Несвідома мозкова робота, за допомогою якої визначаються фізичний і психічний тип якого-небудь народу, абсолютно тотожна по суті з методом, який дає можливість натуралісту класифікувати види.
Ця тотожність психічної організації більшості індивідуумів певної раси має дуже прості фізіологічні підстави. Кожен індивідуум, в дійсності, є безпосередньо продукт не тільки своїх безпосередніх батьків, але ще – своєї раси, тобто всього ланцюга його предків. Вчений-економіст Шейсон вирахував, що у Франції, якщо рахувати по три покоління на сторіччя, кожен з нас має в своїх жилах кров принаймні 20 мільйонів сучасників будь-якого тисячоліття… «Всі жителі однієї й тієї ж місцевості, однієї й тієї ж провінції за необхідності мають спільних предків, зроблені з однієї глини, носять один відбиток і постійно зводяться назад до середнього типу тим довгим і важким ланцюгом, якого вони є тільки останні ланки. Ми водночас діти своїх батьків і своєї раси. Не тільки почуття, але ще фізіологія і спадковість роблять для нас батьківщину другою матір’ю».
Якщо перекласти мовою механіки впливи, яким піддається індивідуум і які керують його поведінкою, то можна сказати, що вони бувають троякі.
Перший і, ймовірно, найважливіший – вплив предків; другий – вплив безпосередніх батьків; третій, котрий зазвичай вважають найпотужнішим і який, однак, є найслабшим, – вплив середовища. Це останнє, якщо розуміти під ним різні фізичні і моральні впливи, яким піддається людина протягом свого життя і, звичайно, впродовж свого виховання, виробляє тільки дуже слабкі зміни. Фактори середовища починають реально впливати тільки тоді, коли спадковість накопичувала їх в одному і тому ж напрямку протягом дуже довгого часу.
Що б людина не робила, вона завжди і перш за все – представник своєї раси. Той запас ідей і почуттів, який приносять з народженням в світ всі індивідууми однієї і тієї ж раси, утворює душу раси. Невидима у своїй сутності, ця душа дуже видима в своїх проявах, так як в дійсності вона управляє всією еволюцією народу.
Можна порівнювати расу зі з’єднанням клітинок, які утворюють живу істоту. Ці мільярди клітинок мають дуже нетривале існування, тим часом як тривалість існування утвореної їхнім поєднанням істоти відносно дуже довга; клітини, отже, одночасно мають життя особисте і життя колективне, життя істоти, для якої вони служать речовиною. Так само кожен індивідуум якої-небудь раси має дуже коротке індивідуальне життя і дуже довге колективне. Це останнє є життя раси, в якому він народився, продовженню якого він сприяє і від якого він завжди залежить.
Раса тому повинна бути розглянута як постійна істота, не підпорядкована дії часу.
Ця постійна істота складається не тільки з живучих індивідуумів, що утворюють його в даний момент, але також з довгої низки мертвих, які були їх предками. Щоб зрозуміти істинне значення раси, слід продовжити її одночасно в минуле і в майбутнє. Вони керують незмірною частиною несвідомого – тією невидимою сферою, яка тримає під своєю владою всі прояви розуму і характеру. Долею народу керують набагато більшою мірою померлі покоління, ніж живі. Ними одними закладено основу раси. Століття за століттям вони творили ідеї і почуття і, відповідно, всі спонукальні причини нашої поведінки. Померлі покоління передають нам не тільки свою фізичну організацію; вони вселяють нам також свої думки. Небіжчики – єдині незаперечні господарі живих. Ми несемо тягар їхніх помилок, ми отримуємо нагороду за їх чесноти.
Утворення психічного складу народу не вимагає, як створення тваринних видів, тих геологічних періодів, величезна тривалість яких не піддається нашим обчисленням. Воно, однак, вимагає досить довгого часу. Щоб створити в такому народі, як наш, навіть достатньо слабкою, ту спільність почуттів, яка утворює його душу, потрібно було більше десяти століть.
