А це хіба не абсурд, що держава (вона сміла називати себе державою!) могла залишити без всякого контролю сексуальне життя. Хто, коли та скільки хотів… Зовсім ненауково, як звірі. І як звірі, наосліп, народжували дітей. Чи не смішно: знати садівництво, курівництво, рибництво (у нас є точні дані, що вони знали все це) і не зуміти дійти до останньої сходинки цих логічних сходів: дітознавство. Чи не додуматися до наших Материнської і Батьківської Норм.
Так смішно, так неправдоподібно, що от я написав і боюся: а раптом ви, невідомі читачі, вважатимете мене злим жартівником. Раптом подумаєте, що я просто хочу познущатися над вами і з серйозним виглядом розповідаю абсолютні нісенітниці.
Але перше: я не здатний на жарти – у всякий жарт неявною функцією входить брехня; і друге: Єдина Державна Наука стверджує, що життя стародавніх було саме таким, а Єдина Державна Наука помилятися не може. Та й звідки тоді було б взятися державній логіці, коли люди жили в стані свободи, тобто звірів, мавп, стада. Чого можна вимагати від них, якщо навіть і в наш час з далекого дна, з волохатих глибин, – ще зрідка чутно дике, мавпяче відлуння.
На щастя, тільки зрідка. На щастя, це тільки дрібні аварії деталей: їх легко ремонтувати, не зупиняючи вічного, великого ходу всієї Машини. І для того щоб викинути геть зігнутий болт, у нас є майстерна, тяжка рука Благодійника, у нас є досвідчене око Хранителів…
Так, до речі, тепер згадав: цього учорашнього, двічі зігнутого, як S, – здається, мені доводилося бачити, як він виходить із Бюро Хранителів. Тепер розумію, чому в мене було це інстинктивне почуття поваги до нього і якась незручність, коли ця дивна I при ньому… Мушу зізнатися, що ця I…
Дзвонять спати: 22.30. До завтра.
Запис 4-й
Конспект:
Дикун з барометром. Епілепсія. Якби
Досі мені все в житті було ясно (недарма ж у мене, здається, деяка пристрасть до цього самого слова «ясно»). А сьогодні… Не розумію.
Перше: я дійсно отримав наряд бути саме в аудиторіумі 112, як вона мені й казала. Хоча ймовірність була…
(1500 – це число аудиторіумів, 10 000 000 – нумерів). А друге… Втім, краще по черзі.
Аудиторіум. Величезна, наскрізь просонячна півкуля зі скляних масивів. Циркулярні ряди благородно кулястих, гладко обстрижених голів. З легким завмиранням серця я озирнувся навкруги. Думаю, я шукав, чи не блисне де над блакитними хвилями юніф рожевий серп – милі губи О. Он чиїсь надзвичайно білі та гострі зуби, схоже… ні, не те. Сьогодні ввечері, о 21, О прийде до мене – бажання побачити її тут було зовсім природнім.
От – дзвінок. Ми встали, заспівали Гімн Єдиної Держави – і на естраді виблискує золотим гучномовцем і дотепністю фонолектор.
– «Шановні нумери! Нещодавно археологи відкопали одну книгу двадцятого століття. У ній іронічний автор розповідає про дикуна і про барометр. Дикун зауважив: щоразу, як барометр зупинявся на «дощ», дійсно йшов дощ. І оскільки дикуну захотілося дощу, то він повиколупував рівно стільки ртуті, щоб рівень став на «дощ» (на екрані – дикун в пір’ї виколупує ртуть: сміх). Ви смієтеся, але чи не здається вам, що сміху набагато більше гідний європеєць тієї епохи. Так само, як дикун, європеєць хотів «дощу» – дощу з великої літери, дощу алгебраїчного. Але він стояв перед барометром, наче мокра курка. У дикуна принаймні було більше сміливості й енергії та – нехай дикої – логіки: він зумів встановити, що є зв’язок між наслідком і причиною. Виколупавши ртуть, він зумів зробити перший крок на тому великому шляху, яким…»
Тут (повторюю: я пишу, нічого не приховуючи) – тут я на деякий час став ніби непромокальним для живильних потоків, які лилися з гучномовців. Мені раптом здалося, що я прийшов сюди марно (чому «марно» і як я міг не прийти, якщо було видано наряд?); мені здалося – все пусте, одна шкаралупа. І я насилу ввімкнув увагу тільки тоді, коли фонолектор перейшов уже до основної теми: до нашої музики, до математичної композиції (математик – причина, музика – наслідок), до опису нещодавно винайденого музикометра.
