’є кругом себе!)
Ти хто?
Голос: Я сам.
Пер Ґінт: Пуста твоя балачка,
Сховай її для себе та скажи –
Ти що?
Голос: Кривий Великий.
Пер Ґінт: Ов, дивись!
Посіріла чорна загадка тепер,
Зійди з дороги!
Голос: Обійди, схились!
Пер Ґінт: Пробоєм! (Б’є)
Впав!
(Хоче йти вперед, але знову наражається на опір)
Го, го! Їх більше тут!
Голос: Один тільки, Пере, що вічно встає,
Кривий, що убитий і загнаний в кут,
Кривий, що вмирає і далі живе.
Пер Ґінт: (відкидає ломаку)
Ледаще оружа! Давай п’ястуків!
(Пробивається)
Голос: Повір п’ястукові – дійдеш до мети.
Пер Ґінт (вертається)
Чи тут чи там, чи там чи тут,
Однакий шлях, однака путь –
Він там, він тут, кругом, де стань
Явись, назвись, обухом грянь!
Голос: Кривий.
Пер Ґінт: Ні мертвий, ні живий, кобольд
Без форми, маса, грязь, багно,
Медвідь чи що … удар, ну бий!
Голос: Кривий не ударить. Кривий не дурний.
Пер Ґінт: Удар, як мужчина рукою міцною!
Голос: Кривий побіждає-панує без бою.
Пер Ґінт: Коли б то він карлик, щоб щипав мене,
Хоч троль, хоч би відьма стара і гидка,
Коби лиш не бити даремне по вітрі,
Хропить уже навіть… Кривий!
Голос: Що?
Пер Ґінт: Удар!
Голос: Як час його прийде – він візьме своє.
Пер Ґінт: (кусає руки й пальці)
Я кігті у тіло затоплю, зубами
Уста покусаю, лиш бачити б кров!
Чутно наче шум крил великих птахів.
Крик птахів: Кривий співає?
Голос: Іде крок за кроком.
Крик птахів: Гей, сестри з далека і близька – сюди!
Пер Ґінт: Спасти мене хочеш, дівчино єдина,
Спішися на Бога, у лоб йому кинь
Святий молитовник! Рятуй мене, гей!
Крик птахів: Хитається!
Голос: Нумо беріть його!
Крик птахів: Сестри!
Пер Ґінт: Як дорого треба платить за життя
Такою страшною годиною муки!
(Ламається й падає)
Кривий: (розпливається в ніщо й кричить задихаючись)
Сильний був. Стояли жінки коло нього.
VIII. Картина
Пер Ґінт лежить сонний під хатою.
Пер Ґінт:
(пробуджується, тьмяно, непритомно роззирається навкруг себе. Спльовує)
Як смачно б з’ївся солений селедець!
(Знову спльовує; раптом побачив Гельгу, яка йде і несе кошик із харчами)
Мала! Ти ж відкіля забрела до мене?
Гельга: Сольвейґа…
Пер Ґінт: Й вона тут?
Гельга: Он там із краю хати.
Пер Ґінт: (швидко підводиться)
Сольвейґа: (за хатою)
Не зближуйсь до мене, бо буду кричати!
Пер Ґінт: (зупиняється)
Боїшся, що чари розвію дівочі?
Сольвейґа: Соромся!
Пер Ґінт: А знаєш, де був я поночі?
Знай – Доврська царівна в мені закохалась.
Сольвейґа: Дзвонили по тобі. Як добре це сталось.
Пер Ґінт: Яка ж тут для мене у тім допомога?
Що кажеш?
Гельга: Сольвейґа тікає, що змога.
(Біжить за нею)
Зажди!
Пер Ґінт: (ловить Гельгу за руку)
Подивися, це срібло палене
Дістанеш, як тільки промовиш за мене.
Гельга: Пусти мене.
Пер Ґінт: Маєш, візьми це з собою.
Гельга: Я мушу! Боюся! Он кошик з їжою.
Пер Ґінт: Спасибі… як тільки…
(відпускає її ніжно) Дитятко пещене,
Проси її люба, хай тямить на мене…
Третя дія
І. Картина
У глибині смерекового лісу. Сіра, осіння днина. Сніг.
