У всякому разі, губи міс Бейкер заворушилися, вона кивнула ледь помітно у мій бік і потім швидко закинула голову: «предмет», який вона, гойдаючись, утримувала в рівновазі, очевидно, похитнувся, що спричинило якийсь переляк. І знову чергове вибачення злетіло з моїх вуст. Схоже, будь-який прояв повної самодостатності викликає у мене остовпіння.
Я озирнувся на свою кузину, яка почала закидати мене питаннями своїм низьким, вібруючим голосом. Це був один з тих голосів, до якого вухо приковується одразу і слухає, не відриваючись, до кінця, неначе кожна фраза являє собою унікальне поєднання звуків, відтворити яке не вдасться більше ніколи. Обличчя її було сумне і вродливе, з яскравими прикрасами, яскравими очима і яскравими, пристрасними губами, проте в голосі її було якесь радісне збудження, завжди незабутнє для чоловіків, яким вона подобалася, якась співоча переконливість; промовлене пошепки «Слухай!» запевняло кожного в тому, що негайно ж після розказаного з нею відбувалися нові веселі й радісні події, і що найближчої години знову народиться розповідь про веселі і радісні події.
Я повідав їй, що по дорозі на Схід я затримався на день в Чикаго і що з десяток людей передають їй через мене привіт.
– Вони без мене сумують? – в захваті вигукнула вона.
– Все місто спорожніло. На всіх авто ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а вздовж усієї північної набережної постійно виють сирени.
– Краса! Давай повернемося назад, Томе. Завтра ж! Потім вона несподівано додала: – Ти маєш зараз же побачити дівчинку.
– Хотілося б.
– Але вона ще спить. Їй три рочки. – Невже ти її ніколи не бачив?
– Ніколи!
– Ну, тоді тобі обов'язково треба з нею познайомитися. Вона така…
Том Б'юкенен, який весь цей час кружляв по кімнаті, раптом зупинився і поклав мені руку на плече.
– Чим займаєшся, Ніку?
– Продаю облігації.
– Чиї і кому?
Я відповів.
– Ніколи не чув про такі, – зауважив він різко.
Це мене зачепило.
– Ще почуєш! – коротко відповів я. – Почуєш, якщо тільки залишишся на Сході.
– О, на Сході я, звісно ж, залишуся: можеш не хвилюватися, – сказав він, подивившись на Дейзі, знову на мене, ніби його непокоїло щось ще. – Я був би повним ідіотом, якби вибрав для життя якесь інше місце.
У цей момент міс Бейкер промовила «Точно!» настільки несподівано, що я здригнувся: це було перше слово, яке вона мовила відтоді, як я ввійшов до кімнати. Очевидно, це здивувало її саму не менше, ніж мене, бо вона позіхнула і після кількох швидких, спритних рухів опинилася у вертикальному положенні посеред кімнати.
– У мене все вже заніміло, – поскаржилася вона. – Я пролежала на цьому дивані цілу вічність.
– На мене навіть не дивись, – відказала Дейзі. – Я весь вечір намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.
– Ні, дякую! – сказала міс Бейкер, поглянувши на чотири коктейлі, щойно внесені з буфетної. – У мене зараз суцільні тренування.
Том подивився на неї з недовірою.
– Так, звісно! Він перекинув у себе коктейль, наче в склянці його була крапля. – Як ти взагалі досягаєш якихось успіхів з такими «тренуваннями», для мене загадка.
Я подивився на міс Бейкер, не розуміючи, в чому саме вона «домагається успіхів». Вид її мені сподобався. Це була струнка дівчина з невеликими грудьми, прямою поставою, яку вона ще більше підкреслювала, відводячи плечі назад, як молодий кадет. Її сірі, примружені від сонця очі теж дивилися з блідого, чарівного, незадоволеного обличчя з ввічливою взаємною цікавістю. Мені раптом спало на думку: чи її саму, чи її фотографію я вже бачив десь раніше.
– Ви живете в Уест-Еггу, – зауважила вона презирливо. – Я декого там знаю.
– Я не знаю там ні…
– Але ж ви не можете не знати Гетсбі.
– Гетсбі? – перепитала Дейзі. – Якого Гетсбі?
Перш, ніж я встиг відповісти, що це був мій сусід, оголосили обід; владно взявши мене під руку своєю мускулистої рукою, Том Б'юкенен повів мене з кімнати, ніби пересував шашку з однієї клітини на іншу.
Стрункою, томною ходою, ледь торкаючись руками стегон, дві молоді жінки вийшли, випереджаючи нас, на веранду, витриману в рожевих тонах, з якої відкривався вид на захід сонця; там стояв стіл, і на вщухлому вітерці мерехтіли вогники чотирьох свічок.
– Навіщо свічки??? – насупилася Дейзі і пальцями загасила їх. – Ще два тижні, і настане найтриваліший день у році. – сказавши це, вона обвела нас усіх сяючим поглядом. – А ви теж завжди очікуєте настання найтривалішого дня року, щоб пропустити його? Я от завжди очікую найтривалішого дня року, а потім забуваю і пропускаю його.