– «…Просто обертаючи ось цю ручку, кожен із вас виробляє до трьох сонат на годину. А як же важко давалося це вашим батькам. Вони могли творити, тільки довівши себе до припадків «натхнення» – невідома форма епілепсії. І от вам кумедна ілюстрація того, що в них виходило, – музика Скрябіна – двадцяте століття. Цю чорну скриню (на естраді розсунули завіси, і там – їх найдавніший інструмент) – цю скриню вони називали «рояльною» або «королівською», що зайвий раз доводить, наскільки вся їхня музика…»
І далі – я знову не пам’ятаю, дуже можливо, тому що… Ну, то скажу прямо: тому що до «рояльної» скрині підійшла вона – I-330. Ймовірно, я був просто вражений цією її несподіваною появою на естраді.
Вона була у фантастичному костюмі давньої епохи: чорне плаття, яке щільно облягає, гостро підкреслена білість відкритих плечей і грудей, і ця тепла тінь, що гойдається від подиху між… і сліпучі, майже злі зуби…
Посмішка – укус, сюди – вниз. Сіла, заграла. Дике, судомне, строкате, як усе тодішнє їхнє життя, – ні тіні розумної механічності. І, звичайно, вони, навколо мене, мають рацію: всі сміються. Лише поодинокі… але чому ж і я – я?
Так, епілепсія – душевна хвороба – біль. Повільний, солодкий біль – укус – і щоб іще глибше, ще болючіше. І ось, повільно – сонце. Не наше, не це блакитно-кришталеве й рівномірне крізь скляні цеглини – ні: дике сонце, що мчить і обпалює – геть усе з себе – все на дрібні клаптики.
Чоловік, що сидів поруч зі мною, покосився вліво – на мене – і хихикнув. Чомусь дуже чітко запам’яталося: я побачив – на губах у нього вискочила мікроскопічна слинна бульбашка й луснула. Цей пухирець протверезив мене. Я – знову я. Як і всі, я чув тільки безглузду, метушливу тріскотню струн. Я сміявся. Стало легко і просто. Талановитий фонолектор занадто жваво зобразив нам цю дику епоху – ось і все.
З якою насолодою я слухав потім нашу теперішню музику. (Вона продемонстрована була в кінці для контрасту.) Кришталеві хроматичні сходинки нескінченних рядів, що сходяться і розходяться, – і підсумовують акорди формул Тейлора, Маклорена; цілотонні, квадратногрузні ходи Піфагорових штанів; сумні мелодії згасаючо-коливального руху; переміняли фраунгоферовими лініями пауз яскраві такти – спектральний аналіз планет… Яка велич! Яка непорушна закономірність! І як жалюгідно свавільна, нічим – окрім диких фантазій – необмежена музика древніх…
Як і зазвичай, стрункими рядами, по чотири, через широкі двері всі виходили з аудиторіуму. Повз майнула знайома двоїстозігнута фігура; я шанобливо вклонився.
Через годину мала прийти мила О. Я відчував себе приємно та корисно схвильованим. Вдома – скоріше в контору, сунув черговому свій рожевий квиток і отримав посвідчення на право штор. Це право у нас тільки для сексуальних днів. А так серед своїх прозорих, наче витканих із блискучого повітря, стін – ми живемо завжди на виду, вічно омивані світлом. Нам нема чого приховувати один від одного. До того ж це полегшує тяжку та високу працю Хранителів. Інакше хтозна, що могло бути. Можливо, що саме дивні, непрозорі оселі древніх породили цю їхню жалюгідну клітинну психологію. «Мій (sic!) Будинок – моя фортеця» – треба ж було додуматися!
О 21 я опустив штори – і тієї ж хвилини увійшла трохи захекана О. Подала мені свій рожевий ротик – і рожевий квиток. Я відірвав талон і не міг відірватися від рожевого рота до самого останнього моменту – 22.15.
Потім показав їй свої «записи» і говорив – здається, дуже добре – про красу квадрата, куба, прямої. Вона так чарівно-рожево слухала – і раптом із синіх очей сльоза, друга, третя – прямо на розкриту сторінку (стор. 7-а). Чорнило розпливлося. Ну от, доведеться переписувати.
– Милий Д, якби тільки ви, якби…
Ну що «якби»? Що «якби»? Знову її стара пісня: дитина. Або, можливо, що-небудь нове – стосовно… стосовно тієї? Хоча вже тут ніби… Ні, це було б занадто безглуздо.
Запис 5-й
Конспект:
Квадрат. Володар світу. Приємно-корисна функція
Знову не те. Знову з вами, невідомий мій читачу, я говорю так, наче ви… Ну, скажімо, старий мій товариш, R-13, поет, негрогубий, – та усі його знають. А між тим ви – на Місяці, на Венері, на Марсі, на Меркурії – хтозна, де ви і хто.
Ось що: уявіть собі – квадрат, живий, прекрасний квадрат. І йому потрібно розповісти про себе, про своє життя. Розумієте, квадрату менш за все спало б на думку говорити про те, що в нього всі чотири кути рівні: він цього вже просто не бачить – настільки це для нього звично, повсякденно. От і я весь час в цьому квадратному положенні. Ну, хоч би рожеві талони і все з ними пов’язане: для мене це – рівність чотирьох кутів, але для вас це може бути заплутанішим за біном Ньютона.