Пер Ґінт: (підрубуючи високу смереку з покрученим гіллям)
Ну й тугий ти діду! Та що ж – нема ради
Від моїх ударів хитнешся і впадеш!
(Рубає знову)
Хоч вбрав ти на себе панцир сталевий,
Та трісне він в моїх ударів огні,
Даремне ти грозиш руками мені,
Трясешся в досади! Йди спати старий!
(Раптом замовкає)
Ну й тю ж тобі дурню в горячці! Це ж пень,
Ніяка потвора закована в сталь,
Це ж проста смерека! Змарнований день,
Змарнована праця на мрії! Як жаль!
Найвища пора вже на розум! Доволі
Ходить по безпуттям й миляні баньки
Пускати, як хлопчики замкнені в школі;
Баніт[17] ти ж бездомний, довкола ж – пеньки!
(Якийсь час завзято рубає)
Баніт. Ну і добре. Ні одна матуся
За стіл не попросить. Ти сам погодуйся,
Як їсти захочеш. Мудруй собі сам:
Злови, що в потоці чи в лісі, зрубай
Ялицю й багаття клади й заживай
Печеню чи юшку без солі та круп.
Захочеш убратись – цапа обідри;
Сховатись від вітру – збудуй собі дім
Зігнувшися вдвоє тягни на будову
Смереки, що сам їх із віг повалиш…
(Опускає сокиру й замислюється)
Будівля, мов казка! Когут на вежі
Здалека блищатиме в сонцю яснім;
Причілки одягну в різьблені окраси
З морських русалок із риб’ячим хвостом.
Бронзові задвої, мосяжні замки,
А вікна криштальним заблиснуть огнем,
Ну й дертимуть роти дурні мужики,
Як глянуть з долини на Перів терем!
(Сміється гірко)
І знову ті мрії! Хіба ж ти забув,
Що долі твоєї не криє закон?
Досить з тебе буде марної хижини,
Як голову схочеш покласти на сон.
(Рубає з новою силою)
Ну, врешті хитнувся! Ударю ще раз
І впадеш, як довгий, аж бір загуде!
(Ялиця падає. Пер Ґінт береться очищувати її від гілок. Нараз спиняється з піднятою сокирою)
Та хто це за мною крадеться слідком,
Це Гегштадт на мене заставу веде…
(Ховається за дерево і виглядає зі схованки)
Один тільки хлопець! Наляканий вбіг,
Оглянувсь довкола… Несе під полою
Мов серп. Він кулак затискає – тепер
Бере серп в долоню – махнув ним – мій Боже!
Відтяв собі палець – цілий обтяв палець!
Кров бухнула з нього – закутав у шматку…
(Підводиться)
З ума зійшов! Палець відтяти без жалю.
І хто ж його мусив до цього? Дурак!
Та гов, я вже знаю, в чім діло – в рекрути
Тягли його – кликав король на війну,
Та він волів палець зовсім відчахнути
І дома остатись. Ну справді козак!
Одначе – на віки позбутися пальця?
Бажати, подумать, так, навіть хотіти,
Одначе – зробити? Цього не пійму.
Потрясає головою й береться знову до роботи.
II. Картина
Кімната Ози. Суцільний безлад. Шафи й скрині розкриті. Скрізь валяється домашнє начиння, на ліжку лежить кіт. Оза й Карі складають речі.
Оза: (біжить в один бік)
Послухай, Карі!
Карі: Що таке?
Оза: Послухай!
Ах, де він? Де? Не знаєш ти припадком?
З ума схожу. Чого це я шукала?
Ага – ключа від скрині.
Карі: Він же в замку.
Оза: Який там гамір на дворі.
Карі: Це їде
Остання фіра з Гегштадта…
Оза: Мій Боже!
Коли б мене вже вивезли в труні!
Таке життя прокляте. До сорочки
Усе забрали, все! Чого сам Гегштадт
Не взяв, те війт до себе загорнув,
Плювать у вічі всім отим суддям!
(Сідає на край ліжка)
Тепер зійшли ми на дідів дощента;
Мужик був строгий та судді строгіші,
Не було ласки, ради чи поради,
Не було Пера, не поміг ніхто…
Карі: До смерті вільно жити вам в тій хаті.
