Середземноморський гірський, альпійський та арктико-альпійський пояси
Як і будь-яка територія, розташована високо над рівнем моря, гірські хребти Європи (чим вища точка, тим кожні 100 м температура стає нижчою приблизно на 0,5 °C) «тягнуть» до екватора клімат та середовища вищих широт. Якщо точніше, то у звуженому просторі та в альтиметричній послідовності розташовані різноманітні середовища, які створюють ефект від відповідного клімату; більше того, у Європі – за винятком Піренейського півострова – немає широких плоскогір’їв і, таким чином, температура швидко знижується залежно від висоти долин.
Піренеї, Апенніни та високі південні гори
З огляду на характерні рослинні утворення, що переважають над іншими, можна поділити європейську гірську систему на три чи чотири великі групи. Одразу легко вирізнити «південну» групу: Піренеї, Апенніни, Динарське нагір’я, Балкани й Кавказ. У цій групі, попри те, що хвойні дерева ростуть на значних висотах (зокрема, на Піренеях, Балканах та Кавказі), домінантний клімат створює – за наявності попереднього втручання людини – сприятливе середовище для листопадних дерев, де росте багато видів, описаних раніше в підрозділі про середземноморський пояс. Тут ростуть бук (часто одразу нижче хвойних дерев) та інші названі вище листопадні дерева; також особливо поширений у південних горах каштан, де він має ідеальні умови для росту, насамперед якщо до сприятливого клімату додається необхідний ґрунт (тобто бідний на кальцій). Коли в горах протягом кількох тижнів підтримується сухість – через вплив клімату середземноморського поясу, розміщеного нижче, – відіграють важливу роль такі види дубів, як кошенільний, пухнастий (quercus pubescens), ясен білоцвітий (fraxinus ornus), хмелеграб звичайний (ostrya carpinifolia). Відсутність стихійних хвойних дерев не завжди пов’язана з недостатньою висотою; після зникнення внаслідок останнього заледеніння ці дерева, здається, не завжди в змозі знову досягти попередньої кількості, і тому нерідко буковий пояс одразу переходить у пояс гірських пасовищ. На Апеннінах, що простягаються по всій широті, середземноморські ксерофіти ростуть на дедалі більших висотах, якщо ми рухатимемося на південь. Це явище посилюється в Сьєрра-Неваді в Іспанії та в інших південних масивах Піренеїв, де стійкість тривалого періоду посухи навіть на значних висотах надає рослинам підсушеного вигляду, аж до верхньої межі дерев. Слід також пам’ятати, що відносна суміжність між гірським і середземноморським середовищами з м’якою зимою уможливлюють взаємодоповнюваність між літнім пасовищем у гірській місцевості та зимнім пасовищем у нижчих та ближчих до екватора поясах і, відповідно, створюють добрі умови для відгінного скотарства. Відомо також, що подібна діяльність проводилася, навіть якщо заради цього доводилося долати понад сотню кілометрів (Кастилія-ла-В’єха – Кастилья-ла-Нуева, Абруццо – Апулія).
Альпи, Карпати
Ще однією великою родиною гір є альпійська, карпатська та центральноєвропейська загалом. На відміну від південних гір, більша середня висота (як у західних та центральних Альпах) або більш північне та континентальне розташування разом (як у випадку з іншими масивами та частинами тих самих східних Альп) означають домінування хвойних дерев над листопадними, хоч останні навіть переважають у певних відрогах; ті, що ростуть на нижчих висотах, водночас отримують більше вологи від опадів (наприклад, у Ломбардських Передальпах). У посушливішій місцевості, як у центрально-східних альпійських долинах (а також у швейцарському кантоні Вале), навпаки, хвойні дерева можуть переважати також на переміжних висотах, де зазвичай ростуть буки. Дуже поширеними є ялини та модриці. Через таку велику кількість смолистої деревини – яка, відповідно, швидко горить – бажано облаштовувати домівки закритими печами зі слабкою циркуляцією повітря, схожих на ті, які будують у степах (навіть якщо причини для цього зовсім різні). Відсутність теплої пори року на найбільших висотах призводить до втрати деревного покриву, подібного до того, як відбувається у помірному поясі крайньої півночі Європи. Однак домінуючим рослинним покривом тут – після перехідної смуги з чагарниками на кшталт гірської сосни, лісами ялівцю та еріки – є злакові з коротким стеблом, які століттями використовували для годування худоби на літніх пасовиськах (альпійських лугах).
