– Ні. В селі вільних будинків не було. Це білий будиночок на узбережжі, на півдорозі між Глен Сент Мері й Станцією Чотирьох Вітрів. Трохи далеко. Але коли ми поставимо телефон, то все буде гаразд. Місце розташування прекрасне. Вид на захід сонця та синю гавань. Поряд піщані дюни – на них віє морський вітер, і їх зрошують краплі морської води.
– Але сам будинок, Гілберте, – НАШ перший дім? Який він?
– Він не дуже великий, але для нас достатньо. Внизу чудова вітальня з каміном, їдальня, яка вікнами виходить на гавань, і маленька кімната, яка згодиться мені на кабінет. Будинку біля шістдесяти років – він найстаріший в Чотирьох Вітрах. Але його зберегли в хорошому стані й років п’ятнадцять тому відремонтували – перекрили дах, поштукатурили, переклали підлогу. Він був добре збудований. Я зрозумів, що з ним пов’язана якась романтична історія, але чоловік, в якого його винайняв, її не знає. Він сказав, що Капітан Джим – єдиний, хто ще може звести в ній кінці з кінцями.
– А хто такий Капітан Джим?
– Доглядач на маяку Чотирьох Вітрів. Тобі сподобається його ліхтар, Енн. Він крутиться й світить як велика зірка в сутінках. Його видно з вікон нашої вітальні та з парадного входу.
– А хто власник будинку?
– Зараз він у власності пресвітерської церкви Глен Сент Мері, і я винаймав його в довірених осіб. Але колись він належав старій пані Елізабет Рассел. Вона померла минулої весни, і оскільки в неї не було близьких родичів, вона залишила власність церкві. Її меблі все ще в будинку, і я купив більшість із них – можна сказати задарма, бо все таке старомодне, що вони боялися, що вони їх нікому не продадуть. Народ в Глен Сент Мері, думаю, надає перевагу плюшевій парчі й сервантам з дзеркалами й оздобленням. Але меблі пані Рассел дуже добрі, і я впевнений, що вони тобі сподобаються, Енн.
– Поки все звучить добре, – сказала Енн, з обережністю схвально кивнувши. – Але, Гілберте, людям не досить одних меблів для життя. Ти поки не згадав одну дуже важливу річ. Біля дому є ДЕРЕВА?
– Купа дерев, о, дріадо! За будинком цілий ялиновий гай, вздовж дороги два ряди осокорів і кільце білих беріз довкола саду. Парадні двері виходять просто в сад, але є ще один вхід – хвіртка між двома ялинами. Завіси на одному стовбурі, а засув на іншому. Їхні гілки вгорі утворюють арку.
– Тепер я щаслива! Я б не змогла жити в місці, де немає дерев – мені б бракувало чогось життєво необхідного. Про струмок я тепер тебе вже не питатиму – це було б занадто.
– Але там є струмок – він, власне, перетинає куток саду.
– Тоді, – сказала Енн, задоволено й протяжно зітхнувши, – цей будинок, що ти знайшов – мій Будинок Мрії і не інакше.
III. Країна мрій
– Ти вже вирішила, кого запросиш на весілля, Енн? – спитала пані Рейчел Лінд, завзято вишиваючи серветки на стіл. – Пора розсилати запрошення, навіть якщо вони будуть неформальними.
– Я не планую запрошувати багато гостей, – сказала Енн. – Ми хочемо, щоб наш шлюб побачили лише ті, кого ми найбільше любимо. Гілбертові рідня та друзі, пані та пані Аллан, і пан та пані Гаррісон.
– Були часи, коли ти б не перелічила пана Гаррісона поміж своїх найближчих друзів, – сухо сказала Марілла.
– Ну, він мені не ДУЖЕ сподобався під час нашої першої зустрічі, – визнала Енн і засміялася над спогадами. – Але пан Гаррісон за час нашого знайомства виріс в моїх очах, а пані Гаррісон дуже мила. І, звісно, ще пані Лаванда і Пол.
– Вони вирішили приїхати на острів цього літа? Я думала, вони збираються в Європу.
– Вони передумали, коли я написала їм, що виходжу заміж. Сьогодні я отримала листа від Пола. Він каже, що просто мусить приїхати на моє весілля, що б не було з Європою.
– Ця дитина завжди тебе боготворила, – зауважила пані Рейчел.
– Ця «дитина» вже стала дев’ятнадцятирічним юнаком, пані Лінд.
– Як швидко летить час, – блискуче й оригінально відповіла пані Лінд.
