– Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити всілякі пригощення в дім пастора, – фиркнула панна Корнелія. – Того вечора вона просто знайшла привід задовольнити свою цікавість. Але бідолашна Фейт завжди втрапляє в халепи. Вона така неуважна й запальна!
– Точнісінько, як я. Мені, певно, сподобається ця ваша Фейт, – рішуче сказала Енн.
– У ній стільки запалу – а я люблю запальних людей, пані Блайт, люба, – зізналася Сьюзан.
– Є у ній щось, що притягує, – визнала й панна Корнелія. – Коли її не побачиш, вона завжди сміється, і якимсь чином, дивлячись на неї, і самому хочеться засміятися. Вона не може зберігати серйозний вираз обличчя навіть у церкві. Уні ж десять. Вона миле дівча – не те щоб красива, але дуже мила. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Його кличуть Карлом, і в нього просто якась постійна манія збирати усіляких гадів, жаб і жуків і зносити їх до будинку.
– Гадаю, той дохлий пацюк, що лежав на кріслі у вітальні того дня, коли в гості заходила пані Ґрант, – то його рук справа. Вона тоді так налякалася! – розповідала Сьюзан, – та я й не здивована, адже вітальня в домі пастора – не місце для дохлих пацюків. Хоча, певна річ, його міг там кинути й кіт. Той КІТ – то справжнісінький диявол, пані Блайт, люба. Пасторський кіт має хоча б ВИГЛЯДАТИ поважно, я так гадаю, яким би там він не був. Та я ще ніколи не бачила такого розпущеного звіра. А ще майже кожного вечора на заході сонця він гуляє собі по гребеню даху, пані Блайт, люба, та ще й махає хвостом, а це зовсім не пристойно!
– А найгірше з усього те, що вони ЗАВЖДИ одягнені в абищо, – зітхнула панна Корнелія. – А відколи розтанув сніг, вони почали ходити до школи босоніж. Знаєте, Енн, любонько, дітям пастора таке робити не личить – особливо коли маленька донька методистського священника завжди носить такі милі туфельки з ґудзиками. А ще мені ДУЖЕ хотілося б, щоб вони не гралися на старому методистському цвинтарі.
– Їм, певно, так і хочеться туди, адже він одразу ж поряд із будинком, – мовила Енн. – Мені завжди здавалося, що цвинтарі – то чудове місце для ігор.
– О, ні, ви не могли так думати, пані Блайт, люба, – сказала віддана Сьюзан, прагнучи захистити Енн від самої себе. – У вас для такого забагато здорового глузду та гарних манер.
– А чому взагалі дім пастора збудували поруч із цвинтарем? – запитала Енн. – У них і подвір’я таке маленьке, що ніде й погратися, окрім як на цвинтарі.
– То таки була помилка, – визнала панна Корнелія. – Але ділянку вони отримали дуже дешево. А раніше ще жодні пасторські діти навіть не думали про те, щоб гратися на цвинтарі. Панові Мередіту не слід таке дозволяти. Та він завжди, приходячи додому, навіть не висуває носа з книжок. Він читає й читає, та ще сновигає своєю бібліотекою, наче уві сні. Досі він ще жодного разу не забув про недільні служби, але двічі забував про молитовні зібрання, так, що хтось зі старост мав іти до нього додому, щоб нагадати йому. А ще він забув про весілля Фенні Купер. Йому зателефонували, і він так і примчав туди, у чому був, – взутий у хатні тапки. Та все б нічого, якби методисти з того так не глузували. Лиш одна є втіха – вони не можуть прискіпатися до його проповідей. За кафедрою він ніби пробуджується, повірте МЕНІ. А методистський пастор узагалі не вміє проповідувати – принаймні так кажуть. Я ж, хвала Богу, ніколи його не слухала.
Презирство панни Корнелії до чоловіків трохи вщухло відтоді, як вона вийшла заміж, але ставлення до методистів не стало ні на краплинку поблажливішим. Сьюзан лукаво усміхнулася.
– Подейкують, пані Еліот, що методисти й пресвітеріанці говорять про об’єднання, – сказала вона.
– Ну, сподіваюся, що, коли до цього дійде, я вже буду в могилі, – відрізала панна Корнелія. – Я не збираюся мати справу з методистами, а пан Мередіт скоро зрозуміє, що і йому слід триматися від них подалі. Він з ними аж надто товариський, повірте МЕНІ. Ось пішов він на срібне весілля до Джейкоба Дрю та й утрапив там у халепу.
– Що ж трапилося?