– Нам треба щось запланувати на цей день, – позіхнула міс Бейкер і сіла за стіл, розлігшись наче в ліжку.
– Чудово! – сказала Дейзі. – І що ми заплануємо? Вона повернулася до мене безпорадно: – А що зазвичай планують люди?
Не встиг я відповісти, як вона з жахом в очах вже розглядала свій мізинець.
– Погляньте! – жалібно сказала вона, – Він досі у мене болить.
Ми подивилися на її палець: його суглоб був синьо-чорного кольру.
– Це все ти, Томе, – сказала вона осудливо. – Я знаю, ти не хотів, але ти зробив це. Це мені розплата за те, що я вийшла заміж за звіра, а не людину, за величезну, здоровенну скриню…
– Я не терплю це слово «скриня», – перервав Том сердито, – навіть сказане жартома.
– Скриня! – наполягала Дейзі.
Іноді вони з міс Бейкер говорили одночасно, але ненав'язливо; їхня жартівлива, легковажна розмова ніколи не перетворювалася на порожню балаканину і була такою самою холодною, як і їхні білі сукні й відчужені погляди, в яких не читалося жодного бажання говорити. Вони сиділи з нами за столом і були приязні до нас з Томом, долаючи себе лише з чемності, щоб здаватися веселими, жартувати або реагувати на жарти. Вони знали, що скоро цей обід закінчиться, а трохи пізніше підійде до завершення і забудеться цей вечір. Зовсім не так було на Заході, де вечір марнували квапливо годину за годиною, поки він не добігав кінця, в постійному розчаруванні як від того, що він затягується, так і від того, що він завершується.
– Ти змушуєш мене відчувати себе нецивілізованим, Дейзі, – зізнався я після другого келиха бордо, що віддавало пробкою, хоча й вельми непоганого. – Хіба ти не можеш поговорити про врожай, наприклад, або ще про щось?
Я не мав на увазі нічого особливого під цим зауваженням, але воно було сприйняте абсолютно несподіваним для мене чином.
– Цивілізація зараз тріщить по всіх швах, – раптом вигукнув Том з напором. – Я став страшним песимістом щодо того, куди все йде. Ти читав «Підйом «кольорових» імперій» Годдарда?
– Н-ні, – відповів я, здивований його тоном.
– Чудова книга! Її зобов’язаний прочитати кожен. Головна думка там – якщо ми не будемо пильними, біла раса буде… буде повністю підкорена. Це все наукові висновки; вони доведені.
– Том стає дуже незрозумілими, – сказала Дейзі з виразом непідробного смутку. – Він читає малозрозумілі книжки, що рясніють довгими словами. Яким було те слово, що ми…
– Ці книги всі наукові, – наполягав Том, дивлячись на неї з нетерпінням. – Автор опрацював всю цю тему. Ми – ті, що належимо до домінуючої раси, маємо проявляти пильність, інакше інші раси захоплять контроль над усім.
– Ми повинні їх упокорити, – прошепотіла Дейзі, сердито мружачись від жаркого сонця.
– Ви, схоже, жили в Каліфорнії… – почала міс Бейкер, але Том перервав її, важко відсунувшись в своєму кріслі.
– Взяти хоча б цю ідею про те, що ми всі – представники нордичної раси: і я, і ти, і ти, і… – після короткого коливання, яке, втім, здалося цілою вічністю, він включив до цього переліку і Дейзі легким кивком голови, і вона знову підморгнула мені. – Це ми створили все те, без чого цивілізації не буває: науку, мистецтво і все таке інше. Схоплюєш суть?
Якась нотка смутку була в цій його серйозності, у його впиванні самим собою, ще гострішому, ніж раніше. Коли раптом пролунав телефонний дзвінок, і дворецький вийшов з веранди, Дейзі миттєво скористалася цією короткою паузою і нахилилася до мене.
– Я розповім тобі одну сімейну таємницю, – прошепотіла вона з ентузіазмом. – Про ніс дворецького. Ти хочеш почути таємницю про ніс дворецького?
– Саме для цього я і прийшов сюди ввечері.
– Ну так от, він не завжди був дворецьким; до того він чистив срібло в одній родині у Нью-Йорку – там був срібний сервіз на двісті персон. Він чистив його з ранку до ночі, аж поки у нього не трапився нежить…
– З носом ставало дедалі гірше, – припустила міс Бейкер.
– Так. Стан його погіршувався, і врешті-решт він змушений був залишити свою посаду.
На якусь мить останні промені сонця з романтичної ніжністю осяяли її світле обличчя; голос її був таким, що насолоджуючись ним, я мимоволі затамував подих і нахилився вперед; потім сяйво стало зникати з її обличчя – неохоче і з повільним жалем промені залишали обличчя подібно до того, як діти залишають вулицю, коли насуваються сутінки.
Повернувся дворецький і прошепотів щось Тому на вухо. Том насупився, відсунув крісло і, не мовивши слова, пішов у кімнату. В ту ж мить Дейзі схилилася до мене знову, наче його відсутність оживила щось у неї всередині; голос її лунав радісно і співучо.