– Можливо, з ними приїде Шарлотта Четверта. Вона передала через Пола, що приїде, якщо чоловік її відпустить. Цікаво, чи вона ще носить ті велетенські блакитні банти, і чи чоловік називає її Шарлоттою чи Леонорою. Я б хотіла, щоб Шарлотта приїхала до мене на весілля. Вони планують бути в Будинку Відлуння наступного тижня. Потім, ще Філ з Преподобним Джо…
– Не можу слухати, коли ти так говориш про священника, Енн, – суворо сказала пані Рейчел.
– Але так його називає його дружина.
– То їй слід мати більше поваги до його священної посади, відказала пані Рейчел.
– Я чула, як ви й самі досить критично відгукувалися про священників, – дражливо сказала Енн.
– Так, але я це роблю шанобливо, – заперечила пані Лінд. – Від мене ти ніколи не чула, щоб я давала священникам прізвиська.
Енн видушила усмішку.
– Добре, отже, ще Діана, Фред, маленький Фред і Маленька Енн Корделія – і Джейн Ендрюс. Хотіла б, щоб були пані Стейсі, тітка Джеймсіна, і Прісцилла, і Стелла. Але Стелла у Ванкувері, Пріс в Японії, а пані Стейсі вийшла заміж в Каліфорнії, тітка Джеймсіна поїхала в Індію вивчати поле місії своєї дочки, незважаючи на свій страх перед зміями. Просто жахливо – як людей може розкинути по всій планеті.
– Не так замислив Господь, ось що я про це думаю, – авторитетно заявила пані Рейчел. – У часи моєї молодості люди виростали, одружувалися й осідали там, де народилися, чи десь поряд. Слава Богу, ти тримаєшся острова, Енн. Я боялася, що Гілберт захоче чкурнути на край землі після університету й потягне тебе за собою.
– Якби всі залишалися там, де народилися, на всіх би місця не вистачило, пані Лінд.
– Ох, я не буду з тобою сперечатися, Енн. У МЕНЕ ступеня бакалавра нема. О котрій буде церемонія?
– Ми вирішили, що ополудні. Тоді ми встигнемо на вечірній потяг до Глен Сент Мері.
– І ви будете брати шлюб у вітальні?
– Ні – хіба якщо падатиме дощ. Ми хочемо одружитися в саду – з синім небом над нами, в оточенні сонячного світла. Знаєте. Коли і де я б хотіла виходити заміж, якби могла? На світанку – червневому світанку, на сході сонця, коли в садах квітнуть троянди; я б прокралася до Гілберта, і ми б разом пішли в березовий гай – а там, під зеленими склепіннями, ніби в прекрасному соборі, ми б і побралися.
Марілла зневажливо пирхнула, а пані Лінд мала шокований вигляд.
– Але це було б жахливо дивно, Енн. Це, напевно, навіть не законно. А що б сказала пані Гармон Ендрюс?
– Ай, у цьому й проблема, – зітхнула Енн. – Стільки всього в житі не можна зробити через страх того, що скаже пані Гармон Ендрюс. «Це правда, дуже шкода, дуже шкода, це правда». Скільки б всього чудового можна було зробити, якби не пані Гармон Ендрюс!
– Часами, Енн, я не впевнена, чи взагалі тебе розумію, Енн, – поскаржилася пані Лінд.
– Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, – примирливо сказала Марілла.
– Ну, подружнє життя її від цього вилікує, – втішила її пані Рейчел.
Енн засміялася й вислизнула на Стежку Закоханих, де її знайшов Гілберт; і жодне з них, здається, не мало ні страху, ні надії, що подружнє життя вилікує їх від романтики.
Будиночок Відлуння наповниться людьми наступного тижня, і в Зелених Дахах гуділи від радості з приводу їхнього приїзду. Пані Лаванда майже не змінилися, і можна сказати, що три роки з часу її останнього візиту на Острів не залишили на ній ні сліду; але Енн була вражена Полом. Невже цей двометровий юнак той самий Пол з Ейвонлі?
– Через тебе я почуваюся старою, Поле, – сказала Енн.
– Ви ніколи не постарієте, пані вчителько, – сказав Пол. – Ви одна з тих щасливих смертних, які знайшли джерело молодості й напилися з нього, – і ви, і пані Лаванда. Дивіться! Коли ви вийдете заміж, я не буду називати вас пані Блайт. Для мене ви завжди будете «пані вчителька» – вчителька найкращих уроків, які я вивчив. Хочу вам дещо показати.
Дещо було блокнотом з віршами. Пол втілив деякі зі своїх чарівних фантазій у поезії, і редактори журналів їх гідно оцінили, хоча часто буває навпаки. Енн зі щирою радістю читала вірші Пола. Вони були багатообіцяльний.