– Пані Дрю попросила його розрізати смажену гуску – бо Джейкоб Дрю цього зробити не вмів. Ну, ось пан Мередіт і взявся за цю справу, а в процесі впустив її з тарілки просто на коліна пані Різ, котра сиділа біля нього. На те він лиш мрійливо сказав: «Пані Різ, чи не були б ви такі люб’язні повернути мені цю гуску?» І пані Різ «повернула» її, лагідна, як овечка, та насправді, певно, була страшенно розлючена, бо ж вбрана була в новеньку шовкову сукню. А найгірше те, що вона методистка.
– Але, гадаю, це краще, аніж якби вона була пресвітеріанкою, – втрутилася Сьюзан. – Бо ж якби вона була пресвітеріанкою, то, скоріш за все, покинула б церкву, а ми не можемо дозволити собі втрачати наших парафіян. А пані Різ в її церкві не люблять, бо вона поводиться аж надто вже гордовито, тож методисти скоріше зраділи, що пан Мередіт зіпсував їй сукню.
– Біда в тім, що він зробив із себе посміховисько, а я, до прикладу, не люблю, коли з мого пастора глузують методисти, – холодно відрізала панна Корнелія. – Якби в нього була дружина, цього б не трапилося.
– Навіть якби він мав дюжину дружин, не розумію, як би це могло перешкодити пані Дрю зарізати на весільний бенкет свою жорстку стару гуску, – вперто відказала Сьюзан.
– Кажуть, то була справа рук її чоловіка, – мовила панна Корнелія. – Джейкоб Дрю – чванливий і скупий деспот.
– А ще подейкують, що вони з дружиною одне одного ненавидять – а це, гадаю, не свідчить про належні стосунки в подружжі. Хоча я, звісно ж, не маю багато досвіду в цьому, – сказала Сьюзан, задерши голову. – Та я не з тих, хто звинувачує в усьому чоловіків. Пані Дрю й сама добра жмикрутка. Кажуть, єдине, що вона коли-небудь віддала комусь задарма – то глечик масла, зробленого з вершків, у яких утопився пацюк. Вона пожертвувала його для церковного зібрання. А про пацюка всі дізналися вже згодом.
– На щастя, досі всі, кого ображали Мередіти, були методистами, – сказала панна Корнелія. – Джеррі ото якось увечері, десь зо два тижні тому, пішов на молитовне зібрання до методистів і сів поруч із Вільямом Маршем, котрий, як завжди, підвівся й почав свідчити зі страхітливими стогонами. «Тепер вам стало краще?» – прошепотів Джеррі, коли Вільям знову сів. Бідолашний хлопець хотів лише поспівчувати, а пан Марш вирішив, що той повівся неввічливо, і розлютився на нього. Звісно, Джеррі взагалі нічого було робити на молитовному зібранні методистів. Але ті діти ходять, де їм заманеться.
– Сподіваюся, вони не образять нічим пані Дейвіс із Гарбор-Гед, – мовила Сьюзан. – Я розумію, вона жінка дуже вразлива, але вона дуже заможна й найбільше з усіх жертвує на платню для пастора. А я чула, як вона казала, буцім Мередіти – то найгірше виховані діти з усіх, яких вона коли-небудь бачила.
– Кожне ваше слово все більше переконує мене в тому, що ці Мередіти – з тих, хто знає Йосипа, – рішуче сказала господиня Енн.
– Як-не-як, а це таки правда, – визнала панна Корнелія. – І це все урівноважує. У будь-якому разі, тепер вони живуть у нас, і ми маємо просто робити для них усе можливе й заступатися за них перед методистами. Ну, гадаю, мені вже час іти в бік гавані. Маршал скоро повернеться додому – він сьогодні був по той бік затоки – і, як справжній чоловік, одразу ж зажадає вечері. Шкода, що не вдалося побачити решту дітей. А де лікар?
– Він у Гарбор-Гед. Ми повернулися три дні тому, і за цей час він лише три години провів у власному ліжку й лише двічі їв у власному домі.
– Що ж, усі, хто хворів за останні шість тижнів, чекали, поки він повернеться додому – і я їх не засуджую. Коли лікар із того боку затоки одружився з донькою гробаря з Лоубриджа, людям це здалося підозрілим. Не личило йому таке робити. А ви з лікарем маєте незабаром навідатися до нас і розповісти нам усе про свою подорож. Певно, ви чудово провели час.
– О, так, справді чудово, – погодилась Енн. – Здійснилися наші давні мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний. Та ми повернулися горді з того, якою є наша рідна земля. Канада – найкраща країна у світі, панно Корнеліє.