Гори на Півночі
Як поєднання ефекту широти та височини клімат без теплої пори року та простори без дерев, що є наслідком згаданого феномену, утворюються великі площі Скандинавських та Уральських гір; ці гірські пояси (їх можна також визначити як арктично-альпійські) можуть за структурою нагадувати тундру (а втім, із нею в них є навіть територіальна послідовність). Окрім цих регіонів, дерев також немає там, де температура найтеплішого місяця ледь-ледь перевищує +10 °C, на що також впливають інші обмежувальні фактори, як надмірна вологість та/або вітряність. Наприклад, це пояснює скромний вид рельєфів Шотландії та Ірландії, а також практично всієї території Ісландії: вид, якого частково можна досягти лише завдяки людській діяльності. Навіть у тундрі трапляються гірські луки, на яких можна пасти дрібну та велику рогату худобу.
Див. також:
Селяни, с. 225;
Демографічна ситуація, с. 245;
Кухня, с. 284
Мінералогія і металургія, с. 479
Європейська експансія
Дослідження та відкриття
Коррадо Віванті
Починаючи з кінця XV ст. усі події, які відбулися внаслідок морських і сухопутних подорожей, дали можливість Європі налагоджувати контакти з безкрайнім континентом за межами Атлантики та з країнами Азії, а встановлення зв’язків і обміну з цими далекими державами спричинило суттєві зміни у сферах економіки, культури й політики.
Початок нової історії
Остаточне перетворення
XVI століття вважається першим століттям періоду Нової історії, чий початок, за традицією, відповідає даті відкриття Америки. Звичайно, якщо ми подивимося на ситуацію очима людей того часу, то зрозуміємо, що така точна дата є доволі умовною: їхнє уявлення про світ не змінилося одразу після першої подорожі Христофора Колумба (1451?—1506), і далеко не всі спершу навіть знали про неї. Проте якщо ми зосередимо нашу увагу на цій події, а точніше на сукупності подій, що стали наслідками морських і сухопутних подорожей, які, у свою чергу, надали Європі можливість налагоджувати відносини з багатьма країнами за межами Атлантики й країнами Азії, то не можемо не побачити суттєвого розширення світогляду в майбутньому.
Шлях срібла
Подорожі та обмін із новими територіями стали причиною радикальних змін: замість світу з центром у Середземномор’ї, де такі країни, як Англія та Іспанія, займали маргінальні позиції, людям відкрилася геть інша реальність. Уся Європа була залучена в щільну мережу відносин, які – через недосліджений на той час водний простір – з’єднують її з землями, котрі ще недостатньо вивчені або до яких дісталися випадково. Початок відносин і обміну з далекими країнами зумовив істотні зміни в економічній сфері, а незабаром і в культурі й політиці. Варто лише згадати про величезну кількість дорогоцінних металів, які Іспанія імпортувала зі своїх американських колоній (у період із 1501 по 1530 р. обсяг вивезеного срібла становив 7,7 т, а в останні десять років XVI ст. ця цифра сягнула 290 т); потік золота й срібла, що хлинув до Європи, переважно спрямовувався безпосередньо на фінансування завойовницької кампанії. Якщо значна частина цих дорогоцінних металів спрямовувалася на сплату за імпортовані з Азії товари, таким чином збільшуючи товарообмін з країнами Сходу, то великий запас монет у Європі спровокував підвищення цін, який найболючіше вдарив насамперед по найманих робітниках та дрібній земельній шляхті. Разом із відкриттям Америки через нововведення в сільському господарстві та системі харчування суттєво змінився спосіб життя європейців: після того як із Нового Світу завезли цукрову тростину, такий цінний продукт, як цукор, почав використовуватися спершу з фармацевтичною метою, а потім з’явився й у повсякденному вжитку; також американська флора надала Європі кукурудзу, картоплю, томати, какао та інші продукти харчування.
