– А де б ви хотіли, щоб вас поховали, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.
Це питання відкрило перед дітьми широке поле для міркувань.
– Вибір невеликий: цей цвинтар переповнений, – відповів Джеррі. – Я, гадаю, хотів би, щоб мене поховали в тому кутку біля дороги. Там я міг би чути, як повз проїжджають екіпажі й перемовляються між собою люди.
– А я б хотіла лежати в тому маленькому виярку під віттям плакучої берези, – мовила Уна. – На тій берізці так полюбляють сидіти пташки, а зранку вони так завзято співають!
– А я – біля Портерів, бо там поховано стільки дітей! Я люблю товариство, – сказала Фейт. – Карле, а ти б де хотів?
– Я б узагалі не хотів, щоб мене ховали, – відказав Карл, – та якщо вже доведеться, то нехай мене поховають у мурашнику. Мурахи – СТРАШЕННО цікаві істоти!
– Якими, певно, хорошими були усі ці люди, яких тут поховано, – сказала Уна, читаючи давні панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого поганого. Зрештою, методисти, певно, набагато кращі за пресвітеріанців.
– Може, методисти просто ховають поганих людей так само як котів, – припустив Карл. – Може, вони просто не переймаються тим, щоб узагалі приносити їх на цвинтар.
– Дурниці, – відказала Фейт. – Люди, поховані тут, були нічим не кращі за решту, Уно. Та коли хтось помирає, про нього можна говорити тільки хороше, бо інакше його привид повернеться й буде тебе переслідувати. Мені про це розповіла тітка Марта. Я спитала тата, чи це правда, а він просто глянув наче крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? А що є правда? Що Є правда, о, глузливий Пілате?»[7] Тож я й вирішила, що це таки правда.
– Цікаво, чи не повернеться з того світу привид пана Алека Дейвіса й не почне мене переслідувати, якщо я кину камінь в урну на його надгробку? – запитав Джеррі.
– Тебе буде переслідувати пані Дейвіс, – захихотіла Фейт. – Вона дивиться на нас у церкві так, ніби кішка на мишей. Минулої неділі я покривлялася до її племінника, а він скорчив гримасу мені у відповідь, і бачили б ви, як вона на нього глянула! Закладаюся, що, як тільки вони вийшли з церкви, вона дала ЙОМУ добрячої прочуханки. Я і до неї кривлялася б, але пані Еліот сказала мені, що її в жодному разі не можна ображати.
– Подейкують, що Джем Блайт одного разу показав їй язика, і відтоді вона ніколи не лікувалась у його тата, навіть коли її чоловік помирав, – сказав Джеррі. – Цікаво, які ж вони – ті Блайти?
– З вигляду вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти були на станції того дня, коли приїхали молодші Блайти. – А ОСОБЛИВО мені сподобався Джем.
– У школі кажуть, що Волтер – справжнє дівчисько, – сказав Джеррі.
– Я в це не вірю, – відповіла Уна, яка вважала Волтера дуже вродливим.
– Ну, зате він пише вірші. Минулого року він здобув нагороду за свій вірш – про це мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Мати Берті думала, що нагорода мала дістатися ЙОМУ, бо ж у нього таке ім’я, але Берті сказав, що, хоч як би його не назвали, він не зміг би писати вірші навіть для порятунку своєї душі.
– Гадаю, ми познайомимося з ними, як тільки вони почнуть ходити до школи, – замислено мовила Фейт. – Сподіваюся, дівчата виявляться хорошими. Бо більшість тутешніх дівчат мені не подобаються. Навіть ті, що здаються милими й приємними, – такі мляві й капризні! Але двійнята Блайт виглядають веселими. Я гадала, що двійнята завжди схожі одне на одного, а вони – різні. Думаю, рудоволоса буде наймилішою.
– Мені сподобалась їхня мама, – зітхнула Уна. Уна заздрила дітям, які мали маму. Їй було лише шість, коли її мати померла, та в неї залишилися дуже дорогоцінні спогади, які вона плекала у своїй душі, наче скарби, – спогади про обійми в сутінках, ранкові ігри, люблячі очі, ніжний голос і найсолодший, найвеселіший сміх.
– Кажуть, вона не така, як інші люди, – сказав Джеррі.
– Пані Еліот каже, що це тому, що вона так ніколи й не виросла, – пояснила Фейт.
– Але ж вона вища за саму пані Еліот!
– Так, так, але в душі – пані Еліот каже, що пані Блайт у душі – досі маленька дівчинка.