– Ніхто в цьому й не сумнівався, – самовдоволено мовила панна Корнелія.
– А старий добрий Острів Принца Едварда – найкраща її провінція, а Чотири Вітри – найкраща місцина на ньому, – засміялася Енн, зачаровано дивлячись на захід сонця понад долиною, гаванню і затокою, й указуючи на них рукою. – У Європі я не бачила нічого красивішого за це, панно Корнеліє. Ви вже мусите йти? Діти сумуватимуть, що не побачилися з вами.
– Вони мають чимскоріш мене навідати. Скажіть їм, що банка з пиріжками ніколи не пустує.
– О, за вечерею вони вже планували візит до вас. Вони скоро прийдуть, але спершу мають ще як слід підготуватися до школи. А двійнята відтепер ще й братимуть уроки музики.
– Сподіваюся, не в дружини методистського пастора? – тривожно запитала панна Корнелія.
– Ні, у Розмарі Вест. Учора ввечері я навідувалася до неї й про все домовилася. Яка ж вона вродлива дівчина!
– Так, Розмарі добре тримається, та вона вже не така молода, як раніше.
– Мені вона здалася просто чарівною. Я, знаєте, раніше не мала нагоди по-справжньому з нею познайомитися. Їхній будинок так далеко від дороги, що я рідко коли взагалі бачила її, окрім як у церкві.
– Розмарі Вест завжди подобалася людям, хоча вони й не розуміли її, – сказала панна Корнелія, зовсім не усвідомлюючи, як високо оцінює чари Розмарі. – Еллен завжди тримала її в залізних лещатах – у всьому її стримувала, та водночас і потурала багатьом її примхам. Знаєте, Розмарі колись була заручена – з молодим Мартіном Кроуфордом. Його корабель зазнав аварії біля островів Мадлен, і весь екіпаж потонув. Розмарі тоді була ще дитиною – їй було лише сімнадцять. Та після того вона вже ніколи не була такою, як раніше. Вони з Еллен після смерті матері жили дуже відлюдним життям. До своєї церкви в Лоубриджі їм рідко вдається дістатися, а Еллен, наскільки я розумію, не схвалює часті походи до пресвітеріанської церкви. Ну, а до методистів вона, на щастя, ЗОВСІМ не ходить. Вести завжди були запеклими прихильниками англіканства. Розмарі та Еллен – досить заможні. Розмарі насправді не мусить давати уроки музики, щоб мати щось на прожиття. Вона робить це лише тому, що їй це подобається. Знаєте, вони, між іншим, далекі родички Леслі. А Форди цього літа приїдуть у Чотири Вітри?
– Ні. Вони збираються в поїздку до Японії, і, скоріш за все, їх не буде десь рік. Дія в новому романі Оуена відбуватиметься саме в Японії. Це буде перше літо, коли наш дорогий старенький Будинок Мрії пустуватиме відтоді, як ми звідти переїхали.
– Гадаю, Оуен Форд міг знайти достатньо матеріалу для своїх книжок у Канаді й не тягти свою дружину й ні в чому не винних дітей у таку поганську країну, як Японія, – пробуркотіла панна Корнелія. – Найкращим романом, який він написав, є «Книга життя!», і матеріал для цієї книжки він знайшов прямо тут, у Чотирьох Вітрах.
– Ви ж знаєте, більшість матеріалу йому надав Капітан Джим. А він збирав його по всьому світу. Але книжки Оуена здаються мені чудовими.
– О, так, вони досить непогані. Я збираюся читати все, що він напише, хоч завжди вважала, Енн, любонько, що читання романів – то гріх і даремна трата часу. Та тепер я мушу написати йому й висловити усе, що я думаю про цю історію з поїздкою в Японію, повірте МЕНІ. Він що, хоче, щоб Кеннета й Персіс навернули в язичництво?
З такою риторичною головоломкою панна Корнелія пішла геть. Сьюзан пішла вкладати Ріллу, а Енн сиділа на східцях на веранді під ранніми зорями, невиправно витворюючи в думках нові мрії й уже всоте радісно виявляючи, яким розкішним може бути місячне сяйво в Гавані Чотирьох Вітрів.
III. Інглсайдські діти
Удень діти Блайтів полюбляли гратись у багатій м’якій зелені й затінку великого кленового гаю поміж домом і ставком Глен Сент Мері. Але для вечірніх розваг не існувало місця кращого, аніж маленька долина за кленовим гаєм. Для дітей то було наче казкове й романтичне царство. Якось, виглядаючи з вікна на горищі Інглсайду крізь туман і мряку після літньої грози, вони побачили цю місцину, а над нею, наче арка, виднілася на небі прекрасна веселка, яка одним кінцем ніби тонула якраз у тому місці, де ставок вливався в долину.