Так ось. Один зі стародавніх мудреців, зрозуміло, випадково, сказав розумну річ: «Любов і голод володіють світом». Ergo: щоб опанувати світом, людина повинна оволодіти владиками світу. Наші предки дорогою ціною підкорили, нарешті, Голод: я кажу про Велику Двохсотлітню Війну – про війну між містом і селом. Ймовірно, через релігійні забобони дикі християни вперто трималися за свій «хліб».[2] Але в 35-му році – до заснування Єдиної Держави – була винайдена наша теперішня, нафтова їжа. Правда, вижило тільки 0,2 населення земної кулі. Але зате, очищене від тисячолітнього бруду, яким сяючим стало обличчя землі. І зате ці нуль цілих і дві десятих вкусили блаженство в палатах Єдиної Держави.
Та чи не зрозуміло: блаженство й заздрість – це чисельник і знаменник дробу, що називається щастям. І який був би сенс у всіх незліченних жертвах Двохсотлітньої Війни, якби в нашому житті все-таки ще залишався привід для заздрощів. А він залишався, тому що залишалися носи «ґудзиком» і носи «класичні» (наша тодішня розмова на прогулянці), тому що кохання одних домагалися багато хто, інших – ніхто. Природно, що, підпорядкувавши собі Голод (алгебраїчний = сумі зовнішніх благ), Єдина Держава повела наступ проти іншого владики світу – проти Любові. Нарешті цю стихію також перемогли, тобто організували, математизували, і близько 300 років тому було проголошено наш історичний «Lex sexualis»: «усякий із нумерів має право – як на сексуальний продукт – на будь-який нумер».
Ну, далі там уже техніка. Вас ретельно досліджують у лабораторіях Сексуального Бюро, точно визначають вміст статевих гормонів у крові – і виробляють для вас відповідний Табель сексуальних днів. Потім ви робите заяву, що в свої дні бажаєте користуватися нумером таким-то (або таким-то), і отримуєте належну талонну книжечку (рожеву). От і все.
Ясно: приводів для заздрощів немає вже ніяких, знаменник дробу щастя приведений до нуля – дріб перетворюється в чудову нескінченність. І те саме, що для стародавніх було джерелом незліченних найдурніших трагедій, у нас приведено до гармонійної, приємно-корисної функції організму так само, як сон, фізична праця, прийом їжі, дефекація та інше. Звідси ви бачите, як велика сила логіки очищає все, чого б вона не торкнулася. О, якби й ви, невідомі, пізнали цю божественну силу, якби і ви навчилися йти за нею до кінця.
…Дивно, я писав сьогодні про найвищі вершини людської історії, я весь час дихав найчистішим гірським повітрям думки, а всередині якось хмарно, павутинно і хрестом – якийсь чотирилапий ікс. Або це мої лапи, і все через те, що вони були довго у мене перед очима – мої кошлаті лапи. Я не люблю говорити про них – і не люблю їх: це слід дикої епохи. Невже в мені дійсно…
Хотілося закреслити все це – тому що це виходить за межі конспекту. Але потім вирішив: не закреслю. Нехай мої записи, як найтонший сейсмограф, дадуть криву навіть найбільш незначних мозкових коливань: адже іноді саме такі коливання слугують передвісником…
А це вже абсурд, це вже, дійсно, варто було б закреслити: нами введено в русло всі стихії – ніяких катастроф не може бути. І мені тепер цілком ясно: дивне почуття всередині – все від того ж самого мого квадратного положення, про яке я говорив спочатку. І не в мені ікс (цього не може бути) – просто я боюся, що який-небудь ікс залишиться всередині вас, невідомі мої читачі. Але я вірю – ви не судитимете мене надто суворо. Я вірю – ви зрозумієте, що мені так важко писати, як ніколи жодному автору протягом всієї історії людства: одні писали для сучасників, інші – для нащадків, але ніхто ніколи не писав для предків або істот, подібних до їхніх диких, віддалених предків…
Запис 6-й
Конспект:
Випадок. Прокляте «ясно». 24 години
Повторюю: я взяв собі за обов’язок писати, нічого не приховуючи. Тому, як не сумно, повинен відзначити тут, що, вочевидь, навіть у нас процес затвердіння, кристалізації життя ще не закінчився, до ідеалу ще кілька ступенів. Ідеал (це ясно) там, де вже нічого не трапляється, а у нас… Ось чи не зволите: в Державній Газеті сьогодні читаю, що на площі Куба за два дні відбудеться свято Правосуддя. Чи не означає це, що знову якийсь із нумерів порушив хід великої Державної Машини, знову сталося щось непередбачене, непрораховане.
Примітки
1
Ймовірно, від древнього «Uniforme». – Тут і далі в романі «Ми» приміт. автора.
2
Це слово у нас збереглось тільки у вигляді поетичної метафори: хімічний склад цієї речовини нам невідомий.