Цей період, дуже довгий для наших літописів, в дійсності, досить короткий. Якщо такого відносно обмеженого проміжку часу достатньо, щоб закріпити певні особливості, то це обумовлюється тим, що діюча впродовж конкретного часу в одному напрямку якась причина швидко утворює дуже великі результати. Математики нам довели, що коли ця причина продовжує виробляти один і той самий наслідок, то причини зростають в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5…), а наслідки – в геометричній прогресії (2, 4, 8, 16, 32…).
Причини є логарифми наслідків. У відомій задачі про подвоєння хлібних зерен на шахівниці відповідний номер шахової клітинки є логарифмом числа хлібних зерен.
Так само для капіталу, відданого під складні відсотки, закон зростання такий, що число років є логарифмом зрослого капіталу. Цими міркуваннями пояснюється той факт, що більшість соціальних явищ може бути вираженою швидко зростаючими геометричними кривими.
В іншій роботі мені довелося довести, що вони можуть виражатися аналітичним рівнянням параболи або гіперболи.
Можливо, найважливішою справою Французької революції було те, що вона прискорила це утворення майже досконалим знищенням дрібних національностей: пікардійців, фламандців, бургундців, гасконців, бретонців, провансальців і т. д., між якими Франція була колись роздроблена. Потрібно, втім, щоб об’єднання було повним, і саме тому, що французи складаються з дуже різних рас і мають, отже, занадто різні ідеї і почуття, вони стають жертвами чвар, яких не знають більш однорідні народи, наприклад, англійці. У цих останніх англосакс, нормандець, древній бретонець, врешті-решт злившись, утворили дуже однорідний тип, тому й спосіб їх дії однаковий. Завдяки цьому злиттю вони врешті-решт міцно набули таких трьох головних основ народної душі: загальних почуттів, спільних інтересів, спільних вірувань. Коли якась нація досягла цього об’єднання, то встановлюється інстинктивна згода всіх її членів з усіх значних питань і серйозні розбіжності не можуть виникати більше в її надрах.
Ця спільність почуттів, ідей, вірувань та інтересів, створена повільними спадковими накопиченнями, надає психічному складу народу велику схожість і велику міцність, забезпечуючи йому водночас величезну силу. Вона створила велич Риму в давнину, перевагу англійців в наші дні. З того часу, як ця спільність зникає, народи розпадаються. Роль Риму скінчилася, коли він перестав нею володіти.
Завжди у всіх народів і в усі часи більшою чи меншою мірою існувало це сплетіння спадкових почуттів, ідей, традицій і вірувань, яке утворює душу якоїсь спільноти людей, але його прогресивне розширення відбувалося вкрай повільно. Обмежена спочатку сім’єю колективна душа поступово поширювалася на село, місто, провінцію. Вона охопила собою всіх жителів країни тільки в порівняно недавні часи. Тільки тоді виникло поняття батьківщини в тому сенсі, в якому ми його нині розуміємо. Воно стає можливим тільки тоді, коли утворилася національна душа.
Греки ніколи не піднімалися вище поняття міста, і їх міста завжди воювали одне з одним, тому що вони завжди були дуже далекі одне до одного.
Індія впродовж 2000 років не знала іншої форми єднання, крім села, і ось чому вона протягом двох тисячоліть жила завжди під владою чужоземних володарів, ефемерні монархії яких з такою ж легкістю руйнувалися, як і виникали.
Дуже слабке з точки зору військової могутності поняття міста як виняткової вітчизни було, навпаки, завжди дуже сильним відносно розвитку цивілізації. Менша, ніж душа батьківщини, душа міста бувала іноді більш плідною. Афіни – в давнину, Флоренція і Венеція – в Середні віки показують нам, якого рівня цивілізації можуть досягти невеликі скупчення людей.