– Назвімо це місце Веселковою Долиною, – захоплено мовив Волтер, і відтоді так воно й звалося.
За межами Веселкової Долини вітер міг бути хвацький і галасливий, та тут він завжди віяв лагідно. Тут і там понад смерековим корінням, захованим під подушками моху, долиною бігли маленькі, звивисті, ніби казкові, стежинки. Дикі вишні, які в період цвітіння вкриються імлисто-білим квітом, були розкидані по всій долині упереміш із темними смереками. Із селища через долину протікав маленький струмок із брунатними водами. Сільські будинки розташовувалися віддалік, і лише у верхньому кінці долини височіла невеличка перекошена покинута хатинка, яку називали «старим домом Бейлі». У ньому вже багато років ніхто не жив, але поросла травою кам’яна огорожа досі оточувала старий сад біля дому, де інглсайдські діти могли відшукати фіалки, ромашки й червневі лілії, котрі все ще цвіли у визначену на те пору. Здебільшого ж сад заріс кмином, що гойдався й пінився в місячному сяйві літнього вечора, наче сріблясте море.
На південь лежав ставок, а за ним безмежний простір губився серед багряних лісів – увесь, окрім високого пагорба, на якому самотньо притулився старенький сірий будиночок, що дивився вниз на долину й гавань. Хоч Веселкова Долина й була неподалік від селища, та в ній панував дух якоїсь дикої лісистості й усамітнення, який так полюбився інглсайдським дітям.
У долині було повно гарних і затишних улоговин, а найбільша з них була улюбленим прихистком дітлахів. Там вони й зібралися того вечора. В улоговині росли молоді смереки, а прямо по центру розкинулася маленька трав’яниста галявинка, що виходила на берег струмка. Понад струмком росла срібляста берізка – юне й неймовірно струнке деревце, якому Волтер дав ймення Біла Леді. На цій же галявині росли також Закохані Дерева – саме так Волтер назвав смереку й клен, які росли так близько одне до одного, що аж поспліталися гіллям. Джем повісив на них в’язку старих санних дзвіночків, які йому подарував гленський коваль, і кожен вітерець, що навідувався в улоговину, видобував з них чарівний подзвін.
– Як же чудово повернутися сюди! – вигукнула Нан. – Зрештою, в Ейвонлі немає місць настільки ж прекрасних, як Веселкова Долина!
Та зрештою і в Ейвонлі чимало місць їм також полюбилися. Візити до Зелених Дахів завжди були для них ніби свято. Тітонька Марілла була дуже добра до них, як і пані Рейчел Лінд, котра тепер на дозвіллі плела бавовняні ковдри, готуючись до дня, коли донькам Енн потрібен буде посаг. Тут також були їхні веселі друзі – діти «дядечка» Дейві й «тітоньки» Діани. Вони добре знали всі місця, які так любила їхня мати, коли була ще юною, – довгу Стежку Закоханих, яка рожевіла від цвіту шипшини у квітучу пору, завжди охайне подвір’я з усіма вербами й тополями, що росли довкола, Джерело Дріад, такий же світлий і чудовий, як колись, Озеро Сяйливих Вод і Плакуча Верба. Двійнята жили у старій кімнаті їхньої матері на піддашші, і тітонька Марілла заходила до них уночі, коли думала, що вони вже сплять, щоб помилуватися на них. Однак всі знали, що найбільше вона любить Джема.
Джем саме був зайнятий смаженням невеличкої форелі, яку щойно виловив в ставку. За піч у нього була купка червоних камінців, розкладених по колу, з розпаленим посередині вогнищем, а за кухонне приладдя йому правила стара, розплющена молотком бляшанка та виделка з одним зубцем. Однак так він уже приготував чимало чудових страв.
Лише Джем був дитиною Будинку Мрії. Усі решта народилися вже в Інглсайді. Він мав руде кучеряве волосся – точнісінько, як у матері, а ще материні щирі горіхові очі та витончений ніс і татові міцно стулені вуста, які, однак, часто розпливалися в усмішці. А ще ж він єдиний у родині мав достатньо гарні вуха, щоб догодити смаку Сьюзан. Проте зі Сьюзан у них була вічна ворожнеча через те, що вона усе ніяк не переставала називати його «маленьким Джемом». На думку тринадцятирічного Джема, це було просто обурливо. Мама тут виявилася мудрішою.