Оза: Неначе кітці на ласкавім хлібі.
Карі: Прийшлось за Пера дорого платить!
Оза: За Пера? В чім же ж винна тут дитина?
Хіба ж то Інгрид не вернула ціла?
Це ж чорт на гріх привів мойого хлопця,
Його судити треба, а не Пера!
Карі: Мабуть, вам треба кликати панотця;
Вам гірше, ви не чуєте цього?
Оза: Поклич, як хочеш, може, це і краще.
(Палко)
Та ні! Навіщо тут чужих людей?
Сама йому поможу, як усі
Його від себе трутили – я ж мати.
Оце для мого Пера кожушина;
Направить треба, діри полатати,
А де ж панчохи?
Карі: Там десь між лахміттям.
Оза: (перекидаючи шмаття)
Гей-гей, це що? Старенька, ржава ложка
Малим він з неї ґудзики звик лити,
Одна з його улюблених забав!
Було раз свято. Пер прийшов до батька
І просить крихти олова. А батько:
Не маю, каже, олова; ось срібло.
Мій син хай сріблом грається! І дав
Йому монету золоту. Старий
В шумі вина не розбирав чи сріблом,
Чи золотом дав гратися дитині…
А ось панчохи; наче решето,
Пошити слід.
Карі: Не вадило б.
Оза: Пошию
І ляжу в ліжко; давить щось і коле.
(Зрадівши)
Диви – вовняні сорочки! – Забули!
Карі: Забули, справді.
Оза: Найдене добро!
Одну їм можна повернуть, а другу…
Або – обі сховаємо. У Пера
Сорочка драна і брудна.
Карі: Це ж гріх.
Оза: Нехай! Та ж піп усе про те торочить,
Що Бог великі всім проща гріхи,
Простить і нам цей невеликий злочин…
III. Картина
Галявина перед новозбудованою хатиною в лісі. Над дверми– оленячі роги. Високий сніг. Вечоріє.
Пер Ґінт стоїть перед дверми, до яких прибиває великий дерев’яний замок.
Пер Ґінт: (сміється час до часу)
Замок сюди, щоби від злобних тролів
Й лихих людей запертися безпечно;
Замок сюди, щоб жодна вража сила
Моїх порогів не переступила!
Приходять смерком, стукають, товчуться:
– Відкривай! Ми наче думи невгомонні,
Мов дні хмарні, мов ночі ми безсонні!
Влізаєм в постіль, шугаєм в огнище,
Крізь комин їдем, мов змії огненні;
Гі-гі, Пер Ґінт! Нема такого замка,
Нема запори для думок і змор!
Сольвейга надбігає з гори на лижах. На голові в неї шаль, у руках клунок.
Сольвейга: Благословенна праця твоїх рук.
Мене ти кликав – я прийшла.
Здоров був!
Пер Ґінт: Сольвейго! Ти ж це чи не ти? Ні – ти!
Й тобі не лячно підійти до мене?
Сольвейга: Прислав ти вістку на устах дитини;
І з того часу чула я твій голос
У шумі вітру, що будив долини,
В твоєї неньки споминах і снах.
Плили туманні дні й безсонні ночі,
А кожна хвиля з думкою про тебе
Життя гіркою трутою сповняла,
А туга радість зводила до сліз.
І хоч думок я всіх твоїх не знала,
Та голос твій мене до тебе ніс.
Пер Ґінт: А батько?
Сольвейга: Батько? Так як світ широкий,
Немає серця, щоб мене спинило.
Немає більше…
Пер Ґінт: Сольвейго, люба, чиста
І це для мене?
Сольвейга: Все для тебе тільки!
Тепер ти мусиш всім для мене стати.
(У сльозах)
Найтяжче було з Гельгою прощатись…
Та тяжче ще із батьком тихим-кротким,
Та тяжче всіх із ненькою… з усіми!
Пер Ґінт: А знаєш ти про це, моя дитино,
Що я не маю ні кола, ні тину?
Сольвейга: Невже ж була б я з всім тим розійшлася
Для скарбів світа, з чим душа зрослася?