Коли маленькі міста або невеликі провінції живуть довгий час самостійним життям, вони врешті-решт здобувають таку стійку душу, що злиття її з душами сусідніх міст і провінцій, яке прагне до утворення національної душі, стає неможливим.
Подібне злиття навіть тоді, коли воно може відбутися, тобто коли стикаються елементи не дуже несхожі, ніколи не буває справою одного дня, а тільки справою цілих століть. Потрібні Рішельє або Бісмарки, щоб завершити подібну справу; але і такі люди завершують її лише тоді, коли вона вже попередньо довгий час підготовлялася. Звичайно, яка-небудь країна на кшталт Італії може відразу, завдяки винятковим обставинам, утворити єдину державу, але було б помилкою вважати, що вона майже одночасно здобуває і національну душу. Я легко визначаю в Італії п’ємонтців, сицилійців, венеціанців, римлян і тощо; але не бачу ще там італійців.
Якою б не була досліджувана нині раса, чи буде вона однорідною чи ні, але через один лише той факт, що вона цивілізована і з давніх часів увійшла в історію, її слід завжди розглядати як штучну расу, а не як природну. Природні раси можна знайти нині тільки у дикунів. Тільки у них можна спостерігати народи, чисті від усякої помісі. Більша ж частина цивілізованих рас сьогодні тільки історичні раси.
Ми не маємо наміру тепер займатися походженням цих рас. Утворені вони природою або історією – це не важливо. Нас цікавлять тільки їх особливості, які в них виробило тривале минуле. Ці особливості зберігаються впродовж століть одними і тими ж умовами існування, нагромаджуються спадковістю і, нарешті, набувають неабиякої стійкості та визначають тип кожного народу.
Розділ II
Межі мінливості характеру рас
Мінливість характеру рас, а не його сталість, становить уявне правило. – Підстави цієї видимості. – Незмінюваність основних рис і змінюваність другорядних. – Асиміляція психологічних особливостей з незмінними ознаками і мінливими особливостями тваринних видів. – Середовище, обставини, виховання діють на побічні психологічні особливості. – Приховані можливості характеру. – Приклади, які подаються різними епохами. – Люди терору. – Чим вони стали б в інші епохи. – Як, незважаючи на революції, залишаються незмінними національні характери. – Різні приклади. – Висновок.
Тільки уважно вивчивши розвиток цивілізацій, можна встановити сталість психічного складу рас. З першого погляду загальним правилом видається його мінливість, а не сталість. Історія народів, дійсно, може часом давати привід припускати, що душі їх іноді зазнають дуже швидких і значних змін. Чи не здається вам, наприклад, що існує значна різниця між характером англійця часів Кромвеля і характером сучасного англійця? Чи не є для вас сучасний італієць, обережний і хитрий, абсолютно відмінним від різкої і лютої людини, якою нам його описує в своїх мемуарах Бенвенуто Челліні? Не йдучи так далеко, обмежимося кордонами Франції. Скільки відбулося видимих змін в характері французів за незначне число століть й іноді навіть років? Який історик не відзначав відмінностей в характері між XVII і XVIII століттями? І в наші дні: чи не здається вам, що існує прірва між характерами непохитних членів конвенту і слухняними рабами Наполеона?
Однак це були одні й ті ж люди, і за кілька років вони здаються абсолютно іншими.
Щоб роз’яснити причини цих змін, ми повинні, перш за все, згадати, що психологічний вид, подібно анатомічному, складається з дуже невеликого числа основних незмінних особливостей, навколо яких групуються змінювані й непостійні другорядні ознаки. Скотар, який змінює видиму структуру якої-небудь тварини, садівник, який переробляє зовнішній вигляд якої-небудь рослини до такої міри, що недосвідчене око насилу її може впізнати, анітрохи не торкнулися основних особливостей виду; вони тільки діяли на його побічні ознаки. Незважаючи на всі старання мистецтва, основні особливості завжди прагнуть вийти назовні у кожному новому поколінні.