– Що це так пахне? – перебив Карл, принюхуючись.
Тепер вони всі почули цей запах. Найприємніший у світі запах линув у спокійному вечірньому повітрі з невеличкої лісистої долини за пагорбом, на якому стояв дім пастора.
– Від цього запаху мені хочеться їсти, – сказав Джеррі.
– А в нас на вечерю був тільки хліб із мелясою, а на обід – наша холодна «одноманітність», – жалібно мовила Уна.
Тітка Марта мала звичку на початку тижня варити великий шматок баранини й подавати її кожного дня – холодну й жирну, – аж доки вона не закінчувалася. Цій страві Фейт у хвилину натхнення дала ймення «одноманітність», і відтоді в пасторському домі її незмінно називали лише так.
– Ходімо подивимося, звідки долинає цей запах, – сказав Джеррі.
Вони усі підвелися, весело, ніби маленькі цуценята, пробіглися галявиною, перелізли через паркан і помчали вниз по вкритому мохом схилу, слідуючи за тим принадним запахом, що з кожним кроком ставав дедалі сильнішим. За кілька хвилин вони захекано спинились у святая святих Веселкової Долини, де юні Блайти саме збиралися проказувати молитву й приступати до їжі.
Пасторські діти сором’язливо зупинилися. Уна пошкодувала, що вони так необдумано поспішили, але Ді Блайт трималась гідно в будь-якій ситуації. Вона вийшла наперед, дружньо посміхнувшися.
– Гадаю, я знаю, хто ви, – мовила вона. – Ви з пасторського дому, чи не так?
Фейт кивнула, і на щоках у неї з’явились ямочки.
– Ми почули запах вашої форелі, і нам стало цікаво, що тут відбувається.
– Сідайте з нами й допоможіть нам її з’їсти, – запропонувала Ді.
– Певно, у вас немає форелі на стількох людей, – сказав Джеррі, жадібно дивлячись на бляшаний таріль.
– Ні, у нас її повно – по три рибини на кожного, – відповів Джем. – Сідайте.
Більше просити їх не було потреби. Усі вони враз посідали на порослі мохом каменюки й узялись їсти. Бенкетували весело й довго. Нан і Ді, певно, вмерли б зі страху, якби дізналися про те, що добре знали Фейт і Уна, – що Карл у кишені куртки тримав двох мишей. Та вони про це так і не дізналися, тож це їм ніяк і не зашкодило. Де ще можна краще роззнайомитися, як не за обіднім столом? Коли було з’їдено останню форель, пасторські та інглсайдські діти вже заприсяглися бути добрими друзями й союзниками у всьому. Вони ніби знали одне одного завжди, і так триватиме й надалі. Плем’я Йосипа знайшло собі подібних.
Вони переповіли одне одному своє коротке минуле. Пасторські діти дізналися про Ейвонлі та Зелені Дахи, про традиції Веселкової Долини й про маленький будиночок на березі гавані, де народився Джем. Інглсайдські діти ж почули про Мейвотер, де Мередіти жили до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й про домашнього улюбленця Фейт – півня.
Фейт переважно обурювалася, бо всі глузували з того, що вона приручила півня. Та Блайти їй сподобалися, бо вони прийняли цей факт без жодного подиву.
– Такий гарний півень, як Адам, – нічим не гірший від собаки чи кота, Я гадаю, – сказала вона. – Якби він був канаркою, ніхто б так не дивувався. А я виховувала його з маленького, дрібного жовтого курчати. Мені його дала пані Джонсон із Мейвотера. Усіх його братів і сестер з’їла ласиця. Я назвала його на честь чоловіка пані Джонсон. А ляльок і котів я ніколи не любила. Коти надто підступні, а ляльки просто НЕЖИВІ.
– А хто живе в будинку он там нагорі? – запитав Джеррі.
– Панна Розмарі та панна Еллен Вест, – відповіла Нан. – Ми з Ді цього літа братимемо уроки музики в панни Розмарі.
Уна дивилася на щасливих двійнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто ніжним для заздрощів. Ох, якби ж і вона могла брати уроки музики! То була одна з мрій її маленького потайного життя. Та нікому таке навіть на думку не спадало.
– Панна Розмарі дуже мила й завжди гарно вдягається, – сказала Ді. – А волосся в неї кольору мелясової цукерки, – задумливо додала вона, бо, як і мати, ніяк не могла змиритися з кольором своїх кіс.