– Я так рада бачити тебе за моїм столом, Ніку! Ти нагадуєш мені… так, троянду, справжню троянду! Хіба я помиляюся? – вона повернулася до міс Бейкер за підтвердженням. – Хіба він не схожий на троянду?
Це була неправда. Я і близько не схожий на троянду. Це була лише імпровізація, але від неї йшла якась бентежна теплота, ніби серце її намагалося прорватися до вас і сховатися в одному з цих зворушливих, вимовлених з придихом слів. Потім вона раптом кинула свою серветку на стіл, вибачилася і пішла в будинок.
Ми з міс Бейкер обмінялися короткими байдужими поглядами. Я вже відкрив рот, щоб почати говорити, коли вона, насторожившись, випросталася на стільці і застережливо засичала. Глухий пристрасний шепіт долинав до нас з-за дверей, і міс Бейкер, нітрохи не соромлячись, нахилилася вперед, намагаючись розібрати слова. Шепіт цей спочатку тремтів на межі ледве чутного, потім затих, потім різко посилився до збудженого і повністю зник.
– Цей містер Гетсбі, про якого ви говорили, – мій сусід, – сказав я.
– Давайте помовчимо. Я хочу чути, що там відбувається.
– А хіба щось відбувається? – запитав я невинно.
– Ви хочете сказати, що ви не в курсі? – сказала міс Бейкер, щиро здивувавшись. – Я думала, всі вже знають.
– Я – ні.
– Невже…, – сказала вона нерішуче. – У Тома є жінка в Нью-Йорку.
– Жінка? – повторив я байдуже.
Міс Бейкер кивнула.
– Вона могла бодай з почуття пристойності не телефонувати йому під час обіду. Ви так не вважаєте?
Перш ніж я збагнув сенс її слів, почулися шелест сукні і хрускіт шкіряних черевиків – Том з Дейзі вже знову повернулися за стіл.
– Було просто неможливо всидіти на місці! – вигукнула Дейзі з удаваною веселістю.
Вона сіла, подивилася допитливо спочатку на міс Бейкер, потім на мене, і продовжила: – Я вийшла на хвилинку в сад – як там романтично, в саду! На газоні сидить якась пташка – я гадаю, соловей. Мабуть, він прибув сюди на пароплаві Кьюнарда або «Уайт Стар Лайн». Він так гарно співає… – І далі вже зовсім співучо: – Це та-а-к романтично, чи не правда чи, Томе?
– Авжеж, романтично, – відказав він їй, і скорботним голосом промовив до мене: – Якщо після обіду ще буде світло, я хочу показати тобі стайні.
У будинку пронизливо задзвонив телефон, і по тому, як рішуче Дейзі замахала головою Тому, я зрозумів, що тема стаєнь відпала сама собою, втім, як і всі інші теми. З останніх п'яти хвилин, проведених за столом, я пам'ятаю тільки те, що були для чогось знову запалені свічки, і те, як мені хотілося зазирнути всім просто в очі всім і уникнути при цьому їхніх поглядів. Я не міг сказати, про що в той момент думали Том і Дейзі, але я сумніваюся, щоб навіть міс Бейкер, яка, схоже, вже виробила в собі певний незворушний скепсис, змогла повністю стерти враження від пронизливого металевого наполегливого дзвінка цього п'ятого невидимого гостя. Можливо, комусь ця ситуація і здалася б інтригуючою; моїм же інстинктивним поривом було негайно зателефонувати в поліцію.
Про коней, ясна річ, вже не йшлося. Том і міс Бейкер, тримаючи в сутінках дистанцію у кілька футів один від одного, пройшли до бібліотеки, ніби для чергування біля якогось цілком реального мерця, тоді як я, намагаючись виглядати приємно зацікавленим і трохи глухуватим, йшов за Дейзі по верандах, з'єднаних ланцюгом навколо будинку, поки ми не опинилися на центральній веранді. У темному мороку ми сіли поряд на плетеному канапе.
Дейзі обхопила обличчя руками з двох сторін, ніби виводячи дотиком його красиві обриси, поволі вдивляючись в густі сутінки. Я бачив, що в ній вирувала буря почуттів, тому запитав її про маленьку дівчинку, що, як мені здалося, мало її заспокоїти.
– Адже ми зовсім не знаємо один одного, Ніку, – несподівано промовила вона, – навіть незважаючи на те, що ми кузени. Ти не був на моєму весіллі.
– Я тоді ще не повернувся з війни.
– Справді. – Вона замовкла. – У мене на душі зараз дуже тяжко, Ніку, і я дуже цинічно ставлюся до всього.
Очевидно, вона мала істотну причину бути циніком. Я мовчав в очікуванні, що вона щось додасть, але, не дочекавшись, досить ненав’язливо повернувся до теми її дочки.
– Я так гадаю, що вона вже добре розмовляє, а також самостійно їсть… ну, і все інше.
– О, так, звісно. – Вона подивилася на мене відсутнім поглядом. – Послухай, Ніку; хочеш, я тобі зараз скажу, які я вимовила слова, коли вона тільки народилася? Хочеш дізнатися?
– Атож!