– Ти станеш знаменитим, Пол. Я завжди мріяла про знаменитого учня. Він мав стати ректором університету – але великий поет навіть краще. Одного дня я зможу хвалитися, що якось відшмагала видатного Пола Ірвінга. Але ж я ніколи тебе не шмагала, правда, Поле? Втратила таку нагоду! Але якось я не відпустила тебе на перерву.
– Ви й сама можете стати знаменитою, пані вчителько. Я багато читав ваших робіт за останні три роки.
– Ні. Я знаю, що я можу зробити. Я можу гарно писати, химерні нариси, які подобаються дітям і за які редактори вдячно надсилають чеки. Але чогось великого я написати не можу. Єдине місце для мене для земного безсмертя – у твоїх мемуарах.
Шарлотта Четверта відмовилася від блакитних бантів, але її ластовиння не стало менш помітним.
– Ніколи не думала, що вийду за янкі, пані Ширлі, – сказала вона. – Але ніколи не знаєш, що на тебе чекає, і він в цьому не винен. Він таким народився.
– Ти й сама янкі, Шарлотто, оскільки ти вже вийшла за янкі.
– Пані Ширлі, ні, неправда! І не стала б, навіть якби вийшла за цілий десяток янкі! Крім того, я думала, я вирішила не перебирати, бо хтозна, чи трапилася б мені інша нагода. Том не п’є і не скандалить, бо багато працює, та й взагалі, я всім задоволена, пані Ширлі.
– Він називає тебе Леонорою? – спитала Енн.
– Боже, ні, пані Ширлі. Я б не знала, до кого він звертається. Звичайно, коли ми одружувалися, він казав: «Беру тебе, Леонора», і хочу вам сказати, пані Ширлі, у мене відтоді жахливе відчуття, що це він тоді не мені говорив, і я взагалі не вийшла заміж як слід. А тепер ви виходите заміж, пані Ширлі? Я завжди думала, що хотіла б вийти за лікаря. Було б дуже зручно, якби діти почали хворіти на кір і круп. Том всього лиш муляр, але має добрий характер. Я йому кажу йому: «Томе, можна я поїду на весілля пані Ширлі? Я все одно збираюся їхати, але хочу мати твою згоду», а він: «Роби так, як добре тобі, Шарлотто, і мені теж буде добре». Добре мати такого чоловіка, пані Ширлі.
Філіпа з її преподобним Джо приїхала в Зелені Дахи за день до весілля. Енн з Філ мали захопливу зустріч, яка тепер вгамувалася до затишної приватної розмови про все, що було і що мало статися.
– Королево Енн, ти ще більш королівська, ніж завжди. Я страшенно схудла після народження дітей. Я вже й на половину не така гарна, як була; але Джо це, думаю, подобається. Тепер між нами не такий контраст. І ох, як прекрасно, що ти виходиш за Гілберта. Рой Гарднер не підійшов би, аж ніяк. Тепер я це бачу, хоча раніше була страшенно розчарована. Знаєш, Енн, ти повелася з Роєм дуже погано.
– Наскільки мені відомо, він вже оговтався, – усміхнулася Енн.
– О, так. Він одружився, його дружина чудова, вони абсолютно щасливі. Все співдіє на добро. Так каже Джо, і так каже Біблія, а вони досить авторитетні джерела.
– Алек й Алонсо вже женилися?
– Алек так, Алонсо ще ні. Де ті старі часи, коли ми з тобою теревенили в Садибі Петті, Енн! Як ми сміялися!
– Ти останнім часом не бувала в Садибі Петті?
– О, я часто туди ходжу. Пані Петті й пані Марія далі сидять біля каміна і в’яжуть. І це мені нагадало – ми привезли тобі від них весільний подарунок, Енн. Вгадай, що це.
– Ніколи не вгадаю. Звідки вони знали, що я виходжу заміж?
– О, я їм сказала. Я була в них минулого тижня. І вони дуже зацікавилися. Два дні тому пані Петті прислала мені записку, в якій просила мене зайти; а тоді спитала, чи не могла б я передати тобі подарунок. Що б ти найбільше хотіла зі Садиби Петті, Енн?
– Ти ж не хочеш сказати, що пані Петті передала мені своїх порцелянових псів?
– В яблучко. Вони в мене у валізі. А ще я маю для тебе листа. Зачекай, я зараз принесу.