– Мені й панна Еллен подобається, – мовила Нан. – Вона завжди пригощала мене цукерками, коли приходила до церкви. Але Ді вона лякає.
– У неї такі чорні брови й такий грубий голос! – пояснила Ді. – О, як же її боявся Кеннет Форд, коли був малим! Мама розповідала, буцім першого разу, коли пані Форд привела його в неділю до церкви, там була панна Еллен, і сиділа вона прямо за ним. Побачивши її, Кеннет одразу ж почав кричати й кричав так доти, доки пані Форд його не вивела.
– А хто така пані Форд? – зацікавлено спитала Уна.
– О, Форди тут не живуть. Вони приїжджають лише влітку, а цього літа не приїдуть. Вони живуть у тому маленькому будиночку на узбережжі біля гавані, де колись мешкали мама з татом. Хотіла б я, щоб ви побачили Персіс Форд. Вона така гарна, хоч картину з неї пиши.
– Я чула про пані Форд, – втрутилася Фейт. – Берті-Шекспір Дрю розповідав мені про неї. Чотирнадцять років тому вона вийшла заміж, і її чоловік був мертвий, а тоді воскрес.
– Нісенітниці, – сказала Нан. – Усе було зовсім не так. Берті-Шекспір ніколи не може нічого до пуття розповісти. Я знаю всю історію й колись вам її переповім, але не зараз, бо вона дуже довга, а нам уже пора додому. Мама не хоче, щоб ми допізна засиджувалися надворі в такі росяні вечори.
Тим часом за пасторських дітей не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а сам пастор досі був надто поглинутий міркуваннями про безсмертя душі, щоб пам’ятати про смертність тіла. Але юні Мередіти також пішли додому, а в головах у них вже поставали мрії про веселі прийдешні часи.
– Гадаю, у Веселковій Долині навіть гарніше, ніж на цвинтарі, – сказала Уна. – А ще я просто обожнюю любих Блайтів. ТАК добре, коли можеш когось полюбити, адже часто в тебе просто НЕ ВИХОДИТЬ. Минулої неділі під час проповіді тато сказав, що ми повинні любити всіх. Але як? Як можливо полюбити пані Дейвіс?
– О, тато просто сказав так за кафедрою, – безтурботно відказала Фейт. – У нього забагато здорового глузду, щоб насправді так думати.
Юні Блайти пішли до Інглсайду – усі, окрім Джема, який вислизнув на кілька хвилин й подався в дальній закуток Веселкової Долини. Там росли конвалії, а Джем ніколи не забував назбирати букет для мами, поки вони ще цвіли.
V. Пришестя Мері Венс
– Сьогодні один із тих днів, коли відчуваєш, що щось має статися, – сказала Фейт, готова одразу ж відповісти на поклик кришталево чистого повітря й блакитних пагорбів.
Від захвату вона обхопила себе руками й узялася танцювати на старому надгробку Єзекії Поллока, нажахавши цим двох старих леді, які саме проїжджали повз, коли Фейт стрибала навколо надгробка на одній нозі, метеляючи іншою в повітрі й розмахуючи руками.
– І це, – простогнала одна стара леді, – донька нашого пастора!
– А чого ще можна було очікувати в сім’ї вдівця? – простогнала їй у відповідь інша стара леді, а тоді вони двоє скрушно похитали головами.
То був суботній ранок, і Мередіти вийшли на прогулянку в намоклий від роси світ із радісним усвідомленням того, що сьогодні в них вихідний. Їм завжди нічого було робити у вихідні. Навіть Нан та Ді Блайти суботніми ранками мали деякі хатні справи, а доньки пастора були вільні блукати, де їм заманеться, від рум’яного світанку аж до росяного вечора, якщо це їх тішило. І це таки ТІШИЛО Фейт, та Уна відчувала потайне, гірке приниження від того, що їх ніколи нічого не вчили. Її однокласниці вміли готувати, шити та в’язати, і тільки вона була в хатніх справах маленькою невігласкою.
Джеррі запропонував оглянути поближні землі, тож вони вирушили в путь крізь ялиновий гай, підібравши дорогою Карла, який саме стояв навколішки в мокрій траві й спостерігав за своїми улюбленими мурахами. Проминувши гай, вони вийшли на пасовище пана Тейлора, всипане блідими, наче привиди, кульбабами. У віддаленому куті пасовища притулилася стара розвалена стодола, де пан Тейлор іноді зберігав надлишки сіна, та, окрім того, ні для чого іншого її вже не можна було використати. Туди-то й рушили юні Мередіти й блукали кілька хвилин долішнім поверхом стодоли.