І психічна організація має основні особливості настільки ж незмінні, як анатомічні ознаки видів; але вона водночас володіє і легко змінюваними другорядними особливостями; ці останні можуть легко змінити середовище, обставини, виховання і різні фактори.
Нам потрібно також згадати, і це найважливіше, що в своїй психічній організації ми маємо всілякі задатки характеру, яким обставини не завжди дають можливість виявлятися. Оскільки вони випадково отримали застосування – відразу ж утворюється більш-менш ефемерна нова особистість. Цим саме пояснюється те, що в епохи великих релігійних і політичних криз спостерігають такі миттєві пертурбації в характері, що здається, ніби все змінилося: звичаї, ідеї, поведінка тощо. Дійсно, все змінилося, як поверхня спокійного озера, схвильованого бурею, але дуже рідко буває, щоб це було надовго.
Через ці задатки характеру, які приводять в дію певні виняткові події, діячі великих релігійних і політичних криз здаються нам вищими істотами в порівнянні з нами, свого роду велетнями, по відношенню до яких ми є якимись жалюгідними покидьками. Однак це були такі ж люди, як і ми, у них обставини привели в дію задатки характеру, якими володіють всі. Візьміть, наприклад, цих «гігантів конвенту», які дивилися зухвало на збройну Європу і посилали своїх супротивників на гільйотину за просте протиріччя. Це були, по суті, такі ж поважні і мирні обивателі, як і ми, які зазвичай, ймовірно, вели б у стінах свого кабінету, своєї контори дуже тихе і безбарвне існування. Виняткові події привели в рух деякі клітинки в їх мозку, що залишилися без застосування в звичайному стані, і вони стали тими колосальними постатями, яких потомство вже не в змозі зрозуміти. Сто років потому Робесп’єр був би, без сумніву, чесним мировим суддею, дуже дружнім зі своїм священиком; Фукье-Тенвіль – судовим слідчим, який володіє, можливо, трохи більшою суворістю, ніж його колеги, і зарозумілим ставленням людей його професії, але якого, ймовірно, дуже високо цінували б за його шаленство в переслідуванні злочинців; Сен-Жюст був би чудовим шкільним учителем, шанованим своїми начальниками і дуже гордим академічними пальмовими гілками, які йому, напевно, вдалося б отримати. Втім, щоб не сумніватися в законності наших передбачень, досить подивитися на те, що зробив Наполеон з лютих терористів, які ще не встигли перерубати одне одному голови. Більша їх частина стала столоначальниками, викладачами, суддями або префектами. Хвилі, підняті бурею, про які ми говорили вище, заспокоїлися, і схвильоване озеро прийняло знову свій спокійний вигляд.
Навіть у найбільш тривожні епохи, які утворюють найдивніші зміни в особистостях, можна легко під новими формами відшукати основні риси раси. Хіба централістський, самовладний і деспотичний режим суворих якобінців насправді сильно відрізнявся від централістського, самовладного і деспотичного режиму, який п’ятнадцять століть монархії глибоко укорінили в душі французів? Після всіх революцій латинських народів завжди з’являється цей суворий режим, ця невиліковна потреба бути керованими, тому що він являє собою свого роду синтез інстинктів їх раси. Не через один тільки ореол своїх перемог Бонапарт став володарем.
Коли він перетворив республіку в диктатуру, спадкові інстинкти раси виявлялися з кожним днем все з більшою і більшою інтенсивністю, і за відсутності артилерійського офіцера було б достатньо якого-небудь авантюриста. П’ятдесят років по тому досить було з’явитися спадкоємцю його імені, щоб зібрати голоси цілого народу, змученого свободою і який жадав рабства. Не Брюмер зробив Наполеона, а душа народу, який майже добровільно йшов під його залізну п’яту.