Нове бачення світу
Потрясіння стосовно світогляду, яке європейці пережили після відкриття Америки, було, мабуть, найсильнішим: протягом XVI ст. фантастичне уявлення про реальність поступалося місцем більш точній та науковій позиції. Людина, яка виросла в одній з Християнських республік, вже не оперує – як індивід епохи Середньовіччя – загальними поняттями про «пласку» Землю, чий вигляд був навіяним іудейським переносним храмом-скинією Мойсея у пустелі: всередині прямокутної площі, оточеної з усіх сторін водами, розташовувалися три континенти – Європа, Азія й Африка, які не надто відрізнялися одна від одної за розмірами і були розділеними Середземномор’ям, що містилося в центрі; по краях стояли чотири великі стовпи, що підтримували балдахін-небо.
Форми світу
Концепція про круглу Землю – розроблена ще античними мислителями, які приписували небесним тілам геометричну форму сфери, адже для них вона була близька до досконалості – відродилася насамперед завдяки Іоанну да Сакробоско, котрий жив у першій половині XIII ст. Він написав невеличкий трактат під назвою «Про сферу», якому було долею визначено багатовікову історію та який становив продовження вчення Птолемея – великого вченого з єгипетської Александрії, який жив у ІІ ст. до н. е. У зображенні Всесвіту, відповідно до його теорії, була описана небесна сфера, поділена на п’ять зон: дві зовнішні зони та одна в центрі вважалися безлюдними – на перших був надто холодний клімат, на центральній панувала нестерпна спека, і лише два останніх пояси були придатними для життя людей. На початку XV ст. завдяки візантійським ученим трактат Птолемея потрапив на Захід і був опублікований разом із текстом, який перекладачі латиною назвали «Космографія», де були зображені всі карти – які або взяли з оригіналу, або більш-менш відновили згідно з даними, опрацьованими александрійським ученим. Як натяк на сферичність землі, континентальні маси були розташовані на напівкруглій поверхні, а Океан, що відокремлював європейські й африканські береги від азіатських, немов становив обрамлення західного й східного краю.
Приблизність географічних розрахунків
Загалом Європа на цій карта мала приблизно ті самі обриси, що й тепер, але північна частина Африки зображувалася присадкуватою й квадратною з випуклістю на схід, що позначала Ефіопію. На півдні простягалася Незвідана земля – Terra incognita. Азія, окремий від Близького Сходу регіон, була окреслена на карті доволі точно, однак без жодного розмежування на півночі та на сході; характерний південний трикутник Індійського півострова був набагато меншим за справжній, а от у Mare Indicum (Індійському океані) розміщувався великий фантастичний острів Цейлон, тоді названий Taprobana; трохи далі був Aurea Chersonnesus (Золотий Херсонес) – ланцетоподібний півострів, розташований на південь від Sinus Magnus (Великої Затоки), що омивала своїми водами regio Sinarum (Китай). Пропорції континентів не мали нічого спільного з реальністю: Африка видавалася ледь не вдвічі більшою за Європу, яка, у свою чергу, займала територію, що дорівнювала третині Азії. Відомо, що саме через недооцінку дистанції між західними європейськими берегами та східними азіатськими – Христофор Колумб вважав, що між ними не більше 120 градусів широти, на третину менше від справжньої відстані – здавалося можливим доплисти від Заходу до Близького Сходу. Щодо західного узбережжя Африки, то португальцям знадобилося майже все XV ст., аби досягти найпівденнішої точки континенту і переконатися в тому, що навколо нього можна проплисти.