«Дорога пані Ширлі», писала пані Петті, «нам з Марі було дуже цікаво почути про ваше весілля. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією не виходили заміж, але ми не проти, щоб інші люди так робили. Надсилаємо вам порцелянових псів. Я збиралася залишити їх вам у моєму заповіті, бо вам вони, здається, щиро сподобалися. Але ми з Марією плануємо ще довго пожити, тому я вирішила подарувати вам псів, поки ви ще молода. Не забувайте, що Ґоґ дивиться праворуч, а Маґоґ – ліворуч».
– Тільки уяви, ці премилі старі пси сидітимуть біля каміна в будинку моїх мрій, – захоплено сказала Енн. – Я такого й не чекала.
Того вечора Зелені Дахи гуділи від підготовки до наступного дня; але з настанням сутінків Енн вислизнула надвір. Вона мала здійснити невеличке паломництво свого останнього дівочого вечора й мала здійснити його наодинці. Вона пішла на могилу Метью, на маленькому кладовищі Ейвонлі в затінку тополь, і там в неї відбулося мовчазне побачення зі старими спогадами й невмирущою любов’ю.
– Який би щасливий був Метью завтра, якби був тут, – прошепотіла вона. – Але я вірю, що він знає й радіє – десь в іншому місці. Я десь читала, що «наші мертві не вмирають, поки ми про них не забуваємо». Метью ніколи не помре для мене, бо я ніколи його не забуду.
Вона залишила на його могилі квіти, які принесла зі собою, і поволі рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечір, який переливався грою світла й тіней. На заході небом пливли купчасті хмари – малинові та янтарні, зі смугами зеленого неба між ними. вдалині мерехтіло призахідне море, і невпинний голос води виринав на рудуватий берег. Довкола неї, у прекрасній сільській тиші, розкинулися пагорби, поля й ліси, які вона так давно знала і любила.
– Історія повторюється, – сказав Гілберт, який приєднався до неї біля своїх воріт. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?
– Я в сутінках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з воріт; і я проковтнула гордість і з тобою заговорила.
– І переді мною відкрилося небо, – додав Гілберт. – З тої миті я чекав завтрашнього дня. Коли я залишив тебе того вечора біля твоїх воріт і йшов додому, я був найщасливішим хлопцем на світі. Енн пробачила мені.
– Думаю, це ти мав мені вибачати. Я була невдячною негідницею – і після того, як ти врятував мені життя на ставку. Як я спочатку ненавиділа тягар від того, що я перед тобою в боргу! Я не заслуговую того щастя, що отримала!
Гілберт засміявся й міцніше стиснув дівчачу руку з його перснем. Заручний перстень Енн був кільцем з перлів. Вона відмовилася носити діамант.
– Мені ніколи не подобалися діаманти з того часу, як я дізналася, що вони не пурпурові, як я собі намріяла. Вони завжди мені нагадуватимуть про те старе розчарування.
– Але перли символізують сльози, за легендою, – заперечив Гілберт.
– Я не боюся. А сльози можуть бути й від щастя. У найщасливіші моменти мого життя на очах у мене були сльози – коли Марілла сказала, що я можу залишитися в Зелених Дахах – коли Метью подарував мені мою першу красиву сукню – коли я почула, що в тебе спала гарячка. Тому нехай будуть перли, Гілберте, і я охоче прийму життєвий смуток разом із радістю.
Але сьогодні закохані думали тільки про радість без натяку на смуток. Бо завтра їхнє весілля, і на них чекав будинок їхніх мрій на туманному, пурпуровому березі гавані Чотирьох Вітрів.
IV. Перша наречена із Зелених Дахів
Коли Енн прокинулася вранці дня свого весілля, сонячне світло підморгувало їй через вікно над дахом веранди, а фіранки розвівав вересневий бриз.
«Яка я рада, що на мене сьогодні світитиме сонце», – подумала вона.
Вона згадала свій перший ранок у цій кімнаті, коли сонце прослизало крізь цвіт Снігової Королеви. То не було щасливе пробудження, бо воно несло зі собою гірке розчарування попереднього вечора. Але з того часу ця маленька кімната стала дорога й священна для неї через роки щасливих дитячих мрій і дівочих видінь. Сюди вона щоразу радісно поверталася після короткої відсутності; біля її вікна вона стояла на колінах тієї ночі страшної агонії, коли думала, що Гілберт помирав, і біля якого вона сиділа в мовчазному щасті у вечір своїх заручин. Не раз вона тут не спала від радості, а часом від горя; а сьогодні вона має покинути її назавжди. Відтепер це буде не її кімната; після її від’їзду її успадкує чотирнадцятилітня Дора. Іншого Енн і не бажала; кімнатка була посвячена молодості та дівоцтву – минулому, яке мало завершитися сьогодні, перед тим як почнеться нова Глава її життя – заміжжя.