– Що це було? – раптово прошепотіла Уна.
Усі стали прислухатися. З копиці сіна нагорі долинав ледь чутний, але виразний шелест. Юні Мередіти перезирнулися.
– Там щось є, – видихнула Фейт.
– Я полізу туди й подивлюся, що це, – рішуче мовив Джеррі.
– О, не треба, – почала благати Уна, хапаючи його за руку.
– Ні, я піду.
– Тоді ми всі підемо з тобою, – сказала Фейт.
Тож усі четверо полізли хиткою драбиною догори: Джеррі та Фейт – зовсім-таки безстрашно, Уна – збліднувши від переляку, а Карл – досить неуважно, розмірковуючи про те, чи вдасться йому знайти нагорі кажана. Він так хотів побачити кажана при денному світлі!
Піднявшись драбиною на копицю сіна, вони побачили те, що викликало той шелест, і від цього видовища їм аж мову відняло на кілька хвилин.
У маленькому гніздечку посеред сіна згорнулася дівчинка, яка виглядала так, наче щойно прокинулася. Побачивши їх, вона, тремтячи, досить непевно звелася на ноги, і в яскравому сонячному світлі, що линуло з обплетеного павутиною віконця позаду, вона змогла розгледіти її худеньке, спалене на сонці личко, бліде навіть попри засмагу. Волосся її було заплетене у дві грубі, схожі на мотузки, коси, а очі в неї були дуже дивні – «зовсім білі», як подумали пасторські діти, поки вона поглядала на них хоча й трохи зухвало, та все ж з якоюсь гіркотою. Вони справді були такі блідо-блакитні, що здавалися майже білими, особливо в порівнянні з тоненькою чорною смужкою довкола райдужки. Дівчинка була боса й з непокритою головою, а вдягнута була в стару, вицвілу й подерту клітчасту сукенку, надто тісну й закоротку для неї. Що ж до віку, то, дивлячись на її маленьке виснажене личко, важко було припустити, скільки їй років, але зріст виказував, що дівчинці близько дванадцяти.
– Хто ти? – спитав Джеррі.
Дівчинка озирнулася назад, ніби в пошуках шляху до втечі, а тоді, здавалося, поступилася, ледь помітно затремтівши з відчаю.
– Я Мері Венс, – відповіла вона.
– Звідки ти прийшла? – продовжив Джеррі.
Мері, замість того щоб відповісти, раптово сіла, чи то пак впала, на сіно й почала плакати. Фейт миттю кинулася до неї й обійняла її худенькі тремтячі плечі.
– Облиш її, – закомандувала вона до Джеррі, а тоді обійняла малу приблуду. – Не плач, люба. Просто скажи нам, що трапилося. МИ – твої друзі.
– Я так… так… зголодніла, – заголосила Мері. – Я… я їла востаннє в четвер уранці, а відтоді хіба що трохи води випила зі струмка поблизу.
Пасторські діти з жахом перезирнулися. Фейт зірвалася на ноги.
– Перші ніж скажеш ще хоч слово, ходімо з нами в пасторський дім, поїси чогось.
Мері здригнулася.
– О, ні… я не можу. Що скажуть ваші мама й тато? Вони ж відішлють мене назад!
– У нас немає мами, а татові байдуже, як і тітці Марті. Ходімо, кажу тобі, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.
Чи ж ця чудернацька дівчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозі?
Мері скорилася. Вона була така слабка, що не могла навіть самотужки зійти вниз драбиною, та діти якось допомогли їй спуститись і повели її через поле на кухню пасторського дому. Тітка Марта, яка саме замішувала звичне суботнє вариво, не звернула на неї жодної уваги. Фейт й Уна забігли до комори й викрали звідти трохи їжі – холодну «одноманітність», хліб, масло, молоко й шматок сумнівного пирога.
Мері Венс накинулася на їжу пожадливо й неперебірливо, а пасторські діти тим часом стояли довкола неї й спостерігали. Джеррі помітив, що в неї були гарні вуста й дуже милі рівненькі білі зубки. А Фейт виявила, потай жахнувшись, що на Мері не вдягнуто більш нічого, окрім тієї подертої, вицвілої сукенки. Уна ж була сповнена щирого жалю до дівчинки, а Карл – подиву, і всі вони просто вмирали з цікавості до новоприбулої.
– А тепер ходімо на цвинтар, розповіси нам трохи про себе, – закомандувала Фейт, коли апетит Мері трохи вгамувався.