Пер Ґінт: А знаєш ти, що хай там за горою
Мене хто стріне, то кінець зі мною?
Сольвейга: На що слова тут тратить без потреби –
Усе те знаю і прийшла до тебе.
Пер Ґінт: Так геть запори й замки дерев’яні!
Немає місця тут брудним думкам,
Коли поріг ти мій переступила,
Моя хижина замінилась в храм!
Позволь, царівно, хай на тебе гляну,
Вгору підійму вибрану, кохану,
Одежі край устами доторкну!
Повір, не зблуджу по крутих стежках.
Не впаду – сонце несучи в руках!
Візьму тебе, піднявши вгору руки,
Аби тебе собою не скалять
І понесу на ясні ниви-луки,
Де заворожені квітки про щастя снять…
Моє ти сонце, ти дитя пещене!
Й подумать тільки– ти цвітеш для мене?
Та знай – тужив до тебе я весь час,
Для тебе я строїв у лісі хату,
Для тебе я звалю її і враз,
Нову з підвалин вистрою палату!
Сольвейга: Нову чи ні – там гарно, де ми в двох,
Тут легко дихать повними грудьми,
А там внизу так вузько, душно-парно.
Тікала я відтіль, немов з тюрми,
А тут у тому шумі скільки мрій
І тонів скільки в цій тиші – тут гарно!
Пер Ґінт: І певна ти в цьому, ламаєш всі мости?
Сольвейга: Потік, що ним пливу, не вміє взад плисти.
Пер Ґінт: Моя ти вся! Війди в нутро, як пані,
А я піду набрати в лісі дров;
Нехай горить, весь час сторожитиму грані,
До приказів твоїх стоятиму готов.
(Відчиняє двері. Сольвейга входить у хату. Пер стоїть хвилину спокійно, нараз вибухає голосним сміхом і радісно підстрибує)
Царівно ти моя, віднайдена, здобута!
Тепер є в мене ціль – новий терем здвигнути.
Бере сокиру і йде. Цієї самої миті виринає з корчів пристаркувата жінка в подраній зеленій намітці, за нею йде, спотикаючись, огидний хлопчисько із фляжкою в руці.
Жінка: Здорові були – Пере Легкодуху!
Пер Ґінт: Це що? Це хто?
Жінка: Старі, давні знайомі.
Моя хатина тут при твоїм домі –
Сусіди ми.
Пер Ґінт: І я цього не знав?
Жінка: Як дім строїв ти, мій тоді ж ставав.
Пер Ґінт: (хоче йти)
Спішусь.
Жінка: Як завше. Тільки – як біжи,
Та я тебе чи сяк, чи так – догоню.
Пер Ґінт: Тут помилка.
Жінка: Я раз лиш помилялась;
В той день, як ти обіцював мені.
Пер Ґінт: Обіцював? Кому? Якого чорта?
Жінка: Забув ти вечір в батьковій палаті?
Забув?
Пер Ґінт: Хіба ж я мав що пам’ятати?
Коли ж то ми зустрілися в останнє?
Жінка: Тоді, як ти присяг мені в коханні!
(До хлопця)
Дай батькові пива; він спрагнений дуже.
Пер Ґінт: Ти п’яна, що батьком мене звеш…
Жінка: Мій друже –
По шкурі ти сина свого не пізнав?
У нього ж криве все таке, як і в тебе.
Пер Ґінт: Мовчи ж бо, помано!
Жінка: Вертишся, мов в’юн.
Пер Ґінт: Цей чорт довгоногий…
Жінка: Нівроку – росте.
Пер Ґінт: Я з відьмою мав би кохатися?
.Жінка: Пер!
Який бо ти грубий й нечемний тепер! (Плаче)
І в чому ж я винна, що моя краса
Змарніла, неначе на сонці роса?
Хребет мій зігнувся в молодості літ,
Як я того чорта привела на світ.
Та хочеш ти красу мені вернути,
То мусиш прогнати її і забути!
Пер Ґінт: Геть, відьмо!
Жінка: Мій Пере – шкода твого крику!
Пер Ґінт: Я лоб тобі скручу!
Жінка: Попробуй – скрути!