Індія і Terra Australis
Насправді, люди тоді вірили, що це узбережжя з’єднане з так званою Terra Australis (Невідомою Південною землею) і гадали, що Mare Indicum було внутрішнім морем без виходу до Атлантичного океану. Лише через п’ять років після відкриття Америки Васко да Гама (1464–1524) висадиться в Калькутті, на західному березі Індії. Однак європейська культура отримувала новини про Індію ще за часів Александра Великого (356–323 рр. до н. е., правитель з 336 р. до н. е.), а про Катай та Джипанго (Китай та Японію) розповів Марко Поло у «Книгах чудес світу», які швидко стали дуже популярними. Водночас найбільше всіх збентежило саме відкриття Америки.
Експедиції Колумба та позиція Церкви
Коли Колумб представив свої плани подорожей комісії теологів, об’єднаній королем Фердинандом Арагонським (1452–1516) та королевою Ізабеллою Кастильською, багато хто з вчених мужів назвав цю подорож нездійсненною. Вони пояснювали це тим, що моряки потраплять у дуже спекотний край із нестерпним кліматом і дуже небезпечно перебувати в такій близькості до екватора, адже існує ризик опинитися за межами нашого світу.
Біблія та Америка
Через прогресивне освоєння Нового Світу – новини про подорожі й дослідження Амеріго Веспуччі (1454–1512) стрімко поширювалися з першого десятиліття XV ст. – подібні думки втрачали свої позиції, але не поспішали зникати назовсім. Більше того, якщо дивитися під релігійним кутом зору, то ця подорож призвела б до деяких ускладнень. За Біблією, усі люди походять від Адама, але важко повірити в те, що нащадок праотця міг би жити в таких далеких та невідомих землях. Ще складнішою проблемою було пояснення слів з Нового завіту про День Святої Трійці, за якими Слово Боже – про що нагадав апостол Павло (Послання до Римлян 10, 18) – було поширене серед людей по всьому світу, а не сповідували християнство лише ті, хто свідомо відмовлявся від нього: таких людей, відповідно, можна карати і робити їх своїми слугами. Проте апостоли не могли дійти до жителів Країн за межами Океанів, адже їх розділяли такі водні простори: і як тепер сприймати цих людей? Найзручнішим виходом для завойовників було рішення вважати аборигенів віддаленими нащадками Адама, у котрих, як і у звірів, не було душі, а отже, їх можна було знищувати чи поневолювати. Відомо, що ці поселення були знищені не лише страшними епідеміями, поширеними через нестачу ліків, а й діями європейців – і не стільки масовими вбивствами, скільки нелюдською експлуатацією місцевих жителів та радикальною зміною способу їх життя.
Суперечки щодо індіанців
Суперечки на цю теологічну тему були дуже тривалими, складними й виснажливими, і в них були свої головні герої: іспанський гуманіст Хінес де Сепульведа – прихильник ідеї про неповноцінність тубільців, і Бартоломе де лас Касас, що підтримував індіанців. У 1550 р. імператор та король Іспанії Карл V (1500–1558) скликав богословів на зустріч із метою розв’язання цієї суперечки, але все виявилося марним; якщо Церква погодиться з тезами де лас Касаса і проведе широку кампанію з євангелізації, то колонізатори втратять упевненість у природній неповноцінності аборигенів, а водночас і можливість використовувати їхню працю в копальнях та на полях, доти, доки така сама невелика кількість туземців, що пережили все це, не підштовхне їх до торгівлі рабами в Африці. Розвивалася ще одна думка стосовно природи індіанців (яка з практичного погляду не надала їм жодної вигоди), а саме поширення міфу про «добрих дикунів», який вперше побачили в нотатках самого Колумба. Мандрівник з ентузіазмом розповідав про невинність щойно знайдених ним народів.
«Дитячий світ» Монтеня
Мабуть, найбільш визначним та зваженим твердженням про жителів «дитячого світу» є слова з твору «Проби» французького філософа Мішеля де Монтеня (1533–1592): він хотів би, щоб це «благородне завоювання» здійснили Александр Великий чи римляни, адже в тому разі воно не було б таким принизливим і варварським, як справа рук іспанців.