Лиш знай, я не впаду від твого удару.
Піду собі нині та завтра прийду –
Пройду через двері і в кожну хвилину,
Коли ви, обнявшись, присядете вдвох,
Будете про щастя своє жебоніти,
Я поміж вас влізу й свого зажадаю;
З обома ти будеш кохання ділити,
Обоїм цілуї будеш роздавати,
Один раз для неї, а другий – мені.
Доволі на нині, а завтра прийду.
Пер Ґінт: Пекельна потворо!
Жінка: Однак твого сина
Годуй собі тату. Ну що ж, чортеня,
Чи підеш за татом?
Хлопець: (плює на Пера Ґінта) Плюю я на тебе!
Пожди, я сокирою ще догоджу!
Жінка: (цілує хлопчиська)
Яка ж бо головка в чортяти! Напевне
Ти батька свойого у кут заженеш.
Пер Ґінт: (тупає ногою)
Коби так далеко відсіля!..
Жінка: Як близько.
Пер Ґінт: (стискає кулаки)
І все те! –
Жінка: І все те – «з нічого робить!»
Мені тебе шкода.
Пер Ґінт: Як страшно обидно!
Сольвейґо! Ти серце моє золоте!
Жінка: Звичайно – найбільше страдають невинні.
Дитину за те б’ють, що родичі свині.
Плентається назад в хащі. За нею хлопчисько, жбурнувши фляжкою в Пера Ґінта.
Пер Ґінт: (після довгої мовчанки)
«Покинь, зверни!» – казав Кривий. Так, так!
Розсипався терем царський. Між вами
Піднявся мур стрімкий, непроходимий…
Усе кругом противне і безцільне…
Покинь, зверни! Не йти ж мені пробоєм,
Шукати стежки, що веде до неї.
Не найду… Справді, щоб не було стежки?
Читав колись я десь про каяття,
Та де, коли, що було там? Тут книжки
Нема, а я забув слова і мисли…
Ніхто мені в пустім, безлюднім лісі
Цього закляття не повість. Мій Боже!
Покута. Що ж – для цього треба літ,
Життя цілого треба – ех, як нудно!
Розбити все, що ясне і промінне
Й куски докупи братися ліпить?
Так можна скрипку склеїти, та дзвін
Розбитий, вже ніколи не задзвонить,
Квітки, ногами стоптані, не встануть.
Та ні – це ж привид, неприємний сон,
Тепер він зник з очей, та з серця
Хіба він зникне? Піде вслід за мною,
Забрудить все довкола і споганить…
Невже ж і Інгрид й три лісні повії
Прийдуть і схочуть, щоб я їх носив,
Вгору піднявши, на руках, мов сонце?
Покинь, зверни! Хай будуть твої руки
Немов найвищі в тім лісі смереки,
То ще заблизько ти б її тримав,
То ще би власним брудом забагнив.
Значиться – треба обійти, минути,
Піти без втрати, як немає жнив,
Стрясти мов порох з себе і забути…
(Робить кілька кроків у напрямку хати, але зупиняється)
Ввійти по всім тім без лиця, без чести,
Тягти думок брудних огидні шмати,
Брехать, слова пусті, нещирі плести,
Піти на сповідь й правди не казати?
(Відкидає сокиру геть)
Свята хвилина. Йти й руками тими,
Її торкнувшись, образити святість?
Сольвейга: (на порозі)
Вертаєш?
Пер Ґінт: (пів голосом) Боком.
Сольвейга: Як?
Пер Ґінт: Зажди, дитино.
Робота в мене довга і важка.
Сольвейга: Піду й поможу; в парі скорше піде.
Пер Ґінт: Остань на місці, сам скінчити мушу.
Сольвейга: Не забарися!
Пер Ґінт: Жди мене. Прийду
Зараз чи згодом – жди мене.
Сольвейга: Я жду!
Пер Ґінт іде в ліс. Сольвейга стоїть на порозі.
IV. Картина
Кімната Ози. Вечір. У каміні горить багаття. На кріслі біля ліжка лежить кіт. Оза лежить на ліжку й неспокійно водить руками по покривалу.
Оза: Невже ж він не прийде додому?